Нерозказане

ПРОЛОГ. БЕЗПРИТУЛЬНА НАУКА

A. ВІДТЕПЕР

19 грудня 1918

Київ. Софійський майдан

Свято Входу Директорії в столицю

Хурделило.

Під навісом горобцями збилися дипломати і військові аташе.

Сніг вивертами діставав і сюди, але хоч якось.

Скраю невисокий чоловік у чорному пальті й капелюсі.

Йому не пощастило.

Вітер ліз саме з його боку.

Жовтий шарф із довгими китицями тріпало навколо шиї. Один кінець раз по раз ляскав по щоці.

Поруч височів турецький амбасадор, Мугтар-бей.

Всі споглядали майдан.

Там кортеж: кінна гвардія і відкриті автівки. Висока Директорія.

Чоловік повернувся до посла. Чорні вуса сходилися з невеликою борідкою навколо рота. За окулярами примружилися чайного кольору очі.

— Onlardan herhangi birini tanıyor musunuz? (тур. Ви когось із них знаєте?) — запитав посол.

Кортеж зупинився.

Почали виходити.

Чоловік придивився.

— Sadece şunu. Uzun boylu olanı. Şvets. Jeoloji profesörü. (тур. Тільки цього. Високого. Швець. Професор геології).

До них саме пробирався елегантний чоловік. Максим Славінський. Дипломат і гетьманський міністр.

Привітався з послом французькою, а тоді до його співрозмовника.

Українською:

— Агатангеле Юхимовичу, Вернадський не з'явився. Пару слів. Від науки.

Секретар гетьманської Академії Наук, Кримський, витріщився на Максима.

Звичайно, Вернадський, як вампір світла, боїться українських прапорів.

— Перепрошую, я не готувався, — почав був Агатангел.

Максим повернувся до Мугтар-бея:

— Monsieur l’Ambassadeur, je dois vous emprunter votre précieux interlocuteur pour quelques minutes.

(фр. Пане амбасадор, змушений забрати у вас безцінного співрозмовника).

І витяг Агатангела з-під навісу.

Порив вітру обсипав того із голови до ніг. Кримський струсив білу крупу із капелюха.

Дошкульна китиця вдарила його по губах.

Став за трибуну.

Глянув на владу.

Голова держави, Винниченко, дивився на Отамана. А той, чортівня якась, на нього, Агата.

— Українська наука вітає Високу Директорію. Відтепер в Україні пануватиме одна мова. Українська. Я особисто присягаюся зробити все для цього!

Аплодисменти.

Отаман кивнув, притримуючи рукою смушкову шапку.

> МОНОГРАФІЯ.

Повний текст промови А. Кримського не зберігся.

B. АКАДЕМІЯ

Початок січня 1919

Київ. вул. Пирогова, 9

Комерційний інститут

(Зараз у-т Драгоманова, натомість Комерційний ін-т став КНЕУ Гетьмана)

Грубка давно згасла, лампа ще жевріла.

Агат струсив головою. Пальці геть заскарузли.

Хукнув на долоні. Стіл, кілька потертих стільців, шафа, у якої одна дверка мала свої погляди і не зачинялася. Папери стосами, згортки, теки з наказами, особисті справи, записники, книжки, які ще треба кудись прилаштувати.

Далі по коридору кілька кімнат, такий самий безлад. Один кабінет планували зробити їдальнею, зрештою завантажили книгами під зав’язку.

За гардинами тубуси з картами і схемами. Поверх верет кинули газети: на прибиральницю коштів не вистачало.

Все це носило гонорову назву: Українська Академія Наук.

Агат протер очі.

Біля стіни стояв Роман Петрович. Скелет в капелюсі. Подарунок коменданта Києва, Коновальця.

Від гетьмана подарунків не дочекалися: на папері Академія мала 17 будівель. По факту — другий поверх комерційного інституту.

Старієш, брате. Зір сідає. Все розпливається, а за ліхтарями тягнуться молочні нитки. Агат посміхнувся. Ніхто не пам’ятав його без окулярів. Замовить. От тільки приміщення. І кошти всім виплатити. А ще нагодувати.

Дожився. Добре, що Фортунатов вмер, не застав ганьби.

У Москві був комфорт. Ім’я знали у світі. Можна було кохатися у своїй філології до втрати пульсу. Грошей вистачало. Та він не жирував. Відкладав: мати, брат і дві сестри, є кому допомагати.

Гроші.

Скоропадський покликав.

Стояти при витоках Української Академії. А отже, їхати в Київ.

Агат і поїхав. Вперше народжувалося щось вище за нього самого. За його кар’єру.

А зараз ні гетьмана, ні грошей.

Посміхнувся. На Софії він присягнув, що в Україні пануватиме українська.

Смішно. В ньому ж краплі української крові нема. Мабуть, тільки душа. Зукраїнена. Цікаве слово. Сам Агат і вигадав.

А що треба для мови? Слова на площі?

Ха.

Ні.

Словники, термінологія, підручники, дослідження, видання, бібліотеки.

Без цих “лушпайок” мова лише сирота в імперській коморі.

Інше питання.

Чому саме він має цим займатися?

А не вести високочолі дискусії про фонеми в 12-му столітті?

Президент є.

Вернадський.

Але той навіть відмовився стати громадянином Української держави. Про мову краще не казати. Він був за російську. Ба більше, намагався відсунути гуманітарні науки на маргінес, оточивши себе натуралістами всіх видів.

Агат неодмінний секретар.

Номер другий.

Але головний з українського питання.

Президент же української академії бачив себе регіональним представником пітерської головної “контори”.

А які посадові обов’язки у секретаря, га?

Шукати приміщення? Рахувати гроші, домовлятися про пайки, просити папір, коригувати книжки?

Ні. Твоя, Агате, задача — сидіти і дубіти в руках: опалювати нема кому.

На цьому політ думок запнувся.

Агат глянув на грубу.

Дрова!

Підвівся, накинув пальто.

Подвір’я було геть білим.

Дійшов до накриття, кілька разів ледь не гепнувся на припорошених вибоїнах. Склав на руки стільки дров, скільки подужав донести.

Думки про Вернадського повернулися.

Перший.

За єдіную-нєділімую.

Молиться на Денікіна.

А він другий.

За Україну.

Як окрему сутність.

Агат розпалив грубу, дочекався, поки суха тріска добре займеться, а тоді повернувся до столу. Там лежав бланк зі штампом “Українська Академія Наук 1918”.

> САЙТ НАЦБАНКУ.

На 1000 грн розміщено великого українця В. Вернадського.

А. Кримський не внесений в списки для обговорення розміщення на банкнотах України.

Питання розміщення на грошах С. Петлюри не розглядається.

C. ДЕДЛАЙН

15 січня 1919

Київ, вул. Володимирська, 57

Колишня Ц. Рада, зараз буд. Директорії

Вернадський був схожий на чайник, який от-от запарує.

Великий, важкий, у вовняному пальті з бобровим коміром, він підіймався, спираючись на тростину.

“Неслыханная дерзость! Президента Академии Наук оторвали от дел первостепенной важности!”

Агат йшов мовчки.

Витягти Володимира Івановича коштувало окремого дипломатичного подвигу. Вернадський вважав, що його справа наука.

А не віники.

Віниками, очевидно, мав займатися неодмінний секретар.

“Мєлкая сошка”.

Агат сіпнув щокою.

Віники так віники.

Потрібні дрова. Пайки співробітникам, талони на хліб. Папір, гроші — все це “вєлікій учоний” вклав у зневажливе “віники”.

Велика зала.

Засідання.

За довгим столом члени Директорії, міністри, урядовці. У кутку кілька січових стрільців.

На столі теки, карти, газети, хтось писав, хтось перешіптувався.

Агат швидко оглянув присутніх.

Майже всі. Хіба що без Отамана. Але що йому тут робити? На засіданні про науку.

Вернадський всівся. Поклав тростину біля стільця і зняв окуляри. Агат відкрив теку.

Засідання велося українською.

Винниченко розтікався. Про голос нації. Про совість покоління.

Про “віддати шану Тарасу”.

Про селянських дітей і школи.

Слова спліталися в золоті коси.

Агат примружився.

Золото.

На руці Голови Директорії блиснув жовтим годинник.

Коли Винниченко нахилявся через стіл, до Агата долітав легкий запах парфумів.

Хороших.

