Нерозказане

ПРОЛОГ. ЛІВІ

Вересень 1918 р.

Серпень був спекотний. Під Гетьманом горіла земля. Німці після вбивства Айхгорна дивилися на нього, як на тимчасового.

Шукали замінника. Той сидів за ґратами під німецькою вартою, пив чай. Перекладав військові книги на українську.

Сипався фронт Великої війни. Німців били.

Ножі в спину. Розвідка доносила: Шаповал і Винниченко готують повстання. Болбочан ненадійний. Зрадить.

Ці скажені прикривалися гаслом «оновлення Кабінету», але насправді готувалися до бою.

Шаповал мав імунітет.

Павло дав слово Симону не чіпати його й знищити всі папери. Зроблено. Микита чистий, мов кришталь. В нього підживала Петлюрова жінка.

Винниченко робив вигляд, ніби гетьмана не існує. Цей “пісатєлішка” щодня приходив до нього.

За Петлюру ні слова.

Вимагав: кабінети, портфелі, землю селянам.

Дозволяв собі нахабство.

“Українська держава не може допомагати зброєю Денікіну!”.

Кончений соціаліст.

Павло впевнений: Денікін — сила, треба видавати все. Українців не вважає за людей? Другорядне.

Мерзотний Винниченко. Товкмачив щодня: “Біла офіцерня вас зрадить”.

Нісенітниця. Павло же щедро насипав білим грошима і зброєю. Вони дали слово офіцера. Дворяни. Отєчєство. Такі не зрадять.

В середині серпня прем’єр Лизогуб поїхав до Берліна. Без результату. Не помітили. Скоропадський вирішив: поїде сам. Тримав це в таємниці. Донцову не сказав. Міністри дізналися останніми.

> ПРИМІТКА. Після в'язниці В.Винниченко часто бував в резиденції. Це було димовою завісою до діяльності М. Шаповала.

I. ОСТАННІЙ ДЕНЬ ІМПЕРІЇ

2-17 Вересня 1918 р.

Берлін (а також Потсдам, Кельн, Кассель, Кіль, Спа, Ганновер та Ессен)

Парадні анфілади, камертон тиші перед обвалом. Оркестр грає, срібло блищить, у повітрі змішаний запах воску й перегорілої історії.

Німцям потрібен український хліб. На їхніх вулицях тхнуло голодом. Перші смерті в чергах за їжею. Але в цих залах сяяла позолота й розносилися дзвінкі фанфари. Гулянка на краю кратера.

Гірше за голод смерділи тільки червоні. Готувалися почати революцію.

Скоропадський ішов килимом, м’яким, важким, що тримав кроки Гогенцоллернів. І знав: як рухне фронт — нічого не лишиться. От би зиму висидіти. Ну не рахувати ж цих пришелепкуватих соціалістів конкурентами. Що вони можуть, ці клоуни.

Кайзер зустрів обіймами. Шаркалися. Посміхався щиро, майже тепло. Приязність корони була чесною. Як чесною буває тиша палати реанімації.

Імператор вручив гетьманові Великий Хрест Червоного Орла, вищий орден імперії. Павло відчув: йому наповнюють келих, ніби не існувало слова «завтра».

У цей момент час зупинився.

Йому посміхалися як державнику, а він уже бачив себе свідком некролога.

Келихи дзвеніли.

Останній тост.

Затемнення.

Червоний хідник у палаці в Києві. Тепер на ньому сидить опозиція.

> ПРИМІТКА. Українська делегація на чолі з Гетьманом стала останньою міждержавною місією, прийнятою Імперією Гогенцоллернів.

> СПОГАДИ П. СКОРОПАДСЬКОГО (1919, писав рос. мовою).:

В разговоре [з кайзером] я высказал мысль: царь может лишь тогда отказаться от власти, когда все средства уж исчерпаны. Моя фраза врезалась в голову императора. В ноябре он указывал на то, что не имеет права отрекаться и что на этом настаивал гетман.

II. КИЛИМ

5 жовтня 1918р.

перехр. Інститутської/Левашовської

Резиденція Гетьмана П. Скоропадського

II-I. АКТОРИ

Велика зала. Лакований паркет з мербау. Попередник, російський губернатор, знав толк в дереві.

Поздовжній дубовий стіл, важкий, темний. Мокрий чорний відблиск лаку. Стільці в оббивці з підлокітниками вздовж з обох боків. З торця крісло Гетьмана.

