Нерозказане

ПРОЛОГ. ГНІВ

ЗІРКА

31.12.1918

Ранок

Кабінет С. Петлюри.

Київ, Володимирська, 57,

колишня Ц. Рада.

Дзень.

Скляна зірка відповіла на удар нігтем. Ялинкова гілка захиталася, але іграшка продовжила висіти на тонкій стрічці.

Від руху скла заворушилися сусідні янгелики з соломи. Дальші фігурки теж заспівали на тонкі голоси.

Отаман у відображенні розповзся в посмішці. Від вуха до вуха. Десятикратно.

Легенько тупнув.

Повернувся до зірки спиною.

Став над Євгеном в кріслі. Той нервував. Одна рука в чубі, інша механічно ковзала за ремінь.

Зірка ще ходила.

Кімната і весь світ хитався на різні боки і висів на атласній стрічці.

— Бачиш, — Симон вказав на зірку. — Тримається.

Пауза.

Євген ковтнув.

— Я ж стану цапом-відбувайлом.

Симон не обертався.

— Ти сьогодні. А я завтра.

Зірка ходила з боку в бік.

Євген дивився в скло.

На того, іншого Симона.

Занадто широкого.

— Я ж і так вже як ворог, — тихо.

Симон усміхнувся.

Вже не в зірці.

— Більш, ніж я? Для москалів? Навіть не мрій.

Євген смикнув плечем.

Рука з ременя не зійшла.

— Ти не розумієш…

Симон тихо:

— Святий спокій, полковнику. Ти тут завжди трохи…чужий…

Коротка усмішка.

— Скажуть: галичанин.

Папір уже був у нього в руці.

Простягнув.

“Наказ по Осадному корпусу.

Місту Києву: всі російські вивіски зняти. В тижневий термін замінити українськими. Грамотно.

Як ні — штраф.

Протидія? Застосування зброї.”

Євген взяв не одразу.

Зірка видала скляний стогін.

Симон кивнув.

— В новий рік влетимо Україною. Куди ще чекати.

Тиша.

Зірка зупинилась.

Світ у ній зібрався.

— Чекаємо тебе з Олею. Вона торт замовила.

Пауза.

— Постукаю в стіну. Почуєш.

Євген посміхнувся. В “Континенталі” товсті стіни. Треба добряче гупнути, щоб він почув Симона з сусіднього номера.

Забрав папір. Вийшов.

Двері тихо.

Симон лишився.

Плюхнувся в крісло.

Цигарка.

Вогонь.

Дим.

Янгелики з соломи перестали шурхотіти.

Тиша.

> МОНОГРАФІЯ. 31 грудня полк. Є. Коновалець видав наказ по Києву в тижневий термін позбутися всіх російських вивісок. Пізніше в “Причинках” він взяв ініціативу на себе. Дослідники в цьому сумніваються.

В. Винниченко цілий том присвятив “жахливій коновальщині”.

ЦВЯХ

31.12.1918

Після обіду

Кабінет С. Петлюри.

Київ, Володимирська, 57, колишня Ц. Рада.

Ялинка.

Зірки, янгелики.

Мішура золотими паперовими стрічками.

Симон за столом. Крутить копію завтрашнього закону. Папір трохи зім’ятий. Кілька плям від пальців.

Трохи розмазано, машинкою надруковано:

“1. Державною мовою в Українській Народній Республіці вважається Українська. Вона обов’язкова для вжитку в армії, фльоті й всіх урядових та загальних громадських публічноправних установах.

2. Приватним особам дозволяється звертатися до цих установ на їх мові.”

Люди ще цього не бачили.

Вистачило наказу Євгена по Києву.

Понеслося.

— Ви унічтажаєте свабоду!

— А воіни, каториє не знают українскава язика?

— А как тєпєрь продавать товари?

— Ето вмєшатєльство в лічную жізнь!

Ну і улюблене. “А как жи бабушкі хлєб купят?”

Дивні “бабушкі” зібралися купувати хліб в державних установах.

Вже на шпальтах.

Скоро на стінах. І стовпах.

Поруч із херами в бік Директорії.

І особисто Отамана.

Але вже хоча б чоловіком малюють.

Жодної стрілецької зброї не вистачить усім стулити пельки.

Симон вдивляється в маленьке срібне люстерко.

Струхує попіл між пальці.

Вранці, після Євгена, невдало посміхнувся. Вийшов на мороз. По губі застигла кров. Проводить пальцем.

Шершаві.

Відкриває шухляду.

Мазь. Дві пігулки. Так краще.

Стукіт.

Короткий.

Симон навіть не обертається.

До Володі ніхто не піде.

Крайній Петлюра.

Завше.

Але настрій піднесений. Він робить те, заради чого жив.

Підводиться.

До ялинки.

Стягує з гілки мішуру стрічкою.

Накручує на руку.

Блискучі пута.

Регоче.

Витирає зайвий жир із губи.

Стукіт сильніший.

Двері розчиняються.

Єфремов. Сергій.

Літератор. Інтеліґент. Зачинатель Центральної Ради. Вишиванка під розстібнутим пальтом.

“Совість нації”.

Влітає. Кипить мов казан з кулішем.

— Ти що собі дозволяєш?! — не зупиняючись. —Це цирк?! Вивіски, мова — ви взагалі … з ним… здуріли! Хіба не бачите? Не на часі! Люди не готові!

Він навіть не дивиться на Симона спочатку.

— Володя і ти…

Порожнє місце.

Симон.

В кріслі. Під ялинкою.

Кітель. Латунні ґудзики. Високі чоботи.

Обмотана стрічка золотої мішури на руці.

Уважно розглядає свій зап’ясток в золоті.

Єфремов зривається ще більше.

— Ти ж… — вже до нього. — Це що? Твоя робота? Чи Володі?

Симон спокійно:

— Ну так він хоч підпис візьме на себе.

Пауза.

— А ти ховаєшся межі розумних книг.

Дивиться на “совість в вишиванці”.

— Ще від червоної окупації, в березні.

Коротка усмішка.

— Всрався і витертися не можеш.

Тиша.

Єфремов стискає щелепу.

Його вже трясе.

— Мова! Не робиться! Підписом!

Ти!

Не!

Можеш!

Симон не встає.