Агат перевів погляд на Вернадського.

Той нагадав двоголового орла, в якого відірвали половину, а злість лишилася.

Кепсько.

Володимир Іванович українською розумів достатньо, щоб дратуватися. І не володів зовсім, щоб відповісти.

Винниченко нарешті повернувся до них.

— Академія Наук має стати світочем української державності.

Вернадський ворухнувся.

Агат швидко поклав долоню на теку.

Тільки б помовчав.

— Саме тому, — підсумував Винниченко, — Директорія очікує від вас активної участі в розбудові національної культури.

Вернадський підвівся.

— Я не ваш гражданин.

Агат прикрив очі рукою.

Володимир Іванович узяв тростину.

— Моя задача заниматься наукой.

І вийшов.

Агат залишився сидіти.

Номер два.

Почав сам:

— Академії передусім необхідно вирішити питання приміщення. Також потрібні дрова і пайки. Частина людей уже...

Винниченко грюкнув по столу.

— Правопис. Україні потрібен правопис. Єдиний. Український.

— Безперечно, але… — Кримський намагався втримати ситуацію.

— Коли? — Винниченко не відступав.

Агат кліпнув.

— Залежить, що ви маєте на увазі. На повний академічний правопис потрібна комісія, все узгодити...

Голова Директорії махнув золотим годинником:

— Місяць.

Агат подумав, що недочув.

Винниченко відкинувся на спинку крісла.

— Наступну п'єсу хочу писати за новим правописом.

Хтось усміхнувся.

Агат ні.

— За місяць неможливо… повний…

— Тоді правила. Щоб могла користуватися держава, — Винниченкові вже було не цікаво.

Агат відвів очі.

— За місяць, — повторив Голова Директорії. — Інакше я всю цю гетьманську шушваль розпущу.

Кримський видихнув.

Прийшов просити дрова.

Отримав правопис.

І шантаж.

Вийшов у коридор.

Сперечалися міністри, снували урядовці, стрільці пропускали людей до кабінетів.

— Агатангеле Юхимовичу.

Біля дверей полковник Коновалець.

— Він зайде. Скоро.

Пішов.

Агат провів його поглядом.

Він.

Хто?

Агат поправив окуляри.

Чортівня.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, 10 КЛ:

Українську Академію наук очолив видатний українець, вчений світового рівня В. Вернадський.

> МОНОГРАФІЯ.

В. Вернадський не вважав укр. мову окремою, не знав її. Не прийняв громадянство України. 1920 втік до денікінців. 1921 в москву.

D. МИ ПОВЕРНЕМОСЯ

1 лютого 1919

Ніч.

Київ. вул. Пирогова, 9

Комерційний інститут

Агат збирався був гасити лампу, аж тут заричав автомобіль.

Хто?

На сходах затупотіли.

Двері відчинилися. Першим був січовий стрілець, оглянув кімнату, зазирнув у сусідню. За ним другий.

А тоді з'явився Отаман.

Такий, як був на Софії. Хіба без фанфарів.

— Добрий вечір, Агатангеле Юхимовичу.

Стрільці вийшли. Петлюра потер долоні й одразу спитав:

— То ви точно не евакуюєтеся?

Агат кивнув.

— Ви дуже ризикуєте.

Агат провів рукою довкола себе:

— А бібліотека?

Отаман глянув на шафи, стоси книжок.

Агат пояснив:

— Почнемо вивозити, половину погубимо дорогою, решту розтягнуть.

Петлюра кивнув.

— Це ваше рішення.

Дивний цей Отаман.

Винниченко за пів години поставив задачу, погрожувати почав. А цей…

— А про правопис не запитаєте?

Кутик рота Отамана сіпнувся.

— Що саме?

— Чи впораємося? Володимир Іванович зве цю ідею “напрасной тратой сіл”.

Петлюра пирхнув.

— Вернадський? Жив у Полтаві. І нічого не зрозумів.

Агат підняв очі.

— А ви з Полтави?

Петлюра кивнув.

Полтава.

Так! Це ж і в газетах було.

— Агатангеле Юхимовичу. Ви робіть. Ми повернемося — кивнув Отаман.

Легко сказати.

Агат зітхнув.

— А їсти?

Петлюра засміявся.

— А ось і толкове питання!

Відчинив двері.

Стрілець протиснувся до кімнати з оберемком дров. За ним другий.

Петлюра тим часом поліз у внутрішню кишеню кітеля й поклав на стіл згорток.

— Трохи. Розподіліть самі.

Агат торкнувся пакунка.

Гроші.

— А правопис?

Петлюра вже натягував рукавички.

Усмішка.

— Я знаю, як роблять правописи, і скільки часу.

Агат завмер.

Подивився на Отамана.

— ТО ЦЕ БУВ ТИ…

Петлюра вже виходив.

— Переховайтеся десь, Агатангеле Юхимовичу. Хоча б тиждень.

І зник.

E. ПОРОЗУМІЛИСЯ

4 лютого 1919

Звенигородка, Черкаська обл.

вул. А. Кримського, 35

Агат нишпорив по шухлядах.

Нема. Де ж поділося?

На дні останньої шухлядки лежав рукопис, загорнутий в цупкий грубий папір.

Нарешті! Не загубив.

Є!

“Андрій Лаговський”.

Скільки років пройшло?

Перші дві частини давно надруковані. Третя і четверта так і лишилися рукописом. Колись запевняв себе, що повернеться до них за місяць.

Розгорнув.

Очі побігли по рядках.

Після Києва тиша за вікном здавалася неприродною. Ні трамваїв. Ні грюкоту автівок.

Агат перегорнув ще один аркуш.

Насупився.

Ні. Не те.

Не годиться.

Все зі старого життя.

Він вже не такий.

Половина рукопису пішла у сміттярку.

Сів.

Почав заново.

Весь світ перетворився на кашу.

Існувало тільки перо.

І аркуш.

І Андрій Лаговський, занадто молодий професор. З його думками, поривами і нарешті віднайденим шляхом до матері.

Ну от.

Крапка.

4 лютого 1919.

Звенигородка – Київ.

Він дотримає слово.

Українська мова буде.

А цей роман він видасть.

У НЬОГО тоді вийшло, і Агат впорається.

> МОНОГРАФІЯ

Травень 1919.

А. Кримський при совітській окупації створює “Найголовніші правила українського правопису”. Перші модерні правила української. Совок затвердив їх в 1921 р.

1925 під тиском вчених на чолі з А. Кримським совіти погодилися на розробку повних правил української мови. Залучено діячів із Західної України.

1928. Правопис прийнято. Поєднано наддніпрянську і галицьку традиції.

“Скрипниківка” — назва, що прижилася за новим правописом, іменем міністра Скрипника, покровителя тих, кого назвуть “Розстріляним відродженням”.

1933. “Скрипниківку” оголошено “націоналістичною заразою”.

Літера Ґ прибрана. Правила і лексика уніфіковані з російською.

Але.

Агатівська “скрипниківка” вижила.

На галицьких землях як “Правопис Голоскевича”, не зникла навіть після окупації 1939 року. Зберігалася в діаспорі.

1990. Вибух: Ґ повернулася.

2019. Через 100 років норми того самого українського правопису відновлюються.

Слова Агата, вимовлені під снігом на Софійському майдані, стають реальністю.

> ПРИМІТКА.

Взимку 1919 українська наука втрималася на грошах і пайках, вибитих А. Кримським.

А він сам у 70 років став жертвою сталінських репресій.

1. АД’ЮНКЦІЯ

Квітень 1919

Лубни

На ліжку покинута валіза.

Микола Міхновський підвівся. Клятство. Знову забув. Не можна так різко.

Втратив рівновагу. Ледь не впав.

Тиф.

Вилікував.

Виписали.

Але не відпустив досі.

Глянув у дзеркало: примара. Під костюмом лишилася половина колишнього Миколи. Шкіра бліда. Кола під очима. Вилиці.

Мати Божа, у нього такого гострого обличчя років з дванадцяти не було.

Клята хвороба.

Все могло бути по-іншому.

Повільно сів за стіл.

Пальці, мокрі, не втримали перо. Випустив. Пішла чорна пляма.

Друга спроба.

Чистий аркуш.

На столі лежала коробка з долоню.

Повільно вивів:

“Пане полковнику!