Кожен метр букети троянд, підперезані синьо-жовтим шовком. Кришталь із водою, срібло для попелу. Важкий оксамит на вікнах. Золоті китиці.

Театр влади.

Порожньо. Засідання зараз почнеться. Кілька дівчат розставляють склянки. І серветки.

Гетьман не хотів. Його змусили прийняти цих нікчем.

Переговори з опозицією.

Соціалісти всіх сортів.

— Sie müssen. Es braucht eine nationale Regierung. Mit diesem… wie heißt er noch… Petljura.

(нім. Ви мусите. Потрібен національний уряд. З цим… як його… Петлюрою.) —

Сказав генерал Гренер.

Йому не відмовляють.

Павло кивнув.

Список очікуваних гостей.

Будь їм неладно.

Винниченко — соціал-демократ.

Шаповал — соціал-революціонер.

Єфремов, Швець, Макаренко, Андрієвський (масовка).

Ще й Чикаленко, плюс кандидати на міністерські портфелі: Стебницький і Славінський.

“Полная деструкция”, підсумував Гетьман, зайшовши в свій кабінет перед зустріччю.

II-II. ПРЕЛЮДІЯ

Павло сіпнувся.

У його кабінеті, в кріслі відвідувача, сидів Максим Славінський. Впевнено, як удома.

Що собі дозволяє цей селюк з Київщини?

— Sans Symon, rien ne peut tenir. (фр. Без Симона нічого не втримати). Він краще, що зараз є. — сказав дипломат.

Брудний збоченець.

Павло стиснув губи.

Хотів відповісти, але в горлі застрягла тиша. В знервуванні Гетьман зовсім не міг українською. А лишатися спокійним поруч із цим [гетьманська цензура] він не міг.

За плечем Максима піднялася тінь Петлюри. Спокійна, нерухома.

Погляд просто в Гетьмана. В чорній вишиванці. З попелястим чубом.

Павло махнув головою.

Привид, зникни!

— Пойдемте, господин Славинский. Нас уже ждут. — відвернувся. Не хотів зустрітися очима з примарою.

Вийшли з кабінету.

II-III. ВХІД ДЕЛЕГАЦІЇ

Зала готова. Аромат троянд розтікається в повітрі.

Генерал Гренер сидить у торці столу, по праву руку від порожнього крісла Гетьмана. Влада.

Донцов збоку, під стіною, з блокнотом. Не за столом. Просто як свідок.

Двері тріщать. Репають.

Першими заходять Шаповал у сірому твідовому піджаку, волосся невкладене, чужий серед блиску;

далі Єфремов, Швець, Макаренко, Андрієвський — мов тло, рухливе, але без голосу.

Слідом Чикаленко поважно, за ним Стебницький.

Винниченко останнім. Домовився після засідання провести агітацію одній покоївці. Чорний костюм, білі манжети, золотий годинник.

Пауза.

Входить Гетьман. За ним Максим Славінський у строгому темно-синьому костюмі в клітинку.

Павло сідає поруч із Гренером.

Максим крайній в ряді.

А над ним знову привид Петлюри. В чорному. Сперся костяшками на стіл.

Крім видіння Симона, у Гетьмана була ще одна проблема.

Українською він так і не може вільно. Російською з цими клоунами небажано. Рідна французька буде образою для Гренера.

Тож німецька.

II-IV. ВИСТУПИ

Винниченко рветься перший. Театральний тон, пафос, б’є себе в груди:

— Прості люди чекають! Ми вимагаємо міністерства! Не допустимо засилля русні в уряді! Кабінет Української Держави має бути з українців!

Слова сиплються, як погана агітка. Павло скривився. Що той письменник знає. У росіян є досвід роботи “на великое государство”. Треба користуватися.

Шаповал мовчить. Ледь помітна посмішка. Він вже там, у Білій Церкві, з Євгеном. Цей фарс його не цікавить.

Єфремов говорить рівно, по-справжньому. Хоче порозуміння, хоче розширити представництво.

— Наше місце — не проти, а разом, — його голос звучить тверезо.

Останнім підводиться Максим.

— Україні потрібен національний уряд. І новий військовий міністр. Випустіть Петлюру. Негайно. І вирішуйте земельне питання.

Контраст із Володею ріже око.

Гетьман дивиться на Славінського.

Привид Петлюри мовчить. Але присутній.