Не підвищує голос.

Стягує повільно мішуру з руки. Зав’язує її кільцем і насуває собі на голову.

Повертається до Сергія.

— Можу.

Пауза.

Стрічка повзе на лоба. Поправляє.

Акуратно.

Як корону.

Мов справжню.

Єфремов дивиться на це. Ледь стримує посмішку. Знає: це жарт.

Це ще гірше.

Симон бере папір.

Той самий. Завтрашній закон.

Крутить у руках.

Ніби нічого особливого.

Але тримає.

Як цвях.

І не відпускає.

> АРХІВНА ДОВІДКА. Закон про мову підписаний В. Винниченком і далі іншими членами Директорії (окрім О. Андрієвського). В списку підписантів і урядовців всі записані з ініціалами.

І тільки один, як “Петлюра”.

I. ВТОМА

01. 01. 1919

Новий рік.

Київ, вул. Миколаївська, 5 (нині Городецького)

Готель “Континенталь”, люкс

Вітальня. Ворсовий килим, сніг з білого конфеті. Величезні китайські підлогові вази з павичами. Важкі гардини, перев’язані канатами з китицями. Зимове сонце повільно тече в кімнату.

Акваріум при стіні.

Ялинка.

Новий, дев’ятнадцятий рік розпочався.

Круглий стіл.

Як у Артура. Тільки гірше.

Шварцвальд по таці. Кілька канапок.

Срібло і кришталь. До вишень в вершках пили хто що міг. Геть і пиво.

Яблука. Персики в тарелі з дротів.

Симон повернувся.

Зранку підписав два закони.

Мову. І церкву.

Підійшов до столу. Розмазаний крем і вишні.

Ні.

Персик. Надгриз. Сік бризнув на кітель.

Липко. Гидко.

Вимив руки в умивальнику.

Не їв від вчора. І не хочеться.

Та й майже не пив.

Не до того.

Розслабишся — підставлять.

Іноземні етикетки. Щоб їм. Шаповал старався.

Тут вночі було “засідання”.

З Володею.

В палаці не йметься — в люксі воно ж краще?

Міністри.

Партійці.

Василь був.

Садовський.

Максим вже закордоном.

Оля має повернутися.

Святкувала окремо.

Володю (“курва єґо мать”) бачити не хотіла.

Ще нема.

Ось таке свято.

Ніхто мав сили на закон про церкву.

Крім Петлюри.

Звісно.

“Це викличе гнів Москви.”

“Соціалісти не думають про віру.”

“Релігія — огидний рудимент.”

“Міщанство.”

Але сьогодні обидва папери підписані.

Про автокефалію української церкви.

Про українську мову як державну.

Ніч без сну.

Петлюра, ти не соціаліст.

Прихвостень буржуїв.

Лакей імперіалістів.

Так і запиши.

Заходить Степан. Скрипник. Чорнявий чубчик. Рідна кров, небіж. Ямочки на щоках. Темна форма. Золоті шеврони.

Йому вже двадцять.

Вогники в очах.

Ставить на стіл подарунки в торбі.

— З Новим роком, дядьку.

Симон підводить очі.

Трохи відтаює.

— Бачиш…

Пауза.

— Ніхто мене не розуміє. Бери торт. Сідай. До них ніяк не дійде. Держави без мови і церкви не буде. Скоро Оля буде. Підемо в ресторацію. Всі.

Степан киває.

Трохи ніяковіє.

Добирає слова.

— “Борітеся — поборете…

Вам Бог помагає…”

Збивається.

Але дивиться прямо.

Симон перебиває.

— Хлопче. Не намагайся виглядати розумнішим, ніж є.

Пауза.

— Я ж бачу. У тебе самі дівки в голові.

Тиша. І раптом сміх.

Обидва.

Степан, ще усміхаючись:

— Дядьку, а ви ж теж такі були…

Симон мовчки посміхається. Зависає.

— Атож… було… Наречена. Карі очі. Чорний чуб. Як цап. Димить, що труба. Ще й не вірує.

Степан аж підстрибнув.

— Гарна?

Вперше щось таке почув від дядька. Дивина. Це точно не тітка Оля. Вона білява. Цікаво, а яка та жінка. От би побачити.

Але то таке.

Зараз Степан мусить інше сказати.

Важливе.

Не вийшло.

Спершу телефон.

А далі Євген.

Пане Отамане, треба йти. Знову.

Симон підводиться.

Бере першу-ліпшу пляшку. Сьорбає з горлечка. Ковтає недогризену канапку.

Не жує. Закидує в кишені кілька цукерок.

Натягує шинель. Рухи неточні.

Його вже несе до дверей.

— Степане, чекай Олю тут.

Справи кличуть.

Він іде.

Тиша.

За вікном падає сніг.

Степан бере зі столу червоне яблуко.

> ПЕТЛЮРА С. Лист до І. Огієнка, 1921

Українська автокефальна церква повинна мати власного патріарха, як льоґічне завершення її ієрархічної архитектоніки і еволюції нашої національної думки.

Мусимо мати з'ясованими і "pia desideria" (лат. благочестиві наміри) нашого державного будівництва, інтеґральною частиною котрого є будівництво української церкви.

> МОНОГРАФІЯ. Весь український рух за незалежну від росії церкву совіти обізвали “петлюрівською церквою”.

> ПРИМІТКА. Степан цитує Шевченка бо проходив навчання в Оренбурзі, місцях заслання Кобзаря (в т.ч.на Мангішлаку).

III. ЗЛІСТЬ

12/13. 01.1919

Київ, Володимирська, 57, колишня Ц. Рада

Мала зала засідань

Позачергова нарада. Пізній вечір.

За вікном дзенькає трамвай. Летить білий порох.

У кімнаті всі. Директорія. Шаповал в цивільному. Грушевський, в картатому костюмі з годинником на ланцюжку.

Уряд. Чехівський.

На вході молодий стрілець. Симонів. Стенографістка Винниченка під вікном.

Сидять нерівно.

Симон окремо. Шинель розстібнута.

Володя підводиться.

Голос рівний.

Офіційний.

— Виходячи з поточної революційної ситуації та керуючись інтересами трудових мас, Директорією було вжито ряд заходів, спрямованих на закріплення соціалістичного державного будівництва.

