Нерозказане

Київ. 1906 р., липень

(Володя)

I. З’ЇЗД ПАРТІЇ

Київська спека. Розпечена бруківка. Повітря стоїть, мов залите патокою. Дихати важко, ніби вдихаєш пряжене молоко. Пилюка між зубів. Шия пріє. Штани липнуть до сраки. Випив вже два літри зельтерської. Ні до чого.

Навіть голуби сидять, розчепіривши крила, як покарані.

Сьогодні з’їзд нашої партії. Кажуть, історичний. Як завжди в нашому колі: самозакохано брешуть.

Ідіотизм.

Бубніння. І совання.

УСДРП — Українська соціал-демократична робітнича партія. Була РУП, прибили нову табличку.

В грудні минулого року перейменувалися. Назва як у москалів. РСДРП. Навіть планували до леніна в прийми.

Одна біда.

Великороси не хотіли з нами. Бо на їхню думку, нас не існувало.

А так. Все те саме.

Ті ж вуса.

Ті ж самі дупи на протертих стільцях.

Ганчірки-транспаранти з білою фарбою — “Єдність”. “Оновлення”. “Кадрова політика”. Безпредметно, але щось має висіти.

Під стелею гудять мухи.

Сьогодні голосуємо за головного в “Вільній Україні”. Редактора партійного видання. Публікуватиметься в Пітері.

Столиці. Там менше стежать за українською буквою. Жандарм не філолог. Можна пролізти.

Оберуть мене.

Я впевнений.

Гарно виглядаю.

Костюм. Краватка.

Я краще за всіх в цій залі. Пишу.

Мене визнали в Україні.

Та. І не тільки.

В Росії теж відомий. Можу і їхньою писати, як треба. Вже кілька творів так написав. По-російському. А потім сам на нашу переклав.

Я вмію виступати. Говорити гасла. Я письменник. Щоб Ви знали, Франко вже про мене написав. І Леся. Теж. А мені 26. Отак.

II. МІЙ ВИСТУП

Духота. Аж мутити починає. Згадав сьогоднішній ранок. Сусідка. Пишна. Стогнала як скажена.

Під цицьками все мокре. Знаю, бо ліз діставав.

Панталони не знімала. Розсунула. Поспішала дуже. Оглядалася.

Чоловік мав повернутися.

Навіщо вони одружуються?

Жити разом — який зиск. Без того простіше.

Стеля в залі висока, але наче ввігнута. Повітря не рухається. Пахне потом, застоялим пилом і беззмістовними паперами.

Я сиджу, слухаю виступи, дивлюся на годинник, перебираю цигарку.

Десь у потилиці вдарило.

Симон.

Я обернувся.

Через кілька крісел.

Знову волосся пасмами. Трохи згорблений, обличчя в тіні. Церковна миша.

Його пальці, ті самі, точні, повільні, тримали ланцюжок на зап’ястку.

З відкидним ножиком. Для фруктів.

Він проводив пальцем по лезу. Повільно. М’яко.

Грався.

Пестив.

Натискав так, що мала виступити кров. Але ні. Вчасно послабляв натиск.

Аж тут:

“Товариш Винниченко! Володимир Кирилович!”

Я мав підвестися. Текст завчив. Прокручував весь ранок.

Клац.

Він зімкнув ножик. Ледь чутно. Але я почув.

Вмить. Стерлося.

Я загубив.

Слова.

Інтонації.

Все.

Лишився звук.

І пальці.

Клац.

І рух по лезу.

Клац.

Я попався.

Зала зустріла мене оплесками. Чекали слово. Знали, що я вмію.

І тут сміх.

Чистий. Ясний. З делегатських лав. Він перемістився. Увімкнув режим актора, сволота.

Симон.

Насміхається, відкинувшись трохи назад, з цигаркою в зубах.

Дим вертикально.

Ніби справді щасливий.

Всі кивають:

“Кращий товариш! Ото підтримка!”

Нема що казати.

Я сів в калюжу. Слова плуталися, як волосся у моєї нової кухарки.

Але і цього йому було замало.