Донцов тихо фіксує кожне слово.

Гренер — мовчазна залізна вісь, через яку всі репліки звучать німецькою.

II-V. ГЕТЬМАН

Гетьман сидів, слухав.

Перед очима крутився образ: що було б, якби Винниченко дорвався до його крісла силою.

Страшно.

У сто разів гірше, ніж Петлюра.

Хай навіть збоченець. Але поміркований.

Єфремов? Ще спокійніший. Але хто його знає в народі? Ніхто. Їхні імена для маси — порожній звук.

Павло записав:

Писатель = балаган и хаос.

Петлюра = шанс и твердость. Мерзость. Но умеренный.

Запис закінчився. Павло зрозумів. Краще він випустить його сам. Ніж німці. Або прості люди визволяти підуть.

Випустить.

Але…потім.

II-VI. РІШЕННЯ

Гетьман виголошує рішення:

— Alle Ihre Minister treten in die Regierung ein. Außer dem Kriegsminister.

(нім. Всі ваші міністри входять в уряд. Крім військового.)

Петлюру пока не выпускаю, он без портфеля.

У Шаповала сіпнулася губа. Ледь стримав сміх.

— Und was hat Sie so zum Lachen gebracht? (нім. А що вас так розсмішило), господин Шаповал? — Павло спитав спокійно, але так, щоб почули всі.

Микита відкинувся, чорні очі блиснули. Тон вдавано-покірний, з насмішкою:

— Ваша ясновельможносте, вибачте, я в вас сумнівався. Вже був думав, випустите. Sie verfolgen unbeirrt den Kurs zur Vernichtung des Staates. (нім. А ви міцно тримаєте курс на знищення держави).

І стукнув металевою набойкою чобіт по дорогущому лакованому паркету.

Зал на мить завмер. Володя розправив манжети й усміхнувся. Win-win: портфелі ближчі, Петлюра сидить. Це помітив навіть Павло.

Гренер випрямився ще дужче, Донцов занотував Шаповалову фразу в блокнот.

Гетьман відчув, як у грудях щось стислося. Він мовчав. Тиша в кімнаті стала важчою за будь-які слова.

II-VII. ФАТУМ

Павло ще раз глянув на Винниченка.

Порожнеча. Балаган.

Чорний костюм, біла сорочка.

Пінгвін із дитячої книжки англійською мовою, яку Павло читав своїм донькам.

Потім на Славінського.

Темно-синя тканина глушила світло і сиділа ідеально. Дипломат схилився над аркушем, дрібні рядки бігли рівно. Рука завмерла. Очі піднялися, зустріли Павлів погляд.

І тоді Гетьман побачив неможливе: позаду Максима Симон, охопив обличчя тому своїми тонкими пальцями, блимнула срібна обручка. А далі торкнувся його устами. Швидко, майже нечутно.

Ні-ні. Не подумайте.

Павло не такий. Він ніколи збоченнями не цікавився.

Не бачив, як воно відбувається.

Але не міг зупинити свою уяву.

Ці двоє чого тільки не виробляли.

Як гімнасти з шапіто.

Прямо тут.

На столі. На стільцях. Всюди.

При всіх.

Безсоромники.

Павлу не вистачало лексики, будь-якої з відомих йому мов.

Але він не міг відірвати погляд від Максима. З привидом. Павло намагався зрозуміти, хто командує.

“Они упивались сладостію взаимныхъ лобзаній, неистово стремясь къ вершинамъ божественнаго наслажденія…”

— згадалося Павлу з якоїсь книги з рожевими сердечками на обкладинці.

Від споглядання тих “лобзаній” Павлу стало зле.

Закляк. Очі округлилися.

Долоні стали мокрі.

Легка нудота.

О Господи!

Раптом хтось помітить?

Ні.

Не можна.

Струсив головою.

Застиг.

Всі в залі дивилися на нього.

Микита одразу зрозумів. Гетьман зараз бачив злягання свого дипломата і головного опозиціонера. Це було так смішно, що Микита ледве тримався, щоб не впасти під стіл.

Донцов теж просік: читав компромат. Йому не смішно. Гетьман не може відділити приватне від державного.

Решта не знали причини, але помітили дивне тремтіння його Ясновельможності.

Чикаленко, що мовчав весь час, пильно вглядався в очі Павлу.

Глухо.

На Гетьмана навалився фаталізм.

