Нерозказане

Львів. 24.12.1904 р., одразу після подій першої глави

(Володя)

Закордонний з'їзд РУП

Я в коридор.

Зашпортався за одвірок. Пара секунд. І все. Отелло отримав фору в часі. Месник честі.

— Не втечеш, падло! Шльондер! Не здумай навіть потикнутися до неї!

Голіцинського підкидало що коропа на пательні. Слина в кутках рота.

Гидоцтво.

Але мені не вперше.

А потім удар. В лоб, без прелюдій. Хрясь — і я вже зішкрябую щоку з підлоги. Мої думки мов порожні сторінки.

Катя. І задарма не треба.

Хіба єдина хвойда? Знайду ще!

Жалюгідно.

Нема нічого кумеднішого за чоловіка, якому зрадили. Ніби його кулаки щось змінять. Ніби так Катя його захоче. Як мене. До втрати голосу.

Але. Правда в тому, що я її хотів. Теж. До сверблячки. І зараз.

Відчуваю липку кров на щоці. Він намагався вибити з мене почуття до його жінки, дурень. Але отримай і від мене. Його обличчя — це мої кулаки.

Мене знову нудить.

Драма, гідна твого пера, письменнику. Міщанська. За три копійки.

“Сенсація! Рогоносець чи хахаль: хто переміг?”

Але це нічого.

Катя в місті. Тепер я знаю. Буду в неї. В ній. Її солодкий запах. Вилижу. Всю. Скучив. Вона дрібна. Нема там, за що взятися. Та все одно. І цей її смак.

Буду.

Скоро.

І тут раптом.

Різко.

Грохіт. Щось важке впало в сортирі. Дивний звук.

Треба подивитися.

Згадав. Там же цей. Полтавський. Симон. Щось не те.

Вертаюся.

Гармидер. Якась земля. Грудками. Листя. Горщик з квітами впав, точно.

Симон. Завалений. На вогких кахлях. Ноги розпростані, один черевик злетів. Притулився до стіни, що той святий мученик.

Шкіряний портфель розкрив пащу, скарби повипадали: Grammaire française, Littérature française, щось із Гюго. Наполеон із Полтави, бляха.

Треба перевірити. Доторкнувся. Жар. Горить. Шкіра мокра й гаряча, як чайник. Ці самі крижані очі невідомо куди дивляться.

— Сволота... — пробубонів я, не знаючи, до кого.

Взув.

Стопи вузькі, випадає, якщо тужче не в’язати.

А далі. Як?

Підняти.

А він важчий і більший. Ніж я думав.

Навіть трохи вище за мене.

А на вигляд таке тонке. Омана.

Як я його витягну?

А ще ж в крові, підбитий. Але я подужав. Підняв. Плечі його гострі. Притис до себе. Б’ється серце. Чи моє, чи його, не розбереш.

Клята Галичина.

Різдво, щоб його. Де я лікаря знайду? Всі вже п’яні.

Тащу його. До екіпажу, на мороз. Швидше. Їдемо.

— До лікаря.

Кожна вибоїна в бруківці відбиває в мені спогадом про Голіцинського. А відтоді і про неї. Аж крижі сіпаються.

Доїхали. Зима тут теж огидна. Вогка і слизька.

Ласий до грошей лікар. Чи німець. Чи хто. Не розберу жодного слова.

Кричу:

— Ось твої крони! Я з Києва! Лікуй давай! Все що є.

Він шипить, махає руками. Нарешті укол. Симон блідне, але очі ще закриті.

Додому, до мене. За вікном будують собор. Святої Ельжбети. Мало їм місця, щоб лоба бити і хрести цілувати.

Марнотратство.

Буржуйські забаганки. Краще б бідним роздали. Або дороги полагодили.

Гора каміння в ім’я великого кохання. До королеви. Тої самої, що їй встромив різак в серце брудний чахоточний терорист прямо на вулиці. Смерть від брудного анархіста при сотні очей.

Симон кашляє, щось бурмоче на ходу. Половину не розумію. Скільки мов знає цей недовчений попович? Я ж чув. Його вигнали з семінарії.

Удома.

Зараз здихаюся цього чахлика. І до Каті. Відчуваю її.

Кладу його на ліжко.

Холодний, вже не тремтить.

Світлі злиплі пасма падають на чоло знову. Довгі вії — навіщо вони чоловіку?

Під очима краплі від поту.

Оклигує.

— Nascitur ridiculus mus… — шепоче.

(лат. Мишеня народилося)

— Що?!

— Нічого. Просто, шуму забагато, а з нього лише… це Ювенал. Неважливо.

Він як з іншого життя.

Ледь не здох. І латиною каже. Очі повільно фокусуються. Споглядає на мене.

— Ти...? — питає.

— Винниченко. Можна Володя. Твій рятівник.

— Та я читав тебе. Знаю. Мефістофель ти… — кашель. — Кирпата цього разу мене не забрала.

— Кирпата?

— Ну... смерть. Фольклор. Mors certa, hora incerta. (лат. Смерть неминуча, та коли, невідомо).

Так. Мені вже час. Йти треба.

Він підіймається на ліктях.

В мене відчуття що цими колючими ключицями можна дірки в папері бити. Худе, як трасця.

Його погляд ковзає по кімнаті. Креденс. Штоф. Порожній. Натякає. Ну добре.

Пити так пити.

Криво усміхаюсь. Десь є кальвадос. Беріг для чогось. Ген згодилося.

Наливаю в чарки. Трохи розливаю. Рука болить. Від удару.