Після моєї ганьби він піднявся і почав аплодували, вимахуючи своєю пустою макітрою.

Плескав, піднявши. А всі за ним.

Загнали мою ганьбу чорним брудом під нігті.

Одразу після мене він.

Підвівся без поспіху.

Його виступ тривав вічність.

Хвилини три.

“Газета — не катарсис. Це зброя. І я знаю, як її тримати.”

Його голос був рівний.

Впевнений.

Спокійний.

Він міг би ним сказати «передайте сіль».

Зала кінчила оплесками.

Захлинулася хвилею щастя.

Голоси гуділи. Мене вже не існувало.

Я письменник. Творець

А він хто?

Чикаленко влаштував керувати.

Редакцією.

Теж мені. Заслуга.

Що він може?

Організувати натовп ідіотів хто завгодно може. Або публікувати те, що вже тобі дали.

Скласти план номера?

Роздати теми?

Дати по шиї ледарям, щоб подалися вчасно.

Слідкувати, щоб писали якісно. Все перевірити.

Ну це ж не творчість. Це не письменництво. Низька халтура.

А оці його огляди критичні.

На літературу чи театр. Це ж низько. Це ж не творчість навіть.

Описати чуже. Теж мені.

Я б теж міг керувати тою конторою у Чикаленка. Але я сам не захотів.

А цей виродок проліз.

Зараз десь випинається.

Вже уявляє себе переможцем, в Пітері. В видавництві.

******

Всі розійшлися. Я лишився.

Сидів.

Курив.

Доторк по спині. Гарячий але мене вдарило холодом.

— Пішли, — цей голос.

Я підвівся.

Куди — не мало значення.

Я готувався.

> ПРИМІТКА. Винниченка не обрали через відсутність менеджерського досвіду, який у 27-річного Петлюри вже був 1.5 роки у Чикаленка.

III. ЙОГО ХАТА

До нього.

Двері клацнули за спиною, і в кімнаті стало тихо, як під водою.

Симон не зупинився. Пройшов повз мене тріскаючим паркетом, зачепив, я відсахнувся.

Він кинув на хідник піджак, розщіпнув верхній ґудзик сорочки.

— Я хочу чаю. А ти?

Його голос був нейтральний. Ні теплоти, ні холоду. Просто факт.

Він зник у кухні. Я залишився.

В коридорі чоловіче взуття. Навіщо йому стільки пар? Красується.

Кімната. Кабінет. Невеличка. Впорядкована.

Стіл чистий. Папери в теці

Книжки на полицях розставлені за темами.

Підручники з риторики. Старі, мабуть ще минулого століття.

Фройд в оригіналі.

Німецькі поети.

Якісь п'єси.

Щось з історії музики.

Ніде зайвого клаптика. Все чисто.

Хіба чашка. З квіткою.

Перед усіма іншими книгами оця.

Гейнріх Гейне. Книга пісень.

Переклад українською.

Леся Українка і М. Стависький. Львів 1903.

Витяг. Розгорнув.

> З тобою ми вдвох не зітхали,

Ніколи не плакали ми;

Той сум, оті тяжкі зітхання

Прийшли́ до нас зго́дом сами́.

М. С.

Книга підписана авторкою.

“від Лариси. Читай і згадуй”.

Цікаво, як цей йолоп очкастий здобув такий екземпляр.

Не розумію я цієї поезії. Про що це. Зітхали ви чи не зітхали — кому яка, в біса, справа до вас?

Між сторінками — театральний квиток. Театр Соловцова, “Флорія Тоска”, партер, другий ряд.

Софа вузька застелена охайно. Не ліжко. Воно в іншій кімнаті. Це щоб читати чи гостей приймати.

Я гість.

На підвіконні пляшка.

Бехеровка. Дві стопки.

І ще кухоль. Чорний. Без візерунків. З вензелем m. З малої букви.

Фотографія якоїсь блондинки в рамці.

Прямо тут.

Її крутили і дивилися. Не повісили на стіну.

Я вже здогадуюсь.

Коханка.

Любить накотити. Цікава жінка.

В коридорі її пальто було.

Синє. Я бачив.