Збагнув: Симон його вже переміг.

Хоч і за ґратами.

І тільки з цим усвідомленням примара зникла.

Донцов для Телеграфної агенції:

«для більшого зближення між п. гетьманом та українським громадянством знайдено добрий ґрунт, і що таке зближення в недалекім часі здійсниться».

> ПРИМІТКА. Текст Д. Донцова подано дослівно.

> ПРИМІТКА 2. На той час в доступі були лише фотографії з оголеними людьми (обох статей), але без будь-якої взаємодії. Отже, уява Гетьмана не мала реальних прототипів. У 1910 р. 13 держав в Парижі підписали угоду про заборону видання та поширення порнографічних матеріалів.

II. МАЯЧНЯ

Гетьман не зрадив собі. Знову запізнився на пів життя.

Нарада відбулася 5 жовтня.

А Кабінет офіційно заступив у повноваження лише 24-го (на папері — 19-го).

Того дня газети писали дрібним шрифтом:

Новий склад Кабінету міністрів!

Лизогуб лишається прем’єром!

Уряд той самий, тільки додано п’ять представників від УНС:

— А. В’язлов — міністерство юстиції,

— О. Лотоцький — міністерство віросповідань,

— М. Славінський — міністерство праці,

— П. Стебницький — міністерство освіти,

— В. Леонтович — міністерство земельних справ.

Чому дипломат і перекладач Славінський став міністром праці — пояснити ніхто не міг.

Проте це не мало жодного значення.

Бо всі перші шпальти рясніли ВЕЛИКИМИ ЛІТЕРАМИ:

ВІЙНА ЗАКІНЧУЄТЬСЯ!

У НІМЕЧЧИНІ — СКОРО РЕВОЛЮЦІЯ?

КАЙЗЕРУ КІНЕЦЬ!

НІМЦІ СКОРО ПІДУТЬ З КИЄВА!

Новий-не-новий уряд нікому не був цікавий.

Петлюру не випустили.

Ніхто не задоволений.

Біла офіцерня образилася: навіть ці п’ятеро українців стали кісткою в русскоязичному єдіно-нєдєлімому горлі.

На ринках.

На площах.

Єдине питання: невже Лєнін і червоні?

Тоді й сам Гетьман нарешті відчув, що земля під ним хитається.

> ПРИМІТКА. Ці п'ятеро українців з портфелями протрималися менше місяця. Далі їх замінили росіянами. (ті мали імперський досвід і заперечували існування української мови).

> ПРИМІТКА 2. Чотири дні після зустрічі з УНС, 9.10., у розмові з предст. росіян (білих) полк. Неймірком гетьман зауважив: “…я всегда был сторонником федерации с Россией… Пришло время единого руководства из Петербурга”.

III. ШОУ-ПРОГРАМА

Жовтень 1918 р.

Костянтинівська військ. школа.

Б-р Л. Українки, 25

Зараз Ліцей Богуна.

Камера Симона.

Холод і пилюка. На дровах економлять. Німці хитаються. Не до обігріву політичних в'язнів. Прибирання камер? Обійдуться.

Книжки всюди. На столі, на шафі, на підлозі, на підвіконні. Густий запах старого паперу, трохи відсирілого, бив у ніс ще з порогу.

Двері скрипнули.

Оля увійшла. Скинула пальто, капелюшок. Шоколадна вовняна сукня, ґудзики до пояса. Симон знав цю сукню — її не шкода.

Встав. Кивнув.

Оля кинула торбинку. Зупинилась.

— Обійми.

Симон ступив. Руки під ліф. Холодні долоні торкнулися шкіри. Зупинився. Видихнув. Глибше. У тепло.

Оля кивнула. Там.

Пальці намацали папір. Складений, маленький, як пів долоні. Є!

Витяг, стиснув у кулаці. Аркуш теплий, пахне Олею. Почерк Русової. Симон знав.

Обійняти міцніше. Шпарина в дверях має бачити лише пристрасть. Папір — уже в кишені.

— Як минулого разу? — прошепотіла Оля.

— Голосніше, — кинув Симон.

III-I. ПЕРША ДІЯ

Симон відійшов у кут, щоб зі шпарини нічого не було видно. Дружина за ним.

Оля рвучко розпустила біляві кучері, збила неохайно, ніби її смикали за волосся. Провела долонею по його голові — чуб стирчав криво, як і треба. Розстебнула його комір, загнула один бік всередину.

