Нерозказане

I. ВІННИЦЯ

Лютий 1919

I.I. ІСАК

05. 02. 1919

Вінниця, вул. Поштова (Соборна), 67

Міська дума

Кабінет Г. Отамана

Він уже тут був. В грудні. Гетьман трусився щуром в палаці на Печерську. А вони… готувалися до тріумфальної арки.

Все пішло піском поміж пальці. Глянув на свої руки. Шкіряна тека. Для Головного отамана.

Його, Ісака Мазепу, відправляють на уклін до французів.

Та сама Вінницька міська дума. Ті самі пальми в діжках і машиністки в мохерових хустках. В грудні він увійшов в політику. Точніше, партійну гризню.

Приїхав потягом з Катеринослава. Симон тоді плеснув його по спині: “Що ти, гетьманський нащадок?”

Ісак посміхнувся. Прізвище робило рекламу. Батько писав прошеніє государю, щоб відрізати зв’язок із “клятим шведським запроданцем”.

Зате Отаману гріло душу. Історію про відрахування Петлюри з семінарії за “мазєпінство” шепотіли по закутках. Ісак і сам був із семінаристів.

Вінниця. Те саме, що й у грудні.

Але ні.

Нині всі, а не сам Винниченко, зайняли по номеру Savoy-ї. І Симон, і полковник Коновалець — всі туди ж.

Тоді була надія. Зараз безлад.

Хоч би паніки не було.

Батьківська Чернігівщина. І Катеринослав в червоній гнилі.

Позирнув на люстро. Велике. Овальне. В золоченій рамі. Чиновники думи собою милуються? Явно від москальського намісництва. Петлюра таке б не вішав. Точно.

Люстро.

Ісак вирівняв спину. Підправив рогові окуляри. Провів рукою по чубу.

Де тут у Вінниці цирюльник: вуса підстригти.

У відображенні стояв чоловік. Середньої статури. Середнього віку, 34 буде. Середнього зросту.

Все, як у всіх.

Хіба що… хотілося б вірити, розум, який видно.

Чоботи. Глянув. Чисті.

Можна заходити.

Двері луснули. Незмащені.

З кабінету вилетів Володимир Винниченко. Швидко, не зупиняючись. Злий. Зачепив Ісака плечем. Навмисне. Зник у коридорі.

Дверні ручки гепнули в стіну. Пальми затрусилися.

Ісак провів його поглядом.

У цих двох завжди так.

Кажуть: “Вороги”.

Ні в якому разі.

Не те.

Двох Ісакових червоних дипльомів не вистачало, щоб дібрати вірне слово.

Зайшов.

Петлюра чорним силуетом під вікном. Спокійний. Застібав манжети. За вікном дзеленчав рогатий трамвай.

Не те що Винниченко.

Ад’ютант вклонився і зачинив двері. Тиша вповзла в кабінет.

Симон посміхнувся.

— Пам’ятаєш Львів, різдво 1904? Ти ж тоді в РУП увійшов, перед її розвалом. А я Голову вперше побачив. Що тоді, що зараз — єдне дурне.

Ісак кивнув.

— Двоголова партія.

— Завтра щоб були в Бірзулі, — наказав Симон.

Ісак був готовий:

— Які вимоги?

Симон простягнув аркуш. Край трохи зім’ятий.

Ісак узяв.

Погляд побіг по рядках.

А Винниченко в курсі?

Це ж точно не його бачення.

Симон затягся цигаркою.

— З ним погоджено. Читай.

Дим вийшов рівно. Кутик рота скривився. Струсив попіл в кришталь.

Друковані літери.

Брак фарби. Деякі крапки та засічки зникали.

Ісак читав вголос.

“Вимоги Директорії Української Народньої Республіки.

— Визнання суверенітету Української держави.

— Участь українців у грядущій мирній конференції.

— Невтручання в соціальні реформи.

— Зелений Клин і Сибір, як українські кольонії.

— Чорноморська фльота вертається Україні.

Ісаку в горлі пересохло. Глянув на карафку з водою. Хто таке вигадав?

Сибірські кольонії…

Фльота…

Симон усміхнувся. Останні два рядки по пам’яті.

— Автономія української армії.

І ніякої. Чортової. Російської. Офіцерні.

Ти ж Мазепа!

Не бійся!

Розмазав цигарку в попільниці.

Ісак ковтнув воду.

Французи.

L’État avant tout. (фр. Держава передусім).

Вижити. Не зникнути.

Власна держава як вища мета і єдиний доказ існування нації.

Навіщо це зараз?

Вони ж плюнуть нам в обличчя.

А проте кивнув.

— Зроблю.

Аркуш в теку.

Вийшов. Не озираючись.

Симон в густому диму вже тягнувся до телефону. Підняв слухавку.

> МОНОГРАФІЯ. Під час семінарії І. Мазепа обмежував себе в усьому, щоб батьки зібрали кошти на університет. Читав в напівтемряві і отримав сильний ступінь короткозорості.

Цар Микола I дозволив його батьку Прохору змінити прізвище на жінчине, Рева. Дітям дозволу не дали. Ісак Прохорович лишився Мазепою.

I.II. КРАМ

08. 02. 1919

Вінниця

Середмістя

Подільське сонце висить низько, як на мотузці. Сніг горить іскрами, ріже білим. Повітря сухе, з рота пара.

Автівка зупиняється. Двигун стишується.

Петлюра зістрибує першим, притримує шапку. За ним полковник Коновалець. Дверцята грюкають, звук глухо віддає у морозі.

Розгромлена крамниця. Єврейська, вивіска трьома мовами. Української серед них немає.

Петлі на дверях зірвані.

Показуха.

Крам догори, скло вщент. Але все на місці, документи під ногами, на позір.

На стіні брудно виведено: “стрільці”. Патьоки крові. Тіла звалені, як було. Ще не рухали.

Заходять. Євген, за ним Симон, мовчки.

Під чоботами щось хруснуло. Петлюра дивиться: окуляри. Крамаря-юдея. Погнуті дужки. Відсуває ногою.

Все зрозуміло. Викидає недопалок. Розтирає чоботом. Вертаються на сонце — сніг грає діамантами в променях, повітря холодніше, різкіше.

Треба на внутрішнє подвір’я. Але для цього доведеться обійти будівлю зовні.

На хіднику їм назустріч майже біжить чоловік. В цивільному. Зупиняє Отамана, щось шепоче, голос збивається. Той слухає, киває.

— Я вирішу. Ні, сьогодні не зможу. Краще, завтра.

Чоловік простягає картку-запрошення. Золоті лебеді, обсипані блиском, зі сплетеними шиями. Рожеві троянди. Сердечки. Симон бере, ховає в кишеню.

— Буду весільним генералом. Може, медаль дадуть.

Без усмішки.

За ріг. Коновалець доповідає прямо по ходу:

— Сунуть на Мозир. Коростень. Кременчук. До Вінниці теж.

Симон блідий. Ледь ноги носять.

Євгену тривожно.

— Ти як?

Симон зітхає:

— Ще одна справа. І відпочину.

Євгена пече: отаман сам в це не вірить.

Завертають у двір. Сніг втоптаний, сірий. Ганчір’я. Цвяхи. Дрібні краплі крові. Як з носа.

Біля стіни двоє. Свої. На допиті зізналися: червоні обіцяли заплатити. Старший з куцою бородою і зовсім юнак, без вусів, в ластовинні. Обидва побиті, обличчя в набряках, але стоять рівно, як поставили. Руки зв’язані.

— Зараз, — тихо каже Коновалець.

Отаман зупиняється.

Не відводить очей.

Лізе в кишеню, дістає яблуко, зелене, антонівка. Розкриває чепелик. Заточений. Ріже повільно, сік на зрізі. Простягає шматок Коновальцю. Той не бере. Симон не наполягає, відкушує.

