Нерозказане

I. ПАРТІЙНЕ ПИТАННЯ

1902–1905, Київ — Львів

Володі 22-25 р.

1. СТАТИСТИЧНА НЕЙМОВІРНІСТЬ

А. КАТЯ

Львів, поч. 1905

Кабінет.

Дубові меблі.

Оксамитова оббивка.

Молода жінка відкинула кришку секретера.

Розправила спідницю. Вперлася в килим підборами запилених вуличних черевичків.

Аркуш.

Перо.

Ніж для паперу.

Дивилася на обручку.

Зняла окуляри. Протерла. Вдягла. Знову зняла.

Як так вийшло.

Приїхала в Київ уже заміжня.

Чоловік у політиці.

І вона теж. РУП. Від самого початку. Ходила на збори. Знала всіх. Жартувала: це партія синів. Ну а дійсно. Русов і Антонович створили те, на що не наважилися їхні батьки.

Її Євген завжди казав:

— Твій розум, Катрусю, — це скарб. Його треба віддати Україні.

Не сперечалася.

Бо що ще?

Не зовнішність же.

Попелясте волосся, тугі коси.

Вузьке обличчя. Сірі очі за склом.

Тонка. Невисока. Пласка, що та дошка. Думала навіть вату вшити.

Партійне псевдо: Верба.

Вуста. Хіба що.

Живі. Жоден подих душі не проходив повз них.

Таким кавалера не вполюєш.

Зате математик. Університет. Наука. Не рахівниця, а система.

Rex est is, cui data sunt.

(лат. Король той, хто має дані).

Знала.

І була королевою.

Вміла вичленити з масиву даних те, чого інші не бачили. Зводити хаос у таблицю. Будувати прогностичні моделі. Вгадувати, де рване до того, як хтось здогадається, що це взагалі можливо.

Євген казав: бачиш забагато.

Для висновку досить кількох фактів.

Та Катя знала:

Без системи все самообман.

Чоловік жартував:

— Моя ти Ада Лавлейс. Мила, забудь. Не жіноча це справа.

П’ять років шлюбу.

Їй було майже двадцять. Йому двадцять два.

Був поруч. Освічений. З поїздками за кордон. Кохав її більше, ніж вона його. Зручно. Рятувало від питань. Суспільства і власних.

Катя покрутила покусане перо.

І як…

Як ти, Катерина Ярмут-Голіцинська, розпорядилася своїм скарбом?

Зустріла того, кому твій розум був цікавою обгорткою.

> МОНОГРАФІЯ.

Першу укр. партію РУП організували в 1900 в Харкові Дмитро Антонович, Михайло Русов, авіатор Левко Мацієвич. Останній був другом Міхновського і Петлюри, а також Люсі Максимович. Загинув в авіатрощі 1910 р. На похоронах С.Петлюра поклав вінок з синьо-жовтою стрічкою, ризикуючи прямо звідти піти за грати.

К. Ярмут займалася питаннями аналітики баз даних, випередила час на понад 100 років.

B. ВІН

1901-1902

Володі 21-22

Каті 20-21

Як ти побачила його вперше.

Повернулася додому пізніше, ніж планувала. Євген був не сам. З ним студент. Її ровесник.

(В. Винниченко на рік старший К. Голіцинської).

Вищий за чоловіка.

Міцніший.

Темний. Неспокійний у плечах. Яскравий.

Цей запах.

Ледь діставала йому до плеча. Зростом геть не вийшла.

Ковзнув поглядом. На мить затримався. Нічого цікавого.

Відвернувся.

Почав приходити частіше.

Партієць. З амбіціями.

Письменник.

Що писав, не питала. Це ж другорядне: тексти не мають значення, якщо немає структури.

Згодом його виключили з університету. Мобілізували.

Він був неблагонадійний: зброю такому не дають. Призначили службу в київській фортеці. Косий Капонір.

Вдень служба.

Увечері:

гуртки,

борделі,

коханки,

партійні зібрання з її Євгеном.

Якось він прийшов, коли Катя була сама. Не пояснював. Підійшов ближче, впритул. Рух був точний, прорахований. Розв’язав корсаж без поспіху. Пальці зайшли під ліф.

Катя не чекала.

Але думала. Не раз.

Оці його вуса. Там. Між стегон. Як воно?

Жодного іншого чоловіка, крім Євгена, вона не знала. Та і не шукала особливо. Але ж. Цікаво.

Про нього шепотіли: Чикаленко надрукував його не за твори. Були якісь показові фокуси в борделі. І ті викрутаси, казали, сильніші за текст.

Коли про це думала, в лоні виникало знайоме, тривожне тепло. Цікавість жерла ночами. Уявляла. Язик всередині себе. Просиналася волога.

Від Євгена такого не траплялося ніколи. Все було тихо. Механічно. Пару разів на тиждень. Коли не за кордоном.

Володя, до речі, тоді далі ліфа не пішов.

Каті між ніг стало боляче від пульсації. Тіло хотіло продовження. Але ні.

Невже груди замалі? Чи парфюм огидний?

Письменництво.

Чикаленко його надрукував у себе. У серпні 1902-го. Це нічого не змінило. Головні люди не помітили. Рецензії від кого треба не було. Сам казав. Катя знала, від кого він чекає. Всіх знала. Після Петербургу вчилася у Львові. Франко. Лисенко. Професор Грушевський. З ним листувалася.

Того ж літа Володя покликав її пройтися.

Спекотний вечір. Євген в Відні чи Берліні, підіймається кар’єрними сходами.

На Подолі вони вийшли до Дніпра. Вмостилися на піску. Катя пальцями ніг перебирала листя. Сонце сідало повільно, фарбувало лівий берег у золото. Скинула одяг і зайшла у воду. Він за нею. Голий.

Дивитися на це вона не збиралася. Відчуття зради застрягло на язику. Проте в лоні пекло сильніше.

На що там дивитися.

Чого вона там не бачила.

Три роки заміжня.

Розвернулася спиною. Вода була каламутна. І холодна. Пішла сиротами.

Дотику ззаду вистачило, щоб зрозуміти: чутки не брехали.

Катю почало накривати. Притислася, потерлася спиною. Не те. Підвелася навшпиньки. Зросту не вистачало. Послизнулася на водоростях. Пішла під воду, захлинаючись каламуттю. Витяг за плечі.

Завершили розпочате в нього.

Жив неподалік, на Валах. Знімав хату. Тісну. Чужу. Тимчасову.

Гидко від безладу, стосів пожмаканих паперів і порожніх пляшок.

Статистично такий письменник був неможливий.

Творчі люди. Це про мрію й обсмоктування можливості. А тут дія. І впевненість.

Її, заміжню жінку, підняло до стелі, протягло по підлозі й гепнуло об одвірок.

