Нерозказане

ПРОЛОГ

(Володя)

Липень 1918

вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 56

(Зараз Саксаганського)

Маєток Є.Х.Чикаленка

Місце — торба з гидотою. Кітч. Буржуйський пафос. Хочу блювати. Але сиджу.

На мені вишиванка. Орнаменти червоні. Як експонат з музею.

Поглядаю на Симона. Кремова сорочка, шовкова біла нитка по цупкому льонові, мов луска. На шиї розв’язано. Бачу родимку.

Не второпаю, як він носить ці вишивки і не схожий на персонажа з “Наталки-Полтавки”. Несе грубий льон як щось царське.

— Дітки, я такий радий, що ви знову разом! — сюсюкає Чикаленко.

Цілує нас по черзі. Обіймає.

Симон грає щиру приязнь.

З усім погоджується. Тонкі пальці протирають шкельця бордовим оксамитом.

Старий бовдур. Всю революцію то в Гельсінгфорсі, то в селі. Ні до чого.

А я? Поза політикою. Пишу дрібноту. Сяке-таке. Живу в гостях, щоб не знайшли.

Ми що ті школярі за партою.

Стіл довгий. Господар в торці. Обидва праворуч. Спершу я. Далі він.

Лікер м’ятний. Харлапійович привіз звідти. Кидаємо лід у келихи.

Холодить. Тягну в себе.

Ще якась риба.

Посеред пиття.

Чикаленко гикає.

— Мої хороші! Втомила вас влада! Війна клята.

А поїхали на “Чайку”? До Тараса на могилу. Жінок порадуєте.

[Прим. “Чайка” — яхта Чикаленка на Дніпрі, пришвартована під Каневом].

Я зараз без посади.

Зайнятися нема чим. Розу не хочу. Оленка — цицьката лялька без мізків.

Чикаленко виходить кудись.

Симон подається торсом до мене.

— Володю. Нарешті. Піднімемося до Тараса. На верхівку!

(Рукою під столом. Кулак. Два пальці, вказівний і середній, буквою Л. Ніжки. Зображає підйом на Тарасову гору. Від коліна “крокує” по стегну вверх.)

Пальці вже на самому моєму “Тарасі”. Підстрибнули.

— Неймовірно буде!

Різко переходить на шепіт.

Дим у вухо. Гаряче.

— А потім. В каюті. Твоя мрія, Володю! Підглядатимеш! Я з твоєю Розою. Все для тебе, кращого друга.

Мене і нудить, і водночас добре.

Непогана ідея. Раніше я не хотів. Дарма.

Уявив.

Хочу.

Вже щось задумав, сука.

Вертається Чикаленко.

Його Олі, коханки, сьогодні в домі нема. Взяв би.

Симон рівний, спокійний.

Вправляє свої нудотні окулярчики.

Посміхається:

— Не годиться, Євгене Харлампійовичу, з жінками їхати. Всю культурну роботу зламають своїм коханням. А треба працювати.

(Сумно зітхає. Я майже повірив).

— Ми в земстві якраз хотіли могилу Кобзаря впорядкувати. Прикинемо, обдивимося. Давайте чоловічим гуртом. Василя візьму.

Зиркає на мене. Пика серйозна. Владика земств.

Світоч культури.

Чикаленко киває. Телепень.

— А хто ще буде? — питає Симон, ковтає лікер, наче йому байдуже.

— Тільки свої, — запевняє Харлампійович, підгризаючи рибу.

(Пауза)

— Микиту позвав. Значить, без баб. Скажу йому.

Харлампійович поплив усмішкою: уявив собі суворе чоловіче братерство.

Земства. Шевченко. Василь. Микита.

Ниє десь у шлунку.

> ПРИМІТКА. Схильність В. Винниченка до вуайєризму зафіксована ним самим. Згадується у главі 13.”Роза + Володя” в контексті спостережень за Розою з іншими чоловіками. В процесі Винниченко особливо цікавився чоловічою фізіологією, пояснюючи це “творчими цілями, для натхнення”.

I. ЯХТА

0. ДОРОГА

Встали затемна. Їхати довго.

Перед виїздом Чикаленко гукнув:

— Симоне, ти поведеш.

Симон коротко кивнув, сів за кермо й завів мотор. Benz рушив, викидаючи за собою клуби пилу.

Спереду господар. Позаду Володя з Василем. Автівка гуркотіла нічною дорогою.

Симон раптом, наче між іншим:

— А що будемо їсти?

— Та вже готується, — сонно пробубонів Чикаленко. — На кухні…

Клюнув носом і засопів. Василь теж задрімав.