Давно жадаю познайомитися з Вами особисто. Наша зустріч у Кременчуці зірвалася попри моє прагнення. Хвороба завадила. Сподіваюся, наступного разу обставини будуть на нашому боці”.

Далі рядки лягли швидше.

Про становище в Україні. Про військо. Про необхідність гуртуватися.

На слові “Директорія” сіпнувся.

“Пияки, покидьки й збоченці при владі, підставили державу до стінки. Кожен день може стати останнім.”

Перечитав.

Не закреслив.

“Ви потрібні Україні. Не сумнівайтеся ні хвилини”.

Взяв коробку.

Відкрив. Позирнув.

Дістав щось з кишені, вклав і опустив кришку. Повернувся до листа.

“Як матимете нагоду, передайте йому цю ад’юнкцію (додаю).”

Ще раз оглянув усе: і лист, і додаток.

“Він не посміє”.

Міхновський затримав перо над папером. Дописав:

“Допоможи вам Бог, а я вас благословляю”

Вклав лист до конверта.

Коробку загорнув окремо, перев'язав шпагатом.

На обгортці:

“Станіславів

Західно-Українська Республіка

Головна пошта

Полковнику Петрові Болбочану

До запиту”.

2. СТАНІСЛАВІВ

Столиця ЗУНР

(Івано-Франківськ)

Вул. Незалежності, 2

Готель “Уніон”

2.1. РУБІНИ

Кінець квітня 1919

Полковник Євген Коновалець не шпацирував. Відрядження. До Начальної команди УГА.

Серце раз по раз стискалося. Галичина. Зашків окупований. Знову додому не потрапить.

До зустрічі з генералами двадцять хвилин. Пройдеться.

Обходив люкс-готель “Уніон”.

П'ять поверхів. Чисті вікна. Електричне освітлення сотнями вогників. За шклом зала ресторації: стільці, сукно, троянди, кришталь.

Євген ковзнув поглядом.

Стоп.

За столиком Петро Болбочан. З дружиною. Ліниво відкинувся на спинку крісла. На столі півколом тарілки, пляшка ігристого, срібний кавник і філіжанки. Жінка тримала розшиту шовком серветку.

Євген придивився. Оксамитова сукня, манто. На шиї золотий ланцюжок із кривавим камінням. Казали, що вона графиня. Може, брехали.

Рубіни.

На шиї.

У вухах.

На пальці.

Болбочан підняв очі.

Погляди зустрілися на мить.

Петро нахилився до жінки. Поцілував у груди.

Обрав не впізнати.

Євген рушив далі.

Він сам конвоював сюди полковника, відколи отримав від Симона папір на звільнення під слово невиїзду.

Підняв голову.

Глянув на небо.

У Козятині він три дні жив на вокзалі. Поки туди не влучили червоні.

Спав уривками, поклавши шинель під голову. Сухарі розмочував у м’ятному чаї. Мріяв про каву. Вмивався крижаною водою з колонки разом із стрільцями.

А тут рубіни.

І ванни з мигдалевою пінкою. Євген бачив у рекламі готелю.

За склом Болбочан саме підняв келих.

Євген засунув руки глибше в кишені шинелі й пішов на зустріч із генералами.

2.2. ДІАМАНТ

Перші дні травня 1919

Четверо за столом. Ресторація.

Доктор Лонгін Цегельський крутив високий келих. Сергій Шемет мовчав. Полковники Болбочан і Коновалець навпроти.

— Полковнику, дозвольте квестію, — Цегельський звернувся до Євгена. — Яка ваша опінія щодо

повернення Петра до керма Запорізького корпусу?

Коновалець відсунув чашку.

— Січові Стрільці ні до чого. Моя особиста опінія не важить.

Болбочан ледь ворухнувся.

— Але? — спитав Цегельський.

Коновалець продовжив, до полковника:

— Але ви вже раз не впоралися, Петре Федоровичу.

Шемет підняв очі.

Болбочан випростався.

Євген не спинявся:

— Ви знаєте, за що вас усунули, Ви отримали наказ тримати фронт. Кинули Харків й пішли на Лозову.

Болбочан не витримав:

— У меня були причини.

Євген палив словами:

— Причини ваші звуть Антон. Денікін.

На кілька секунд стало тихо.

Болбочан сіпнувся:

— Ви обвиняєте мене в зраді?

Коновалець підвівся.

— Якщо верховне командування вас поновить, Січові Стрільці випишуть вам гратуляцію.

Євген коротко кивнув усім трьом і пішов.

Цегельський повернувся до столу.

Болбочан дивився у вікно. Шемет порушив мовчанку:

— Він завжди такий?

Цегельський усміхнувся.

— Президент Петрушевич за вас.

Болбочан аж випростався.

— Я справлюся.

Сергій Шемет усміхнувся.

— Гетьман вас уже пробачив. Бо ви діамант, Петре Федоровичу.

> МОНОГРАФІЯ:

На цих спогадах Є. Коновалець помітно втрачає нейтральний спокійний градус оповіді.

3. ІТАЛІЯ

1 червня 1919

Тернопіль, тимчасове розміщення Директорії

Болбочан стояв перед столом.

Петлюра дочитав папір, відклав убік і підняв очі.

Станіславів пав під натиском поляків. Полковник приїхав до Тернополя.

Великий знак питання висів у повітрі.

Полковник почав:

— Я хочу вернуться до служби.

Міністр внутрішніх справ Ісак Мазепа, що сидів трохи осторонь, переглянувся з Отаманом.

Болбочан продовжив:

— Прошу забути перший арешт. Усе прошедче. Зараз положення інакше.

Петлюра мовчав.

— Я можу буть полезним армії, пане Отамане. Ви це знаєте, — завершив полковник.

— Знаю.

Болбочан завмер. В очах спалахнув подив.

Петлюра відсунув теку.

Мазепа повернув голову.

— Я не збираюся тягати стару справу до кінця життя, — погодився Симон.

Болбочан усміхнувся.

— Спасибі.

— Але до кермування корпусом не допускаю.

Отаман подивився на полковника.

— Ви вже раз вирішили, що краще за командування знаєте, де друзі. Оголили фронт. Втратили армію. Другого разу я не дозволю.

Болбочан стиснув губи.

— Обстоятельства требували...

— Не треба. Ви ж хотіли забути.

Петлюра обірвав суперечку. З-під окулярів позирали крижані очі.

Болбочан ще постояв кілька хвилин. А потім не витримав:

— Я свободний?

Симон кивнув.

Полковник вклонився й вийшов.

Кілька секунд було тихо.

Петлюра потер перенісся.

— І що мені з цим вдіяти?

Мазепа знизав плечима.

— Красивий чоловік. Може, знімку для журналу зробимо?

Симон прикрив очі.

— Я то пробачив. До чорношличників однаково не пущу.

— Великого воєначальника і визволителя Криму?

— Ісаку, не починай. Я коли це в пресі бачу, аж нудить. Натієв. Генерал Натієв. Звільнив Крим. Разом з німцями. А Він. Був у складі війська. Так. Герой. Але не він очолив Кримську кампанію.

Симон потяг цигарку.

Випустив дим.

— А де Натієв зараз? У Денікіна. І цей почне тягнути туди. Ми ж знаємо, чого він поперся на ту Лозову.

Дим повільно виплив з ніздрів.

— Ти чув, як він Директорію й особисто мене називає поза очі?

Мазепа задумався.

Звичайно, чув. Весь зоосад перебрали. А відтак пішли по біблійних назвах. На кожному кутку торочили про збочення, ліжко і некомпетентність.

Петлюра підвівся, пройшовся кімнатою.

— Хай зникне. Підпишу дозвіл на закордон. До бісової матері.

Мазепа покрутив олівець.

— Ні. Він полковник. Відоме ім'я. Мови знає?

Симон задумався.

— Німецьку точно. З Василем Габсбургом братався в Катеринославі. Здається, ще й по-румунськи вміє.

— Ну от. Дипломатична місія. В Італію. Там багато наших полонених, їх треба вертати.

Отаман повернувся до столу.

— Готуй папери.

******

06.06.1919

Тернопіль

Полковник П. Болбочан отримав запрошення:

“Явіться в Чорний Острів (під Проскуровом) для отримання завдання. Вас чекають у міністерстві.”

******

07.06.1919

Чорний Острів

(Тимчасове місце перебування уряду)

Полковник прибув для отримання завдання.