Буквально. Останній раз тримав за коси, коли вона вперлася в дверний пройом.

Гидко.

Соромно.

Забути неможливо. Додому вертатися не хотілося.

Гроші на все письменницьке життя йому давав Чикаленко.

До речі, Катя товаришувала з його донькою Ганною.

C. РОМАН

1902-1903

Лихоманка.

Володя брав її скрізь, де тільки вдавалося урвати мить наодинці. Люто й довго, вуха закладало, ноги тремтіли, наче після пропасниці.

Щойно залишалися вдвох. Задирав спідницю. Але цього було замало.

Всі закутки бачили їхню хіть: лавки в парку, порожні кімнати товариства, екіпажі. Все годилося.

В пристойному товаристві камінням би побили. Але зупинитися була не годна.

Володя міг триматися довго.

Мовчав. Вона доходила раз за разом, майже щоразу, майже щодня. Тіло звикло до нього.

Справжня сучка в тічці.

Не відчепити.

Щойно він приїжджав до Києва — забувала, навіщо живе. Щоб він її рвав на шмаття.

Наука?

Вся вона була зайнята спогадами про попередній раз і очікуванням наступного.

Які цифри?

Математика?

Їм не було місця.

Всю її заповнив Володя. Від маківки, яка боліла, бо він тяг її за коси, а вона нічого не могла сказати, бо рот був зайнятий. До п’ят. Які він любив лоскотати язиком.

Катя лізла на стіну.

Євген нічого не відав.

Він і раніше мало цікавився. “Катю, ти не уявляєш, що я зараз роблю!”— писав з-за кордону.

Мав на увазі партію, політику, свої хімічні досліди.

Хотів стати доктором наук. Там. В Європі.

А вона в цей час лежала розкинувши ноги під Володею, з ним у горлі чи в лоні, стогнала й благала ще.

А потім усе обірвалося.

Володю схопили.

За ґрати. Знову Косий капонір.

Тепер по-справжньому.

Катю теж могли посадити.

Спершу було ходила. Чекала в залі. Огірки носила.

Йому було не цікаво.

А потім… Поїхала до чоловіка у Львів.

Він розбудовував там партійний осередок.

Туга.

Володі бракувало кожною клітиною — шкіра палала, між ніг нило. Пальці не допомагали. Ніщо не могло замінити його силу, запах, сперму, жагу.

Подружнє ложе стало катуванням. Наждаком. Розсунути ноги, перечекати ці жалюгідні хвилини.

За кілька місяців звикла. І до цього.

З коханцем покінчено.

Аж ні.

Почалися листи.

З Капоніру.

Київ — Львів.

“Кохаю тебе більше за свободу. Хочу тебе загризти, вирвати частину собі, відчувати, як ти стискаєш мене всередині, як течеш мені в рот. Пам'ятаєш, як було останнього разу? Я не забув. Ти ж і зараз хочеш.”

Яка жінка встоїть?

Жмути конвертів ховала в шухляді. Один завжди носила в корсеті, папір ніс його запах.

Євген знайшов.

Прочитав.

Нічого не сказав.

Мовчки відвернувся.

Відтоді спали окремо. А вона знову й знову торкалася себе, згадуючи, як Володя брав її.

D. ПОВЕРНЕННЯ

1904

Володі 24

Володю випустили раптово.

Без пояснень.

Голіцинські повернулися до Києва. Місто було те саме — і вже інше. Щось насувалося.

Євген очолив РУП офіційно. Голова ЦК.

Поруч з меншими Русовим і Антоновичем.

Володя керував неофіційно.

Ходив зборами, як по власній квартирі. Жартував.

Мав за спиною Чикаленка.

Каті від цього було фізично зле.

Вона сиділа збоку й дивилася, як ці двоє міряються не ідеями, а впливом.

Раптом побачила, що партія — це не дані. Шум. Его. Амбіція.

Їй дедалі частіше хотілося вийти.

Не з зали. З усього цього. Напруга наростала повільно, але невідворотно.

Між Володею і Євгеном порожнеча.

Між нею і партією відраза.

А більше за все боліла наука.

Забута і занехаяна.

Євген тримався якийсь час. Але зламався.

Одного дня зібрав речі.

Без сцени.

Сказав, що у Львові потрібна твереза голова.

Заспокоїв. Її. Чи себе.

Так буде правильніше для партії.

Катя знала: це втеча.

Поїхав. Сам.

Катя лишилася.

Володя так і керував — неофіційно, але всі це знали.

Вони зійшлися.

Жили разом у нього, на Рейтарській.

Його білосніжні сорочки в шафі.

Краватки.

Під люстром висів його запах: шкіра, тютюн, дим, гіркий цитрус — і щось терпке, від чого паморочилося в голові. Цей запах переслідував Катю всюди. Завжди.

Хотіла повернутися до науки — між зборами й візитами.

Він сміявся.

Яка наука.

У тебе є я.

Що тобі ще треба.

І ліз язиком.

У ліжку стишилося: ритм, звичка, менше жадібності.

Чикаленко був у курсі.

Періодично заходила його Ганна, вже студентка — з цікавістю, майже дослідницькою. Нацвірінькала, що Володя весь цей час має інших.

Катя прийняла.

Без сцени. Без ілюзій.

Цю систему вона не контролювала.

E. ЛУК’ЯНІВКА

1904

Каті 23

Її посадили.

Не вперше в цій історії когось садили, але цього разу її.

Камера. Вологі стіни. Рахунок часу по кроках варти.

Володя приходив. Приносив смачне. Тримав за руку. Цілував ніжно. Присягався в коханні.

Одного разу взяв, поки охорони не було.

Писав листи. Передавав записки.

Грав у нормальність.

Тримався як її чоловік. Ніби все буде.

Катя будувала ілюзію.

Розлучиться. Новий шлюб.

Без партії.

Нормальність як структура, яку можна скласти, якщо правильно підібрати змінні.

Випустили.

Вони справді знову зажили разом.

Без гучних слів. Наче так і мало бути.

І от тоді це і сталося.

Не сцена.

Випадковий лист.

До якоїсь “S”.

Мовною мішаниною. Нічого не розібрати.

Крім бажання.

Що спопеляє.

Катя не читала все.

Не роман.

Давня історія. Глибока.

Все його життя.

Він. Не про неї. І ніколи не був.

Далі закрутилося.

Київ–Львів. Заборонені передачі.

Українські видання.

Мова, за яку садили.

Таємні маршрути.

Обірвані контакти.

Володю впіймали.

Прямо у Чикаленка.

Всю відповідальність він взяв на себе.

Харлампійович вражений.

Його хлопчик герой.

Стоїть за всіх.

Ганна була поруч. Працювала редакторкою. Розплакалася.

Володя гордо пішов за грати.

Цього разу Лук’янівка.

Його друге ув’язнення.