Симон тримав кермо обома руками, мовчки, рівно. Періодично випускав дим у вікно.

Мав плани на сьогодні.

Володя відчув. Пам’ять різонула. Грудень. Відповідь на ультиматум росіян. Тоді Симон влаштував цілу виставу. Сон рукою зняло. Володя подався вперед:

— Балерина, я вже тут. Що за блядський цирк буде цього разу?

Симон не озирнувся. Лише міцніше стиснув пальці на кермі. Машина мчала. Мотор різав нічну тишу.

Микита мав з’явитися під вечір.

“Чайка” стояла пришвартована до берега, перебудована під дачу. Невеликий човен із двома рівнями.

Прямо під схилом гори.

Серед зелені, у затінку верб, пришвартована попід горою. Дніпро вивернувся, повен сонця, повільно тяг свої води. Вечорами на палубу лягала прохолода, туман піднімався з річки й розчинявся в темно-зелених схилах. Звідси видно було Тарасову могилу — мов тінь, мов знак, що завжди поруч.

Вгорі палуба. Дерев’яна, з лавами й ротанговими кріслами. Можна було зібратися, співати, курити, дивитися на Дніпро й Тарасову гору. Якщо виносили стіл, можна було святкувати.

Внизу нутро. Тісний коридор, крихітна кухня. Але готувати можна. Далі каюти: чотири зовсім одномісні, з вузьким ліжком і тумбочкою; й одна більша, двомісна. Для молодят і кохання.

Приїхали.

Господар показує, хто де.

Харлампійович сам.

Симона з Василем у ширшу, двомісну.

Замість кохання — обговорення земських справ.

Володя і Микита в окремих маленьких каютах.

1. ВАСИЛЬ (Королів-Старий)

Кинули валізи по каютах. Кошики з харчами й приборами вже чекали. Прихопили.

Рушили. Маленька строката компанія в вишиванках. Кілька місцевих з ними.

Хочуть помолитися за державу біля Тараса разом з Петлюрою, захисником України.

Симон стискає у руках аркуші: креслення, проєкти.

Сьогодні він в вишиванці “біле по білому”, Полтава-стайл.

Lucem ferre — Несе світло.

Обговорює з Василем. Щось дописує. Перекреслює. Знову дописує.

Олівець гризе.

Істинний чиновник у відрядженні.

Всього себе віддає служінню державі.

— Отут ми це. А по Дніпру пустимо регулярні рейси, — показував він.

— І неодмінно. Неодмінно возити молоде покоління. Без юнаків до Шевченка нічого не буде.

— Істинно, Симоне. — Василь кивав. Нотував все у бльокнот, горів плянами. Плідне відрядження — це вже пів справи.

Підйом на гору.

Ці двоє, Симон і Василь, мов заряджені. Крокують швидко, ніби спізнюються на зустріч, а не в спеку лізуть по пилюці. Тарас кудись втече?

Решта плетуться за ними. Чикаленко сопе, витирає піт.

У всіх в руках валізи з харчем. Тільки не у НЬОГО. Йому міньйони несуть.

Його руки вільні, іде легко, рівно. Він не бачить дороги, не відчуває сонця, уже злився з Тарасом, думає про Україну.

Пил липне, горло дере, спрага точить. Але ті двоє заряджені.

— Треба йти далі, — кидає Симон через плече. Чуб стоїть. Натхненно.

І всі, немов приречені, сунуть угору слідом.

На самій могилі розклали пікнік під парасолями: хліб, фрукти, пляшки. Всі п’ють, сміються, обтирають піт.

Симон відсуває чарку:

— Друзі, я ж працюю. Та й зуб ниє.

Сьорбає тільки зельтерську й морс. Груші ж гризе без жалю, хрумтить, соки течуть по пальцях — зуби не заважають.

Василь підводиться. Чарка тремтить у руці.

— За національну пам’ять! — каже голосно, наче з трибуни.

Симон підтримує. І вони вдвох з Василем синхронно заводять «Заповіт». Гучно, чітко, в екстазі. Наче офіційний дует: земля і влада.

Чикаленко сидить, очі блищать. Хустинкою утирає сльозу. Симон бачить це, підходить, кладе руку на плече, обіймає. Тверезий. Зі слізьми на очах.

Василь підспівує, червоніє, пливе від чарки, але горить. Щиро, з дитячою відданістю.

Статисти з місцевих дивляться на Симона, мов на ікону. Хтось бере його руку, цілує. Інший простягає чоло. Симон прикладається повними вустами. Зовсім як благословення. Люди тремтять від задоволення.