Пауза.

— 26 грудня ухвалено тимчасову конституцію. В основу покладено принцип передачі влади трудовим елементам, як єдиному легітимному суб’єкту державності.

Симон не дивиться. Лізе в кишеню шинелі. Дістає грубу джутову торбинку.

Ноги витягає вперед. Чоботи мисками один об один.

Володя швидко оглядається і продовжує.

— 28 грудня Українською Народною Республікою було розіслано ноти державам Антанти з метою встановлення дипломатичних відносин та міжнародного визнання. В тому числі З’єднаним Штатам Америки, Вудро Вільсону.

Симон розв’язує мотузку.

Висипає на стіл волоські горіхи.

Вони розтікаються на всі боки.

Один котиться паркетом.

Стук.

Стук.

Стук.

Хтось проводжає горіх очима. Грушевський ковтає воду зі склянки.

Володя нервує.

— Разом з тим, на східних кордонах спостерігається концентрація військових сил, що можуть бути ідентифіковані як червоні формування.

Симон дістає складаний ножик.

Клац.

Розкриває, тримає вертикально.

Бере один горіх.

Ставить зверху на лезо.

Стукає по нім.

Горіхова дупка опускається на лезо.

Симон бере його за шкаралупу.

Проверт ножа.

Тріскіт.

Стрілець в кутку соває руку в кишеню.

Смикається. Поправляє пояс. Втуплюється в підлогу.

Винниченко на мить зависає.

Але продовжує.

— 31 грудня було направлено ноту уряду РСФРР з вимогою роз’яснення ситуації.

Тріск.

Ще один горіх.

— 6 січня отримано відповідь, згідно з якою регулярні війська радянської Росії на території України відсутні.

Симон не піднімає очей.

Колупає наступний.

— 10 січня отримано повторне підтвердження вищезазначеної позиції.

Тріск.

Володя раптом замовкає.

Дивиться.

— Що це означає?

Пауза.

— Петлюра! Що ви собі дозволяєте?

Симон, не обертаючись, зосереджено:

— Горіхи покращують мозкову діяльність. Щоб легше прийняти правильне рішення.

Тиша.

Всі мовчать.

Володя стискає губи.

Він не може це більше терпіти.

— Слово надається голові Ради Народних Міністрів.

Сідає.

Чехівський говорить одразу.

Не обертається на Симона.

— Виходячи з необхідності уникнення братовбивчого конфлікту з трудовим російським народом, наш соціалістичний уряд вважає за доцільне розглянути можливість проведення заходів узгодження з радянською владою на основі принципів компромісу і прийняття радянської системи влади.

Пауза.

— У разі прийняття зазначеної форми влади, військове протистояння не матиме підстав.

Грушевський повільно киває. Дістає хустинку. Сякається.

Витирає шмарклі. Які трохи застрягли в бороді.

Симон бере два горіхи.

По одному в руку.

Зводить долоні разом.

Від тиску костяшки кулаків білішають.

Тріск.

Негарний.

Горіх об горіх.

Ламається не рівно.

Шкаралупа сиплеться.

Симон гидливо дивиться на руки в шелусі.

Повільно струхує її на килим.

Дістає серветку. Ретельно витирає долоні.

Володя говорить знову.

Тихіше.

Швидше.

— Необхідно враховувати складність моменту…

ми не можемо діяти поза колективною волею революційної демократії…

я, як голова Директорії, не можу одноосібно перебирати на себе функції влади…

Збивається.

— Я… не влада.

Дивиться на Грушевського.

На Шаповала. Під лінією волосся блищить піт.

Секретарка припиняє ритмічно постукати по машинці. Від різкого обриву руху її оголене декольте дибиться. Спалахує рубінова брошка на лацкані.

Симонів стрілець на вході. Відводить очі. Смикає рукою. Посміхається. Ховає вуса за рукавом. В іншій руці перебирає два горіхи. Ховає їх всередину.

Двері відчиняються.

Євген.

Хлопає стрільця по плечі.

Підходить до Симона.

Коротко. Пошепки.

Симон киває. Підводиться.

Повільно.

Підходить до столу Володі.

Той майже в себе:

— Потрібно шукати компроміс…

погоджувальні механізми…

я не влада…

Голова держави тягнеться до цигарки.

Вставляє в рота. Намагається закурити, миготять золоті запонки.

Симон заходить ззаду.

Однією рукою витягає володіну цигарку.

Долонею затуляє рота. Кілька крихт осідають на вусах Винниченка.

Другою бере за потилицю.

Фіксує голову.

І б’є.

Головою об стіл.

В папери.

Раз.

Тиша.

Піднімає фіксовану голову Винниченка.

Рукою притискає папери. Лишається легкий масний слід.

Дістає горіхи з кишені.

Лушпані.

Біло-жовтуваті.

Як маленькі мізки.

Викладає їх на документи.

По одному. В ряд.

Перед Володею.

Розвертається.

І виходить.

> МОНОГРАФІЯ. Чехівський організовував змови проти “не-лівого” Петлюри. Лишився в рад. окупації. Заснував укр компартію. 1930 арешт. 1937 розстріл в ур. Сандармох.

> МОНОГРАФІЯ. В. Винниченко повторював: “Та яка ми влада!”. В “Відродженні нації” він висуває версію про мирний договір від совітів, що потрапив до Петлюри і той його знищив, щоб розпочати війну.

> ВІДПОВІДЬ СОВНАРКОМА

6 січня

“Войска Советской России не воюют против УНР, и войск (Красной Армии) в Украине нет”.

*

Тим часом росіяни вже захопили Харків.

*

> ВІДПОВІДЬ СОВНАРКОМА

10 січня

“Никаких войск Советской России в УНР нет.”

*

#ІХТАМНЄТ версія 1919.

IV. ВПЕВНЕНІСТЬ

Того ж тижня

(Точна дата невідома)

Київ, вул. Маловолодимирська, 30

(зараз Гончара, 30-а)

Квартира В. Радзимовської

Кабінет був теплий. За вікнами глуха ніч. В повітрі дим. Книжки всюди. Медицина. Хімія. Педагогіка. Політика. Так, за Центральної Ради господиня була у владі. Зараз ні. Після приходу гетьмана заріклась: більше ні ногою.