Постріли звучать коротко. Один, другий. Тіла осідають уздовж стіни, в сніг. Кров стікає рівно по цеглі.

Симон жує.

Ковтає.

Витирає рукавицею сік.

— Ходімо.

Розвертається. На ходу, не дивлячись:

— Він в готелі?

Коновалець киває.

> МОНОГРАФІЯ. Червоні влаштовували інсценовані розправи, на місці яких регулярно знаходили візитівки і фотокартки полк. Є. Коновальця.

I.III. В’ЯЗЕНЬ

Того ж дня, пізніше

Вінниця

Отель SAVOY

Миколаївський пр-т/вул. Соборна, 69

Номер-стандарт.

Петлюра увійшов першим. За ним Коновалець.

Євген обдивився. Чисто, ліжко вправлене, стіл, стілець, вікно, книги — не в’язниця, просто не пускають на вулицю.

Петро Болбочан виглядав нормально. Чистий одяг. Не голодує. Постава рівна. Хіба що зачіска не з сальону.

Коновалець кивнув до себе і тихо вийшов.

Симон пройшов до столу, сів, подивився на в’язня уважно, закинув ногу на ногу.

— Бачу, Петре, тут не гірше, ніж тобі було у київському “Континенталі”.

Дістав з кишені манірку з коньяком.

Болбочан хитнув: ні.

Симон не зважав. Дістав з шухляди стопки. Розлив.

Запалив цигарку. Дим піднявся рівно. Петро мовчав.

Рік тому все було просто. Є ворог: москалі. Більше поклав — герой.

Арсенал. Штурм, зачистка, розстріли… Вони з Петром поруч при кулеметі, б’ють наволоч.

Тепер Болбочан під вартою, а він, Симон, влада.

Отаман глянув на дим. Дві думки зміями вгризлися одна в одну:

Ліві хочуть росію.

Все це дешева комедія.

— Це він наказав, Голова, — тихо. — Його червоні стисли за яйця. Жінку купили.

Болбочан кивнув, знає.

— За що? Бо Харків здав, скажи, пане Отамане? Чи слідство покаже?

Симон не відповів.

Три місяці з Петра ліплять ворога трудящих. І наші. І москалі.

Десятки тисяч газет.

Букви на всю шпальту.

Болбочан випускає білих!

Перстень з рубіном, як горіх!

Жінка в китайських шовках…

І чистий жах:

Цілує графиням ручки!!!

Ліва маячня.

Не варта яєчної шкаралупи.

Симон витяг ще одну цигарку і простяг Петру. Той взяв.

Вони ж однакові.

Не ліві. Але при лівій владі.

Питання не в Петрі.

Гірше.

Чому Болбочана можна.

А тебе, Симоне, ні?

Ну звісно.

ВОЛОДЯ.

Мить. Його обличчя. Під тобою. Повністю розплавлене. Карі очі заплющені, з-під чорних вій сльози.

Брови ниткою, на переніссі глибокі зморшки.

Рот у німому крику, губи тремтять. Щоки що ті буряки, по скронях блищать краплі поту.

Чуб, смуга борідки, вуса мокрі. Запах поту з парфюмом. Його розриває зсередини.

Нескінченна мить.

Пік.

Захлинається в насолоді.

А ти дивишся.

І ти в ньому.

Хто ж тебе посадить. Симоне.

Ти ж безцінний кадр.

Отаман різко відвернувся, затягся, ніби димом це можна виштовхнути.

— Праві хочуть мене в твоє крісло, — Болбочан не ховався.

— Знаю.

Симон стишився.

— Випущу. Зачекай трохи.

Ось він. Бранець.

Замість нагороди сидить під вартою.

Петлюра придивився уважно, довго, ніби намагався втиснути в якусь форму, яку той вперто не приймав.

І тоді:

— Ну чого ти не можеш бути як треба?

Симон видихнув.

Хіба це важко, підлаштуватися до лівих?

Стукнув австрійською срібною запальничкою по столі.

> ВІДКРИТИЙ ЛИСТ П. БОЛБОЧАНА, 10.02.1919:

За що я заарештований? Я сподівався, що находжуся у правовій державі, де при владі найдуться порядні люди.

Пане Винниченко!

Ви багато працюєте аби догодити Вашим московським товаришам. Ви плодите на Україні таких же товаришів, через большевизм ведете Україну до “Єдіної Росії”.

Ви считаете мене зрадником і за те, що я стояв за негайну згоду з Антантою і настоював просити у Французів допомоги.

Коли наступить тяжкий час, будете тікати за кордон.

Я требую від Вас регабілітації свойого чесного імени, требую повернення грошей, річей і зброї, забраних у дружини моєї і у мене.

> МОНОГРАФІЯ. Арештували П. Болбочана з санкції В. Винниченка. Тримали в Києві в “Континенталі”. З евакуацією перемістили у Вінницю.

I.IV. ОЛЯ

Того ж дня, пізніше

Отель SAVOY

Миколаївський пр-т/вул. Соборна, 69

Номер дорогий, теплий. Петлюра зачинив двері, скинув шинель, розстебнув кітель.

Їсти? Ні.

Ванна, тепла вода — не хочеться.

Тільки спати.

Стягнув і сорочку. Лише споднє.

Кліп очима.

Кров по цеглі.

Заплющив, протер — зникло.

У вухах Болбочан:

— За Харків чи ще щось?

Треба заснути.

Руки вже відпускає.

Скоро минеться. Впав на ліжко.

Ліві.

Володя.

Бірзула. Ісак. Французи.

Новий уряд.

Все.

Білий день.

Крізь вікна б’є сонце, відблиски ковзають по паркету.

Вздовж стіни зібрані речі: небагато, кілька валіз, усе підготовлене.

Тиша.

Двері відчинилися.

Оля.

Зібрана, в пальті, черевичках, на шиї теплий шалик. За нею хлопець, стрілець, теж вдягнений. Взявся за валізи і вийшов.

Зупинилася, підійшла до чоловіка. Він спав глибоко, дихав рівно, навіть не ворухнувся. Нахилилася, поправила йому пасмо волосся. Не реагує.

Будити чи ні?

Не варто. Навіть якщо…

Хай.

Нахилилася. Поцілувала.

Лоб. Вуста.

Спить.

Стрілець вернувся по останню валізу.

Оля видихнула, кивнула йому.

Цього разу шлях через Польщу.

На тумбі лежав його знятий наручний годинник. Вона дістала з шухляди маленький папірець, написала кілька слів і підклала під браслет.

Ще раз подивилася на Симона і вийшла. Двері тихо зачинилися.

Він спав.

Під годинником на папірці два слова:

Кохаю. Завжди.

> МОНОГРАФІЯ. О. Петлюра їхала в Чехію, де вже працювала дипмісія УНР на чолі з М. Славінським.

I.V. ФРАНЦУЗИ

06. 02. 1919

Бірзула (Подільськ), Одеська обл.

Ранок був холодний, ясний. Запорошена станція. Порожня площа.

Тільки делегати і варта.

Ісак Мазепа в теплому пальті і капелюсі вийшов на перон. Їх тут четверо: міністр-економіст Остапенко, генерал Греков, Бачинський і він, Ісак. Барон Штейнгель за перекладача.

Нервували всі. Помітно.

Потяг Антанти підійшов близько першої. Попереду й позаду панцерні паротяги, між ними вагони з кулеметами й гарматами. І тільки десь посередині салон і ресторан.

Ісак споглядав мовчки. Так приїздять, коли треба вивищитися.

Діалог? А чи планується?

Вереск металу по рельсах. Потяг загальмував.

З вагона ніхто не вийшов. Хвилину, другу. Показово.

Нарешті з’явився французький старшина: полковник Анрі Фрейденберг має бажання вести перемовини лише у своєму вагоні.

Ісак кивнув.