Катя не чекала.

Втекла. До Євгена.

У Львів.

Чоловік не питав.

Знав достатньо. Донесли.

Остаточно відмовився від керівництва РУП. Лишив собі закордонний відділ.

А Катя вже не могла.

Володя все спалив всередині. Як кислотою по слизовим.

F. СПРОБА

Львів, поч. 1905

Жінка біля секретера видихнула.

Облизала палець.

Стягла обручку.

Полізла в шухляду.

Є.

Витягла.

Встала. Повільно переставила стілець.

Роззулася.

Підійшла до ліжка.

Життя втратило сенс.

Що їй чекати?

Навіщо?

Вона ніхто.

Обірвати це.

Негайно.

Мотузку. Навколо бильця ліжка.

Руки. Вузол.

Стала на матрасі.

Навколо шиї.

Сповзла вниз.

Відлік.

Без слів.

Євген встиг.

Зайшов випадково.

“Кохана, ти не бачила мою чорну з золотим краватку?”

А тут таке.

Тіло повисло на мотузці. Ноги розповзлися.

Витяг.

Врятував.

Дружина вижила.

Навіщо?

Катя зламалася остаточно.

2. ФЛЕШФОРВАРД

1905, після З’їзду

Львів

Того року вони були всі троє. В Галичині. Володя, Катя, Євген.

Папери. Коридори. Кав’ярні з однаковими столами.

Розмови пошепки.

Катя вийшла з політики мовчки.

Вже не було що там робити.

А Євген лишився в політиці.

Не в партії. І не в Києві.

Не вертався до 1917-го. Його трясло від імені Винниченка.

Партія тріщала.

Розкол був неминучий.

Хто керуватиме?

Чикаленко став на бік “свого хлопчика”.

Тим більше він знову страждав.

Ганна теж.

Їй було двадцять. Вона вірила в енергію. В те, що рух важливіший за ціну.

Про Катю говорили:

— Дурепа.

РУП розсипалася і зібралася наново.

Переоформилася.

Перейменувалася.

Відтепер УСДРП.

На чолі з Володею.

Євген востаннє побачив Катю в коридорі.

Вона стояла рівно.

— Він пробив собі місце, — сказав він тихо. — На чолі партії. У тебе між ніг.

Вони розійшлися.

Назавжди.

3. 1906 РІК

Львів – Київ

Катя знову стала коханкою Володі.

Ніби нічого не сталося. Але уже не сходилося.

Спершу подумала: жінка.

Було би простіше.

Вона прямо запитала Ганну.

Та похитала головою.

Ні. Ніхто нічого не бачив.

Все, як завжди.

Повії.

Служниці.

Нічого такого.

Та Катя все відчувала.

Ні-Ні. Він був поруч.

Тіло — так.

Увага — ні.

Після знайомства з живим “S” (про що Катя не знала і не дізналася) перестала бути для нього потрібною.

Одного разу в ліжку, жартома, вона сказала:

— Ти тільки про мене не пиши.

Він подивився на неї серйозно.

Поцілував. Якраз пару хвилин, як кінчив.

— Мені є про кого писати.

Це було все.

Хоча Катя писала до 1909-го.

4. ФІНАЛ. НАПЕРЕДОДНІ РІЗДВА

(ВОЛОДЯ)

20ті числа грудня 1904

Київ.

Вокзал

Я на пероні. Слизько. Сніг ще не ліг, але повітря вже ріже легені.

Топчуся під ліхтарем. Підводжу очі — сипле біле пір’я.

Потяг наближається.

З труби — чорний дим.

Загасив цигарку.

Розтер підошвою.

Я їду.

На з’їзд.

Який нічого не вирішить.

У кишені лист.

Від S.

“Nimm deine Eier in die Hand.

Скоро зустрінемось.

Mon petit cœur brûle à la seule pensée de toi.

Сука.”

(нім. Згрібай яйця).

(фр. Моє серденько палає від самої думки про тебе.)

Дістав.

Зібгав.

Чомусь викинув.

Але пам’ятаю кожне слово.

Все.

На Львів.

Потяг зупинився.

Я застрибнув у вагон.

> МОНОГРАФІЯ.

К. Голіцинська стала вченою-статистиком. В політику вона більше не повернулася, хоче ще довго переписувалася з Грушевським. Жодних шлюбів чи романів по ній більше не зафіксовано.

Є. Голіцинський одружився вдруге на Олені Рокитянській, акторці Молодого театру. Шафером був Лесь Курбас. Шлюб був нетривалим. Євген далі жив сам.

Коли в 1919 р. до влади прийшов С.Петлюра, Євген став головою іноземного представництва в США, а потім в країнах Балтії.

II. ЩОДЕННИК МОНАРХА

(Павло)

15.11.1918 - 14.12.1918

Резиденція гетьмана, Київ, Липки

БЕЗ ДАТИ. НА ПОЛЯХ

Павло тримався.

Дружина не повинна нічого знати. Діти — тим більше.

Усміхався за столом. Різав фрукти. Наливав каву.

Клав руку на плече синові. “Ну, як там твоя англійська?”

Усередині порожнеча.

Камінь.

Увечері зачинявся в кабінеті. Світло не вимикав. Всі мали бачити: гетьман на місці.

Глухий гуркіт артилерії. Як тло.

Павло не підходив до вікон.

Поразка не лякала.

Страшився іншого — що запізно щось пояснювати.

18.11: МОТОВИЛІВКА

Громадянська війна.

Свої проти своїх.

Звістка дійшла до палацу ввечері. Формально це ще не був кінець.

Ще вірилось в маневр. Слова були обережні. Ад’ютант боявся.

Але Павло відчув.

В головах вже інше. Не він.

Раптом згадав Симона.

Вересень 1917.

Після нескінченного вороху листів Павло вирішив зайти до нього.

В його нікчемний “штаб”.

Павло тоді прийшов з помпою.

В ідеальній формі.

З правом говорити зверху.

Симон стояв навпроти. В якійсь куртці. Без одного ґудзика знизу.

Говорив спокійно. Не сперечався. Не вимагав. Шукав порозуміння.

Тис руку.

Без титулів.

Без освіти.

Без звань.

Тоді Павло подумав: провінція. Не його рівень.

Тоді зверхність здавалося правильною.

Тепер пекла.

Симон тоді від нього, царського генерала, два місяці вимагав єдино правильного рішення. А Павло впирався. Тягнув. Зрештою все одно зробив.

24.11: МОБІЛІЗАЦІЯ УНР

Донесення в теці зі стрічками.

Біля попільниці.

Петлюра оголошував створення армії УНР. Яко генеральний Отаман.

Загальна мобілізація.

Всіх республіканців.

Павло прочитав раз.

Ще раз.

Ще.

Ніби текст міг змінитися.

Перед очима Симон.