А проте зв’язки лишилися.

На столі кавник. Емальований. Білі кола по червоному тлу.

Маленькі червоні філіжанки, гірка чоколяда, поламана нерівними шматками.

Вікна затягнуті. Хіба що шпарина по центру. Кімната здавалася відокремленою від міста. Київ гудів від новин про наступ більшовиків.

Чоловік і діти в селі. Там безпечніше.

Дмитро зайшов. По-хазяйськи повісив пальто і капелюха. Поклав на край столу коробку чоколядових цукерок.

— Малим. Поцілуєш хрещеників за мене.

Валя кивнула.

Не одразу. Не торкнулася дарунку.

Решта теж роздяглися. Ніч гарячішала.

Повсідалися.

Полковник Коновалець ближче до столу, Валя його не дуже знала. Андрій Мельник, начальник штабу, поруч з полковником. Цього взагалі вона бачила вперше зблизька. Ну і Володимир Шемет. Давній друг. Колись давно їх звів Микола Міхновський.

Валя лишилася стояти, як робила завжди, коли не хотіла брати участь, але й не виходила. Подивилася на свої черевички. Треба перев’язати.

Взяла кавника. Розливала спокійно, по черзі, не дивлячись у вічі. Всім насипала цукру. Полковник якось косо глянув. Може, в Галичині п’ють каву без цукру?

Лише раз ложечка тихо вдарила об край філіжанки, і знову тиша.

Донцов почав говорити так, ніби продовжував розмову, яка вже відбулася раніше.

— Ми втрачаємо Київ.

Пауза.

— Це навіть не ворог.

Ще коротша пауза.

— ВОНИ.

Ніхто не відповів.

— Ліві. Готові зрадити все. Вже говорять про домовленості.

Погляд ковзнув по кімнаті.

— З тими, хто наступає.

Валя поставила філіжанку перед Коновальцем. Той мовчки подивився на неї.

— Треба діяти, — продовжив Дмитро.

— Забрати владу.

Мельник дістав зшитого блокнота. Почав щось креслити. Шемет залишався нерухомим. Всі слухали Дмитра.

— Зміна уряду не допоможе.

Тільки ліквідація.

У кімнаті стало тихіше.

— Всієї Директорії. Лівачні.

Валя повільно вирівняла тарілку з чоколядою, хоча вона і так лежала рівно.

— Інакше держави не буде.

Він сказав це вже спокійніше, майже переконливо. Сьорбнув каву.

І після паузи, майже без інтонації:

— В тому числі Святеника.

І взяв шмат чоколяди.

Валя зупинилася. Ледь помітно. Але не підняла очей.

Коновалець довго не рухався. Сидів, дивлячись у філіжанку, ніби вичитував щось у темній поверхні кави. Потім обережно поставив її на стіл.

— Я ще півроку тому був есером.

Пауза.

Підняв очі на Дмитра.

— Але я не сліпий.

Коротко.

— Симон не лівий.

Дмитро ледь усміхнувся.

— Це не має значення. Він плоть од плоті це кодло.

Коновалець не відвів погляду.

— Ти пропонуєш убити всіх.

Дмитро не відвів погляд.

— Щоб врятувати державу.

Тиша затрималася довше, ніж потрібно.

Коновалець повільно поклав руку на стіл. Між пальців блиснула запальничка. Хряснув нею по столі.

— Дискусія завершена.

Дмитро ще дивився на нього, ніби зважуючи, чи варто продовжувати.

Євген продовжив:

— Ще слово —

і я всіх перестріляю.

Ніхто більше не говорив.

Валя стала ближче до вікна. Спиною до них. Не її справа. Просто надала місце.

Коновалець підвівся першим.

Дійшов до дверей, уже взявшись за ручку, і раптом, не обертаючись, запитав:

— Коли він тут був востаннє?

Валя відповіла не одразу.

— Після гетьмана. Як випустили.

Коротка пауза.

— Перед Білою Церквою.

Він кивнув, хоча вона цього не бачила. І вийшов.

В коридорі пролунали кроки. Увійшов Єфремов, засніжений, з вулиці, з якимись книжками.

Зняв рукавички, озирнувся.

— Я щось проґавив?

Ніхто не відповів.

Валя підійшла до столу, взяла коробку цукерок і затримала її в руках, ніби зважуючи.

— Ні.

І трохи тихіше:

— Уже нічого.

> МОНОГРАФІЯ. Про цю спробу маємо згадки у Д. Донцова. Пізніше В. Радзимовська і С. Єфремов стали жертвами репресій. Валентині вдалося вирватися.

> ПРИМІТКА. Д. Донцов був в складі лівої УСДРП до 1913. Сидів за ґратами в Пітері 2 рази 1905 і 1907.

V. БІЛЬ

16. 01. 1919.

Державна нарада.

Колишній Палац генерал-губернатора,

Нині резиденція В. Винниченка

Велика дзеркальна зала.

Занадто. Всього.

Дзеркал. Пилу по закутках. Задухи. Тепла.

Місця вистачило б на половину Центральної Ради.

Євген подивився на стелю. При гетьмані він тут жодного разу не був: його галицька пика дратувала Його ясновельможність.

А зараз? Симон. Якого на днях пропонувалося вбити. Отак. Разом з лівими. Кулаки полковника рефлекторно стислися. До білих костяшок.

Люди розтикані як голки в подушку. Кожен тулився, де захтів.

Дзеркала множили рухи, жести, голови, але не додавали ваги словам.

Євген примружився. З бронзових рам на стінах на нього позирали десять Винниченків і ще більше Петлюр.

Світло ковзало по столах, виставлених літерою П, по паперах, по обличчях, що вже кілька днів не спали.

На верхній планці горобцями всілася Директорія.

Симон крайній праворуч. Євген на розі столу. За ним Андрій Мельник.

Вдивився.

Симон.

Йосип драний. Щось не те.

Занадто. Тихий. Уважний. Крутив свою срібну обручку. Манжет, прошитий галуном, в краплях. Мокрий.

І не курив.

Геть погано.

Тривога забила вуха.

Євген перевів погляд у залу.

Слова і гасла — все порожнє. Про наступ червоних, необхідність рішення.