Добре.

Зайшли. У вагоні тепло. Тісно. Француз розвалився на кріслі, хіба що не заснув.

Говорив Сергій Остапенко. Вибачався за гетьмана.

“Україна не ворог, Берестейський мир скасовано, це провина малої групи при владі, народ німців не підтримував. Треба об’єднання на фоні червоної загрози”.

Промову ідеальною французькою склав

барон Штейнгель. Ще в Києві. Остапенко вивчив.

Ісак слідкував за французом.

Тому було нудно.

Він і не приховував.

Відповідь не забарилася.

Лезом по склу.

“Берестейський мир — зрада Антанти.

Ви всі ліві.

Майже більшовики.

І головне….”

Це “головне” було таким, що Ісака перевернуло і гепнуло.

Вимоги українців навіть не озвучили.

Їх “прочитали” з паперів.

Занадто. Будь-які переговори — це діалог. Тут саме приниження.

Ісак підвівся, як і решта. Так діла не буде.

Фрейденберг зреагував. Дав задніх. Пробелькотів: це емоції. Він не стримується, коли йдеться про більшовиків. Попросив вибачення.

Це не мало значення.

Українці вимог не змінили.

Питання було, з якими словами їм плеснуть отруту.

Вийшли. Мороз подужчав. Крижаний вітер різав щоки і позбавляв марних надій.

Французький потяг стояв нерухомо, як і раніше.

Антанта не вибачила 1918 року і німців.

Ісак одне думав: як сказати. Там, у Вінниці. Завтра.

Але ж ще є час.

> МОНОГРАФІЯ. Антанта після перемоги в першій світовій планувала відновити велику сильну державу на сході Європи. Клон Російської імперії. З метою недопущення відновлення Німеччини. Україна як окрема держава в їхні плани не входила.

I.VI. ДВА КОРОЛІ

07. 02. 1919

Отель SAVOY

Миколаївський пр-т/вул. Соборна, 69

Він тільки приїхав. Екіпаж трусився бруківкою. Вже стемніло. Лавки позачинялися. Вінниця завмерла. Навіть трамваї зникли.

Спати геть не хотілося.

Ісака трусило.

Він має це сказати.

А як?

Готель SAVOY світився зіркою.

Райський острів посеред божевілля.

Ісак протер окуляри. В номері Симона світло.

Піднявся сходами, зняв рукавички вже перед дверима.

Вартовий при дверях.

— Заходьте.

Номер люкс. Лампа приглушена. На столі папери, попільниця, димна цівка.

Петлюра без кітеля, в сорочці. Спокійний. Зібраний.

Невже знає?

Ольги, дружини Симона, не було.

Ісак зачинив двері.

Втома лізла в чоботи і за комір.

Симон скривився.

— Ils ne veulent ni de lui ni de moi. (фр. Вони не хочуть ні його, ні мене.)

— Чай будеш?

Дивився просто на Мазепу.

Ісак кивнув. Далі він сам:

— Їхні вимоги. Винниченко має піти. Негайно. Бажано, щоб виїхав з України.

Пауза.

— А Вам… — він на секунду затримався, — вам тимчасово. Поки…

Слова не йшли.

Голос зрадив.

Формулювання він так і не винайшов.

А дослівно вимовити. Не варіант.

З внутрішньої кімнати вийшов Голова держави. Володимир Винниченко. З цигаркою. В костюмі з краваткою.

— Ну, кажи вже.

Ісак глянув на нього. Потім знову на Симона.

— Бо… — ковтнув, — бо ваше ім’я… заплямоване. Вам тимчасово відійти.

Симон тріснув по столу.

— Не тягни кота. Що дослівно?

Тиша.

Ісаку стало зле.

Краватка різко почала душити.

Мазепа вичавив:

— Votre nom a été récupéré par la populace. Ваше ім’я полюбило бидло.

Слова пролунали.

Весь народ охрещено бидлом.

Симон не змінився в обличчі.

— Дякую.

Затягнувся.

— Післязавтра з’їзд. Рішення буде.

Ісак кивнув.

Більше говорити не було про що.

Вийшов так само тихо, як зайшов.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЇ У. 10 КЛАС: Забув зазначити дану інформацію. Зате ось вам параграф про леніна і комуністів в Харкові.

> МОНОГРАФІЯ. Вимоги щодо В. Винниченка були відомі з грудня.

Щодо Петлюри, версії розходяться. І. Мазепа озвучує версію з ‘“бидлом” і тимчасовим усуненням.

Винниченко: що французи назвали С.Петлюру бандитом і аналогічно до нього самого вимагали еміграцію.

II. КУБАНЬ

Весна 1904

II.I. НАКАЗНИЙ ОТАМАН

Березень 1904

Катеринодар (Краснодар)

Намісництво, кабінет Я. Малами

Вони зайшли разом, вчений і його асистент. Федір Щербина, етнограф, історик, і Симон, що отримав у нього прихисток і роботу. А зараз треба до отамана Малами.

Кабінет вражав своїм розміром. І теплом, від якого починали палати щоки.

Наказний отаман Кубанського козацького війська, Яків Малама, генерал кавалерії, сидів в шинелі. В приміщенні. Пив чай.

Кутався.

Не старий. Руки жилаві. Сиві вилиці.

Медалі. Багато. Кілька на грудях. Решта в шафі на оксамитових ложементах.

За турецьку війну.

На стінах карти.

Кубанського війська. Російської імперії.

Малоросії.

Стіл чистий. Все охайно. Нічого зайвого.

Шевченко в рушниках. “Кобзар” на поличці. І Матір Божа.

Щербина вже говорив. Голос лунав м’яко. Ці двоє розуміли одне одного.

Отаман і Федір скидалися на тих, хто затіяв спільну місію, приховану від загалу.

Симон лишився осторонь.

Його ніхто не представив.

Він і не ліз.

Тільки дивився.

Щербина мовив про Петербург.

За кілька днів їде. Має стати академіком.

Малама кивнув.

— Вітаю. Добре, що встиг.

Симон сидів на дивані і обдивлявся. Дивно. Медалі з турецької війни. Російські. Від царя.

І водночас Україна з кожного кутка.

Шевченко. Козацькі люльки.

Симон перевів погляд далі.

Шапка зі шликом.

Золотий кант.

Це помітив Яків.

— А ти, хлопче, хіба не знав? Генерал і є отаман. Тільки по-нашому.

Перевів погляд.

— Федоре, нащо тут цей пуголовок?

Щербина відповів спокійно:

— Я ж тобі казав. Він два роки розгрібав ті архіви.

Яків кивнув.

— Хтось мусив. Ще десять років — і від січових козаків сама дірка від бублика лишилася б. Ти зберіг.

Щербина ледь махнув рукою:

— Не стільки я, скільки оцей. Симоном звать.

Яків задумався, перевів погляд на нього.

— То ти співаєш гарно, Федір казав.

— Так, — відповів Симон. — За співи і вигнали. Точніше, за кантату Шевченка з Лисенком.

Яків кивнув ще раз.

— Шевченко…Це чудово.

Невелика пауза.

— Маю жевжика, як ти. Пісні приїхав збирати. Якраз для Лисенка. Поїдете разом по станицях. Він тут.

Повернув голову до дверей:

— Сашко, заходь.

Той зайшов одразу. Щербина його знав.

— Кошиць, Олександр, — представився молодик з тонкими вусами і круглими щоками. Був трохи старший за Симона.

Яків кивнув у бік дивана:

— Вручаю тобі цього страждальця. Розкажеш йому, як твій дід Кобзаря гнобив.

Кошиць почервонів.

— Не гнобив. Просто Шевченко на нього працював. Для церкви.

Отаман сьорбнув чай. Делегація вже збиралася.

Яків, до Щербини:

— Хоч би тебе обрали вже. Бо мені недовго тут. І партію вашу, РУП трусять. Тут лівих не хочуть.