Листопад 17го. Разом били червоних. Союзники.

Однодумці.

Він був єдиним лівим, хто ставив державу вище за класову ідеологію.

Той дзвінок.

Різкий, недоречний серед шуму штабу.

Голос у трубці був радісний.

Навіть світлий.

— Дякую, Павле! Ми знищимо цю червону сволоту. Разом.

Без підтексту.

Без вимоги.

Павло і це відштовхнув.

Він розумніший. За того сірого вискочку.

Зараз Павло розумів, що відкинув єдине шире серед лівого табору.

27.11: НАРОДНЕ ПОВСТАННЯ

Німці забули про реверанси. Говорили прямо: це загальне повстання.

Павло спирався на російські частини. Українські після оголошення злуки з Росією або розбіглися, або пішли до Директорії.

Київ гупав від артилерії щодня.

Глухо, методично.

В один із днів петлюрівці увірвалися з боку Подолу. Німці їх відтиснули назад.

Республіканці не нищили Київ.

Симон наказав не руйнувати столицю.

Павло згадав.

Подавав Симону руку, не знімаючи рукавиці.

Петлюра йому всім був не такий.

Без університету. Без титулу.

Без князівського роду.

Павло згадав себе.

Зради дружині. Компроміси з совістю. Закривав очі на власне. І чіплявся за компромат про те, з ким Симон спав.

Соромно.

Не за Симона.

За себе.

28.11: НІМЦІ

Жуляни були за німцями.

Планували наступ на заколотників.

Раптово зупинилися.

Без пояснень. Павло зрозумів: уже вирішено.

Звістка про змову Коновальця з німцями дійшла з запізненням.

Антанта була недосяжна: Одеса мовчала.

Лінії зв’язку обривалися. Після Мотовилівки війни вже не було. Усе вирішено, просто не оформлено.

Знову поліз Симон.

У січні 1918р. їх обох викинули з війська. Без церемоній.

Спільна поразка.

Один коридор, яким вони вийшли з влади.

Павло тоді подумав: вони різні. Тепер розумів: різниці не було.

29.11: ОСТАННЯ ПОМИЛКА

Зранку новини з фронту.

Харків, Полтава, Чернігів втрачені.

Ще вчора були його.

До палацу привезли Коновальця. Самого. Без зброї.

Галичанин, оточений білим офіцер’ям, Могли вбити його будь-якої хвилини.

Але тримався спокійно. Сів під кабінетом і чекав. Три з половиною години.

Євген передав записку. Коротку.

Знайомим почерком.

Петлюра пробачив.

“Передай владу”.

Павло вийшов чорним ходом. Втік. Увечері, на самоті, записав у щоденнику:

«Возможно, я ошибся».

Знову Симон.

У травні цього року приходив в палац раз за разом. Зібраний.

В кращому костюмі.

З документами.

Десять разів.

Тримався як із владою.

Говорив вперто: білих не можна пускати. Вони з’їдять усе.

Вони не сприймають українців за людей.

І вас, Павле, також.

Не залишать ні держави, ні армії, ні людей.

Павло назвав це дешевим тиском.

Тепер розумів: то було попередження.

Скоропадський питав себе, чому він не посадив Петлюру прем’єром?

30.11: ФІКТИВНА МОБІЛІЗАЦІЯ

Німці повідомили: не втручаються.

Павло зрозумів. Він лишився сам.

Оголосив загальну мобілізацію.

На папері.

В реальності багаті тікали за кордон, буржуа ховалися.

Поза політикою.

За злуку з Росією вмирати не хотіли.

1.12: ФАСТІВ

Павло крутив телеграму.

Декларація Директорії з представниками ЗУНР.

Кляті галичани.

Сенс очевидний.

Симон знайшов спільну мову і там.

Павло знову згадав. Уже не Петлюру самого. А його жінку.

Ольга.

Достойна жінка.

Говорила французькою і німецькою.

Будь-якою.

Тільки щоб він, Павло, її почув.

Випустіть чоловіка.

Він же сам за ґрати пішов.

Він єдиний за Вас. Серед “них всіх” (лівих).

А гетьман?

Думав про збочення. Гріх.

Наказав відправити Петлюру в Лук’янівку. У скотські умови.

Як на забій.

Цей спогад був найгірший.

Гірший за поразку.

Гірший за втрату влади.

8–11.12: ЗРАДИ

Прибув новий німецький представник. За Директорію. Та уже сиділа в Вінниці.

Потім генерал Греков.

Зрадив. Георгіївській кавалер. Петлюра його прийняв з обіймами.

Ярош. Німець. Попередив: чотирнадцятого грудня наступ.

Німці не втручатимуться.

Павло мав тільки дві тисячі людей.

Знову той компромат.

Згадав, як не міг позбутися видіння злягання Симона з Максимом.

Ти.

Не розгледів.

Єдиного.

Хто за тебе.

13.12: ОСТАННІ ІЛЮЗІЇ

Павло викликав князя Долгорукова. “Скільки Київ вистоїть?”

Відповідь обнадіяла.

Три дні.

Надіслав делегацію до Петлюри.

Його ясновельможність згодні лишитися при владі, але зібрати Центральну Раду, повернути Грушевського.

Ще ж можна домовитися з Симоном?

Петлюра мовчав.

О 23:00 принесли записку від Винниченка.

“Відмовтеся. Їдьте. З родиною”.

Павло відчув нудоту.

Симон над Винниченком.

Смикав мотузки.

Як ляльковод.

Петлюрина мовчазна впертість.

Павло сховався.

Знову.

Зачинився.

Ліг спати.

14.12: КІНЕЦЬ

7:00 звістка: Директорія поруч. Арсенал узятий.

Три квартали.

Павло підвівся.

Рухався механічно.

Переодягнувся.

В цивільне.

В штаб Долгорукова.

Сподівався ще повернутися.

У князя порожньо.

Всі зникли.

Поїхав до готелю “Паласт”. До турецького дипломата.

Під протекцію.

До обіду Київ був узятий.

Монархія пала.

ФІНАЛ

> СКОРОПАДСЬКИЙ П. Спогади.

Останній запис.

"Я вспомнил, как 8 месяцев назад я, прожив 44 года, у памятника Владимира пошел на эту каторгу, веря, что меня поймут.

За мной не пошли, но я остался глубоко убежденным, что Великая Россия восстановится на федеративных началах, где все народности войдут в состав великого государства, как равное к равному, где измученная Украина может лишь свободно расцвести.

1920 р."

P. S.

Гетьман чекав сидів в номері у турецького посла. Досидіти. Добути.

Поїхати.

Жінка і діти вже не в Києві.

Але ні.

Двері відчинилися.

Делегація Директорії.

На порозі стояв

Максим Славінський.