Пропозиція:

Їхати в Італію вертати військовополонених — озвучена.

Вручили:

Б. Мартос, прем’єр-міністр.

Ген. Осецький, начштабу.

Дата, підписи.

Згода полковника: отримана.

Слово офіцера: є.

Завтра приступає до виконання і їде в Італію.

Підпис.

П. Болбочан.

> МОНОГРАФІЯ.

В боях за Крим Болбочан (Б) відзначився бойовим подвигом. Але “Визволитель Криму” двічі помилка.

1. Кампанію (з німцями) вів генерал Натієв.

2. Ц. Рада не підтвердила німцям права України на Крим.

Полковником Б-а зробив Гетьман. За 2 тижні по отриманню звання Б перейшов до Директорії. Отримав наказ захищати Лівобережжя і повів військо на Лозову для з’єднання з білою армією. Оголив фронт. Був відсторонений.

Тримали в люкс-готелі Києва “Континенталь”. Потім у люкс-готелі Вінниці “Савой” кілька днів, а звідти випущений Отаманом сидіти в Станіславові.

> ЧЕРВОНИЙ СТЯГ (ЛІВА ПРЕСА):

Болбочан — ворог трудового народу, цілував ручки графиням, купив жінці 2 шуби.

> ЛИПИНСЬКИЙ В. (ПРАВА ПРЕСА):

Болбочан — найталановитіший український військовий. Із когорти Українців, які пристали до боротьби в часи революції. Віддався нашій справі всім серцем.

*українською Болбочан володів погано. Анти-більшовик, симпатик білої армії (яка заперечувала українців як окрему націю).

**В. Липинський про-гетьманець, “не помітив” федерацію Скоропадського з Білою росією.

4. ДЕМАРШ

8 червня 1919

Чорний Острів

(20 км від Проскурова)

Тимчасове місце перебування уряду

Важкі латунні стрілки відбивали час.

Дві години марно.

Кого чекали, вже не буде.

Мартос і генерал Осецький по обидва боки столу. Між ними тека з паперами. Дозволи на Італію, банківські чеки. Готівка.

Полковник не прийшов.

Факт.

Постукали.

— Пане прем’єре. “Блискавка” з Проскурова.

Мартос розгорнув аркуш.

— Що? — спитав Осецький. Йому було важко. Тиск.

Борис підсунув листок.

Новопризначений держінспектор Гавришко видав наказ усунути Сальського від командування Запорізьким корпусом і поновив полковника Болбочана.

Осецький провів долонею по лисині.

— Порушення закону.

Мартос глянув на годинник.

Дві години.

— Під час воєнного стану.

Учора Болбочан дав слово.

Сьогодні він у Проскурові.

Лозова повторилася.

Біля повідомлення бандероль. У дерев’яній коробці. З приписом.

Мартос підсунув.

“Голові Директорії

С. Петлюрі особисто”.

Покликав Миколу Чеботаріва, начальника контррозвідки.

— Перевірте. Як безпечне, передайте Симону.

Чеботарів кивнув. Зник.

Осецький розстібнув ґудзик на кітелі.

Потягся до карафки з водою.

Мартос знову глянув на годинник.

5. ЕЙФОРІЯ

8 червня 1919

Проскурів, (Хмельн., Героїв Майдану, 38)

Штаб Запорізького корпусу

Чутно, як дзижчить муха. Володимир Сальський, командант корпусу, за столом. Поруч начальник штабу Воскобійників. Між ними телефон.

Наказ Гавришка відомий.

Чекали. Зараз почнеться.

Болбочан не забарився.

В дверях постать.

Полковник і семеро старшин.

Останнім увійшов Сергій Шемет.

Болбочан рушив до столу. Пальцем притис папір перед Сальським.

Блиснуло золото з чорним каменем.

— Наказ державного інспектора.

Сальський прочитав.

Високий, міцний, із короткими темними вусами. 35 років, як і Болбочану.

Геть не поворухнувся.

— Незаконний. Під час воєнного стану.

Болбочан усміхнувся:

— Мене поновлено командувачем Запорізького корпусу.

Сальський не зрушив.

— Гавришко і ви підете під трибунал.

Болбочану це було не цікаво.

Відвернувся.

Старшини наввипередки тисли йому руку.

— Нарешті.

— Вітаємо. Давно пора.

— “Той” хай вдавиться.

Болбочан розправив плечі.

До кабінету зазирнув ад’ютант.

— Президент Петрушевич став Диктатором.

Болбочан повернувся до Сергія Шемета.

Той усміхався.

— Ну я ж казав, — тихо промовив він.

Петро засміявся.

Все.

Карти йшли в масть.

Сальський підсунув телефон.

— Центральна. З’єднайте з Отаманом.

Болбочан навіть не озирнувся.

Від емоцій аж підпружинив п’ятами. Набійки дзенькнули по паркету.

— Кінець безладу. Збоченця посадимо. Довоювався.

Сальський дочекався з’єднання.

— Пане Отамане? Сальський.

— Я з посади не відступаю. Наказ Гавришка незаконний.

— Так.

— Зрозумів.

Поклав слухавку.

Болбочан прочинив двері на балкон.

Унизу стояли чорношличники.

Перехилився.

— Козаки!

Гомін стих.

Болбочан підняв руку.

— Я вернувся!

У дворі гримнуло:

— Слава!

Петро сяяв.

— Отнині все буде як годиться!

Шаблі злетіли догори.

— Слава! Слава!

До Сальського й Воскобійникова підійшли старшини.

— Вас заарештовано.

Сальський мовчки підвівся.

Воскобійників теж.

Болбочан обернувся з балкона.

Побачив. Махнув рукою.

— Одпустіть. Хай поплачуться в юпку своєму отаману.

Старшини розступилися.

Болбочан повернувся до двору.

Внизу салютували чорношличники.

> МОНОГРАФІЯ.

В. Сальський воєнний-профі. 1912 у свої 27 видав наук. працю “Значення місцевості в сучасному бою”.

Герой 1-ї світової, георгіївський кавалер.

Орден Французького Почесного легіону.

Творець української армії.

Замістив відстороненого Болбочана. Провів успішний наступ на Проскурів і Кам’янець.

6. КРИЗОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

9 червня 1919

Чорний Острів – Проскурів

Ставка Головного Отамана

6.1. НА ДРОТІ

Чорний Острів

Мазепа якраз був налив собі кави.

Обережно докладав срібною ложечкою з вензелем вершки з банки.

Задзвонив телефон.

Ісак сіпнувся. Біла крапля хлюпнула на блюдце.

Петлюра підняв слухавку.

Мазепа витер блюдце серветкою.

Хто?

Симон слухав і писав здоровенними літерами:

“САЛЬСЬКИЙ

БОЛБОЧАН захопив штаб

АРЕШТУВАЛИ

його і Воскобійникова”.

Букви виходили кособокі.

Але всі читали тільки їх.

В кімнаті, крім Ісака і Симона, був генерал Осецький і Микола Чеботарів, контррозвідка.

Симон уважно слухав.

Кивнув.

— Так.

— Залишайтеся на посаді. Нічого не передавайте.

— Зрозумів.

Мазепа сьорбнув і відставив чашку.

Через нерви вийшло зовсім несмачно.

Симон на кілька секунд замовк.

Підійшов до вікна.

Запалив.

Видихнув у кватирку.

— Сальського й Воскобійникова спершу арештували. Але вже відпустили.

Осецький вилаявся.

Глянув на Ісакову каву.

Позичив чашку. Зробив ковток. Скривився.

Отаман розвернувся до всіх.

— Так. Кедровського в Проскурів. Негайно.

Чеботарів кивнув.

— Він же головний над інспекторами, то хай пояснить там. Що це за посада і хто призначає команданта корпусу. Щоб кожен собака запам’ятав: наказ Гавришка — трибунал.

Осецький писав.

Перо шурхотіло.

Симон повернувся до Чеботаріва:

— Миколо, їдеш охороняти Кедровського.

Осецький зафіксував.

Симон поставив підпис.

Продовжив:

— Болбочан. Гавришко. Сергій Шемет.

Всіх. Санкція на арешт.

Є.

Теж підписав.

— Мазепа. Хто судить полковника за захоплення війська? Під час воєнного стану? Цивільний суд?

Ісак знав відповідь без підказки.

— Та Боже збав. Трибунал.