З кухні тягнуло гірким запахом чаю з бергамотом, моднім київським напоєм. На полиці жерстяна банка з мармеладом. Франція, напис скошеним шрифтом.

Я стояв і дивився.

Все якесь зовсім незрозуміле.

Буква m. на чорному не давала спокою.

Виглянув в ванну.

Чисто. Порядок. Два однакові рушники.

Жіноча булавка. Помада.

Чоловічий парфюм.

Таблетки.

Все ясно. Коханка.

Марічка… Мар'яна? Меланка?

А чого її приховує?

Теж зрозуміло.

Одружена.

Когось із вищих.

На стіні цвяхами закріплений вишитий рушник. Який несмак. Ще б Тараса приліпив.

> ПРИМІТКА. В. Винниченко знайшов 2ге видання збірки Г. Гейне. Перекл.: Л. Українка і М. Стависький (псевд. М.Славінського).

Звичайно, книга з Лесиною присвятою стоятиме на видноті.

IV. ІСТЕРИКА

Сиджу на софі.

Він повернувся. Без краватки. Сорочка біла розстебнута до пояса, але заправлена.

Шия мокра. Хрестик.

Лисе тіло, як і було.

Зітхнув. Втомився.

Він сьогодні увійшов в цілий натовп і добив. До потрібного результату. Взяв посаду.

Дає мені свій новомодній чай. Порцеляна з квіткою. Без m. Що за запах. На апельсин схоже. Бергамот. Я від цього чаю прію між ніг. Розв'язую краватку. Піджак все ж скинув. Ґудзики впиваються в живіт.

Взагалі б здер з себе все. Але цей вилупок неправильно зрозуміє.

— Ти ж той, хто все життя пише про “нову людину”, правда? — він почав стиха, здалеку.

Я не відповів.

— Слухай мене. Бо другий раз не казатиму. Ти тут? — включив свій командний тон. Як в редакції.

І продовжив.

— Я ж, крім усього, ще й літературний критик, Володю.

— Мені платять, щоб я оглядав твої геніальні тексти. Тебе, Володю, я читаю тільки за гроші. Бо безкоштовно шукати, що ж хотів сказати такий великий автор, як ти, — марна трата.

Я мовчки слухав.

— Я мушу тебе читати, Володю.

І що я бачу?

(Водянисті очі його примружилися).

— Щоразу те саме.

Дзеркало.

Усі твої герої — це уламки мене.

Нові імена, фабули, сцени, але це завжди я.

Викривлений. Помальований. Розчленований.

(продовжує)

— Хто тобі дав на це право? Це не письмо. Ти ж кінчаєш на власні букви.

На ті, де я мовчу. Де я втікаю. Де я ще не знищений.

Думаєш, це література?

Це твоя нав’язлива спроба мати мене, хоч через текст.

Бо по-нормальному

не виходить.

Ти ж це робиш навмисне, бо знаєш що я все зрозумію.

Симон не припиняє.

— Я твій Михайло з "Моменту". Цинік. Хижак. Я твій Василь з “Раба краси”. Я ідеал, на який хочеться дивитись, але не мати. Я твоя Ніна. Я Марія, що тебе кидає, бо вища. Я твоя коханка в кожному, блядь, тексті.

Він зупинився навпроти мене. Нахилив вбік голову. Дивився довго.

— Ти мене пхаєш навіть в свої псевдодитячі оповідання. Халамидник. Тут уже я в двох іпостасях. Я не просто твій Федько. Я твій Толюсь.

Володю, як ти його описав?

Ти його зробив меншим за Федька. Слабшим. Щоб що?

Я пам’ятаю все.

Ліпше за тебе.

> Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми невинними синіми очима...

А ще оце:

> Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав.

А яких таких федькових забав, Володю? Федьку 13, Толюсю одинадцять! Ти охрінів зовсім?

А отут ти вже дрочиш на мої дитячі ноги:

> Толя, чистенький, ніжний, з щічками, як проскура... Толя тихенько хреститься й блідніє... Ніжні, випещені ніжки його спотикаються.