Євген ковтнув слину. Шорстка шкіра губ чухалася. Нерви. І забагато кави. Головне питання не давало ні їсти, на спати.

Що ж буде далі.

Євген видихнув. Він уже і ночував на роботі. Щовечора звіт: злапали чергову банду терористів. Підривачів. Грабіжників. А скільки їх: одиночних, без банд? Без ліку. Не було в столиці ані порядку, ані спокою.

Директорія застрягла в дверях.

Знизу червоні, зверху Антанта, за нею білі. Україна не держава. Хіба що поле з пшеницею.

До кого йти? Червоні виріжуть всіх, хто відчуває себе українцем.

Білі? Скажуть, що нас і не існувало ніколи.

Євген обернувся навколо. Грушевського не було.

А він же його кликав. Особисто.

Не прийшов. Борода образився: його крайню ліву опінію ігнорують. Лівий, що пропонує лягти під червоних. Де подівся професор, якого Євген слухав в університеті, затамувавши подих?

Але це не все. Наддніпрянці якогось дишла вирішили, що їх врятує Галичина. Прийшле підмогу. Ага.

Та Євген знав: вдома кривава бійня з поляками.

Чехівський вкотре читав свою червону молитву.

— Більшовики наші брати. Приймемо комуністичну схему.

Євген відчув в руках нестримне бажання задушити гадюку. Яка за дивних обставин опинилася на посаді прем’єра.

А що Голова держави?

Десять разів ха-ха!

Флюгер. Парфумований павич в піджаку.

— Ми не можемо діяти поза волею мас… Не маємо права узурпувати… Треба чекати…

Слова липли, як гливка недоварена каша.

Євген дивився на нього.

Господи. Та прокинься! Дій рішуче. Або віддай владу.

Отаман.

Зиркнув на полковника.

Очі що та дощова вода в балії. Каламутні.

Повернувся тулубом до зали.

Відсунув стілець. Підвівся. Євген помітив, руки міцно вхопилися за столешню.

Петлюра ледве тримався.

Голос тихий.

— Я особисто не допущу встановлення радянської влади в Україні.

Винниченко миттєво:

— Ви не маєте права говорити від імені всієї України. Як і Директорія.

Ще коротше:

— Ми не є обраною владою.

Євген не відводив погляду.

Той самий момент.

Скажи.

Візьми.

Заверши.

Господи. Євген молився за силу Володимира Кириловича.

Винниченко поправив підтяжки, нервово сіпнувся, провів рукою по голеній шиї.

— Треба чекати Трудового конгресу.

І все.

Жодного слова.

Євген повільно перевів погляд на Симона.

Той уже сидів.

Обличчя стало ще блідішим.

За мить Петлюра підвівся і вийшов. Без пояснення.

Євген не рушив.

Чекав.

Симон повернувся. Його там знудило. Обличчя зелене, губи білі, манжети мокрі.

Плюхнувся на крісло.

В цей момент підвівся доктор Осип Назарук. Галичанин. Євген знав, що зараз пролунає.

— Decernendum est. (лат. Мусимо визначитися) Що робити. Потрібна тверда влада. Диктатура.

Пауза.

— Стрілецька рада пропонує тріумвірат. Петлюра, Коновалець, Мельник.

Пара секунд тиші.

А потім вибух.

— Це самоуправство! — кричав Порш (той, що армію рік тому розпустив)...

— Військовий переворот! — Шаповал (той, що і зараз тягає зброю)...

— Уряд цього не допустить! — різко відповів Чехівський (пропонує скласти зброю і здатися).

Як голодні собаки за кістку.

Винниченко?

Мовчанка.

Сіпався, поправляв підтяжки, чухався, ніби це допоможе уникнути рішення.

Євген дивився: зараз ще можна сказати “так”.

Але голова держави мовчав.

Крик розчинився в задусі.

Усі очі в один бік.

На Симона.

Він підвівся повільно, ніби зусиллям. Тримався за спинку крісла.

— Диктатури не буде.

Тиша одразу впала.

— Україна була і буде демократичною державою. Ніякого диктату.

Ні пролетарського.

Ні мілітарного.

Звук линув гладко. Обличчя каменем.

— Я не буду узурпатором.

Євген відчував: всередині одночасно зростає повага і тривога.

— Ми розраховуємо на Антанту, — продовжив Симон.

— Диктатура зруйнує міжнародну підтримку.

Пауза.

— Але Україна оголошує війну більшовикам.

Симон глянув на Євгена.

Очі були сірі. Теплі.

Таке вже бувало.

Витримати це не виходило. Євген завше відводив погляд.

Хвилина.

Отаман покинув зібрання.

Євген стиснув папери в кишені. Чи не вперше в житті він не знав, як вчинити правильно.

> МАЗЕПА І. УКРАЇНА В БУРІ..:

Навіть Наполеон програв, коли проти нього виступив цілий світ. А він мав за собою патріотично настроєну націю. Проти України 1919 року виступило аж два світи: держави Антанти, що зломили німецьку армію, і світ революційно-більшовицький, який прагнув завоювати Європу.

> ПРИМІТКА. Всі репліки взято з джерел.

VI. ЕЙФОРІЯ

22. 01. 1919

Київ, Софійська площа

Хустка в два шари. Марно. Оля мерзла все одно. Ніс і щоки вже відверто протестували проти того, щоб вона тут стояла. Вона глянула на руки в теплих рукавичках — ще трохи, і не відчує пальців. За годину буде зовсім тяжко.

На ній те саме вовняне пальто. Тепле, зручне. Шубу вона навіть не розглядала. Незручно. І зайва увага їй не потрібна. Досить того, що половина стрільців і так її знає. Вічно хтось вітається. І треба посміхатися.

Ольцю, ти ж тут сама. Більше дуреп не знайшлося. Жодна жінка з усього уряду чи Директорії не явилася. А ти стоїш. Кому ти що доведеш, якщо зараз тут пристрелять, цілячи в когось із влади.

Сонце било просто в очі, сніг відбивав світло, і площа здавалась майже білою — від людей, прапорів, руху. І ти в самому центрі цього.

Підмосток.

І ти скраю.

Czyrak na dupie.

(поль. чиряк на сраці).