Він дивиться. Мовчки. Ага. Хоче щось згризти. Але то на кухні. Виходжу. Вертаюся. Маю ці вульгарні праніки. З мотузками. Видавали на ринку. До їхнього дурного Різдва. Повитягав з них ці джути. Розламав. Готово.

— За Різдво? — питає він.

— Я невіруючий. Мені байдуже.

— А я семінарист. Виключили за місяць до закінчення. Давай. Ковтну для профілактики. Corpus meum sanat spiritus.

(лат. перефраз. Замість дух лікує тіло, спирт лікує тіло).

Гаряче розтікається по горлу.

— Ти хворий прямо зараз, — кажу.

Якого дідька мене трясе від того, що цей доходяга кашляє? Очі. Зараз вони знову сірі. Як тоді на трибуні. Чого всі вічно стогнуть по синім очам. Сірі теплі явно виразніші. Треба дістати свої пензлі: намалюю його.

Витирає лоба рукавом. Пирскає з мене. Що він ще хоче. Та спи вже. Вгомонися.

Я ж мав вже бути в Каті.

В її ліжку.

Він поправляє на своїй тонкій шиї нитку. Хрестик блискає. Губи ці повні розповзаються.

— Татата. Різдво сьогодні тільки в католиків. Наше ще не скоро. Календар інший. Однак ми теж колись будемо. Як нормальні люди.

— Ідіот ти. Календарний, — кажу, — На себе подивися.

Але сміюся. Мене аж розриває зсередини. Ці його плечі. Зап’ястки. Пасмо, вправлене за вухо.

Чого я досі тут?

Підводиться, трохи його хитає. Риється у портфелі. Нервує. Окуляри є. Але це не все.

— Що шукаєш? Я ж тебе з того світу витяг. Можеш вже сказати. Не чужі люди.

Він дивиться на мене, щось не те. Дивне відчуття. Я про нього довідувався. Ще на тижні. Нова пика тут у Львові. Галушка з Полтави. Більш, правда, як вареник. Особливо губи.

— Франко. Іван Франко. Запрошує. Тебе теж. Я сказав: приїде найкращий молодий письменник з великої України. Мій друг! Я збрехав. Та вже не важливо.

Завмираю. Ти ж роками мріяв. Нарешті. Хапай папірець.

А він тут. В цій кощавій руці.

Тіло це. У вологій сорочці кашляє сидить. Ґудзик верхній відірвано.

Але це ще не все.

Оці його фрази. Я їх вже чув.

Той самий голос. Як у листах. Тепер я певен.

Дивно це все. Наче сто років його знаю. Якась млость пішла по моєму тілу.

Він затяг портфель на ліжко.

Порпається, кашляє, смикає окуляри.

— "Кобзар" тут лишу. І записку від Франка. Потім глянеш.

Відкриває, встромляє клаптик поміж аркушів. Кидає книжку на стіл.

Край ока бачу: на полях щось нашкрябано. Ламане, кособоке, “T” наче чорні хрести.

Не придивляюсь. Не до того.

— Що я винен геніальному письменнику? — питає Симон.

І я думаю про всяке. Мені фантазії не забракне. Я ж письменник. Як мінімум заслужив на знайомство. Оцим дешевим бульварним порятунком.

Але вголос:

— Я ж Мефістофель. За життя — душу. Або що там у попівських дітей заведено.

Він бризкає сміхом. Знову кашляє. Вправляє середнім пальцем окуляри. Сіпає збите волосся. Не знає що робити з брудним одягом.

— Я в боргу не буду. Ти ніякий не Мефістофель. Радше Свята Ельжбета, рятувальниця злиденних.

Продовжує знущатися.

— Цими перстами висвячую тебе, раб божий Володимир (так тебе хрестили?) в праведники і призначаю кандидатом на беатифікацію.

— Amen et bene valete (лат. Амінь і будь здоровий), — додає з натяком.

— А серйозно, вибач що зіпсував тобі вечір.

Хіба тільки вечір.

Але Катя дочекається.

Я сідаю поруч. Все ліжко в його запаху. Піт. Тютюн. Щось ще. Коліна повернуті до мене. Він порпається: шукає сірники. Цигарку втикнув за вухо.

І раптом мене просто вирубує… спати.

Голова не працює. Тіло валиться.

Цього разу я зроблю все, як треба. Отримаю чортову рецензію. Франко. Може, і Леся.

Болить підбите око. Шия. Нащо вона мені здалася, та Катя? Заміжні коханки… треба припиняти…

Свята Єлизавета, я знаю, угорська принцеса. Вмерла в 24 від виснаження і пневмонії. Мені стільки ж. Присягаюся, я житиму довго.

Симон кривиться на мене своєю нахабною святеницькою посмішкою.

> ВИННИЧЕНКО В.

“Чесність з собою” 1911:

Єдине, що було в йому цікавого, це уста та підборіддя. Уста без вигибів, але з певностю видовбані в обличчю, виявляли щось не зовсім звичайне. Підборіддя круто зрізане, уперте, непорушне.

(Прототипом персонажа дослідники називають С. Петлюру. Головний герой проповідує “чесність з собою” і малює).

> ПРИМІТКА. Окрім К. Голіцинської В. Винниченко мав стосунки з її сестрою.

> МОНОГРАФІЯ

В “Кирпатому Мефістофелі” описано порятунок Клавдії Петрівни, осн. рисою якої є “губи широкі та випнуті наперед”.

Це не відповідає її прототипу (Людмила Г.). Дана риса присутня майже в усіх творах автора.

Заочне знайомство Винниченка й Петлюри відносять найпізніше до 1902 року. Очне й тісніше — в грудні 1904, коли обидва брали участь у з’їзді РУП у Львові.