Він відповів різко: стиснув її ліф обома руками, ґудзики тріснули й покотилися по паркету. Тканина розійшлася, груди вилізли назовні, наполовину оголені, зсунуті вбік. Видовище було саме таке, яке мало виглядати зі шпарини. Брудно й переконливо.

Оля підняла спідницю, стягнула панчоху з ноги. Лишила бовтатися біля черевика. Панталони пішли ганчіркою на підлогу.

Огледілася з кутка. Симон підготувався: стільці напохваті, глечик і склянки під рукою, папери розкидані. Якийсь мотлох.

Де він його взяв?

Було чим кидатися й жбурляти.

Симон схопив її за зап’ястки, різко повалив на тахту. Вузька, жорстка. Незручно. Оля пойорзала спиною, закрутилася боком, борсалася, змагаючись. Крики билися в стелю.

— Ти козел!

Все життя мені спаскудив!

Кобель паршивий! — вереск ставав все гучнішим.

Подушка полетіла на підлогу.

Ковдра повисла на краю тахти.

Папери з шурхотом розліталися по всій кімнаті.

Шум наростав.

Симон підхопив її, притиснув до стіни — тепер уже просто посеред кімнати, в повному видному місці. Вона верещала, рвалася, хапала все, що траплялося під руку: шмат тканини, обривки книжок, оббитий кут стільця. Відбивалася, як могла.

— Ненавиджу тебе! Я все про тебе знаю! — Олюньця старалася на повну.

Стілець глухо впав набік, гуркіт прокотився кімнатою.

Глечик ударився об стіну, розлетівся, вода поповзла по штукатурці.

Шум прокотився коридорами, як набат.

III-II. КУЛЬМІНАЦІЯ

Оля верещала, захлинаючись повітрям:

— Рятуйте! Він мене вб’є!

Замки дзенькнули, двері розчахнулись. Увірвалися вартові — чоботи гримнули по підлозі.

Перед ними картинка.

Симон розхристаний, сорочка на грудях розстібнута, тримає жінку за руку. Чуб мокрий. Щока пошкрябана.

Оля задихана, груди напівоголені, ліф надірваний, волосся скуйовджене. Щоки червоні. Панчоха висить. Плюється.

Симон глянув холодно, зухвало:

— Сімейні розбірки. Не слухайте дурну бабу.

І пригладив рукою неслухняний чуб.

Вартові переглянулися, хмикнули, зачинили двері з гуркотом. Коридор знову став глухий.

З камери почувся один останній дикий зойк. Щось впало. І тиша.

III-III. ПЕРЕХІД

Довго. Мовчки.

Оля на тахті, на спині, коліна зігнуті, дихання повільно вирівнюється.

Симон накриває її ковдрою.

Сідає на стільці поруч, важко опершись ліктями об коліна.

Вона повернула голову до нього. Голос прозвучав рівно, без істерики, тихо:

— А якби справді ти мене вбивав?

Вони б не врятували. Жінка завжди дурепа. Зате ти в нас мужик. Ого-го.

Справжній курва отаман. Самець господи прости. А компромат перемогла жінка. — зітхнула.

Симон здригнувся.

Оля додала:

— Максим наче міністр. То зможе зайти до тебе.

Симон мовчав.

Думав.

Слова вдарили, наче ніж.

Він нахилився, стискаючи пальці докупи:

— Przepraszam. Zrobiłem z ciebie histeryczkę. Wystawiłem cię… (Пробач. Я зробив із тебе істеричку. Підставив…)

Тиша знову впала між ними, тільки стукіт води в рукомийці та шелест її дихання. Це все, щоб відбілити його образ.

III-IV. ВІДКАТ

Симон сів на край тахти. Довго мовчав, потім, стишуючи голос, спитав:

— Ну що мені зробити?

Нахилився, головою торкнувся ковдри, пригладив її зверху.

Оля різко потягнула його за вуха, примружилася вугликами:

— Co z ciebie wziąć (Що з тебе взяти)… Трахни мене, дурень. Я вже ж долікувалася.

Він слухняно ковзнув під ковдру. Її тіло здригнулося, вона заплющила очі. Глибоко зітхнула. Підтягнула ковдру до голови.

Вкрита тахта пішла горбами.

Контрнаратив запущено.

Завтра буде готова історія: «Петлюра бабу мордує».