Володя довго терпить. Випиває. Сидить мовчки, крутить склянку.

Симон не дивиться на нього. Лише на Чикаленка, на Василя.

На святі небеса.

На великого Тараса.

КЛЯТИЙ ТАРАС.

Володю трусить. Вишиванка прилипла до спини. Спека, пилюка, зволожені цілунки на Симоновій руці. Він пишними вустами на цих юродивих.

Сказитися!

Він вибухає:

— Шевченко вже неактуальний!

Володя на межі.

Чи від підйому. Чи від кількагодинного запаху симонового тіла.

Краєм ока Симон це січе. Не реагує.

Завершує спів соловейком.

Володя нервово сміється.

Безрезультатно.

Раптом обертається до одного з місцевих:

— Як звідси можна дістатися назад у Київ?

Тиша зависає. Василь із Симоном переглядаються. Чикаленко мнеться.

Зрештою компанія збирається назад. Дорога вниз простіша, але сонце ще більше вимотує.

Коли вони повертаються на «Чайку», там уже чекає Микита.

2. ПАВЛО

Вечоріло. Над Дніпром тягло вогкістю, з води піднімався прохолодний подих. Повітря застигло, густе, нерухоме.

Симон стояв на палубі сам. Абсолютно тверезий. Курив повільно, випускаючи дим у небо, що готувалося до сну. Всі розійшлися по каютах. Він перший перевдягнувся: світлий шовк, легка темна жилетка.

Двері рипнули. На палубу піднявся молодик. Знав, що тут буде Петлюра. Бачив отамана на роботі, на парадах, з натовпу, але зблизька вперше.

Стрункий, трохи затісний в оксамитовому піджаку. Картата сорочка. Рухи нервові.

Тонке обличчя. Світло-русяве волосся спало на чоло, він одразу ж закинув пасмо за вухо, поправив окуляри. Губи вигнуті, тонкі пальці не знаходять собі місця.

Зупинився перед Симоном. Голос тремтить, але слова звучать виразно:

— Добрий вечір, Симоне Васильовичу.

Симон повільно повертає голову.

— Ми знайомі?

— Я ж із редакції. Продаю оголошення. Керую відділом реклами у Євгена Харлампійовича.

— А звати як?

— Павло. — і майже пошепки додає, соромлячись.— Я ще трохи… пишу.

Знов поправляє окуляри. Пасмо волосся вислизає з-за вух. Ще раз закидає його назад.

Симон дивиться на нього довше, ніж треба. Микитин.

Тиша. Дим тягнеться убік.

Ріже словами:

— Тебе тут не має бути. Вали. Зараз.

Молодик кліпає. Це жарт чи правда? Стоїть колодою.

— Так… Микита… Привіз. Я тут уже бував…

Двері грюкнули.

На палубу ввалилися Чикаленко і Шаповал. Останній при зброї.

— Панове, — Микита усміхнувся.

І окреслив в повітрі півколо,

— Зустрічайте. Майбутнє нашої поезії. Павло Тичина. Я вірю в нього. А він в собі сумнівається.

Нахиляється трохи ближче до Симона, в саме вухо, майже нечутно:

— Sieh mal. (нім. Подивися-но).

Чикаленко, вже теплий від чарки, бурчить:

— Я ж казав. Без баб.

Симон мовчить. Лише дивиться. Дим повільно розчиняється в вечірній вогкості.

3. ХАРЛАМПІЙОВИЧ

Василь уже спав у каюті. На палубі ті, кого ще не звалив алкоголь.

Симон підняв склянку:

— За яхту. За господаря.

Чикаленко засяяв. Випив, підкрутив вуса.

Симон, рівний, тверезий:

— Щоб ця палуба бачила десятки плідних нарад!

Всі чокнулися. Симон лишався на зельтерській. Володя лив в себе спирт.

Павло раптом підвівся. Голос тремтить, збивається на кожному слові:

— Я… я поет. Готую першу збірку.

Уже… майже готова.

“Соняшні кларнети”… — захлинається повітрям, дивиться кудись.— Я тут… уже бував. З редакцією. Сам — ще ніколи.

На слові «сам» він замовкає, червоніє й крадькома зиркає на Микиту. Той усміхається у вуса, сидячи, впевнено кладе руку йому на талію.

— Я з Чернігівщини, — знову починає Павло, тихіше. — Батько священник. Нас… малих багато. Грошей нема. Семінарія. Я співав. Малював. Відібрали у хор при архієпископі… — голос затинається, він ковтає сухість.