Симон уже продовжував, знову до генерала:

— Збирайте делегацію від козаків. Хочу бачити представника від кожного полку.

Ісак придивився.

Дивно. Симон був спокійний.

Занадто.

Мазепа посміхнувся:

— Я ж казав, краще б ми з Болбочаном знімку для журналю робили. Дивився б на себе, корпуси не захоплював.

І щоб нічого не прилетіло, швидко-швидко засьорбав свою несмачну каву.

6.2. КОРОБКА

Чеботарів раптом поліз до кишені.

— Ледь не забув.

Дістав невелику дерев'яну коробку. Поклав перед Петлюрою.

— Отаману. Від Болбочана. Особисто.

Симон глянув на коробку. Збоку був напис “Лубни”.

— Перевірили?

Чеботарів хмикнув.

Петлюра відкрив кришку.

Чорна шахова королева.

Важка.

Золота корона, на ній літери:

“М. М”

Симон узяв фігурку.

Мазепа нахилився через стіл: цікаво.

На денці щось біліло.

Петлюра перевернув королеву. Витяг з неї складений учетверо клаптик.

Розгорнув.

Два слова.

Почерком полковника.

“МАЙСТЕР ШАХМАТОВ”

Симон тримав королеву двома пальцями лівиці. Правицею — папірець.

Очі примружились.

Обличчям пішла ледь помітна посмішка.

Ісаку здалося, що колір очей змінився.

На сірий.

Дивно.

Тиша трималася секунди дві.

Симон поклав клаптик на загальний огляд.

Чеботарів пирснув першим.

— Дурень! Української не подужав.

Осецький забрав записку.

— Та це й російською неправильно.

Мазепа кивнув.

— Правильно москальською “мастер шахмат”. А по-нашому “майстер шахів”.

Чеботарів кивнув:

— Точно трибунал. Мовний.

Регіт котився кімнатою.

Мазепа повернув записку Симонові.

Той не сміявся.

Дивився на чорну фігурку.

Великий палець йшов по золотій короні.

М. М.

Аж тут Симон засміявся разом з усіма.

— Працюйте. Я в суд не втручаюся.

Поклав королеву на стіл.

Задзвонив телефон.

Симону.

— Євгене?

Коновалець. З фронту.

— Ні. Не їдь. Воюй. Шепетівку втримай. Не бруднися пацюками.

Чорна королева лишилася посеред столу.

6.3. ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ

Проскурів.

Вокзал

На пероні делегати від полків Запорізького корпусу.

Петлюра вийшов із вагона. Поруч Осецький. Лисина блищала проти сонця. Генерал помітно нервував.

Симон тримався рівно.

Треба дізнатися думку війська.

Сьогодні.

Зараз.

— Слава Україні!

Салют прокотився пероном.

Отаман відповів на салют.

— Слава навіки.

Махнув кашкетом до козаків.

На Отамані була інша форма.

Проста. Як у всіх.

Це було помітно.

Пройшов уздовж строю. Повільно. Дивився кожному в очі.

Жоден не відвів погляду.

— Слава Отаману!

Симон кивнув.

Добре.

Зупинився.

Пояснив: поновлення незаконне.

Козаки заспокоїлися.

Аж тут з вагона вийшов Володимир Сальський.

Рівний. Спокійний.

Мить.

Не стрималися.

— Слава! Слава! Слава!

Володимир кивнув.

Справжній командант.

Симон відійшов вбік, Осецький дістав складений аркуш.

— Від тих сімох, задурених.

Симон узяв.

— Покаянна. Просять вибачення.

Петлюра розгорнув.

Всі. Сім.

Осецький кивнув.

— Заарештовані.

Симон склав папір і повернув Осецькому.

— Хай посидять. Корисно.

На пероні знову гриміло:

— Слава Україні!

7. ШЛЯХ

10–28 червня 1919

Проскурів – Чорний Острів – Балин

7.1. БОРИС (СУД)

Мартос їхав не оглядаючись.

Це вже яке місто.

З квітня прем’єр.

Це вже набагато довше і за Чехівського, і за Остапенка. А чого ж так важко. То Оскілко. Нині Болбочан.

Колеса гупали на стиках.

Осецький поруч переглядав папери. Мазепа дрімав, притулившись скронею до холодного скла. Дивно, але уві сні Ісак не вмів ні їсти, ні пити.

Борис заплющив очі.

Знову та зала.

Дев’ять годин.

Суд скінчився проти ночі.

Болбочан стояв чистий. Ні синця, ні подряпини. Гоноровий. Впевнений.

Спершу відповідав спокійно.

— Ви знали, що наказ інспектора Гавришка незаконний?

— Знав.

— Що не маєте права перебирати командування?

Кивнув.

Болбочан випростався.

— Я виноват в одному. В любові до України.

А далі гірше.

Година за годиною.

— Я врятував українське військо!

Потім:

— Петлюра довів армію до смерті!

— Це він! Він должен піти в одставку!

Суддя закликав до порядку.

Марно.

Болбочан збився на ґвалт:

— Позвіть ЙОГО!

Головний Отаман не був членом суду.

Не прийшов.

Болбочан сперечався саме з ним.

— Ви не смієте!

— Він не сміє!

Хто вклав ці слова в полковника?

А потім було знайдено на місці змови. Коновалець заніс.

Форму відмови Петлюри від влади.

Звернення Болбочана про новий порядок.

Стос друків зі Станіславова.

Карикатури.

Отаман голий верхи на свині. В шапці зі шликом.

На іншій у жіночій сукні. З намальованими губами і хрестом.

Гидота.

Шемета не знайшли.

Гавришка теж.

Полковник бахвалився.

Погрожував.

А потім суд виносив ухвалу.

СМЕРТНА КАРА.

Болбочан озирнувся.

— Покличте Петлюру.

Потяг смикнуло.

Мартос розплющив очі.

Повернувся до вікна.

Суд був справжній.

Симон не втрутився.

> МОНОГРАФІЯ.

С. Шемет втік до Гетьмана. Всі тексти в інтернеті про “визволителя Криму” і “найвеличнішого героя знищеного заздрісниками” — його.

Гавришко зник до 1927. Виринув свідком захисту на суді у справі про вбивство С. Петлюри.

7.2. ОСЕЦЬКИЙ (КАСАЦІЇ)

Генерал відклав папери.

Мартос таки заснув. Сидячи.

Мазепа теж. Щасливці.

Генерал подивився у вікно. Не спалося. Як і в Білій Церкві, коли валили гетьмана. Тоді теж серце кололо.

Думки про Болбочана не відпускали.

Після суду почалося.

Полковник раптом волів говорити.

Викликав його і Мартоса. Наче мав повідомити державну таємницю.

Осецький зателефонував Отаману.

Почув:

— Іди. Бориса візьми. І слухайте.

Пішли.

Потім ще раз.

І ще.

Болбочан говорив багато.

Що його обмовили. Підставили.

Державної таємниці не було.

Потім летіли два запити на помилування.

До Петлюри.

Їх прийняли.

Поштампували.

І все.

Осецький чекав.

Вирок був. Але.

Петлюра не любив розстрілів.

Помилує.

Якось виходили з Мартосом з чергового “зізнання”.

Борис похитав головою.

— Не тягни. Цього разу ні.

За кілька днів його викликав Отаман.

Підняв очі на його генеральську форму.

— Чому досі не виконано присуд?

Осецький зрозумів:

Мартос був правий.

Потяг загальмував.

За вікном ліхтарі, військові, сестрички.

Приїхали.

Осецький підвівся.

Глянув на цих двох у чорних цивільних костюмах.

— Вставайте, пінгвіни. Державу рятувати треба.

7.3. ЧЕБОТАРІВ (РОЗСТРІЛ)

Потяг зупинився.

Осецький спустився на платформу. Далі плентався Мартос. Мазепа спустився останнім, ще застібаючи піджак.

На пероні чекав Микола Чеботарів. У формі. При зброї. Автівка за рогом.

Мазепа на задніх поруч із Борисом.

Колеса підстрибували на бруківці.

Ісак раптом ожив.

— О! Зараз буде замок!

Чеботарів навіть не повернувся:

— Краще бублики їж.

Осецький повернувся до Миколи: сидів спереду.

— Як пройшло?

Стало тихо.

— Я сам.

Чеботарів дивився на дорогу.

— На станції. Тут поруч. Балин.

Мазепа мовчав.