III. ШЛЮБ

1.11.1904 -19.12.1904

Санкт-Петербург

Симону 25

Максиму 36

1. ПОБУТ

Другий день в столиці імперії

Симон прокинувся сам.

Окрема кімнатка. Залізне ліжко. Холодно. Спав одягнений: у сорочці й штанях. Ковдра збилася до ніг.

Вікно затягнуте тьмяним світлом. Північ.

Петербурзька осінь поступилася місцем крижаній зимі.

Симон сів. Підлога прожигала холодом навіть крізь підошви.

На тумбі під лампою гроші.

Акуратно складені купюри.

І клаптик паперу. Олівцем. Французькою.

“Achète ce que tu veux.”

Купи, що хочеш.

Взяв не одразу.

Перевірив, чи вони не зникнуть, якщо кліпнути.

У Києві було інакше.

Там він теж жив у Максима. Порожня хата в центрі. Ключ дав Микола. “Живи, поки він всіх японців втопить”. Симон вселився. Без документів.

Їсти треба було.

Працював. Де брали. Носив, перекладав, тягав.

Ще пощастило.

Знайшов роботу в театрі Садовського, помічником режисера. Допомагати з декораціями.

Завів корисні знайомства. В надлишку. На відміну від грошей.

Симон іноді нічого не їв. Цілий день.

А тут купюри. Зранку.

Мовчки.

Без пояснень.

Схопив себе на думці: в кімнаті надто тихо. І надто холодно.

Підійшов до печі. Камінь був мертвий.

Нічого, розберуся, — подумав.

Умився крижаною водою, витер обличчя рушником. Вийшов у коридор.

Там стояв чоловік. Рудий. Борода клином. Кашкет. Пальто важке, потерте.

Ніби це його квартира. Ноги широко. Руки в кишенях. Подивився на Симона уважно. Міряв.

Записував у голові.

— Чей будешь? — спитав.

Як той, хто веде облік.

Симон зупинився.

— Simon, — сказав. Французькою. Чітко.

Чоловік примружився.

— Ага… Очередной, значит.

Симон не відповів.

Двірник кивнув сам собі, ніби підтвердив гіпотезу, і додав уже буденно:

— А госпожа коли будут?

— Я не знаю, — сказав Симон. — Ce n’est pas mon affaire (не моя справа).

Двірник фиркнув.

— Жаль, — буркнув. — Хороша баба.

На водку даёт исправно.

Потім нарешті простягнув руку.

— Иларион. Дворник. И печник тоже. А ты смотри… — кивнув у бік дверей. —

Тут всякие бывают. Не задерживаются.

Симон кивнув. Прийняв інформацію.

Ілларіон втратив до нього інтерес, робив своє.

Симон був абсолютно впевнений:

він вселився надовго.

******

Не чіпав шаф. Не відкривав шухляди.

Чуже і крапка.

Пройшовся кімнатами. Все дороге.

Не так, як в Києві.

Чисте. Алкоголь на столику. Байдуже.

“Купи що хочеш” — не про питво.

Зайшов на кухню.

Порожньо.

Стіл. Плита. Каструлі. Все чисте.

Проте нічого готового.

Зрозумів.

Тут живуть — отже мають їсти. Пішов на ринок. Купував як додому.

Буряк темний.

Капусту щільну.

Моркву.

Цибулю.

М’ясо з кісткою.

Грошей вистачало. Ще й лишилося.

Повернувся — і взявся за справу.

Різав уважно.

Клав по черзі.

Пробував.

Чекав.

У коридорі хтось різко з’явився. Жінка років сорока з кошиком. Рухлива, як миша.

— А, вы тут уже сами, да?

Симон кивнув.

Говорила на ходу:

— Ну я пошла. У меня ещё два дома. Завтра буду.

Зникла.

Тиша.

Симон не звернув уваги. В нього борщ. Це його дім. Має бути смачно.

******

Максим повернувся ввечері.

Зупинився в коридорі.

Запах. З дитинства.

З його Ставища.

Недоречний.

Зайшов на кухню.

Після ратиці нічому не дивувався.

Хлопець стояв біля робочого столу.

Заглядав в каструлю. Кришка в руці.

Розвернувся до нього.

Закочені рукави.

Його чотки туго в три ряди.

Ковзнули вниз.

Масна пляма на лобі. Струснув плечима. Як влітку.

— Це я сам, — відповів Симон. — Ти написав: купи що хочеш. Борщ всі хочуть.

Максим подивився на каструлю.

Потім на Симона.

Той вперся спиною в стіл.

Руками за столешню.

Кілька ґудзиків розстібнуті.

Краплі поту. Між ключицями.

В лунці.

Хіть поповзла по судинах. Знизу. Без слів. Підійти. Взяти за комір. Запустити пальці в оце попелясте волосся. Дістати звідти той застряглий шматочок моркви врешті-решт.

Але в голові сплив Микола.

“Я його стільки веду. Похериш мені все — яйця повідриваю. Навіть справу не відкриють, можеш не сумніватися”.

І все спало.

Максим стис щелепу.

Відвів очі.

— Для цього є кухарка. — додав майже з роздратуванням.

— Я не знав. — сказав Симон після паузи.

Максим потер перенісся.

— Ти не мав цього робити.

— Чому?

Максим не відповів одразу.

— Нам краще… — він зам’явся. — Спати окремо.

— Добре, — кивнув Симон без жодного спротиву.

Максим різко підвів голову.

— Ти навіть не спитаєш — чому?

— Якщо ти кажеш, значить треба.

Максим криво всміхнувся.

— А якщо я скажу тобі баняк на голову вдягти?

Симон помовчав секунду. Зрозумів. Губи розтяглися в посмішку.

— Вдягну. Як скажеш.

Максим відчув холод.

З цим не вийде в “ціль і задачу” без наслідків.

2. ОДИН ДЕНЬ

10 листопада 1904 р.

КОСТЮМ

Минув тиждень.

Максим тримався осторонь. Тікав зранку, затримувався на роботі. Говорив по справі. Їв мовчки. Поводився, ніби живе сам. Симон це приймав. Без запитань.

Найменша кімната. Що комора.

Кінець коридору.

Залізне ліжко. Стіл. Тумба.

Пічка ледве тримає.

Вікно з сирістю.

Селити людей, яких краще не помічати.

Симон не зрозумів.

Для нього це просто кімната.

Своя.

Він не бував в таких домах.

Не знав.

Ось та розбита рама, крізь яку тягне з двору. На неї дивилися. Позіхали. І забували.

А він полагодив.

Знайшов клин, десь взяв інструмент. Підбив. Перевірив.

Тепер не задувало.

Максим бачив це.

І відвертався.

Спершу йому здалося: ця мовчазна згода про нього, це довіра.

Потім дійшло.

У Симона просто не було досвіду спільного життя.

Жодного.