За столом колишній голова уряду. І Петлюра. Сам. Симон Петлюра. Павло ледь чує себе. Його пальці б’ють дріб по столу, тонкі, музичні.

Симон слухає мовчки, не відводячи очей.

Семінарія. Хор. Капела. Архієпископ.

Володя кусає губу. У нього в животі кипить заздрість.

Павло сідає. Нахиляється до Микити. Той притягає його до себе, обіймає — і там немає гри, лише зв’язок. Щирість. Симон це зчитує миттєво.

— Скільки тобі? — питає Симон коротко.

За нього відказує Микита:

— Двадцять сім. А мені тридцять п’ять.

“Як Жовніру. Однолітка”, думає Симон.

Шаповал піднімає склянку з водою:

— За кохання.

Очі його звернені не до Павла. Прямо у Володю.

Раптом Чикаленко приходить до тями, кривиться, гупає чаркою, краплі по скатертині. Жорстко, майже кричить:

— Я ж казав … Без баб!

В голосі образа. Як у дитини, якій зіпсували гру.

Симон спокійно гасить цигарку в кришталеву попільницю:

— Євгене Харлампійовичу. То треба точніше висловлюватися. Не “без баб”, а “без злягань”.

Секунда тиші. Микита піднімає руку. Пальцем вказує на Симона. Регіт такий, наче палуба зараз трісне.

Павло червоніє, але теж посміхається. Навіть господар спершу фиркає, потім заливається п’яним реготом.

Чикаленко підводиться, похитується.

— Ну… тоді… вже… самі… — бурмоче й суне до каюти.

П’яна змора звалила його остаточно.

Мінус ще один.

На палубі стає тихіше. Дим, світло ламп, хлюпіт води об борт.

Володя мовчить.

Дивиться в темряву й думає.

Поет, значить.

Зараз почує. Великого письменника.

4. ВОЛОДЯ

Харлампійович сопе у своїй каюті п’яний. Василь ще раніше.

На палубі четверо: Володя, Симон, Микита й Павло.

Дим клубами. Лампа хитається від вітру.

Літературна дискусія народилася сама собою.

Павло збуджений, говорить швидко, перебиває сам себе.

Про вірші, про музику, про нову збірку.

— “Соняшні кларнети”, мої вірші, — випалює він, дивиться на Симона.

— Це буде інакше. Вірші в музиці. Футуризм.

Здається, ні в кого так ще не було.

Микита киває. Видно, що він ці всі вірша знає напам'ять. Дивиться на Симона. Чекає реакції.

“Прокинувсь я — і я вже Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.”

Микита хмикає, темні очі спалахують:

— Буде тобі кларнет. У каюті.

Сміх. Павло ніяковіє, але усміхається.

Володя зиркає. Погляд каламутний.

— Я теж напишу про сонце, — кидає він різко. — У мене буде … ціла машина. Соняшна машина!

Павло ховає усмішку в чарку. Микита регоче:

— Машина? Щоб більше всіх і без упину? Це ж мрія! Що ти з таким скарбом робитимеш?

Всі ржуть. Володя нервово сміється разом із ними, але стискає кулаки. У ньому все вже пливе.

Неладне.

Ризик.

Сміх гримів, давив. Павло червонів, Микита сипав шпильки.

Володя хитався:

ще одна насмішка, і він може встати, кинутися з яхти, загубитися у темряві.

Шукай потім дурня.

Мізків вистачить.

Або в село.

Або в воду.

Ревнивець. До чужого таланту.

До чужої пристрасті.

Симон бачив це.

Занадто добре знав Генія.

Нахилився до Микити, шепнув коротко. Той кивнув.

Симон підвівся. На вихід.

Сходами вниз.

В кухню.

Жінка років тридцяти. Миє посуд. Кухарка.

Впізнала отамана.

Простягає склянку.

— З вами, Симоне Васильовичу, чому б не випити…

Він киває, дивиться, як вона ковтає.

Перший келих.

Витягає з кишені маленьку пастилу.

— Під язик. Буде солодше.

Вона сміється невпевнено, але слухається. Пастила всотується.

Вино справді йде м’якше.

Другий келих.

Очі блиснули.

Усмішка вже без ясності.

Симон спокійно чекає. Ще ковток.

Третій келих.

За несподіване кохання.

Голова її трохи схилилася, голос потоншав.

Він зробив крок ближче, рука лише торкнулася талії.

— Ще ковток. За кохання.

Вона випила, погляд на нього.

— Сідай.

Він сказав коротко, і вона сама сіла на край столу.

Рівно, без хитань.

Стягла з себе панталони.

Сама розвела коліна.

Раз. Симон обперся на стіл.