Післязавтра — нова версія: «Баба сама верещить, бо дурна. Мужик розбереться».

А за тиждень з Печерської в’язниці вилізе новенький сюжет. З подробицями, усмішками, матюками, перебільшеннями, позами і анекдотами.

Плітка стане головною зброєю.

IV. НОВЕ ЖИТТЯ (Москва, 1908–1911)

Олі 23-26

Симону 29-32

IV-I. ПІД ОДНИМ ДАХОМ

Олі було двадцять три, і вперше вона жила з чоловіком.

До того самі гуртожитки, тісні квартири з подругами. А тепер — одна кімната на двох. З грубою і умивальником.

Москва дала Олі університет і роботу репетиторкою. Платили небагато, але вистачало на книги, папір, хліб. Усе інше на Симоні. Він тягнув дві роботи: бухгалтерія і страхова контора. Приходив виснажений, але не скаржився.

Заради життя з жінкою він відмовився від керівних посад, видавництв, грошей. Бо чоловік без родини неповноцінний. В його випадку такої жінки, яка прийняла б його з усіма потрохами, більше не буде. Заради неї вивчив польську.

Стіл, вузьке ліжко, дві лампи. Газета замість скатертини, вішалка, комод замість шафи. Увечері вона гріла йому чайник на загальній кухні і сиділа із конспектами.

Він діставав рахунки, щось підраховував, відкладав — і дивився на неї.

Олі було дивно, як він вмів однаково вправно писати обома руками. Вільно. Коли якою хотів.

Партія була десь далеко, натомість виринуло українське земляцтво в столиці жандармів.

Але в цих чотирьох стінах він був її.

Не романтична пригода, а просте спільне життя. Дрова, холодні ранки, його сорочки і шкарпетки.

Думала: “Може, так воно й має бути. Не виставка почуттів, а опора. Не блиск, а триматися разом”.

IV-II. Я ВСЕ ЗРОБИВ

Якось ввечері Оля схилилась над конспектами. Симон зняв окуляри, потер носа, видихнув:

— Для України я вже все зробив. Тепер поживу як усі.

Оля всміхнулася. А раптом.

Книжки, навчання, робота, вечері удвох. Іноді театр. Коли є гроші.

Але ні: самообман.

Його знову тягтиме: земляцтво, гуртки, не дай боже, ще партія з соціалістами. Він же не зможе. Тут. У спокої.

Поклала руку йому на зап’ясток.

— Для себе зроби. Albo chociaż dla mnie (Або хоча б для мене).

Симон глянув уважно, ніби вперше збагнув, що “усе зробив” ще не значить “усе почав”.

IV-III. ПОХОДЕНЬКИ

Максим часто приїздив у Москву. Лишався в них на ніч. Привозив подарунки.

Оля тоді лягала на їхньому ліжку, Максим з нею, і вони всю ніч торохтіли. Сміялися. Досі були кращими друзями.

А Симон витягав розкладачку і тулив її до стіни. З Максимом все давно минуло.

В тих стосунках у Симона був інший рівень життя, квартири в Пітері і Києві. Посади. Зараз темна цокольна кімната, тіснота, холод.

Оля дивилася на розкладачку. На свого чоловіка. Знала, що вони і це переживуть.

Іноді Симон зникав на вечір чи ніч:

це могли бути земляцькі зустрічі з обговореннями і алкоголем.

Але крім цього бували ще чоловічі “походи”, “гульки”. Оля так і не придумала, як це правильно назвати.

Навіть не знала, чи в когось ще таке буває в сім'ях.

Нікого постійного в нього не було. Разові. Не жінки.

Симон тримав слово, на спідниці навіть не дивився. Вважав себе вірним.

Оля знала про кожен такий “похід”.

Після повернень він сам показував свою дурну логіку: уникав входити в неї, бо боявся — раптом інфекція.

Наче це видно зовні.

Наївно. Дитячо. Але отака була його правда. І весь він.

В такі моменти близькість їхня була іншою, без входження, але Оля все одно була задоволена, у них все виходило.

Для Симона Оля лишалася не головною жінкою.

Вона була головною людиною.

IV-IV. ВОЛОДЯ-1910

Осінь-1910

Для Олі було відкриттям: відшитий нею в Києві кавалер, Володя, повернувся у її життя. Через Симона. Виринав чорною плямою занадто часто. Там, де треба, і там, де зовсім не треба. В гості приходив. В шикарному костюмі. З купою грошей. Іноді з якимись жінками.