Симон затримався біля шапки.

Отаман помітив. Усміхнувся.

— Не віддам, — сказав Яків. — Свою зароби.

Пауза.

— Та йдіть вже.

> МОНОГРАФІЯ. В квітні 1904 на Кубані скупчилося занадто багато українських діячів.

Яків Малама походив з полтавських дворян, нащадків козацьких старшин. В жовтні 1904 буде понижений в посаді і переведений на Кавказ за мазепинство і самоуправство.

Завдяки йому ми маємо історію Запорізького війська. 200 тис. судових і особистих справ було досліджено Ф. Щербиною і його асистентом С. Петлюрою.

> МОНОГРАФІЯ. До Кубані Кошиць відновив заборонену рос.церквою музику А. Веделя, за що його “пасли” жандарми.

II.II. СІЧОВИК

Кінець квітня 1904

Кубань, Станиця Новотитарівська

Етнографічна експедиція

Плетена хвіртка, ляса з баняками. Кури.

Зайшли на подвір’я.

Трава під ногами свіжа, яскрава. Пружня. Блищить на сонці.

Повітря кришталеве. Весняне.

Все ніби вимите.

Вишні в білій піні.

Густо, як сніг.

Пелюстки тихо падали під ноги, чіплялися за траву. На подвір’ї вже було приготовано.

Ослінчики.

Лавки.

Стіл дерев’яний.

Для запису.

Симон ішов слідом за Сашком, повільніше. Оглядався.

Трохи далі, під вишнею — дід. Сидів окремо. Не рухався. Дуже старий. Очі мильні.

Більше слухав, ніж дивився.

Симон підійшов ближче. Присів навпочіпки.

Дід повернув голову. Очі не зловили хлопця. Але почув. Рука піднялася повільно. Знайшла плече.

Далі. По шиї.

По голеному безвусому обличчю. Пальці шорсткі, сухі. Затримались.

Торкнувся губ.

Пауза.

Дід кивнув сам до себе.

— Ідіть, діточки. Кохайтеся.

Симон ледь стримався. Вибухнув сміхом.

Кошиць закашлявся.

Рука ще раз ковзнула по щоці.

— А чого прийшли? — пробурмотів дід. — До мене всі перед весіллям ходять.

— Сто сім, — сказав хтось збоку.

Кошиць глянув на діда ще раз.

Затримався.

— Вам скільки, батьку? — спитав.

Дід не одразу відповів.

— Багато, — сказав нарешті. — Я вже не рахую.

Хтось засміявся.

Дід повів головою.

— Мій батько… — почав повільно.

І замовк.

Симон уже витяг зошит.

— Батько були на Січі, — сказав дід.

Тихіше стало одразу.

— Як палили її… — додав.

— Вночі влізли. Аспиди кляті. Вогонь пустили. Коней забирали. А людей…різали…патрали. Кишки до шиї зав’язували. Не давали навіть помолитися.

Симон писав. Швидко. Не піднімаючи очей. Кошиць стояв поруч.

Не перебивав.

— Забрали клейноди.

Наробили козакам великої шкоди…

Слова наче витягнуті зі скрині.

Симон на секунду підняв очі.

І знову опустився в зошит.

Кошиць зробив крок ближче.

— Батьку, — сказав тихо. — А заспівати можете?

Дід одразу похитав головою.

— Хіба я п’яний, щоб співати?

Сміх пройшов по подвір’ю.

Кошиць не вгавав.

— Та ми ж не просто так, — сказав. — Отаману покажемо. Щоб всі знали, — додав він. — Як Січ згоріла.

Довга пауза.

Дід повів головою, ніби слухав щось всередині.

Потім кивнув.

— Ну… пишіть.

Він почав тихо.

Майже без сили.

Симон нахилився ближче.

Олівець полетів рядками.

— Славне було Запорожжя…

Кошиць нахилився ближче до діда.

— Зруйнували Запорожжя, забрали клейноди…

Слова тягнулися смолою. Як із глибини.

— Наробили козаченькам великі скорботи…

— Катерина-відьма серце проковтнула…

— Україна-ненька про це не забула…

Симон писав. Рука не встигала.

Але не зупинявся.

Не пісня. Щось старше за всіх тут.

Кошиць замовк.

Симон теж.

Пісня ще трималася в повітрі.

Ніхто не рухався.

******

У номері було тихіше.

Стіл завалений паперами.

Чорнило, перо. Симон переписував начисто.

Кошиць навпроти.

Час від часу заглядав, звіряв.

— З тобою легко, — сказав раптом.

Симон кивнув. Кошиць відкинувся на спинку.

— В Києві здибаємося.

Симон на секунду зупинився. Поглянув на написане. Наче перевірив щось інше.

— Добре, — сказав.

І знову схилився над зошитом.

> КОШИЦЬ О. Спогади:

Доля дала мені щастя, балакати в містичному тумані з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя Батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання.

> МОНОГРАФІЯ:

Кошиць зібрав 500 українських пісень. 10 книг. Вціліла одна, 50 пісень. Решту знищив новий Отаман, призначений замість Малами, росіянин Міхайлов. Віднайти їх не вдалося.

II.III. АКАДЕМІКИ

Кінець квітня 1904

Хутір Джанхот (17 км до Геленджика)

Дача Ф. Щербини

Райський закут на березі Чорного моря.

Вечірнє світло фарбувало воду в золото. Язики свіжого повітря стелилися землею. Море дихало рівно, повільно, викидало хвилю за хвилею на валуни.

Скелям вистачило весняного сонця, щоб спектися. Між ними тягнувся запах смоли. Релікти з часів прадавніх чудовиськ. Піцундові сосни, світло-смарагдові, з димовим оксамитовим флером, висилися з усіх боків. Вони пам’ятали все.

Вітер проходив крізь них тихо, як крізь воду. Під ногами — хвоя, суха й м’яка.

Річка Хотецай текла ближче до лісу, холодна, стрімка. Каміння на дні видно, ніби крізь скло.

Колись тут була Адигея. Сто років черкеси боронили своє право на існування. Та не встояли. Росія втопила у крові всіх. І воїнів, і жінок, і немовлят. Хто вижив, розвіявся попелом по світах.

Море, сосни й тиша стояли без серця.

По гордих і сміливих адигах лишилися самі назви річок і ущелин.

Федір Щербина заснував тут хутір.

Окрім його маєтку, стояло ще кілька помість, розкидані, ніби випадково.

Цими днями хутір ожив. Всі повернулися з Катеринодара. Чекали гостей.

Прислуга снувала вздовж крісел з келихами, розписними тацями і самоварами.

Федір нещодавно від государя імператора. Нарешті академік. У черкесці. З чорного камлоту, приталена, ряди газирів на грудях. Як влита.

У залі було світло.

Рами відчинені. З саду тягло солодким бузком. Повітря тепле, густе. Десь далі шуміло море.

Симон з Прокопом (Понятенком, другом з Полтави) накручували фортеп’яно.

Крутили обережно, слухаючи, як стає звук.

Поруч дівчина. Племінниця господаря. Дивилася на них, жартувала. Кілька доторків. Не випадково.

Симон зреагував миттєво. Пальці лягли їй на талію. Дівчина пригорнулася. Нахилився, поцілував у шию.

Раз.

Ще раз, сильніше.

Все, що могло бути, вже сталося. І сьогодні повториться.

— Тримай рівно, — кинув Прокіп, не обертаючись.

Готували номер. Він в костюмі кубанського козака. Черкеска по тілу. Приталена, майже чорна. Плечі розкриті. Довгі фалди нижче колін. Гойдалися при кожному кроці. Вузькі штани облягали стегна, сходили в чоботи. Чорні, високі, з блиском.

Широкий шкіряний пояс стискав талію обручем. Латунна пряжка на два металеві язички.