Два. Нахилився трохи, долоня між її стегон.

Три. Пальцями всередину.

Чотири. Короткий рух: вздовж—всередину—трохи зігнути.

Перевірка.

Є.

Тиша. Її видих. Глибоко з грудей.

Зітхнула. Голову йому на плече:

— То… вже до вас?

Симон, коротко:

— Зачекай трохи, мила.

Витяг пальці.

Вона сама зіскочила зі столу.

Поставив поперед себе вазою.

Панталони на підлозі. Ногою за шафу.

Прихопив. Лівою за талію.

Правою за стегна.

Зверху по спідниці.

— Ходімо, квіточко, — коротко.

Рушили.

Сходи риплять.

Вона трохи хитається.

Він тримає. Падати не можна.

По дверях коліном. Прочинилися.

На палубі все по-старому: голоси, дим і лампи.

Поставив жінку біля свого стільця.

Зараз, кицю, зараз.

Всі на місці. В тому ж складі.

У Симона відлягло. Трохи.

До Микити, тихо:

— Дякую. Не впустив скарб.

Володіні очі чорніші за онікс.

Каламутні.

Микита подбав.

Володя при тямі, не втік. На ногах тримається.

Симон до Володі, порухом голови:

— Сюди.

Володя підвівся. Як за нитку смикнули. Відчув себе потрібним.

Нарешті його покликали.

На подив нормально тримався.

Кухарка біля Симона, хитка, сперлася на стілець. В очікуванні.

Володя підійшов. Сам.

Треба ближче. Симон притяг.

Обійняв.

Ще ближче.

Притис. До себе. За пояс.

Ще ближче.

Володя не пручався.

Долонею вниз, до ременя.

Перевірка.

По тканині зовні.

Нічого певного. Так діла не буде.

Ех, Володя-Володя… Де ж твоя “сонячна машина”?

А час спливає.

Треба всередину. Під ремінь.

Негайно.

Що там? Живий “Тарас”?

Володя не чекав. Такого підступу.

Електричний розряд по тілу.

Ще один.

Був не готовий?

Раз

Раз

Раз

Тужче.

Уже. Готовий. Дуже.

Рука Симона знає свою справу.

Володі у вухо:

— Бери її. Вперед.

Кухарку ближче. Треба, щоб зійшлися.

М'які перса в чоловічі груди.

Його рука їй на сідниці.

Її голову — на нього.

Йому — поштовх між сідниць.

Action!

Дві ляльки. Заведені. Накручені. Механіка.

Штовхнув обох до сходів.

Нарешті, сів в крісло.

Видихнув.

— Геть звідси. Злягайтеся. — його голос навіть не піднявся, він звучав як наказ, що вже виконується.

Рівно, не озираючись:

— Микито. Зроби так, щоб ці закохані дісталися до свого гніздечка.

5. МИКИТА

Микита зійшов униз: хліба шматок узяти, ковбаси. Він голодний з дороги, не їв, не пив. Тверезий. Як і Симон.

На палубі двоє. Симон і Павло.

Молодик хитався на лавці від вина й хвилювання.

Симон підійшов ззаду й ніжно обійняв Павла, так обережно, що той завмер. Пальці ковзнули за комір, витягли ланцюжок.

Симон тримав його за хрестик, нахилився, дивився просто в очі.

— Ти готовий завтра сісти ЗА НЬОГО?

Павло кліпнув, розгубився. І, мов останній дурень, прошепотів:

— За кого?..

Симон ще з першого погляду зрозумів: не дозрів. Ні до жертви, ні до боротьби. А тепер упевнився остаточно.

— В каюту, все. Лягай.

Відпустив хрестика. Трохи штовхнув між лопаток.

Не йде. Закляк.

Симон дивиться.

Хлопець завис.

І зненацька видає:

— А ви… а ми…втрьох же не помістимося…

Симон на мить отерп.

Порожнє цебро замість мізків.

Так по-дурному.

Симон йому про жертовність і відповідальність, а цей про хотілки в ліжку.

Симон криво посміхнувся.

— Краще мовчи. Іди.

Нарешті. Зник. Дурень. Тебе ж сюди взагалі не для ліжка везли.

******

Микита повернувся знизу.

Сів поруч на лаву, випростав ноги, глянув на Симона.

Нічна ріка, зірки на воді. Лампа тьмяно світить, хлюпіт води. Двоє тверезих. Тих, що все розуміють.

— Як наші справи? Рухаємося? — Симон спитав, ніби між іншим, пускаючи дим убік.

— Все за планом, — відказав Микита, на диво серйозний. — Навіть краще, ніж розраховували.