Чоловіки двома рядами, дивляться один на одного. Наддніпрянці з одного боку, Галичани з іншого. Від Великої України п’ятеро: Директорія. Від Галичини й Буковини троє. Оля знала тільки Цегельського. Колись їх ще Максим знайомив.

За Директорією стояв Євген. Ще той наддніпрянець. Смішно. Оля згадала, як Коновалець просив називати його Михайловичем. Вона тоді відповіла: я тоді Опанасівна. Так і прижилося.

А тепер прилипло інше. Пані Отаманова. Оля скривилась. Ніби ти власність.

Чоловіка сьогодні Оля бачила. Чкурнув затемна. Десь о п’ятій ранку. Не їв. Зараз його нагодувати — ціла задача. Схуд. Сюди вона прийшла пішки з готелю. В супроводі якогось бійця. Щоб раптом пані Отаманову ніхто не вкрав. Запитала його, чи він хоче додому. Сказав, дуже. Сам з-під Станіславова.

Довгі промови.

Дзвони били, голоси лягали один на один, слова про державу, про єдність, про історію накочувались хвилями. Люди відповідали вигуками “Слава!”, все це рухалось, звучало.

Осідало просто в історію.

Але її голова була зайнята іншим.

Симон.

Що з НИМ? Не мерзне? Та ні. Шапка, башлик. Рукавички. Теплі чоботи. Шиті на замовлення. Послав Бог чоловіка. Чоботи і то звичайні не підходять.

Загалом все на місці.

Але.

Не те. Ти ж жінка, ти це бачиш. Всього по-трохи і разом — катастрофа.

Слухає аж занадто уважно.

На молитвах знімає шапку.

Оля примружилася. Так.

Скупа чоловіча сльоза.

На словах: “Ми століттями цього чекали”. Зараза.

Усмішка. Ширше. Довше ніж треба.

Рухи. Зашвидкі.

Кивки головою повільніше ніж треба.

І очі. Ці очі. Сині. Майже без зіниць.

А головне. Долоня. Ліва. Нерухома. Так не буває. Так не має бути.

Курва. Знову.

Боже. За що ти його. Він же вже не витримує. Все життя йшов до цього дня. Ти ж чула це від початку.

“Ольцю, я тобі присягаюся, одного дня Україна буде ціла.”

Ось він.

Цей день.

І ти його картаєш. За що? Йому ж триматися. Перед всіма. Тут тільки вояків з десяток тисяч. А ряс? З усіх Лавр.

А ще цей. Володя.

Тут.

Не дивитися на нього. Чорна фігура. Як крук. Чого він такий?

Оля поглянула вперед. Зустрілася поглядом з Лонгіном. Вклонився. Посміхнулася. Такий у тебе тепер обов’язок. Посміхатися, коли хочеться втекти. Або здохнути.

Симон.

Молиться. Губи рухаються. Засунув руку в кишеню. Там чотки. Можна перебирати до нескінченності.

В Собор. Зараз всі рушать. Симон повернувся. Затримався. Погляд. На тебе. Підійшов.

Господи. Хай мовчить.

Тихо-тихо. “Ольцю, я тебе кохаю”.

Що йому скажеш. Всі дивляться. Підсунулася, поправила шапку. Поцілувала в щоку.

Вибач.

Вибач мене.

Як тобі сказати.

Вчора так і не наважилася.

Ольцю. Ти негодна жінка. Як. Коли?

І Степан теж не сказав.

Симон завмер. В синіх очах печатка неба. Прочитав щось в ній?

Ольця вже ледь трималася.

Свекруха.

Ольга Олексіївна.

Вчора померла.

Полтава окупована.

Там червоні. Ця новина не давала Олі дихати. Як. Як йому сказати.

В собор. Нарешті.

Там тепліше.

Оля глянула вперед. Її Симон пхнув в спину голову держави. Процесія рушила.

Бруківка. Килими.

Тріумфальна арка.

Коругви.

Симон плив. Це не було схоже на кроки. Більше на якесь магічне пересування в просторі. Надприродна легкість.

Садовський. “Пані Отаманова, дайте ручку”.

Та хоч ніжку.

“Як вам свято?”

Чудово, курва.

Симону погано. А їй ще гірше. І цей Володя ще. Досі тут.

Коли ж сказати?

А чи витримає?

Всередині темно. І тепло. Дим від кадил заповз в носа. Олі стало дурно.

А він же ж прийде.

Не зараз. Ні.

Але ввечері.

І що ти робитимеш?

Матка боска.

Вибач.

Зроби так.

Хай нап’ється. До синіх півнів.

Щоб не повертався.

Хай десь.

З кимось.

Боже.

Хай когось візьме.

Будь-кого.

Будь-як.

Щоб тільки пережив. Щоб дихав.

Навіть цього… Володю.

Остання думка заколотила в вухах голосніше за дзвони всієї Софії.

Нехай.

Навіть цей.

Оля все про себе зрозуміла.

> АРХІВ ДИРЕКТОРІЇ. Промова Ф. Швеця до Акту Злуки:

Віднині во єдино зливаються століттями відірвані частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка.

> ПРИЛУЧЕННЯ ДО УКРАЇНИ.

До г. отамана Українського Республіканського війська

С. Петлюри.

Київ.

Із Станіславова.

Укр. Нац. Рада Західної Української Народної Республіки

торжественно проголосила прилучення до Української Народної

Республіки в одну одноцільну самостійну державу.

> ПРИМІТКА.

ЗУНР звітувала про приєднання не Директорії і не Винниченку (голові), а Петлюрі.

Винниченко заперечував свою присутність на молебні до Акту Злуки. Але раптово потрапив на відео (чого він не знав).

О. Петлюра того дня була єдиною “першою леді”, яка мала сміливість бути біля Директорії.

VII. СПУСТОШЕННЯ

22 січня 1919, вечір

Київ, Маловолодимирська, 60

(нині Гончара).

Замок лікаря,

Квартира #3

Понад два місяці ти тут не була.

Квартира як порожня шкаралупа, з якої витрусили життя.

Не дури себе, ти сюди більше не повернешся. Пані. Отаманова.

Ти це знала.

Так чи так.

Рано чи пізно.

Але буде.

І ось сталося. Все твоє життя викреслили. Меблі винесли. Що не змогли — потрощили. Матраци розпороли. Діаманти шукали?