— Він зовсім поганий був, — продовжив Микола. — Плакав. На сповіді теж.

Осецький стишився:

— Не мучився?

Чеботарів хитнув:

— Ні. Одним пострілом.

Показав уперед:

— Бонжур. Приїхали.

Автівка зупинилася біля старого готелю.

Мартос підняв голову.

КАМ’ЯНЕЦЬ.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКРАЇНИ 10 КЛАС:

Домашнє завдання.

1. Поясніть, чому полк. Болбочана називали “останньою надією України”?

2. Чому П. Болбочан “визволитель Криму”?

3. За що розстріляли полк. Болбочана?* (питання підвищеної складності).

8. 1905. КАМЕЛОТ

Серпень 1905

8.A. ЛИЦАРІ КРУГЛОГО СТОЛУ

Київ

Бульварно-Кудрявська, 27

Замок барона Штейнгеля

Максим стояв навпроти великого люстра. Антре у барона Штейнгеля. Після Львова.

На вокзалі не треба казати адресу, всі знають цей дивацький готичний замок.

Темний костюм пасував до черевиків, а вони до краватки. Волосся лежало ідеально. Хіба що борода прагнула свободи.

— Максим Антонович!

Барон простягнув руку.

— Наконец-то. Я уж было подумал, вы бросили Киев ради Львова.

Пройшли до вітальні.

Підвелася господиня.

Максима як підмінили.

Плечі розправилися. Вклонився, взяв ручку й торкнувся губами пальців.

— Максиме, не вкрали вас львівські панянки.

— Моє серце назавжди тут, баронесо.

З коридору загупало.

На гостя летіли двоє малих Штейнгелів.

— Шшш! — гукнула баронеса.

Пізно.

Перший врізався Максиму в ногу.

Другий загальмував поруч.

— Привезли?

Максим присів і поставив на підлогу невелику валізу.

Відкрив.

Зверху лежала довга коробка.

Очі в дітей стали круглі.

— Ні. Це Федору Рудольфовичу.

Хлопчики одночасно подивилися на батька. Штейнгель ледь тримався.

Максим не витримав.

— Ваше.

Дістав.

Паровоз.

Чорний дерев'яний корпус, червоні колеса. За ним два маленькі вагончики.

Паровоз поїхав просто по паркету.

Малі рушили за ним навкарачки.

Максим підвівся.

— Чудовий педагогічний ефект, ви їх розбестите, — кивнула баронеса.

Славінський посміхнувся.

— Не встигну.

Гувернантка, що стояла біля дверей, прикрила усмішку.

— Думаю, Максиме Антоновичу, за два дні ви б упоралися.

Максим поклав руку на серце.

— Нарешті хтось оцінив мої здібності.

Вона засміялася, прикриваючи рота рукою.

Баронеса теж.

Штейнгель уже йшов до столу.

Максим рушив за ним.

Під ногами промчав паровоз.

Він переступив через вагончик, навіть не збившись із кроку.

— Федоре Рудольфовичу, мені для земляка потрібна одна посвідка.

Штейнгель підняв брову.

— А он со Ставища, как и ты?

— З Полтави.

— Какой же тогда земляк?

Максим усміхнувся.

— Українець.

Штейнгель хмикнув.

— Що два роки був у вашій етнографічній практиці на Волині.

І Wohnbestätigung. Що він у вас живе. Отам, де у вас порожній підвал на Маловолодимирській, — розкрив карти Максим.

(нім. Підтвердження місця проживання)

Барон підкрутив вуса.

— Волынь тебя еще не забыла… Ладно. Будет.

******

Ілля Шраг тільки-но доїхав з Чернігова, коли хлопці вже ганяли паровоз по паркету.

— Максиме! А ти? Зі Львова? — потис йому руку. — Що Грушевський?

— Після Петербурга повернувся до Львова. Справи закриває. Галицька наука стече слізьми, — кивнув Славінський.

Штейнгель налив Шрагу:

— В Думу идет?

Максим похитав головою:

— Навряд.

— А вы, Илья Людвигович? — спитав Штейнгель.

Шраг усміхнувся:

— Хай ту Думу скличуть.

— Скличуть, — Максим узяв келих. — Рахуйте людей.

І почали лічбу.

Чернігівщина. Полтавщина. Київщина. Харківщина. Волинь. Хто пройде. З ким говорити. Хто підпишеться під автономією. Хто визнає українську мову.

— А ти? — Шраг повернувся до Максима.

— Ні.

— Чому?

— Ви будете законодавчою владою. А я собі четвертою.

— Вже є, — озвався від дверей Чикаленко.

Максим засміявся:

— Вітаю, допіру ви прогресивний фермер з Бессарабії, який вимагає освіту українською!

Чикаленко привітався, сів поруч.

— Так вас записано в Записці про мову, — уточнив Максим.

Шраг повернувся до попереднього:

— До речі. Що там?

— Фортунатов підписав. Шахматов теж, — Максим поставив келих.

Штейнгель хмикнув:

— Так просто не будет.

Зайшов Шемет.

— Сергію. Сідай.

Ще один стілець.

Двері відчинилися знову.

Ольга Косач, вона ж Олена Пчілка. У пишній сукні. Святковій зачісці.

Максим побачив її.

Нє.

Шоу на сьогодні завершено.

— Панове, мушу відкланятися.

Ніхто не спитав.

— Куди нині? — кинув Чикаленко.

Максим уже цілував руку господині.

— У Звенигородку.

Вийшов.

За столом заговорили про Думу.

Двоє малих ганяли паровоз.

> МОНОГРАФІЯ.

1905–1907 Петлюра згідно з документом мешкав у напівпідвалі “Замку лікаря” (власності б. Штейнгеля). Водночас тоді ж він в Пітері видавав альманах з М. Славінським.

8.B. КАРЕТА

Поїзд

Київ – Сміла – Звенигородка

В купе було тихо.

Крізь вікно пробивалися сонячні плями, бігли по стінках, сидіннях, по чоловіку, що сидів біля столика. Там ледь-ледь на стиках тремтіла кава у філіжанці.

Чоловік примружився. Провів рукою по чубу. Встиг поправити зачіску. І бороду. В майстра на Хрещатику якраз було “вікно”.

Поряд із кавою дві тонкі книжки. Дешевий папір, невиразні обкладинки.

Байдуже: автор буде щасливий.

Максим сьорбнув.

Наддніпрянщина потопала в яблуках, сливи сипали мало не у вікно, запах солодкого, трохи підгнилого кінця літа охопив усе навкруги.

Рука полізла у внутрішню кишеню.

Витяг складений учетверо листок.

Знайомі рядки.

Все добре. Вже в нормальній спальні. Шахматов цілком пристойний.

Ковток.

Далі.

Академік багато патякав про реформу російського правопису. Поїсти не давав. Без -ять і фіти.

Максим на цих словах посміхнувся.

Кожен раз таке.

Далі.

Шахматов нічого не підозрює. Симон зайнятий паперами. А до дитини приїхала гувернантка.

Особливо Симон пишається, що досі чистий. Максим похитав головою.

Склав лист. Застромив у кишеню.

Допив каву.

Погортав книгу. Поклав назад.

За вікном дерева змінилися на поле. Майнула станція з наглядачем в картузі.

Ще хвилин двадцять стукотіння.

Знову поліз у кишеню.

Зупинився.

Ти дурний?

Ви ж були осьо. Скільки? Днів десять.

Цілих. Десять.

Симон ще тоді примудрився хрестик загубити. Шукали зранку по всій хаті. А мотузок просто зачепився за бильце.

Подивився у вікно.

Ще хвилину.

Дістав лист.

Розгорнув.

Перечитав.

Усе з ним добре.

А ти телепень.

8.C. ЧАРІВНИК

Звенигородка, Черкаська обл.

вул. А. Кримського, 35

Родинний маєток Кримських

Агату 34, Максиму 37

8.C.1. ЕСКАЛІБУР

Було тихо. Хіба що під ногами рипів паркет. Десь дзижчала муха.

Книги повсюди: стосами, по одній, розкриті, з закладками.

З вікна струменіло тепле світло, в якому хаотично плавала пилюка, відблискуючи цятками.

Агат сидів, схрестивши ноги, похилившись над столом. Навколо словники, виписки, шпаргали дрібним почерком і груша, що застала прихід XX століття. Швидко переписував з книги.