— Завтра все буде не те, що тобі здаватиметься. Май на увазі. Я з тобою. Ще раз. Запам’ятай це.

Микита кивнув, але не втримався від кривої усмішки:

— Петлюра, не починай. Бо як оце заводиш шарманку — то або революція, або шапіто.

— Шапіто, — сухо кинув Симон. — Завтра побачиш.

І ще. Не підставляй всіх. Це ризик.

— Зробив паузу, вдихнув дим.

— Павло твій може все завалити. Відпусти краще.

Микита глянув убік, знизав плечима:

— Знаю. Але вперше в житті не можу. Як пацан. В тридцять п’ять. Уже два місяці.

— Це твоє рішення, — сказав Симон рівно. — Твоє життя. Я попередив.

— Кассандра ти наша турботлива, — Микита скривився. — Як моя матуся, тільки з цигаркою.

Симон таки всміхнувся. Ледь.

— Я знаю про тебе більше, ніж вона. Ти он мені навіть свого Павла привіз показати.

— Ну не Миколі ж його показувати. Ти ж у нас цілий отаман, який всіх дістає, — відбив Микита.

Вони перезирнулися. Жоден не образився. Майже два десятиліття поруч.

Микита зітхнув, глянув у темряву:

— Не звертай уваги на Володю. Перебіситься. Я розберуся.

Симон кивнув. Повільно. Дим розчинився над рікою.

II. РАНОК

Світанок на Дніпрі. Вода стояла дзеркалом, легкий туман стелився понад плесом і тягнувся до зелених схилів. На цю абсолютну красу споглядав вічний Тарас.

Певно, сміявся.

Палуба здригнулася.

Важкі чоботи гупали по дереву. На яхту разом, з різким залізним гуркотом, вдерлися жандарми — з десяток чоловіків у сіро-зелених мундирах. Кашкети з блискучими кокардами-орлами, на ременях — нові тризуби, аби знали, чия тут влада. У когось за плечем гвинтівка, у когось револьвер у кобурі.

Діяли злагоджено, мов рота на штурмі: один уже копнув двері ногами, другий звіряв щось зі списком у руках. Кожен рух різкий, відточений, немов боялися не встигнути. Від ударів дверей і кроків палуба тремтіла, а на гладкій поверхні Дніпра розходилися кола, ламаючи дзеркальну тишу.

Перші двері. Злітають з третього удару.

Жандарм дивиться, хто в каюті. Далі в список.

— Чикаленко, Евгений Харлампиевич. Владелец судна.

Розпатланий, зім’ятий, розхристаний. Вуса вологі, очі червоні. Важке похмілля.

— Що?.. Що сталося?.. — бурмоче, нічого не тямлячи.

Двоє жандармів беруть його під руки.

Виносять на палубу, де вже гуркіт чобіт і холодна ранкова волога.

Наступні двері. Гупають чоботами. Замок тріскає. Пляшки валяються під ногами, на тумбі їжа, купа одягу, чоловічого і жіночого. Все разом.

На вузькому ліжку Володя з кухаркою. Ковдра нічого не прикриває.

Жандарм веде пальцем по паперу:

— Бывший глава правительства. Владимир Винниченко.

Володя хапає край ковдри, прикривається. Очі червоні.

— Одевайтесь, — командує старший жандарм. Двоє кидають йому штани під ноги. Як тільки Володя натягує щось на себе:

— Вы арестованы.

Кайдани клацають металом у тиші каюти. Володя бурмоче: “ах ти сука в вишиванці…”

Наступна каюта.

Тісна, одномісна. Чистота. Навіть попільниця блищить. На підлозі ні пляшки, ні крихти.

Микита лежить вдягнений. Не спить. При зброї.

Очі ясні, тверезі.

Поруч Павло, сонний, запухлий, волосся мокре, без одягу, прикритий ковдрою. Його рука важко лежить на грудях Микити.

— Встать! — гаркнув жандарм.

Микита зітхнув, розтягнув слова:

— Вас побачив і вже стою…

Павло в напівсні намацує його:

— Та не весь.

Кілька жандармів пирснули, але старший насупився:

— Чты ты мне тут липой шелестишь?

Глянув у список.

— Ты кто такой?

— Павло… Тичина, — хрипло відповів хлопець, прикриваючи очі рукою від ранішнього сонця.

Старший різко:

— В списке не значится.

(відразу занотовуючи)

— Но теперь есть.

Додає ім’я в порожній рядок. Коло замкнулося. Микита мовчки дивиться на це і раптом розуміє. Ось воно. Про що вчора казав Симон.