Симон машинально провів рукою по поясу. Перевірив.

З-під декоративної шапки вибивався світлий чуб. Хвіст шлика бовтався з кожним словом.

Він зробив крок.

Форма вела його сама.

Дівчина була в українському строї зі стрічками. Оксамитова з золотом керсетка.

Симон млів від запаху і тепла коханої.

Двері розійшлися. Гості.

Міхновський. І Корш. Теж уже академік. Симон знав, кого тут всі чекали.

— Два Федори-академіки. Забагато для однієї кімнати, — Микола ревів трубою.

Хтось засміявся.

Щербина представив Симона. По імені.

Прокопа ні. Наче його й не було. Не цікаво.

Корш зреагував дивно.

Затримав погляд. Від плечей вниз.

По поясу. По лінії стегон.

Повернувся в очі.

Розглядав. Як коня на ринку.

Жарти, сміх, келихи.

Вечір тік між пальці.

Дівчина підійшла ближче. Вправила коханому китицю на шлику. Пальці ковзнули по волоссю, затримались на мить. Звично. Завчено.

Побачили всі.

Щербина усміхнувся. Діти бавляться. Все добре.

Корш стояв трохи осторонь, з келихом.

— Юноша, — сказав рівно. — Для тебя все только начинается.

Пауза.

— Ich habe dem Glauben meines Vaters abgeschworen, um an die Universität zugelassen zu werden.

(нім. Я зрікся віри батька задля університету, *прим. лютеранства)

Ледь помітна усмішка.

— А ты что дал за это все?

Рука з келихом описала півколо в повітрі.

Корш примружився.

Симон відповів одразу.

— Я тут через пісню.

І усміхнувся.

Прокіп сів за фортепіано. Дівчина підняла коромисло. Відерця легкі, дерев’яні, тихо стукотіли. Симон став поруч. Як Іванко. Пішли перші звуки.

Вона рушила повільно, як у грі.

Він слідом.

— Несе Галя воду, коромисло гнеться…

Голос ліг рівно.

Він тримав дистанцію.

— А за нею Іванко, як барвінок в’ється…

Зробив ще крок. Ближче. Рука лягла на талію. Вона не зупинилась. Тільки трохи повернула голову. Глянула на нього. Відерця застукотіли.

Симон вів дівчину і пісню. Одночасно.

Голос не зривався.

Пісня трималася ще кілька хвилин.

Прокіп зняв руки з клавіш.

Оплески. Сміх.

Відчинене вікно, прозорі фіранки. Солодкий запах вишневого квіту тягся всередину.

Артисти відійшли в куток: там тихіше.

Симон підійшов ближче.

Поцілував.

Вона відповіла.

Микола стояв з Коршем.

І дивився. На цих двох.

Дівчина сиділа в нього на колінах.

Симон повільно розправив їй спідницю.

Подихи перепліталися. Вони вже не тут.

Корш знову поруч. З вином.

— Юначе, то ти женитися зібрався?

Дивна зміна мов. То Корш знає українську? Симон не розумів, що відповісти. Женитися — як?

Документів зась.

Нелегал. Втікач.

Щербина озвався ззаду.

— Дай дітям націлуватися.

Легко. Майже з усмішкою.

Симон підняв очі.

Подивився на нього. погляди зустрілися.

Два академіки поруч. Обидва Федори. Щербина в черкесці. Чорні вуса. Жорстке волосся. І Корш. Русявий, в костюмі. Схожий на німця. Нетутешній.

З різних світів.

Корш знову глянув на Симона.

Прошепотів:

— Das ist wirklich interessant… (нім. А це справді цікаво)

Виринув Микола. Махнув Петлюрі. Пальцем на годинника:

— Пішли. Час.

Дівчина ковзнула з колін.

Підвівся. Кинув на неї погляд.

І пішов, за Міхновським.

> УНІФОРМОЛОГІЯ. ДОВІДКА:

При створенні форми для армії УНР у 1917, С. Петлюра використав стилізацію під кубанських козаків.

> ЕТНОДОВІДКА.

Газирі — кишені в ряд, нагрудний патронташ в кавказьких народів. Елемент форми козаків Кубані і Дону. Скоропадський позує в черкесці з газирями на відомих фото з резиденції.

II.III. АДИГИ

Вийшли до моря.

Берег вертикальною завісою.

Сутеніло.

Кам’яні брили.

Сосни. Вітер.

Запах смоли і солі.

Вдалині виднілася самотня Скеля Вітрило — височенна кам’яна стіна з круглою наскрізною діркою.

Казали, росіяни пробили її з корабля. Цілили в черкесів.

Микола дивився на нього.

Прямо.

Очі ковзнули вниз. Погляд затримався.

Міхновський луснув від сміху.

— Думаєш, я крізь черкеску не бачу?

Симон не одразу зрозумів.

Микола зробив крок ближче, примружився.

— Малий, — сказав криво. — Та в тебе своя революція назріває. В паху.

І знову засміявся.

Грубо. Безпардонно.

Груба лавка.

З трьох дошок. Для поцілунків під зорями. А всівся Микола. З вусами.

Симона кинуло в жар. Поплентався до води.

Микола гукнув услід:

— Йди, вмийся!

Пауза.

— Ромео недобитий.

Сміх ще довго тягнувся за спиною.

Але різко обірвався, як тільки Симон повернувся.

Вуса сіпались від злості:

— Дивись, — і хитнув Міхновський в бік скель.

— Що лишилося від адигів?

Симон кліпнув.

Не одразу вловив, яким боком він до народу-привида.

— Назви річок, — додав Микола.

І кивнув у темряву.

— Ти хочеш, щоб нас так само…?

Симон кліпнув.

Микола не пояснював.

— Розвів тут шлюбні танці, — сказав тихо. — Кобель недорослий.

Пауза.

— Але вже не важливо.

І без жодної паузи.

— Я всіх вас, йолопів, розпихав.

По різних партіях.

Дивився не на Симона.

Кудись уперед.

— Навіть професор. Під контролем.

Зі своїми давніми козаками.

Пауза.

— Микита, до твого відома, вже есер.

Змінив тон.

— Донцова візьмеш собі. Він в Пітері. В універі.

Микола дивився просто на нього.

— Головне, — сказав тихо. — Геній твій. Писака. Переплутав свій хер із партією.

Пауза.

— Задави його. Ти ж можеш. Не соромся.

Симон повів головою.

— Я його ще не бачив.

Микола навіть не моргнув.

— Бурулько! Не прибідняйся! Він без тебе в голові вже кінчити не може. Я ж читав ваші закорючки.

Пауза.

— Він партію розвалить, максимум ще пів року. Увів жінку Голіцинського. Ідіот.

Миколу не хвилювали ліжка.

На відміну від балансу сил.

— РУП здохне. І буде щось ліве.

Симон стиснув щелепу.

— Я не лівий.

Пауза.

— Я віруючий. Який з мене марксист.

Микола загримів трубою.

— Нічого, Малий.

Крива усмішка.

— Сховаєш хрестика. А з “нареченою” скоро буде тобі. Рандеву.

Микола розвернувся тулубом.

— То ти що, правда женитися надумав?

Симон не відвів очей.

— Мені двадцять чотири.

Микола раптом змінився. Напнув брови, як спадкова відьма.

Підняв руки, повів ними в повітрі, ніби над уявною скляною кулею.

Зашепотів.

— Бааачу твоооєє майбутнєєє.

Пауза.

— Лежить тобі шлях далекий… в Полтаву.

Плескає руками.

— І там… Зустрінеш свою доооолю. Головне: стережися казенного дому!

Симон покосився з недовірою.

— Ти ж мені вже наречену дав. Володею звуть.

Микола опустив руки.

— Я тобі про долю, — сказав рівно. — А ти мені за цього марксиста-збоченця.