Смішно. У Петлюри сало на пузі не наростає. Не те що багатства. Минулого січня він свої “скарби” виніс, коли Кіш збирав.

З шаф зірвали дверцята.

Одяг перекопали, викидали просто на підлогу, як сміття.

Його форми понівечили. Хлопець, який тут був, казав: шинелі порвали.

Ба гірше.

Проводили з ними збочення.

Іспражнялися.

Корнети і поручікі.

Хворі.

А твоє?

Мереживну білизну вкрали. Бюстьє. Панталони. Панчохи.

Навіщо?

Хіба в графинь білої крові бракує грошей? Ха.

Це не найгірше.

Ну скажи.

Тебе ж і досі трусить. Від самої згадки.

Папірець. Хлопець злякався сказати.

Написав.

Лесині сукенки.

Знайшли. В спермі.

Ти тричі перечитала.

Бєлая ґвардія кінчала в дівчачі спіднички.

Добре, що мала в Чехії.

Пережила.

Обдумала.

Це не гетьман мстився. Офіцерня. За царя і отєчєство.

Жінці і дитині.

Ти поїхала в листопаді. Тоді, з Максимом і котом.

Коли це вчинили?

Скільки хата стояла порожня?

А потім.

Симон прислав хлопців: зібрати те, що лишилося і поприбирати. Цивільних сюди не пустили.

На дверях охорона.

Стіни голі.

Думки порожні.

З меблів самий стіл у кімнаті. Без скатертини.

На стільниці нашкребли:

“Петлюра сдохни”. Хтось не полінувався. Букви засіли глибоко в дубі.

Роздягайся.

Тут тепло. Вішака нема. Тільки цвях при вході.

Пічка гріє. Варта постаралася.

Треба подякувати буде.

На столі надпита горілка.

Дві грубі склянки. Печиво на дивній тарелі. З написом SAVOY.

Сісти? Тільки на одну з коробок.

Ось і Степан.

З сусідньої кімнати.

В парадній формі. Був на святі. Серед кінноти. Проте ти його не бачила.

Він досі не переварив все, що відбулося в цих стінах.

Мовчить.

Ти теж.

А що тут скажеш?

Ольга Олексіївна.

Бабуся. І свекруха.

Як це сталося, вони не знали.

Степан її любив.

Вона його теж. Більше за інших онуків.

Він був “правильний”.

Не те що твоя Леся-Лариса. Батьки роками хотіли оженити свого безтолкового Симона, а коли це сталося, місця в серці не знайшлося. Ні тобі, ні дитині.

Але що ж вже.

Її нема.

Тиша.

Ледь тріск від пічки.

І склянка іноді стукала об скло пляшки.

Крихти печива летіли на одяг.

Двері рипнули: Симон.

Швидко. Знав, що ви тут.

Що там з ним?

Запах. Випив. Але не п’яний.

Погано.

Ольцю, є гірша новина.

Дарма ти надіялась.

Ні з ким він не був.

За роки ти навчилася це зчитувати.

По лобі. По рухах. По кроках.

Всередині почало нудити.

Степан. Не витримав. Без слів. Зникає.

Все.

Тягти нема куди.

Зараз.

Симон зиркає на пляшку.

На тебе.

Очі каламутні.

Рукою по столешні. Пальці на клятому посланні.

Треба було накрити газетою!

Бере горілку.

Сідає поруч. На сусідній ящик.

А ти що?

Втупилася в підлогу. Колись тут був м’який килим. Тепер лисі дошки.

Сьорбає з горла.

— Я знаю.

Господи.

Що казати.

Дивиться на тебе. Дивно.

Глянула. Вниз.

От дурепа. Ти ж себе засмітила печивом. Весь поділ в крихтах.

Він знає.

І весь день. Знав.

І на площі.

Там.

Теж.

Саме тому такий.

Боже милий.

Треба підійти.

Ноги не слухаються.

Підбори дурно стукотять по підлозі.

Стала. А він?

Не рухається.

Чого чекаєш?

Ти ж доросла.

А це твій Симон.

Рухайся. Зняла з цвяха те саме пальто. Тепле. Зелене. З Чехії.

Шкода.

Але треба.

На підлогу. Біля нього. Видихнула. Сіла на розстелене сукно.

Чоботи роз’їхались по дошках, безглуздо.

Скажи. Не мовчи, Симоне.

— Як… як це сталося?

Сьорбає.

Сідає.

Досі в шинелі.

То що, тепер ти помітила? Його ж трусить всього.

Взяла за руки. Крижані.

— Три дні. Вона вмерла за три дні.

Подивився у вікно. Там нічого. Тільки чорний зимовий морок.

— Червоні. Тримали її. Як скотину. Два тижні. Без води. В холоді. Вона ж слаба. Була. Стара.

Сьорбнув.

Він так ніколи не говорить.

Ніколи.

Про свій біль.

— Чи били… не відаю. Що вона мала сказати? Я там два роки не був.

Рука з пляшкою затремтіла. Голос збився.

— Відпустили.

Пауза.

— Померла. Вдома.

Все. Це вже занадто. Зараз з ним щось станеться.

Роби щось!

Це ж твій чоловік.

Йосип драний.

Що саме станеться, краще не уявляти.

Підсунулася. Огорнула.

Шинель смерділа всім підряд. Навіть чужими парфумами. Чорти носили твого отамана.

Притулився до тебе.

Давай. Вже.

Пальці на ґудзики.

Жакет. Блузу. Розстібнути. Все. Нема.

Білизну. Ще. Треба.

Не дивиться. Суне вперед.

Обличчям. Зарився.

Нарешті. Так краще.

Рукою йому за комір.

На спину. Між лопатки. Тепло.

Трохи вологий.

Живий.

Зараз. Зараз все буде.

Щоб відпустило.

Але ж.

Ще ж не можна.

Він же сам казав. Не пройшов час.

Він точно нечистий.

Та. Вже все рівно.

Спідницю підбити, підгорнути сподню, нижню.

Розстібнути панталони.

Гачки з кнопками. Від панчіх.

Клац.

Клац.

Бура вовна зібгалася до колін.

Низ вільний.

А він що?

А нічого.

Запустила руку йому зовні між ніг і обхопила долонею. М’яко. Жодного натяку.