Тепер у хлопця життя не буде.

Павло, запинаючись:

— За що…мене?

Старший, регочучи:

— Выбирай сам.

Посягательство на верховную власть. Организация бунта. Или мужеложство.

Микита, віддаючи зброю.

— А мені?

Головний, дивлячись в документи:

— Поручик Шаповал. Наше почтение герою войны. Простите за доставленные неудобства. К Вам вопросов не имеется.

Двомісна каюта.

Двері вибито.

Василь, заспаний, сорочка напіврозстібнута, підхоплюється з ліжка.

— Що… що сталося?

— Василий Королив? — різкий голос. — Вы главный редактор «Часу»?

Василь кліпає: “Так… я… так”

Жандарм:

— Вы свободны.

Погляд жандарма ковзає далі — на друге ліжко. Воно ідеально незаймане. Подушка покладена кутом, ковдра рівна, чиста. Ніхто й не лягав.

Про Симона не питають.

Навіть у списку його немає.

******

> ЄФРЕМОВ С. Про раннього П. Тичину.

“Поет світового масштабу. Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа.” (колега по роботі у Є.Чикаленка).

> В. СТУС написав про Тичину “Феномен доби”.

“В історії літератури не знайдеться прикладу, коли б поет віддав половину життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням.”

В спогадах про зустрічі 1964 р. Стус писав, що був вражений, наскільки у Тичини тонкі риси обличчя і мертва міміка.

> ПРИМІТКА 2. П. Тичина не підтримав шістдесятництво. Очолював Інс-т літератури УРСР. Міністр освіти УРСР 1943-1948 рр.

Дружина називала його “живий мрець”. Він вижив в Будинках “Слово” в Харкові і “Роліт” в Києві.

III. ДІМ РУСОВИХ (ПРОДОВЖЕННЯ)

19 лютого 1900 р.

Полтава

Шевченківські дні

Симону 20

Чикаленко вже добряче під мухою. Сідає поруч, руки лягають Симонові на плечі.

— То що твій знайомий? Пише? Вірші?

— Прозу.

— Про кохання?

— Ні. Про хвороби і потяг. Але як треба, і про кохання зможе. Надішле Вам текст.

Чикаленко ковтає ще стопку. Не факт, що почув, киває й сміється сам до себе. Якогось ляда хапає Симона за носа. Перебрав спиртного.

Відрижка.

За годину Микола.

Маніфест «Самостійна Україна».

Симон збоку, вражений до дна.

Після промови Микола нахиляється і регоче:

— Не губися, Малий. Дівок тут забагато. Ще підцепиш кохання всього життя. Я повернуся. Ввечері.

Боже. Нарешті. Партія. Ці роки з Миколою були недарма. Небезпечні акції. Сумнівні місії.

Дійсно, Микола повернувся. З хлопцем. Молодший. Сімнадцять чи вісімнадцять. Гімназист. В довгому шарфі. Міцний.

Вищий трохи.

Русяве волосся склокочене, темні очі.

Як писана торба, сказали б мати про таку красу.

На щоках сліди гоління.

В очах щось хиже.

“Малий. Це Микита. Як ти. Тільки красивіший.” Регоче Микола, як мідна труба. З якоюсь новою жінкою під руку.

Далі — ресторан, закрита кабіна. Посвята в партію. РУП. З десяток студентів і кілька старших. Микола записує кожного, приймає присягу. Симон серед них. І Микита.

Пізніше: “Все, Малі. Я поїхав. Здружіться.”

В екіпаж і гайнув.

Мете. Крижаний вітер. Полтава в білому хутрі. Два хлопці лишаються самі. Дивляться один на одного. Пальта, кашкети. Голодні. Худі. Сніг сипле на плечі. Симон старший, але на вигляд однакові. Тонший.

Микита не витримав перший. Пихнув Симона:

— Ну давай, чи шо. Я з Бахмута. Припхався паровозом і зараз назад. Вже все робив. Байдуже, що гімназист. А ти тутешній?

— Все — це як? — Симон уважно.

Микита стишує голос:

— Книжки, конфіскат. Листівки. Довелося й з жандармом одним… Вкрав потім те, що треба. — він робить паузу.

Зовсім тихо: — Вибухівку.

Симон киває. Розуміє.

Те саме. Зброя, агітки, жандарми, селяни, офіцери.

— Палиш? — питає Симон. Микита киває.

Дивляться один на одного.

Однакові.

Що ті брати.

Симон проводить його до вокзалу.

Не прощаються.

— Приїжджай до мене. У нас груші. — діловито запрошує Микита. І насуває кашкета глибше на вуха. Холодно.