Якісь зустрічі були.

Злягання.

Дівчата, мабуть.

Кілька тижнів — і кінець.

Без дому. Без “разом”.

А такі квартири він взагалі не бачив. Там, де людей ділять на сорти.

Відстороненість сприймав як норму.

Максим дивився на це і починав тонути.

Там, де він бачив ризик і пастку,

був хлопець, який уперше в житті вирішив:

я тут живу.

І жив як умів.

В кімнаті, яку дали.

Принизливе прийняв за достатнє.

Максим почав відвертатися буквально.

Не дивився, коли Симон проходив коридором.

Робив вигляд, що зайнятий.

Варто подивитися довше —

ставало ясно: хлопець уже тут.

Не як гість.

Це лякало найбільше.

******

Того дня Максим сказав просто:

— Підемо.

Без пояснень.

Магазин ховався у дворі. Без вивіски. Місце не про моду.

Тут не ставили питань.

Не питали, для кого:

коханок,

коханців,

позашлюбних дітей.

Для всіх, кого треба вписати в чуже життя.

Симон зібраний.

Вимите волосся. Акуратна зачіска. Комір рівний.

Кравець окинув його поглядом.

„Stellen Sie sich auf das Podium.

Heben Sie die Arme.“

(нім. Станьте на подіум.

Підніміть руки.)

Зробив, як сказано.

Сорочка здибилася догори.

А штани, надто широкі в талії, повільно сповзли нижче, ніж слід.

Оголився вузький живіт.

Вм’ятини від пояса.

Затягав тужче, а все одно не тримає.

Світла доріжка.

Довкола пупка вниз.

Ледь помітна.

Пух.

Кравець не коментував.

Максим бачив.

Все стислося.

Не тільки де завжди.

Аж до язика.

Зрозумів: помилився.

У собі.

Тіло. Молоде, занадто відкрите в правильних місцях.

Він до тебе.

І що ж ти, Максиме?

Сам відмовився.

Поселив в коморі.

Несила.

Він відвернувся різко.

Вшитися.

Звідси.

Микола б гримів:

ну що ти, Максиме, ти ж не дівка — зляглися, витерлися і пострибали далі, тобі його ще тренувати.

А Максим знав інше.

Або контролюй, або не починай геть.

— Maßarbeit (нім. пошив), — сказав кравець, не дивлячись.

Максим кивнув.

— Bis zum Sankt-Nikolaus-Tag (нім. До Миколая).

Симон стояв мовчки.

Не питав.

Одяг не цікавив.

Йому важливо, що Максим тут.

Славінський не витримав.

Втік у сусідню залу. Різко захотілося подивитися шкіру.

Там лежали рукавички.

Чорні. Вузькі.

Підійдуть.

Симон приміряв.

З’їхали з рук: надто широкі.

Кравець навіть не здивувався.

— Der Körper ist unbequem.

Und die Handschuhe nähen wir auch um.

Ich gebe alles zusammen aus.

(нім. Тіло незручне. Перешиємо. Видам разом).

Максим зрозумів.

Цей хлопець навіть в рукавички не вкладається.

Не те, що в його світ.

******

Славінський брехав собі.

Микола не забороняв. Навпаки.

— Без цього не вийде, — казав Микола, сьорбаючи каву. — Ти ж сам знаєш.

Саме тому й боявся.

За себе.

Відчував: прилипне. Вже скоро

Головою.

Я зможу бути відстороненим, — казав собі.

І йшов. Дурень.

В кімнату прислуги.

Де був Симон.

Не міг не йти.

Двічі. Чи тричі.

Вже тут. Після Полтави.

І кожного разу думав:

Це неважливо.

Нічого не змінює.

Я тримаю дистанцію.

А потім ловив себе: прислухається до кроків у коридорі.

Пам’ятає руки. Тепле дихання в шию.

Не може зосередитись. Навіть в видавництві.

Відтак ставав злим.

Холодним.

Розумів: це вже втягування.

Треба виходити з Миколиного проєкту.

САЛОН

Після замірок — салон.

Не офіційний.

Паркет. Дзеркала. Крісла. Лілеї.

Дим.

Місце, де не представляють.

Важлива присутність.

Максим увів Симона — і відпустив руку.

Став поруч, але так, ніби між ними повітря.

Тут панувала російська.

Гучна. П’яна.

З розтягнутими голосними й тупим сміхом.

Якісь графи вже вдризг.

На колінах у них сиділи жінки, розвівши стегна.

В однієї розв’язаний ліф.

Хтось тримав пастилу під язиком.

Хтось — пляшку.

Хтось — чужу потилицю.

В одному з кутів жінка стояла навколішки перед чоловіком.

Рухалася.

Конструктивна розмова.

Симон бачив.

Фіксував.

Вийшов на балкон.

Холодне повітря трохи відпустило голову. Там стояв молодий військовий, на одному плечі дублянка. Високий. Біля тридцяти. Стрункий. Світловолосий. Вуса. Форма бездоганна

Пройшовся по Симону поглядом.

— Vous êtes ici pour la première fois ?

(фр. Ви тут уперше?)

— Oui. Je viens de Kiev.

(Так. Я з Києва.)

Військовий усміхнувся кутиком рота.

— Я тоже, в некотором смысле, малорос.

(Повернувся.)

— Поручик Скоропадский.

Симон на мить завис.

— Це ви… нащадок гетьманів?

Павло кивнув.

Спокійно. Без гордості.

— Возможно. Сейчас это не имеет значения. Я здесь по другому поводу.

(Знизив голос.)

— Орден. От императора. Святая Анна. С мечами.

У цей момент підійшов Максим.

— Ravi de vous saluer, Pavel Petrovitch. Moi aussi, comme vous, j’ai combattu les Japonais.

(фр. Радий вітати Вас, Павле Петровичу. Я, як і ви, бив японців.)

Скоропадський подивився.

Зверхність колола очі.

— Я воевал по-настоящему.

І вже відвертаючись:

— Пардон.

Його покликали з зали. Вийшов.

Максим стишився.

— Ти представився?

— Він не питав, — відповів Симон.

Максим мовчки витяг пастилу.

Поклав Симонові в долоню.

— Бери.

Жест був буденний. Майже турботливий.

Вони повернулися в зал. Максим ішов поруч. Не представляв. Але показував.

І цього було достатньо.

ГУРТОК

Увечері — інше коло. Тихіше.

Зала у Барона Штейнгеля.

Високі стелі. Тепле світло. Інший ритм дихання.

Максим на вході зупинився.

Розкланявся.

— Herr Baron, ich darf Ihnen Simon vorstellen, meinen Freund aus Kiew.

(нім. Пане бароне, дозвольте представити Вам Симона, мого друга з Києва.)

Українська.

Пошепки.

Бо її ж не існує.

Це і не мова навіть. Нарєчіє.