Пауза.

— Будемо сидіти тихо — нас виріжуть. Як Адигею. Великий Кобзар що казав?

“Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле”.

Микола поліз в кишеню. Почав нишпорити.

Витяг.

— Ось. Їдь. На Полтаву.

Повернулися мовчки.

З чорного входу.

Всередині вже було інше. Ніч. А все світилося. Чоловічі голоси. Брязкіт. Жіночі зойки. Перевернуті речі.

Веремія.

Бите скло.

Кроки.

ТРУС.

Жандарми.

Прийшли до одного академіка, а знайшли двох.

Микола пішов уперед. Дістав посвідку.

— Повірений, — сказав коротко. — Обох членів Імператорської академії наук.

Говорив спокійно.

Симон швидко переодягнувся.

В коморі.

І попрямував.

На вокзал.

> МОНОГРАФІЯ:

Ф. Щербина після усунення Малами потрапив в опалу. Емігрував 1920. Став ректором Українського у-ту в Празі. Помер 1936. Був похований в Празі. Говорив винятково українською.

> ПРИМІТКА:

2008 р. росія викрала тіло Щербини. Захоронили в Джанхоті. Підписали “Вєлікій русскій учоний”.

На місці маєтку зараз палац з путіна.

> ЕТНОДОВІДКА:

Війна росії з адигами (черкесами) найдовша в історії імперії. 1763-1864.

Пушкін, лєрмонтов, толстой і решта оспівували той геноцид.

~40% етносу фізично знищено. Решту вигнано зі своїх земель.

Адигська мова мертва.

До геноциду було до 7 млн. носіїв. Зараз кілька тисяч. В школах росії їй місця не знайшлося.

По черкесах лишився СИР. Адигейський (типу рікота).

І поема Шевченка “Кавказ”.

“Борітеся — поборете” звідти.

III. ПІТЕР

Кінець лютого 1905

III.I. СИМОН

Глуха ніч. За вікном все вмерло. Симон сів на ліжку. Поруч нікого. Запалив лампу.

Без одягу. Смугасті шкарпетки сповзли на п’яти.

Провів руками від грудей до тазу. Дурне тіло. Жар минув. Весь мокрий. Простирадло теж. Волосся прилипло до чола.

Підвівся, натяг штани, накинув сорочку, застібнувся.

Все. Сон пішов геть.

Вийшов у коридор. Пальта нема. Чобіт нема. Максим знову десь поїхав.

Хотів би й сам отак.

Капці, свої. Всунув ноги. Пошвендяв на кухню. Намацав гасову лампу, запалив. Поставив чайника на плиту.

Забув накрити.

Підійшов до балкону, відчинив. Холод забив і кухню, і груди. Вийшов, став, сперся на бильця. Під ногами крижаний граніт.

Толку вдивлятися — пітерський морок. Викурив цигарку, знайшлася в штанях.

Повернувся. Пара стовпом. Вода наполовину википіла. Схопився за ручку без рукавиці, сіпнувся, ледь не випустив. Окріп плеснув прямо на стопу.

— Курва…

Боляче.

Сів одразу, зірвав з ноги капець і шкарпетку. Шкіра почервоніла. Пече.

Посипались прокльони.

На чайник. На кухню.

На ковзьку підлогу.

На Максима. На себе.

Щось треба робити.

Озирнувся. Намацав слоїк зі сметаною, зачерпнув, пішов мастити.

Чорт. Не легшає.

Дурень кульгавий.

******

Дні складалися в намисто.

Довгі, темні і ніякі.

І нудні, як в твоїй бурсі.

Дочалапати на кухню.

Змайструвати щось поїсти.

Яйця. Масло. Сухарі.

Чай. З лимоном.

І чекати.

Кілька тижнів. І пройде.

Ну хоча б нога минеться.

Набряк. Тягне.

Не постоїш.

Бережи, щоб не подерти.

Хата ця тобі знайома. Що, де, скільки і навіщо. Де рипить, а де не рухай.

Де пройти, коли без світла.

А на вулицю не можна.

Папірця в тебе немає.

Знов посадять.

У “Крєсти”.

На столі газета. Жовта.

Ти завчив її напам’ять.

“Государь наш імпєратор

Дня шестого фєвраля.

Посєтіл убогіх духом,

Помолілся за нєщасних.

Пусть господь ім всьо простіт…”

Про криваву площу — глухо.

Смерті наче й не було.

Страти? Розстріли? Арешти?

Не вигадуй. Цар святий.

А твоя, Симоне, справа:

тут сидіти і чекати.

Він вернеться.

Неодмінно.

Випий каву.

Не сумуй.

******

"Боже. Що він мав на увазі? Чим я потрібний? Яка з мене задача?

Вкрасти? Можу.

Так.

Передати…

Через кордон… теж.

Вистежити.

Вбити?.."

Пауза.

"Микита, падло, здав… Точно!"

Зупинився.

"Та ні.

Який з мене вбивця. Тільки раз…"

Тиша.

“Була б краса, то ще можна було б. А так… ні…”

"А тоді що?

Що треба?..”

III.II. МАКСИМ

Кінець лютого 1905

Одеса

вул. Катерининська (Європейська), 22

Редакція “Южних записок”

Одеське сонце з’їло весь сніг. Рештки пішли струмками по бруківці.

Весна лізе крізь прочинені вікна.

Трамваї дзеленчать на рейках: голі дерев’яні рами не тримають тишу.

Гімназисти в кашкетах, з бубликами і книгами, вовтузять один одного.

Вереск.

Бонни кудись везуть малечу.

А йому вже тридцять шість.

Дівчинку б.

Біляву. Маленьку.

З ямочками на щічках.

Він їй купуватиме всі ляльки світу. І цілуватиме в маківку.

Славінський за столом. Номер здають у друк. Має підтвердити. Або забракувати.

Всім щось треба.

— Максиме Антоновичу! Гроші…

— Максиме Антоновичу! Ось матеріал…

— Подивіться, будь ласка, пане!

Киває, підписує, відсуває.

Працює.

А що інші пишуть?

Страйки.

Забастовки.

Виступи.

Імперія стала на голову.

Перед очима те саме обличчя.

“Я не мовчатиму, коли моїх б’ють.”

Смикнувся. Відкинув думку. Далі читає.

Двері тріщать.

— Макс!

Євген Чикаленко.

Вишиванка.

Якась пляшка під пахвою. Ігристе. Тицяє її в руки.

— Моє. Прованс кусає губи від заздрості. Бо є Перешори. Ось, тримай.

Обіймаються. Коротко, по-чоловічому.

— Ну що, — махає газетами Євген, — тепер все піде.

Максим мовчить.

— Я докладуся. Ми всі докладемося. — каже Чикаленко.

Пауза.

Посміхається.

— Давай нашу.

Максим криво всміхається.

Разом, без підготовки:

— Немає правди, крім тої, що опублікована. А ми — пророки її.

Кулак до кулака. Костяшками.

Зійшли вниз. Французький ресторан.

Тепло. Шум. Світло.

Сіли. По чарці.

Принесли гаряче. Соус, м’ясо, парує. Тарілки білі.

Вензель золотом по краю: SP.

Наче проковтнув виделку.

Метал уперся зсередини.

Чикаленко вирішує поділитися щастячком:

— Є один хлопець у мене. Дуже сильний. Новий Шевченко. Земляк мій.

> Максим зависає.

Хлопець.

Ванна. Шкарпетки. Халат твій, в олії. Коліна.

Чикаленко продовжує:

— Винниченко. Я його надрукував. Запам’ятай. Скоро матиме рецензії — Лариса, Франко…

> Гарячий подих у вухо. Вологі губи по твоїх плечах. Притискає до матраса.

Євген тим часом вже будує кар’єру своєму протеже:

— Я підштовхну. Видам. Окремо. Головне, щоб у політику не ліз.