Обидва знають: скоро зустрінуться знову.

Поїзд рушив.

Якийсь час Симон ще на пероні.

А далі поплентався в семінарію.

Він. Не. Сам.

III. ГЕТЬМАН

Липень 1918 р.

За три дні до подій на яхті.

Липки, перехр. Інститутської/Левашовської (зараз Шовковична)

№ 18-20/8.

Резиденція Гетьмана П. Скоропадського.

Маріїнський як резиденція — одразу ні. Скажуть: царський палац, мітить в імператори. Та і червоні вилупки його спаскудили. Тому тут. В губернаторському.

Тихіше. Менше пафосу. Є сад для дітей.

На днях якраз повернулася дружина з усіма. Зайняли весь верхній поверх. Троє хлопців і дві доньки. Місця на всіх не вистачало. Дівчат поселили в перемебльованій ванній.

З безпекою не дуже. За кожною гардиною в нішах сховки зі зброєю. У випадку чого: відстрілюватися.

Звуки кроків гасили щільні килими.

На стінах чорне дерево, люстра в різьблених рамах. Мармурові сходи. Скульптури богів, вази з трояндами в кришталі.

Симон ступив у передпокій. Кращий костюм. Темно-синій. Під очі. Обирав. Навіть кутик білої хустинки видно. Обручка.

Двері розчинилися. Увійшов ясновельможний гетьман Павло Скоропадський. Спокійний, рівний. Легкий кивок: більше, ніж будь-яке привітання.

В кабінеті він рухався повільно, немов відміряв кроки не ногами, а часом. Зупинився біля вікна, дозволив собі тонку усмішку.

— Comment va ta conspiration, Пане Петлюра? (фр.: Як твоя змова?) — усміхнувся Павло.

З українською справи йшли не дуже. Робота з'їдала весь час. Виходило не дуже.

(Пауза).

— Навіщо ти її затіяв? Знал же. Позову. Искал встречи?

Симон у відповідь теж повів кутиками губ. Іронічно.

— Я тебе поважаю, Петлюра.

Знаєш і не боїшся.

Die Deutschen werden dich töten. Du wirst ein Märtyrer werden. Man wird sagen, ich sei eifersüchtig gewesen.

(нім.: Німці тебе вб’ють. Станеш мучеником. Це припишуть мені. Вбив, бо заздрив.)

Неизвестно, право, чему завидовать.

Меня окрестят als einen unfähigen Herrscher (нім.: неспроможним правителем).

Скинут. Посадять протеже з Берліна.

Народ взбунтует. Устроят анархию.

Симон ширше посміхнувся.

Сидів впевнено і спокійно.

Павло зупинився, дивлячись прямо в його очі.

— Не позволю. Будешь жить.

Петлюра підвівся. Підійшов до вікна.

Жестом показав, можна закурити?

Можна.

— Які твої пропозиції? — голос був сухий, без інтонацій. Симон вирішив: сьогодні тільки українською.

— Du gehst ins Gefängnis. (нім.: Ти йдеш до в’язниці.) — відказав Павло.

Рівно, наче ставив підпис під документом.

— В нормальні умови. Без статті.

Секунда. Симон чекав саме цього. Нахилив голову ледь убік:

— Добре. Мої вимоги. Статус для Коновальця. Легалізація Стрільців. Досить тягти. З травня Євген тиняється по кабінетах, як сирота.

Павло мовчав довго. Сів у крісло. Нарешті кивнув.

— Gut. (нім. добре)

Симон не зводив очей з Гетьмана:

— Мені потрібен тиждень. Закрити справи.

— Гуляй. А пока твой cher ami écrivain (фр. милий друг-письменник) посидить.

Ти підеш — його випущу. Сам скажи, где он прячется. Как крыса. В отличие от тебя.

Симон кивнув. Контракт.

Павло вже збирався підвестися, але раптом нахилився трохи вперед.

Стишився:

— Максим у меня в министрах.

Будешь чудить, все узнают о твоих нежных faiblesses (фр. слабкостях).

И его утопишь в грязи.

(Голосніше)

— Или ты думал, мы на тебя ничего не накопаем?

Симон не кліпнув.

Павло більше не тримав.

Двері зачинилися. Відлуння потекло коридором.

Назовні.

Свіже повітря вдарило в обличчя. За рогом Євген, в цивільному, чекав. Курив на лавці.

Симон, не зупиняючись, кидає коротке, майже стиха:

— Маю тиждень.

Євген зрозумів відразу. Без зайвих слів.

Контргра почалася.