Дві зали.

В одній поважні аристократи. Витримка. Погляди, що бачили арешти й еміграцію.

В іншій невгамовна молодь. Голоси, що ще не навчилися боятися.

Максим узяв Симона за лікоть і повів у другу. Там дівчина буквально підскочила, коли його побачила.

Очі засвітилися. Тоненька. Русява.

— Валентина Яновська, — сказав Максим уголос.

А вже на вухо, майже жартома:

— Тримай квіточку шляхтяночку, їй вісімнадцять.

Біля Симона матеріалізувався красивий чоловік. Точене обличчя. Витримка. Тростина лакована.

— Андрій. В’язлов. Друг, — кинув Максим і кивнув у бік старшої зали.

Зникли.

Симон лишився.

Пастила всоталась остаточно.

Світло пливло. Обличчя розчинялися.

Тіло жило своїм.

Він усвідомив: стоїть.

Покрутив головою. Випив щось з бокалу.

Все одно. Стоїть.

Валентина. Поруч.

Щось говорила.

Можна було б.

Світло зсередини.

Полтавка.

Приїхала вчитися. Хоче бути вченою. Біологія. Щось про туберкульоз. Зробити якесь відкриття для всіх людей.

Він слухав і розумів.

Штані зараз луснуть.

Чесно.

Але він її не торкнеться.

Не хоче ламати.

Вона з іншого матеріалу.

Не для цього.

— Я знаю Дмитра Донцова, з юридичного, — сказала раптом. — Він тут буває. У Львів поїде на з’їзд. Як сесію здасть.

Симон усміхнувся.

Кивнув. Говорили довго.

Про університет. Книжки.

Знання як форму боротьби.

Годину. Може й більше.

Хіть відпустила.

Лишилася ясність. І тиша.

Максима довелося чекати.

ЛІЖКО

Повернулися пізно.

Максим був трохи під шофе.

Випалив з порога те, що давно мучило:

— Лишайся в цій кімнаті.

Симон не второпав.

— Можна?

Максим кивнув.

Симон зайшов першим.

Обережно.

Перевіряв, чи не зупинять.

Під ковдру. Як миша в рукавичку.

Спиною до стіни. Щоб зайняти менше місця.

Максим лишився стояти. Повітря в кімнаті стрімко щільнішало.

Затримався на мить.

Ліг поруч. Не торкнувся одразу.

Фіксував останню мить. Останню відстань. Тіло поруч — уже не тимчасове.

А далі все як завжди.

Жодного нового слова.

Як в тому готелі.

Як в кімнаті прислуги.

Хіба шо ковдра замість рушника. Ну бо не Максим сьогодні не планував.

Але ж це дрібниці, так?

Симон видихнув.

Розвернувся до стіни.

Кілька хвилин чогось виводив кола і хрести на шпалерах.

Заснув.

Як завжди.

Максим втупився у темряву.

Стеля підозріло не відповідала.

Симон боком до стіни, спиною до нього. Гостре плече з-під ковдри.

Зайняв простір.

Раптом блиснуло просте, огидно ясне рішення: різко смикнути за маківку, вдарити лобом об стіну —

і все стане на місце.

Максим стиснув зуби.

Навіть не поворухнувся.

Зрозумів: він не контролює геть нічого — навіть власних думок.

Стало по-справжньому страшно.

Піднявся на ліктях. Глянув.

Симон посміхався якомусь своєму сну.

3. ОПЕРА

День Миколая 1904

Санкт-Петербург

Маріїнський театр

ЕКІПАЖ

Колеса рушили м’яко.

Симон.

Новий костюм точно по тілу, жодного зайвого шва. Рукавиці вузькі, чоботи тонкі лаковані, як кірка. Нове пальто. Плечі рівно. Зібраний.

Тримав букет. Невеликий.

Максим навпроти.

Парадний. Застібки, комір, рукави — все бездоганне.

Букет. Надмірний. Зайвий. Такими прикриваються.

Екіпаж гойдався під снігом.

Жовті ліхтарі ковзали по вікнах, наче хтось перевіряв, скільки ще Максим витримає.

Симона виводили у світ.

Доступ.

Слухати, запам’ятовувати, вчитися.

Людина поруч. Його.

Отже, відповідальність теж його.

Симон вже все вирішив, і це назавжди.

Максим бачив все інакше.

Катастрофа, замаскована під урочистість.

Два тижні.

Відтоді, як Симон уперше залишився в його кімнаті.

Ні, він у нього не спить. Ніяких “до ранку”.

В гостьовій. Тільки там.

Але межа зникла.

Максим відчував як хтось тяг килим з-під його ніг.

І от нарешті.

Цей день.

Можливість довести, що він окремо. Сам по собі.

Це ж не прив’язаність.

“Ціль і задача”.

І в цю мить його повело. Стрільнув ганебний імпульс.

А може плюнути на все.

Максим знав.

В таких екіпажах все є: теплі ковдри.

Хутро.

Грілки з гарячою водою.

Може, навіть гусячий жир.

В кутку. В спеціальній кишеньці.

Все для миттєвої пристрасті.

Швидко.

Руками, під пряжку. Розвести тугий пояс. Під тканину,

там де цей непомітний пух.

Ніжна тепла шкіра. Симон не смикнеться.

Прямо. Тут.

Зараз.

Часу вистачить.

Ну або хоча б у гримерці. Ключ є.

Втягнув холодне повітря.

Відвернувся.

Уперся поглядом у дерев’яну панель екіпажа.

Паніка.

Микола. Перед очима.

Голос, як труба.

“Ти ж сам знаєш, навіщо”.

Все. Далі тягти не можна.

Максим стис пальці на букеті.

Стебла хруснули.

Симон помітив. Не запитав.

Відвернувся.

Вперше за вечір напружився: біля театру довжелезний ряд афіш.

Пушкін.

В усій красі.

Симон завис.

Екіпаж зупинився.

Приїхали.

ЛОЖА

День Св. Миколая, покровителя імператора.

Цар, цариця і цесаревич в партері.

Цілий ряд. Охорона по краях.

На вході жандарми перевіряли, щоб не було зброї.

“Поднимите руки.

Повернитесь.

Присядьте. Можете быть свободны.”

Хто з акцентом, особлива увага. Симон мовчав.

Напруга, маскована під свято.

Імператор досі живе війною.

У ложах — усі: діячі, погони, вуса, кашкети. Старі знайомства. Нові альянси.

Прем’єра.

Місцеві крутять носом.

“ces Petits-Russiens” (фр. ці малороси) — сьогодні їх тут надто багато.

Прем’єра. Надія Забіла-Врубель.

Татьяна. Євгеній Онєгін Чайковського.

Максим стоїть в ложі.

Симон вглибині.

Потік гостей.

— Votre épouse va mieux ?