Ці слова Чикаленко запив компотом.

> Все.

Максиме.

Досить. Ти хочеш впасти.

Під нього.

І хай робить, що вміє.

Чикаленко витер руки серветкою.

— Не знаю, чи в політиці. А в літературі точно — Володя буде головним!

> Смішно.

Головний…

Твій Володя вже теж під ним.

З того Львова.

Під тим, хто зараз на пітерській кухні, сухарями давиться.

Євген киває:

— Чув про твою жінку. Співчуваю. От Лариса вернеться з Тифліса — передам привіт. Ми тепер сусіди.

Чикаленко підводиться.

— До речі. Матимеш якогось хлопця толкового, давай до мене. Редактора шукаю. Тільки толкового!

Ну, я побіг!

Зникає.

Максим лишається.

Дивиться на кельнера.

Пригадав недобрі чутки про Чикаленка і племінницю.

Гидота.

Симон.

Треба їхати.

> Є слово, Максиме.

Люди для такого вигадали. До тебе.

Тисячі років.

“Любов” називається.

Сьорбнув води.

Кельнер не забарився.

— À boire, monsieur ? (фр. Випити, пане?)

— Oui. (Так.)

— Monsieur désire… une dame ? (Пан бажає… даму?)

Максим навіть не дивиться.

— Non. (Ні.)

Газета перед ним.

Запах свіжої фарби.

Перша шпальта.

Цар дав добро на Думу.

Читає ще раз.

Самодержець.

Погодив парламент.

Обмеження монархії.

І раптом губи.

Пересохлі.

Пухкі.

В усмішці.

З-за грат. На гнилих нарах.

В краплях світла.

Рука в багряних чотках вправляє пасма.

Втікач без документів, ламав імперію. І не здався.

Світ хруснув і пішов тріщинами.

Як таке можливо.

Тисяча таких самих дурних… На площі…

Зрушили самодєржавіє.

І твій серед них.

Він сильніший.

За гроші.

За царя.

За імперію.

І це тільки початок.

III.III. КЛЮЧ

Тиждень по від’їзду.

Повернення.

Пітер, квартира М. Славінського.

Максим. Чоботи в снігу.

Кинув пальто, шапку.

Тиша. Нікого.

Скривився.

— Ясно.

Кімната.

Симон за столом. Вдягнений. Босий. Ногу підсунув глибше під стілець. Не підвівся.

Максим зупиняється на порозі.

— Образився?

Симон дивиться прямо.

Мовчанка.

Славінський жбурляє газети на стіл.

— Читай давай.

Розвертається. В кухню. Щось загриміло.

Симон не рухається.

Ногу не витягує.

Газети розсипані по столу.

Бере верхню, ліву, розгортає.

Страйки. Забастовки.

Поступки.

Рескрипт. Виборні.

Дума буде скликана.

Перечитує, звіряє, чи не помилився.

У ванні шумить вода. Стихає.

В кухні дзенькає. Максим повертається. Не сідає.

Пляшка і два келихи.

Ставить на стіл. Жодної етикетки. Тільки приклеєний папірець. “17”.

Симон бере другу газету.

Кадетську. Праву.

Те саме. Площа. Постріли. Люди. І тепер це. Будуть вибори. Обмеження монархії.

Максим стає біля столу.

— Ти переміг.

Симон не піднімає очей.

Максим видихає.

— Це ти. І такі, як ти. Ви це зробили.

Симон не ворушиться.

Навіть кліпати боїться: невже все не даремно.

******

Максиму це остогидло.

— То реакції не буде? — кидає сухо.

Симон мовчить.

Максим усміхається криво.

— Ти ж хочеш знати, яка задача.

Симон ледь киває.

Максим нахиляється. Ближче.

— Академік. Тут. У Пітері. Ти ж здогадався… що з ним робитимеш.

Симон піднімає голову.

Впирається в Максима.

Пояс. Пах.

Дихає коротко.

І опускає погляд.

На ногу.

Пробує перенести вагу — ледь помітно.

Рахує. Встане.

Але довго не витримає.

Максим цього не бачить.

Газета в руках мнеться.

Хрускіт.

Пауза.

Симон піднімає очі:

— То що я мушу зробити?

Пауза.

— Що?

Максим тягнеться до пляшки.

Пальці на дроті. Короткий рух.

Корок виривається з глухим хлопком.

З горлечка випорскує біла, липка піна.

Симон тихо:

— Я це не питиму.

Максим кривиться:

— Та ти вже випив.

Симон починає закипати.

— А якщо я не погоджуся? Що тоді? Який план?

Максим ставить пляшку на стіл. Зітхає.

Опускається на коліна просто між розсунутих ніг Симона.

Руки на стегна хлопцю, розстібають ґудзики, стягують тканину вниз. Губи до гарячої шкіри, далі язик, глибше.

Симон видихає крізь зуби. Тіло скучило. Голод. Перший момент мимоволі подається вперед: стегна рухаються назустріч.

Пальці на ногах скручуються від гострого задоволення. Особливо на тій, що з опіком. Біль пронизує голкою, до кістки.

Підіймає обпечену ногу. Ставить на стільця.

Максим дивиться. Набряк. Кірка. Сочиться прозоре. Терпить, йолоп. Не сказав. Ось чого не вийшов. Але ж сидить. Значить, хоче.

Максим робить. Голова рухається рівно. Слина по стриженій бороді. Очі заплющені.

Симон дивиться зверху. Дихає.

Потім тихо, майже без голосу:

— То це я вже на задачі?

Максим не відпускає. Не підіймає очей. Тільки язик повільно ковзає по Симону.

Петлюра трохи підсувається. Тягнеться до пляшки, хапає за горлечко. Заносить чоловіку над головою.

Максим бачить.

Згадався Миколин сміх: “А наш Малий вже двом горло порізав”.

Рука Симона завмирає над головою і перевертає пляшку.

Густа біла піна разом із вином хлюпає прямо на голову Максима — по волоссю, по обличчю, по шиї, по коміру. Липко.

Прозорі цівки по скронях, по віях, по губах, по паху Симону. Краплі падають на підлогу, на коліна Максима, на руки, що стискають стегна.

Симон лишається сидіти. Хапає міцніше Максимову потилицю. Пальці у липкому мокрому волоссі. Дивиться вниз.

Максим, мокрий, запацьорений, але продовжує. Не відривається. Тільки дихання стає важчим, хрипкішим.

Мокрі звуки і важке дихання.

Жодного слова.

Йому й не треба.

Бо що він може сказати.

******

Симон встає. Стягує брюки: мокрі, в вині. Дістає з шафи ліжник. Кутається.

Загортається в кріслі.

В голові мотлох із думок.

Одна іншої гірша.

Як це почалося?

Чого ти в це втягся?

Все сходиться.

Полтава. Минуле літо.

1904.

Побув в Києві, а далі вернувся додому. З Кубані.

Лист від Миколи.

“Малий! Зустрінеш важливого чоловіка. По справі”.

[ЧАЙНА]

Холодний дощ періщив, як вересневий.

Ти тулився під вузький навіс хлібної. Піджак хоч викручуй, вода геть у вухах. Кілька днів як захворів. Голос зник.

Зараз буде.

Від Миколи. Максим, здається.

Екіпаж зупинився. Вийшов стрункий чоловік під парасолькою. Костюм, капелюх, шовк на шиї — все в колір.

Не тутешній обиватель.

Підійшов. Поставив парасолю. Щось казав, майже не чути, тебе трусило від холоду.

На мить затримався. Пальцями в кишеню.

— Ти ж геть мокрий, — сказав тихо.

Щось маленьке, біле, опинилося в твоїй долоні.

— Тримай. Полегшає.

Ти глянув.

Проковтнув.