Знала, він неодружений. Не живе ні з ким. “Він дуже самотній,” — пояснив їй чоловік. Чому так, вона не розуміла.

Восени 1910 року Симон отримав від нього листа. Оля його не читала. Після цього Симон зник на двадцять днів “за кордон”. Так він сказав.

Коли повернувся, все йшло нормально: брав Олю цілком, без остороги.

А ще відрубав раз і назавжди:

— Ольцю, щоб ти знала. З цим ніколи нічого не було, нема і не буде.

Володя був не про те. Оля впевнилася.

IV-V. ПОВНІСТЮ

Осінь-Зима 1910/1911 р.

Тиждень після повернення.

У них уже все було. Кілька разів. Як і раніше: він виходив завчасно, обережно.

Того вечора Оля принесла їжу з кухні. В кімнаті на столі — груба кухонна дошка, вся в чорних випалених колах. На ній закопчена чавунна пательня зі смаженими яйцями й салом. Симон якраз різав скиби. І сипав перець із млинка.

— Давай будемо разом повністю.

Вона спершу не зрозуміла.

— Jak to? (Як то?)

Він поставив шматок хліба, глянув просто:

— Я не буду виходити.

Її прошило. Слова здавалися простими, але сенс був один: вагітність, кінець університету, гроші — дірка, одне суцільне виживання.

Вона мовчала два дні.

Шукала відповідь.

Їй двадцять п’ять, йому тридцять один, невідомо що далі, але зараз вони разом.

І сказала коротко:

— Dobrze. (Добре)

Десь у глибині її гризла думка: ці двадцять днів «за кордоном» якось тут замішані. Але вона не питала.

******

Середина жовтня в москві. Сніг перший, мокрий, липкий. По вулиці зверху дзенькоче трамвай, ніби колеса йдуть прямо по стелі. Кімната цокольна, ніби втоплена в ґрунт: вікна майже на рівні землі, люди ходять буквально над їхніми головами, але вони закриті від чужих очей навісом.

Оля сиділа на підвіконні, підсунувши під себе подушку, щоб не тягнуло холодом. Кружка вже порожня. Емальована, зі сколотим боком.

Симон щойно повернувся. Пальто ще не зняв, але зупинився, дивився на неї мовчки. Завис між словом і рухом.

— Що завмер, — Олю несло від страху, кінцівки бив холод, а між ніг палало.

Вона цілий день уявляла, як то воно буде по-новому. Аж груди заболіли.

— Kurwa mać, myślałeś, że ja ucieknę? (Курва, чи ти думав, я втечу?)

Бо мій чоловік хоче дитину?

Вона дивилась йому прямо в очі.

— Інший би кінчив і сказав: забув. А з тобою можна говорити.

Симон затримав погляд і нарешті сказав рівно:

— Так не робиться. Я не хочу тебе втратити.

Оля мовчала. Їй аж коліна звело — страшно. Поставила ноги на поверхню. Він помітив. Підійшов, поклав долоню. Литки їй тремтіли. Теплі шкарпетки ні до чого, так судомило.

Він відступив. Повільно зняв пальто, повісив. Потім светр. Лишився в самих лише штанях і сорочці.

Став перед нею, простягнув руки й почав повільно гладити її ноги. Внутрішній бік стегон, під колінами. Лоскотно. Сироти йшли по тілу.

Поступово вона сама розвела стегна. Розстібнула ґудзики на ліфі.

Він підсунувся, смикнув подушку, її корпус уперся в нього. Голова сховалася в її грудях, він зацілував їх, як тільки вмів, щоб її перестало трусити. Навіть на доторк відчувалося: боїться.

Руки лягли їй на спину поверх колючої теплої сукні, міцно обійняли.

І тільки тоді вона перестала трястися.

— Можна? — прошепотів він.

Вона кивнула.

Теплі вуста по шкірі вигнали страх. Цього разу все було інакше. Перед нею — її чоловік. Без офіційних паперів. Але він був тим, хто тримав її життя. Жодної ближчої людини у неї за все життя не було. Вони вже два з половиною роки разом.

Він стягнув штани, але залишив сорочку — у кімнаті було холодно. Сперся на підвіконня, фарбоване в десятки шарів білого.

Її накрило одразу, від самого входу. Зрідка таке бувало. Не вперше.