Максим зупинився у дверях.

Почекав.

Агат перегорнув сторінку.

Максим пройшов до столу. Поклав перед ним дві книжечки.

Глухо.

Постукав пальцем по обкладинці.

Агат нарешті підняв голову.

— Максиме?

Зняв окуляри.

— Пробач. Не зустрів.

Обійнялися.

Агат відступив, оглянув гостя з голови до п’ят.

— Пане, та ви при параді! Це все заради мене?

— Окуляри міняй, — Славінський сміявся. — Ти головного не бачиш.

Максим тицьнув пальцем у стіл.

Агат завмер.

Схопив верхню книжку. Перевернув.

Потім другу.

— “Андрій Лаговський”!

Агат гортав сторінки.

— Обидві частини!

Пальці пробігли по дешевому паперу.

Максим сперся стегном об край столу.

— Я тобі зараз як критик і чоловік скажу. Замало!

Агат зиркнув поверх окулярів.

— Чого саме?

— Сам знаєш, — змовницьки усміхнувся Максим.

— Хочеш, щоб мене посадили?

Максим кивнув.

— Ага. А потім ще раз. Уже за українську мову.

— Дякую, друже.

— Завжди радий допомогти. Маю посвідку адвоката. Так, а що там далі?

— Будеш багато знати… — почав був Агат.

— Член не буде стояти.

Агат повільно підняв очі.

Двері відчинилися.

Жінка в мереживному чепці, мати Кримського.

Максим миттєво підвівся.

— Аделаїдо Матвіївно!

Поцілував ручку.

— Максиме Антоновичу, обідати будете?

— На ніч лишиться, — відповів за нього Агат.

Максим озирнувся.

— Я бачу, мою суб’єктність у цій нерухомості радикально порушено.

> МОНОГРАФІЯ:

1 і 2 частини “Лаговського”, 1904 написання, через заборону укр. мови, були видані 1905 у Львові в НТШ у Грушевського. Додруками за науковим вісником.

> МОНОГРАФІЯ-2:

Леся критикувала Кримського як автора “Лаговського” за перебільшення фізіологічних аспектів життя та крайній натуралізм описів.

8.C.2. АВАЛОН

Того ж дня, ніч

Верхня альтанка в маєтку Кримських

Мереживна дерев’яна альтанка стояла на пагорбі. Краєвид відкривався на кілька верст, далеко за Гнилий Тікич, який явно не відповідав своїй сумнівній назві, просто відблискував у місячному сяйві тихої літньої ночі.

Під різьбленим дашком на лавці вмостилися двоє.

Агат і Максим.

Славінський видихнув.

Прийшов час.

— Ну що?

Агат повернув голову.

— Коли ми його замочимо? — випалив Максим.

Кримський задумався.

— Климента… Клюню? Чи краще Мержинського відкопаємо, — прошепотів Агат.

Максим скривився.

— Фу.

Десь унизу сюрчали коники.

— Я їх бачив у Москві, — сказав Агат. — Лариса... Значно краще.

Максим кивнув.

Йому Леся писала листи. Не бачилися від тої Одеси, коли вона взяла з нього клятву влізти в справу з Шахматовим.

— А він?

Агат зітхнув.

— Живий, на жаль.

Максим пирхнув.

— Поки не чіпаємо.

Кілька секунд дивилися на річку.

Агат поправив окуляри.

— Бачиш, польська шляхто. Тебе Ольга Петрівна не любила.

Максим повернувся до нього.

— Вчора освіжив це знання.

— А Климента зневажає. Отож. Справа була не в тобі.

— Я завжди це знав, — посміхнувся Максим.

Агат сперся потилицею об дерев’яну решітку.

— Лариса просто була замолода.

> КРИМСЬКИЙ А. Спогади:

“Дивлюся якась дівчинка, їй було тоді 16-ть років, але на вигляд можна було б дати 14, як відомо приїхала з села Колодяжного. Обидвоє ми зніяковіли і лише після нагадування подали одне одному руки.

Дівчина несказанної краси; вродливішої я ніколи не зустрічав, але любов мою зневажено було”.

*Агат і Лариса були одногодки. Максим на 3 р. старший. Вважається, Кримський відчув до Л. першу закоханість, тоді як М. Славінський мав 10-річні стосунки і йшло до весілля.

О. Косач була проти, шлюб не відбувся.

Кримського О. Косач теж не любила, це відображено в його спогадах.

> МОНОГРАФІЯ:

1907 К. Квітка одружиться з Ларисою. Попри шалений опір її матері.

1920 Кримський його візьме в Ак. Наук (вже УСРР) у відділ музетнографії.

За совітів О. Косач змінила ставлення до зятя на любов і повагу (понад 10 років від смерті Лесі).

8.C.3. ЧОРНИЙ ЛИЦАР

Пів години по тому

Та сама альтанка

Долі чорнів сад під завислим місяцем. Цикади хоровим співом.

Максим струсив попіл. Лишився сам. Глупа ніч, а той чарівник кудись завіявся. Хоч би води прихопив, горло пересохло.

Агат сунув з двома віденськими в руках.

Одну простягнув Максиму:

— Матері ліки розчиняв. А потім нам прихопив.

Зробив кілька ковтків. Поставив пляшку біля ноги.

Повернувся до Максима.

— А тепер правдиво. Чого ти тут?

Славінський глянув на нього.

Максим видихнув дим убік.

— Фортунатов. Філіп Федорович. Академік. Голова комісії з нашої мови.

Ти з ним у Москві працюєш. Що по ньому?

Агат знизав плечима.

— Федорович усе підписав. Як голова. І ліберал. Оборонець загальнолюдських прав.

— На папері голова…— почав був Максим.

— Як завіса димова! Шахматов усе вирішує, — кивнув Агат.

Ніч була ясна, геть усе видно.

Агат уже підніс пляшку до губ, але не випив.

— Шахматов? Ти щось задумав?

Максим затягнувся.

— Треба, щоб він був на нашому боці.

— Нам?

— Міхновський. Корш... — гість запнувся.

Щось було не так.

Мить тому Агат сидів розслаблено, сьорбав пиво…

Кримський дивився просто на нього.

— І що ви зібралися робити?

Максим почав дратуватися.

— А типу, не знаєш.

Славінський витріщився на нього.

— Приставити хлопця. Щоб допоміг йому… відчути. І зайняти вірну позицію.

Агат відкрив рота.

Стулив.

Знову відкрив. Губи по-риб’ячому ворухнулися.

Нарешті вдихнув.

— Ви…

> МОНОГРАФІЯ.

Ф. Фортунатов, засн. моск. школи лінгвістики. Співпрацював з Петлюрою, в його “Украинской жизни” від 1911 і до смерті.

8.C.4. ДЗЕРКАЛО МЕРЛІНА

Агат обійшов альтанку. Зовнішня ніша. Поліз. Почав нишпорити.

Відтіля полетіло ганчір’я, коробка, старий журнал.

Фух. Знайшов. Невеличкий згорток.

Кілька саморобних скруток.

Максим підняв брову.

Оце так!

Агат дістав ліхтар. Засвітив. Жовта пляма вкрила траву перед альтанкою.

— Лягай.

Сам ліг просто у траву.

Максим постояв. Подивився на нього.

— Matka Boska.

Випростався поруч.

На небі розсипане блискуче просо.

Агат зняв окуляри. Поклав біля лампи, щоб не загубити.

Чисте обличчя під жовтою лампою і синім кольором зірок стало зовсім іншим. Молодшим.

Запалив скрутку. Затягнувся. Передав Максиму.

Той понюхав.

— Це що?

— Адвокати не компрометують себе дурними питаннями.

Максим затягнувся.

Над Тікичем стрекотіло, пищало, шелестіло все, що мало крила, лапи або просто бажання не спати.

Агат дивився на зорі.

— Друге коло. Хто цей хлопець?

Максим кивнув.

— З Полтави. Микола казав, з шістнадцяти в підпіллі.

Агат повернув голову.

Максим затягнувся.

— Взяв під крило. Вчу. La société. З нього будуть люди.

Скрутка перейшла до Агата.

Той затягнувся. Повільно випустив дим угору. Простежив, як він розповзається між зорями.

— Ви вирішили, що перші до цього додумалися?

Максим повернув голову.

Агат теж повернувся до нього.

— Підкласти до Шахматова хлопця.