Максим розвів руками:

— Великому місту грандіозна подія. Приїхав подивитися на відкриття водогону. Три статті. Напишу.

Всунув тобі конверт:

— Будеш на пошті — відправ.

По той бік вулиці маленька чайна.

Чоловік кивнув.

— Ходімо. Куплю тобі гаряче.

Ні. З чого б це.

— Добре, — сказав чоловік. — Не треба. Сам знайду. Пиши, де живеш.

А ти що? Завагався. Раптом жандарми. Але написав.

Під’їхав екіпаж. Максим махнув рукою.

— Не хворій, — кинув чоловік і зачинив дверцята.

Екіпаж рушив.

А ти лишився під навісом. Вода стікала на черевики. Огледівся. Парасоля. Висока. З руків'ям-грифоном.

Підняв. Розкрив. Чек метеликом прямо в руку.

“Мебльовані кімнати Бель Рюс, номер 5”

Привокзальна, 3.

[ГОТЕЛЬ]

Чуже тобі не треба, ні тоді, ні зараз. Повернути ту парасолю. Чимшвидше.

Адресу знайшов легко. Обійстя вузьке, спориш витоптаний.

Двері з намальованими цифрами. Кожна окремо.

Став перед потрібним номером.

Подивився.

Пан з Пітера. І не бідний. Чого не в готелі Воробйова? Чотири роки тому там зупинявся Рільке. Досі вся Полтава пишалася.

Постукав.

Максим відчинив майже одразу. Вдягнений. Хіба що без капелюха. Відійшов убік.

— Заходь.

Ступив.

Тісно. Темно. Підлога рипіла на всі голоси. Зліва кухня — тхнуло чимось горілим.

Далі ще двері.

Ціла квартира. На кілька днів.

Максим кивнув у бік старої лавки вздовж стіни.

— Зачекай.

Сів. Дошки жорсткі і холодні.

І ось тут тебе накрило по саму шию. Аж підборіддя зачухало.

Ти ж сам-один. Кохана твоя на Кубані, назавжди. Та, що тутешня, до арешту, полтавська, давно заміжня. Може, і дітна.

Батько хочуть женити “грішника”. Та й мати теж. Шукають “гідну”. Дякувати Богу, хоч на пару днів відчепилися, поїхали в Харків.

Нікого не буде. Жандарми на хвості.

Хіба що Миколин ідіот “наречена” — Володя зі своїми листами, вліз в партію. Хоч би ненадовго.

Максим вийшов із кухні. Сорочка. Рукави закочені. Цигарка в зубах. Пляшка.

Вуса рухалися в посмішці.

— Не боїшся? А то можеш сісти років на п’ять.

І попрямував до кімнати.

Ти підвівся і за ним.

[ЛІЖКО]

Широке ліжко з купою червоних шовкових подушок, блискучих, як нова копійка. Навіщо стільки? Густий дим ковтнув усе навколо. Вікна були прочинені: щоб зайшло свіже дощове повітря.

Ти тоді сіпнувся. Треба зачинити: хтось та й почує.

Максим лишень хмикнув. Звів штори.

Став посеред кімнати.

Чекав.

Що ти зробиш.

А ти не міг розгубитися.

Ну бо як.

Двадцять п’ять уже.

Були. Всякі. І тут, і навіть в Харкові.

Знав, як це робиться.

Крок. Став впритул.

Притиснувся. Як і з тими, іншими.

І в ту ж мить відчув.

По спині, під руками, аж до пояса все мокре. Клятий ларингіт.

Сіпнувся ледь помітно.

Пізно.

Максим тебе викрив.

Потяг сорочку. Вона не йшла.

Долоні ковзали. По тканині, по собі — мокро. Смикнув різкіше. Заплутався. Мачула.

Дихання збилося. Смикнув униз.

З ліжка тихий сміх.

— Ти ж соціаліст, — кинув Максим. — Злякався класового ворога чи що.

Все. Нарешті. Твоя сорочка пішла на підлогу.

Тоді ти не зрозумів, чого його так несе. Очі блищали дивно.

Максим уже напівсидів на ліжку, сперся на лікті.

Під спиною дві червоні шовкові подушки, ті самі, блискучі.

Голий.

Спокійний.

Дивився.

Просто чекав.

Він тебе хотів.

Дивно.

Але вже байдуже. Далі ти не думав про це. Хоче, значить ти вартий.

Ти був у ньому.

І робив усе, щоб йому було добре.

Знову і знову. Без голосу.

Ти дивився.

На руки.

На плечі.

На те, як він дихає.

Як стискає пальці.

Як трохи міняється обличчя.

Ловив це.

І підлаштовувався. Де повільніше. Де інакше. Де ще трохи.

Ти це вже вмів. Інакше ж не можна.

Кожен раз як востаннє. Без імен. Без повторів. І не дай Боже зайве слово.

На хвості жандарми.

За спиною підпілля.

А ще й “це”.

Робив як треба.

Ставав навколішки теж.

Спершу боявся, що зашкодиш горлу.

Ото дурне.

Виявилося, що голосові зв’язки глибше.

Ти не думав, як це називається.

Ти дивився на нього. Доводив.

І вже потім, десь в тумані млості, розумів:

йому було добре.

Плезір.

Слово з тих сепійних карток з дівчатами негліже. Чи бувають такі з чоловіками? Ти тоді не знав. І краще було не питати.

І ти це йому дав.

І плезір.

І себе до решти.

Максим відрізнявся від всього, що ти знав. Запах дорогих цигарок й чогось нового, невідомого хлопцю з Полтави.

Максим ледь посміхнувся кутиком губ.

— А ти дивний, — сказав тихо, майже до себе.

Ти не відповів. Не міг.

Ти приходив щовечора. І починав.

Чого раптом дорослий, розумний і багатий звернув на тебе увагу — за тиждень жодного разу не подумав.

Боже, який дурний був.

Дундук голодний.

І тільки зараз, сидячи в його квартирі Пітері в 1905-му, ти дотумкав. Вельон нарешті впав з очей.

Цинізм.

Максим приперся до Полтави, щоб перевірити дурня.

Чи зможе бути зверху, не злякається старшого, і ще й доведе його до задоволення, частково жертвуючи своїм.

А тоді ти нічого не розумів. Просто приходив щовечора, сам ліз — худий, самотній, мокрий від поту, з твердим членом і безголосим диханням.

Викручувався на всі боки.

Тільки щоб сподобатися.

Відчути, що ти потрібний такому чоловіку.

Тьху.

Сорочинський ярмарок.

Вибір племенних коней.

Точно.

А ти біг.

Сам.

Крізь всю Полтаву.

І найгірше.

Те, що зараз тобі рве серце.

Ти ні про що не шкодуєш.

Навіть сьогодні.

Бо тоді, у тому номері з пошлими подушками, твоє кощаве тіло горіло.

І тобі було добре.

Так, як ніколи.

******

Максим повернувся з ванни.

Пахнув новим милом. Мабуть, з Одеси.

Застібав сорочку, піжамну, фланелеву, з комірцем. Повільно, намацуючи кожен ґудзик.

Тиша.

Симон так і сидів у кріслі. Загорнутий коконом.

Дивився. Не відвертаючись.

Максим зиркнув.

Пройшов повз. Ніби все, як було.

Симон підняв голову:

— Я нічого не боюся.

Максим дивився довго.

Наче зважував.

Потім ледь кивнув.

— Ну так. Не боїшся.

Пауза.

— І ще. Вітаю. Ти вже тиждень, як вчений. У Львівському науковому товаристві Шевченка. Грушевський тебе взяв.

Прихопив кілька газет і пішов до себе.

> МОНОГРАФІЯ: М. Славінський і М. Грушевський навчалися в Київському університеті у В. Антоновича.

Той відзначав Славінського як більш здібного до історичної науки, але Максим обрав іти в політику і публіцистику.