Хто ж це такий тоненький, синьоокий, світленький, з повними вустами, на кожній твоїй сторінці, га?

Дай вгадаю?

— І ще одне, генію.

Ти ж, здається, атеїст.

Але всі твої діти янголи.

Слухняні, світлі, з очима на ікони.

А чому? Ти ж не віруєш!

Але створив собі культ: з мого дитинства.

Про яке ти не знаєш НІ-ЧО-ГО.

Ніжки. Щічки.

Міг би, так і в штані заглянув. Але тоді не надрукують, так, Володю?

Ти не віриш в Бога.

Але поклоняєшся.

Мені.

Жінки в твоїх текстах — це я, з цицьками. Ти їх не любиш. Принижуєш, знецінюєш, мучиш. Рядком, підтекстом, відсутністю вибору. Караєш їх за те, що вони — я.

(пауза)

— Всі. Всі твої діти — це я, яким ти бачиш мене в дитинстві.

Безпорадний, чистенький, мовчазний. Лялька.

Ти не змальовуєш, ти намагаєшся володіти. Через ніжність. Через текст. Через ілюзію жалю.

(Зупинився на мить.)

— Але звідусюд у тебе лізе страх.

Що я вийду з образу і стану собою.

Все життя ти пишеш мене слабкого, бо тільки такого можеш витримати.

А я не слабкий.

І саме тому не твій.

Ти триндиш, що пишеш про нову людину.

Вільну. Революційну.

Господи прости.

Але в усіх твоїх творах тільки я.

Симон наближається, наче тінь від багаття — рівно настільки, щоб зігріти, не спалити.

Продовжує:

— Що ти хочеш зробити з цією новою людиною, Володю?

Обійняти?

Зберегти?

А може, зруйнувати?

Було б непогано, щоб я помер?

Усі твої герої — це спроба привласнити мене. В папері. В образах. У слові.

Він стоїть поруч. Ближче. Лише кілька сантиметрів. Груди ходять.

Відчуваю. Його подих.

Його запах. Не парфюм.

А той що природній. Свій.

Він не змінюється.

Роки.

Тремтить голос. Від втоми? Ні. Від контролю.

Голос його звищується.

— Але я не твій.

Тебе не боюся.

Я веду цей танок.

Я диктую ритм.

Я тут кажу, коли хто кінчає.

Плюнув.

Пауза.

Довга.

Повітря натяглося нитками.

Я вже мокрий.

Всюди.

Легкий дотик його пальців до мого рукава. Неначе випадковий. Але влучний.

— Ти не хотів нову людину, Володю. Ти хотів мене. І прямо зараз хочеш.

(Оглядає мене зверху донизу)

— Повсякчас ти намагаєшся написати ту саму сцену. Мою покору.

Якої не буде.

Він підсувається ближче. Шепоче просто в шию:

— Але я можу дати тобі подарунок.

Нахиляється.

Стоячи, він на кілька пальців вище за мене. А зараз я взагалі внизу. Сиджу.

Гребе мене за плечі.

Відчуваю його торс на собі. Чого він такий гладкий і сухий?

Гарячий подих просто мені в шию.

Збоку.

Там де вона входить в плече.

Дотик губ.

Потім укус. Сухий, болючий.

І це не все.

В ту саму точку ще й цим ножичком штрикає.

Щоб добити.

Червона крапля.

Вліз пальцем.

Провів ним же по моїй нижній губі.

Його срібний хрестик блимає мені межі очі.

Відчуваю солоний смак самого себе на язику.

Я здригаюсь, але не тікаю.

І тоді його голос, майже лагідний, лоскоче вухо:

— Ти ж навіть не знаєш, що таке справжній біль. Усе твоє — скиглення біля мого порогу. Боже, як я втомився.

Пауза.

Усмішка.

Підіймається. Відходить.

— До речі, Чикаленко питав, чи його Володінька страждає. Хочеш сильніше? Чи досить?

Крокує до дверей.

Обертається до мене. Я бачу іншу людину. Змахує китички своїх сірих пасмів з чола. Поправляє окулярчики. Інтеліґентишка.