(Ваша дружина вже краще?)

— On dit qu’elle se soigne à l’étranger…

(Лікується за кордоном…)

Максим зітхає. Чемно.

Так сумує без дружини.

Симон слухає.

Запам’ятовує. Ритм. Жести. Пози.

Букет у Максима надто великий.

Зникає з ним.

Його місце займає Андрій В’язлов. Колись адвокат. Зараз суддя в Київській губернії.

Красивий тією красою, яка не просить дозволу.

Оцінює.

— Vous êtes de Kiev? (фр. Ви з Києва?)

Симон киває.

— Мax вас не представив, — Переходить на українську. — Але я здогадався.

Між іншим, каже:

— Le bouquet est pour elle. Nadine. (фр. Букет для неї, Надін). Примадонна. Давня історія.

Наче коментує погоду.

— Вони ще дітьми разом були. У Лисенка. Співали разом. В тур їздили. Ще до Лесі. До шлюбів.

Симон слухає.

Нормально. Чому дивуватися.

— Її чоловік художник. Відомий. Зараз у психіатрії,

— В’язлов стишується. — Ils ne vivent plus ensemble depuis longtemps. Quelqu’un doit bien la baiser.

(фр. Вони давно не живуть разом. Хтось має її тр#хати).

Симон: ноль реакції.

Прийшов у налагоджене життя.

Якщо це його людина, значить, його.

Все.

Славінський вертається.

Поправляє піджак.

В’язлов нахиляється до нього, щось шепоче на вухо і сміється. Низько. Особисто.

— Pas encore, non. (фр. Ще ні), — усміхається Максим.

Поправляє Андрію комір.

Зайвий дотик.

Надто точний, щоб бути випадковим.

У ложу влітає Валентина.

Та сама. Сонечко з Полтави.

Світла. Жива.

Підстрибує. Цілує Максима в щоку. Пахне дешевим милом.

Тисне Симона в обіймах.

“Я така рада! Ви тут!”

Вистава починається.

ПРИМАДОННА

Максим бачив.

Симон і Валентина зійшлися легко.

Вона сміялась, щось швидко говорила, тримаючи його за лікоть.

Він щось відповідав.

“От бачиш. Так і має бути.”

Проте тягнути далі не можна.

Треба, щоб хлопець це побачив.

Максим підвівся різко.

Взяв Симонів букет. Ткнув йому в руки.

Підштовхнув.

— Ходімо.

Гримерка потопала в трояндах. Задушливе марево.

Надія перед дзеркалом і поправляла застібку до панчохи — часу достатньо. До виходу майже година.

Підвела голову. Побачила обох.

Симон підійшов першим.

Зупинився на крок.

Вклонився, як у церкві.

Простягнув букет.

— Pour vous. (фр. Для вас.)

Усміхнулась коротко, вдячно.

Максим підійшов ближче.

Квіти він віддав ще за завісою.

Поцілував її в шию. Потім у губи, без поспіху.

Дістав з кишені дрібну коробочку, поклав їй у долоню.

— Nadine.

Вона закрила пальці.

Поцілувала його у відповідь. Провела рукою по чубу.

Розмова почалась буденно.

Про голос.

Про залу. Про диригента.

Симон слухав. Відступив у тінь.

— Max, я сьогодні без надії, — сказала Надія раптом. — Зовсім. Ще цей пушкін…

Максим знав цю інтонацію.

— Sine spe spero. (лат. Без надії сподіваюся)

Похитала головою.

Слова сипалися, як пил.

Хворий чоловік.

Всі психіатричні клініки.

Її Мішель (Врубель) лікувався в кожній.

Та приступи тільки частішають.

Сліпота підкрадається.

А кому потрібен сліпий художник.

Рік тому смерть дворічного сина. Єдиного.

І більше не буде.

Max, він досі щоночі в моїх снах, не уходить. Ми ж однолітки. Я вже не народжу.

Побої. Мішель в приступах лупить її до втрати свідомості.

До переламу правиці. Не могла ложку тримати.

Останній раз мало не вбив. Око ледь не втратила.

Max, я так більше не можу.

Максим слухав.

Не перебивав.

Підняв волосся, поцілував в плече.

І фінальний акорд.

— Москалі мене не хочуть, — сказала вона тихо. — Терплять. Через Мішеля. Я тут чужа.

І тоді вона заплакала.

Раптово. Сльоза зависла на густому гримі.

Максим підвів очі на дзеркало. Побачив там Симона.

Зробив короткий рух рукою.

Той зрозумів.

Кивнув.

Вийшов.

Надія проводила його очима.

— Гарний хлопець. Візьми мене, Максиме, а то здохну. Не буде кому грати цю кляту Татьяну.

І ще вище відкотила спідницю.

******

Симон вийшов тихо.

Повернувся в ложу.

Сів біля Валентини.

Вона нахилилася. Шепнула щось тепле.

Кивнув.

У партері імператор.

Світло падало рівно, без тіней.

Скільки людей він поклав в бійні з японцями?

Дивився довго.

Так виглядає влада, подумав він. Порядок.

Валентина щось говорила. Сміялася. Симон слухав краєм вуха.

> ПРИМІТКА.

В. Яновська (Радзимовська) — професорка, вчена-біохімік. Жертва радян. політ.репресій. 1950 виїхала до США. Авторка понад 70 праць з фізіології, біохімії, засновниця наукової школи.

1906-1920 неодноразово надавала прихисток С. Петлюрі.

> ПРИМІТКА 2.

Надія Забіла-Врубель до шлюбу була заручена з М. Славінським. Врубель помер 1910, Надія 1913 р.(в один рік з іншою нареченою М.Сл., Ларисою Косач). З 1899 р. М. Сл. одружений.

4. КВИТОК

Симон повернувся сам.

У квартирі було тихо, як під водою.

На столі конверт.

Поруч тека з документами.

Сів. Не роздягався.

В конверті гроші.

Записка.

***

Ти їдеш у Львів. Сьогодні.

Закордонний з’їзд твоєї партії.

Голіцинського знайдеш, він там головний.

Отримай документи.

Грушевський в курсі, чекає.

Покори Франка.

Документи митрополиту Шептицькому. Сам знайдеш. Домовишся.

Привіт від Миколи.

Твій chère amie Володя буде там.

Зроби так, щоб він був під тобою.

P.S.

Вернешся — поговоримо.

***

Симон дочитав.

Склав записку навпіл.

Запхнув в кишеню.

Його ж шукають. Як він це проверне.

Взяв теку.

Підійшов до люстра в важкій рамі.

Подивився.

Гарний.

— Добре, — Сам собі.

Квиток лежав у теці. В один бік.

Загасив лампу.

Зачинив двері. І пішов.

*chère amie — Максим вжив жіночу форму “подружка” щодо Володі.