Кілька секунд Максим дивився на нього.

Далі різко сів.

— Агате, мене вже заїбали ці загадки.

Кримський мовчав. Славінський закипав:

— Маєш щось, то давай, курва!

Агат повернувся. Рот роз’їхався в посмішці. Очі блиснули.

— Ти ще скажи, що він цнотливець. Під сорок.

Максим кивнув.

Агат зареготав. Закрив очі долонею.

Стишився. Не відпускаючи долоні, підняв на ній середній палець.

— Audi! (лат. Слухай!) Знаю про двох. Але було більше.

Максим мовчав.

Агат затягнувся.

— Корш де його обсервував? В Академії! А звідсіль нічого не видно.

Агат знову втупився в зорі.

— Перший. Вікінг. Чи то пак швед, чи фін.

Максим слухав.

— Шахматов — член академій по всій Європі, королі йому пишуть, знав?

Славінський кивнув.

— Ну от. Він не довбеться в Пітері чи Москві. Того “шведа” підклали десь в Європі. Хотіли в Росії школи шведською. Alex розкусив. Хлопця в хвіст і в гриву, затер до дір. А жандармам заявив, що його пограбували.

— In carcerem? — голос Максима здригнувся. (лат. в тюрму)

— Витягло посольство. Чийсь син. Питаю. З чого ви взяли, що у вас еврика?

Агат затягнувся ще раз.

— Другий гірше. Російський підданий. Здибалися десь у Felix Austria. Ти ж в курсі, його дружина сина лікує. То Франція, то Італія.

Максим кивнув.

— Ну от. Цей був щирий. Не засланий. Я його знаю. Молодий-гарний. Сильніший за Шахматова. Йому від Alex-a нічого не треба було.

Агат помовчав.

— Тяглося з пів року. Жінка якраз вагітна була. Народився син. Хворий. Не відаю, що там між ними сталося. Але той другий наклав на себе руки. Дістали з петлі в якомусь борделі.

Агат помовчав.

— Скільки він у тебе живе? Цей, із Полтави.

— З липня. Минулого. Тобто ні. Живе з листопада.

Агат скривився і продовжив:

— Його родич Шидловський. Ви ж з Миколою в курсі?

Максим насупився.

— Який із них?

— Та хоч який. Один складав царю списки з площі на розстріл. Другий завідує царською казною.

— Я знаю.

Агат затягнувся.

— А хлопець?

Максим помовчав.

— Про першого вже знає.

— А про другого?

Тиша.

Агат раптом сів.

Узяв лампу.

Жовте світло вдарило Максиму просто в обличчя.

— Ти ж його кохаєш.

Максим не рухався.

— Я все бачууууу, — наспівав Кримський. Нахилив лампу.

— Огидно? Блюєш?

Максим різко відвів його руку.

Сів.

— Що ти хочеш від мене?

Агат сидячи прочертив коло над головою.

— Наш правильний Максим. Мрія. Святий шлюб. Але в жінки сухоти. Максим турбується. Сльози утирає. Гроші дає. Приїздить. Куди там? У Відень? В Берлін? Розумничок.

Славінський дивився згори. Агат продовжив:

— Але ж підозріло, правда? Такий чоловік привабний. І без жінки. Хтось щось подумає. Ой лишенько.

Агат поставив лампу на траву.

— І тоді наш Максим заводить коханку. Оперну діву. Співає для царя, а у всіх навколо стоїть. Трахаєш її в гримерці. Під прожектором.

Максим змінився в обличчі.

— А ТИ?! — Він геть кричав. — Кращий? Заховався в книжках і що? Як. Як хробак. Не женишся. Через це тобі докторської не дадуть!

Агат дивився спокійно.

— Так.

Кримський не вгавав:

— Кого ти обдурив? Себе. Єдине справжнє сам згодував Мінотавру.

— Не смій.

— Максиме. А як ти його представляєш? Ну скажи.

Максим стиснув щелепу.

— Rodak (поль. земляк).

Агат пирхнув.

— Exactement ! “Мій земляк”. Або краще: перспективний... Хто він там у тебе? Історик?

— Етнограф.

— Ще краще. Ближче до народу. Вишиванки… Неодмінно перспективний! Грушевський посвідку дав? А барон von Steinheil?

Агат піднявся з трави.

— І останнє. Хлопець одружений?

— Ні.

Агат кивнув.

— Ну от.

Підібрав окуляри.

Подивився крізь них на світло лампи, протер пальцем скло.

— У тебе є все. А він як тваринка в тумбочці. Дістав. По… погрався. Сховав.

Максим постояв мовчки.

Потім повернувся.

— Боже. Ти ж нічого не знаєш, а чогось раптом так хлопцем перейнявся.

Агат підняв на нього очі.

— Твій полтавський самородок мені ні в кут, ні в двері.

Підтягнув до себе лампу.

— Я про себе думав. Жити в брехні не буду. Без докторської обійдуся.

Максим планував був якусь отруту.

Передумав.

Ліг у траву.

Агат теж.

Лампа тихо горіла між ними.

Над Тікичем холодно блимали зорі.

Коли скрутка згасла, Агат викрутив лампу. Попленталися до хати.

8.D. ДАМА СЕРЦЯ

Поїзд Сміла – Київ

Наступного дня

І знову: колеса, поля, підгнилі яблука. Тільки вже додому.

Хилило в сон. Очі заплющилися.

Спалах.

Останній вечір.

Симон вмостився на краю ліжка зовсім голий, ноги в боки. Літо. Задуха. У руках — червоне яблуко з кулак. Зуби раз по раз блискали і зникали в шкірці. Прозорий сік з білуватою піною мазався по підборіддю, ключицях, крапав на хрестик і далі тонкою цівкою котився ген до пупка, проходив його і губився в ледь помітному безколірному пуху, — і затікав у пах. Від щастя хлопець розчепірив пальці на ногах.

Максим закляк у дверях. Був у костюмі, з роботи. Зімнеться, біс із ним. Сів поруч. Лизнув стежку від хрестика до низу. Кисло-солодкий запах поверх смаку тої шкіри. В тіло влилася п’янка наркотична течія.

Від цього Максима судомно підкинуло.

Сон зник.

Руки на столику.

Золота обручка.

Закочена по лікоть сорочка.

Густе вигоріле волосся на передпліччях стало дибки.

Розгорнутий лист.

“М!

Живий. Не хвилюйся.

Нарешті в людській спальні. Як в Києві. Можна розкинутися.

Alex, уяви собі, цілком пристойна людина. Думав, буде гірше.

Хіба що мізки мені смітить.

За обідом знову тьохкав, як буде реформувати російську. Каже “Фіту” треба прибрати.

А знаєш чого?

Бо орфографія і ортопедія мають писатися однаково. Через Т. Я не витримав. Сказав, не буде однаково.

Краще -ять приберіть. Може москалі не матюкатимуться. Хоча навряд.

Скоро крім етнографа буду лінгвістом.

Він нічого не підозрює. Я багато працюю. Отримав квиток у бібліотеку академії. Складаю слова на заміну.

Миколі скажи, щоб не сіпався. Я знаю, що роблю.

До малої виписали бонну. Тепер вона бігає за нею, а не я. Слава Богу. Дитя хороше, але хай хтось іще повеселиться.

Ну так.

Я досі чистий.

Так що живу чесною людиною.

Закреслюю дні в календарі.

До тебе.

Привези зі Львова чоколяду.

Солену.

С.”

Максим дочитав.

Поклав долоню на папір.

Палець пішов поверх білого поля.

К.

Зупинився.

О.

Далі.

Х. А. Ю.

На папері не лишилося нічого.

> МОНОГРАФІЯ

“Андрій Лаговський” вважається першим українським квір-романом. 1 і 2 частини дуже відрізняються від 3 і 4-ї. Кримський обрав шлях аскета. Так і не захистив дисертації.

В 1922 вийшла спільна праця А. Кримського і А. Шахматова “Нариси історії укр. мови”: обґрунтовано хибність теорії спільної східнослов’янської прамови. Шахматова вже 2 роки не було.

*за старим рос. правописом його ім’я писалося як Агафангел.

**Буква “фіта” Ѳ ѳ в укр. правописі “тета”.

> ПІДРУЧНИК УКР.ЛІТ, 10 КЛАС:

У програму А. Кримський не включений. Ніякої цінності його книга дітям не несе.