— Можеш лишитись. Ти ж хочеш понишпорити. В моїй білизні.

Щось дізнатися.

Дихати будеш?

Лизати?

Кінчиш на мій одяг?

Чи з собою забереш, щоб я завжди був під рукою?

Вгадав?

In subligāculum meum tibi mentulam fricāre,

dulcius est quam feminam futuāre.

(лат. “терти член об моє споднє солодше ніж лягати з жінкою”. Графіті з терм в Помпеях про фротаж, 79 р.н.е.).

(Регоче аж заливається, уявляє Римську імперію).

І я теж не витримую, давлюсь сміхом. Наче ми щойно опинились у тій люксовій чоловічій лазні з басейном серед давніх римлян.

— Може, Помпеї того і рухнули, Володю? — він вичавлює крізь сміх.

(Стихає. Я ще хриплю).

— Ладно. Ключ на столі.

Віддаси потім Єфремову. Він в курсі. Можеш ще щось народити — пиши. З мене рецензія.

Але вже давай про інших.

Бо я сам собі автор.

А зараз їду в Пітер.

Керувати “Вільною Україною”.

Там свої.

Славінський видає. Ти його бачив.

Тут з ним іноді працював і там буду.

Все. Мене чекають.

(Вийшов. Я лишився сам. В його квартирі).

Та кому ти треба, дурило в окулярах. Яка нормальна людина тебе чекатиме. Навіть від цієї m. тікаєш.

Нормальна баба тебе не захоче. На відміну від мене.

Двері зачиняються.

Тиша…

А в мене гудить у вухах, як біля верстата.

******

Я сиджу.

Торкаюся туди, де плече переходить у шию. В ту м’яку виїмку, де він вколов і розковиряв пальцем.

Болить. Здиратиму кірки, хай лишиться.

Істерика відгриміла.

Пафос. Веде він. Ага.

Балет для одного глядача.

Селюк з рушником.

Попівський виродок.

Недоучка, який сам собі аплодує.

Плаче без сліз. Кусає замість думати.

А я сидів і слухав.

Просто слухав.

І запам’ятовував. Як завжди.

Посада?

Ха.

Я забув про неї ще тоді, в залі.

Я виграв більше.

Я дочекався, поки він вивалить усе. До дна.

І побачив, що в тій глибині нічого.

Все, що залишилось:

волога шкіра, легке тремтіння

і огида.

Приємна.

Бо це мій матеріал.

Мій текст.

Моє життя.

Він завжди повертається.

З ефектами. З вологими губами. З латинкою.

Або я його сам знайду.

Не сховається.

Я свого дочекаюся.

Без емоцій. Без здригань.

З запасом чорнил.

Все добре.

Здавалося б.

Зараз би як завжди.

В мене ген і серветки в кишені є.

На таку оказію.

Але ні.

Не стоїть. НІЯК. ВЗАГАЛІ.

Дивно.

Може, це чай з бергамотом?

Не знаю, це добре, бо я став байдужий, чи вже треба панікувати.

Раптом тепер все?

Перевірив. Рукою.

Ні. Нічого.

Ладно.

Наступного разу.

Напишу так,

що

цю балерину

впізнають

всі.

> ПРИМІТКА. Толюсь — буквальна цитата з твору В.Винниченка "Федько-Халамидник”. Прийнято вважати датою написання 1911р. (Наспр. 1905 -... 1911р.). Входить в шк. програму укр літ. 6 класу.

> ПРИМІТКА 2. “Вільна Україна”, журнал, вихід 1 раз на 2 міс (СПб, Невський пр-т 139, київський оф.: Хрещатик, 54).

Рукописи приймали “кулішівкою”. Вид-ць: М. Славінський. Заг. кер: С.Петлюра.

Авт. колектив, жінки віталися:

Леся Українка

Ольга Кобилянська

Христя Алчевська

Софія Русова

С.Петлюра

Д. Дорошенко

В. Винниченко

М. Коцюбинський

В. Стефаник та ін.

Після 6 номерів журнал закрили. “Кулішівка” оголошена поза законом. Українська мова названа неіснуючою.