Коли довго чекати.

Вона зігнулася, прикусила губу, вчепилась у нього руками й схрещеними ногами, хвиля пройшла крізь усе тіло ще до першого його руху.

Видихнула довго, із самого нутра, наче нарешті дозволила собі впасти.

Схопила себе за голову.

Вона лишалася в млості, розслаблена, відкрита. А він ішов далі, немов вимовляв щось невисловлене кожним рухом. Це було інакше: не як завше — шлях, що вів углиб, до самої суті його.

І раптом зупинився. Завмер, тримаючи її одною рукою, мов боявся втратити. Нахилився і поцілував у лоба. Не вуста, не шию, в лоб, як у найсвятіше місце.

А потім відпустив себе. Схопився двома руками за підвіконня. І з нього вирвалося те, що роками стримував з нею: ціла частина його самого. Вона бачила це в обличчі — очі зависли, чуб від поту піднявся, губи щось шепотіли, Оля не зрозуміла, що.

З вікна засвітив трамвай. Оля глянула. Очі Симона змінили колір. З холодного синього на сірий, як пил.

Віддав себе повністю. Кількома хвилями. До решти.

Оля таке вперше бачила. Хотілося гладити його сіре волосся і зацілувати.

Так і жили чотири місяці. Симон дуже змінився. Повторював, що він щасливий.

IV-VI. ВАГІТНІСТЬ

Березень 1911 р.

У березні Оля видала: вагітна. Лікар підтвердив.

Думала про гроші. Як далі? З університетом — усе, хіба ще до літа доходить. А що потім? Робота, житло, хліб.

Симон про інше: щоб вона вижила. Пам’ятав. Володя: вмерло дитя. Єфремов: дружина втратила і більше ніколи не вагітніла.

Оліна мати померла в пологах. А його рідна скинула кілька вагітностей і поховала двох народжених.

Він писав, редагував, бігав на засідання. Заробляв мало, не міг кинути земляцтво.

Оля робила, скільки дозволяло тіло, навіть вагітною.

Запропонувала. Буде хлопчик — Максим. Дівчинка — Лариса (Леся). На честь того, без кого не було б їхньої родини, і його першого кохання.

Близькість з вагітністю не припинилася. Вона хотіла. Всюди. Постійно. Коли не нудило.

Він спершу лякався, а потім зрозумів, без цього тільки гірше. Так і казала: вб'ю тебе, Симончику, якщо не здатний тут і зараз.

Зрозумів. Це її тримає. Щоб не з'їхати з глузду і подолати страх.

Разом вони йшли далі.

Ніби дві картонки на воді.

Вона боялася злиднів, він могили.

Балансують на межі. Але не тонуть.

ЕПІЛОГ. МОРОК

1 листопада 1918 р.

Київ, вул. Рейтарська, 37

Квартира М. Шаповала

Грубка ледве тепла.

Микита прийшов швидко, навіть пальто не зняв. Очі темні.

— Нема Симона в школі вже пару днів. Невідомо нічого. — кинув із порогу.

Оля застигла.

— Як знаєш?

— Є один… сказав. — пробубнів Шаповал.

Вона вп’ялася поглядом: який один?

Відмахнувся. Хтось із німців. Може коханець.

Повідомив і зник. На кухню.

Оля блідне. Сіла, як у воду.

— Господи…Не може бути.

На Микиті лиця нема. Симона могли вбити по-тихому. Це не гра. Дістав коньяк, хлюпнув.

Скло стукнуло.

— Це не німці, — тихо сказав Шаповал, дивлячись у темряву вікна. — Це він. Гетьман. Я його тоді бачив.. Мститься. Та йому молитися на Петлюру треба.

Оля схилилася над склянкою, торкнулася обідка губами.

Гіркота й вогонь у горлі.

А в грудях порожнеча.

> Д.ДОРОШЕНКО, Спогади:

Гетьман обдумував випустити С.Петлюру і відправити закордон “чтоб не усложнял ситуацию”.

П. Скоропадського дратувала українська мова С.П., яку він називав “галичанской”, “неприемлимой для местных малоросов”.

[*Гетьман укр. не говорив навіть в перші роки еміграції.]

> ПРИМІТКА. С.Петлюра міг говорити обома варіантами тодішньої укр.мови, наддніпр. і т.зв.галицькою. Легко перемикався. Змішував, адаптував до ситуації і співрозмовника.