Так не піде.

Пряжка.

Ґудзики штанів. Теж. По одному.

Симон завмер.

Пальці глибше. Живіт гарячий. Від ременя вдавлений слід.

Але.

Там все те саме. Ноль.

Пару разів пройшлася рукою. Не будиться.

Та що ж таке.

Шинель.

Потягла за рукави. Симон мовчки підняв руки. Знімай.

Кітель слідом.

Залишилася тільки нижня сорочка.

Хай буде. Хіба що розстібнути.

Краще не дивися.

Холєра!

До чого себе довів.

Кістки стирчать.

Симоне-Симоне.

Так і сидить. Дивиться в себе.

Твоє бюстьє.

Невдало рвонула.

Пошкрябала пальці. Але піддалися.

Груди випали.

Від спеки і нервів під ними зібралася волога. Піднялася на колінах.

—Бери.

Голос не зрадив.

Пацієнт прокинувся.

Підвів очі. Завмер на мить.

А далі. Припав.

Сильно, жадібно.

Як востаннє…

Господи, Ольцю, ти здуріла. Як тобі така думка в голову прийшла?

Губи широко обхопили сосок, язик притиснувся. Хіба що не витяг з тебе всю душу разом з тілом.

Шукав. В тобі.

Ту, що вже не повернути.

Вперся руками так, що ти ледь не задохла.

Що там?

Піднявся. Пульсує в руці. Ну. Нарешті.

Трохи притисла.

Сухий.

Проте вже можна.

Притулився до тебе всім обличчям.

Боже. Мокрі очі. В нього.

Добре. Лягай, чоловіче.

Вмостилася зверху. Далі вже без вороття. Рухайся. Стискай його всередині. Як тільки можеш.

Нехай. Закрий собою дірку в його душі.

Що там з ним.

Нахились.

Лежить під тобою на зеленому пальті.

Нарешті. Трохи міняється.

Оживає.

Тримається за твої стегна.

Щось бурмоче.

Не розібрати.

— Симоне, я не зникну, — нахилилася і прошепотіла у вухо.

— Я Богу за тебе обіцяла.

Не відповів. Штовхнув стегнами.

Глибоко. Тобі аж в роті стисло. Все. Ти готова. Заплющила очі.

Втратила його з погляду.

Схлинуло.

Що з ним.

Каже щось.

Не чути. Схились.

— Вибач. Пробач. Мене. Я не встиг.

Боже.

Нахилилася.

Все.

Досить уже.

Груди до його обличчя.

Напружилась довколо нього. Аж живіт скрутило. Пальці ніг ледь не порвали чоботи.

Відпускай.

Сіпнувся. Голова пішла вгору.

І впала на підлогу.

Стис кулаки.

Вилився за кілька разів.

Дивись.

Вже, наче краще.

Розплющив очі.

Порожнеча. Але вже тут.

На тебе дивиться.

— Ти хоч встигла?

Заткнула йому рота.

Злізла.

— Ти не витягнеш. Сам. Те, що мали робити двісті років.

Відпустила руку.

Тепер хай каже. Що хоче.

Мовчить. Тягнеться за цигаркою.

> МОНОГРАФІЯ. Дитина, Л. Петлюра, ніколи не поверталася в Україну.

VIII. ЕПІКРИЗ

Хроніка падіння

28 січня 1919

Трудовий конгрес в Києві легітимізує Директорію. Відтепер не можна казати: “Ми не влада”

29 січня 1919

Чехівський з урядом іде у відставку.

Новий уряд доручають міністрові народного господарства Сергію Остапенку, який офіційно виходить з партії есерів.

2 лютого 1919.

Перед неминучим захопленням Києва більшовиками Директорія і уряд залишають місто.

Тимчасова столиця: Вінниця.

5 лютого 1919.

Червона росія входить у Київ.

Але війна на цьому не закінчується.

На горизонті з’являється Антанта.

І боротьба за Україну переходить у нову фазу.

ЕПІЛОГ. АКАДЕМІЯ

Квітень 1899.

СПб, Василівський острів, Університетська набережна.

Дванадцять колегій (СПб у-т)

Велика аудиторія з високою стелею. Дерев’яні лави. Фарба витерта спинами і руками. Високі вікна. Брудні рами.

На вулиці сірість і дощ. Здається, він проліз всередину: все вогке.

Клята дорога. Микола чортихнувся. Дістатися сюди — випробування на стійкість.

Університетський квартал оточено. Жандарми взяли в лещата: з лютого безперервні заворушення.

На кожному перехресті зупинись і надай документи. Добре, що має посвідку.

“По какому делу?”

Тьху.

Зайшов. Пальто в руці. Сів.

Поставив капелюха. Майже свій.

На дошці крейдою: “Происхождение русского литературного языка”.

Микола всівся. Дістав записника

Лектор.

Помітив.

Короткий кивок.

Ну так. Микола ж тут заради нього.

Озирнувся. Як завжди. Всі на голову менші. Гулівера-малороса.

Лектор. Середнього зросту. Років тридцяти п’яти. Світле, русяве волосся, акуратно вкладене, трохи хвилясте. Світлі очі. Вуса по моді. Обличчя правильне, майже непомітне.

Минулого разу виглядав так само. Це не перша зустріч.

Говорить рівно.

Не шукає схвалення. Аудиторія? Вони мають бути щасливі такому професору.

У кутку жандарм.

Стоїть, ніби слухає. Ага. Не доведи боже, щось не так зробити. Звільнення. Висилка. В кращому разі. В гіршому — строк.

Миколі лекція — як коту Біблія.

Важливо інше. Професор за трибуною. Як говорить. На чому акцентує.

Що очікує.

Кілька разів той придивляється. Мов когось шукає в залі. Не знаходить. Продовжує.

У залі тихо. Не природно. Після заворушень. Три місяці вже.

Спочатку наступ на права. Потім розгін.

Тепер уже просто чистять. Без совісті.

Царизм дуріє.

І як завжди: почалося москалями, а гребуть всіх, хто не великорос. Сказати, хто знову крайній?

Гидота. Як завжди власне.

Лектор сипе слова. Рівно.

“…южные наречия…”

“…сближение форм…”

“…переходные состояния…”

Слова закругляються.

“…вопрос остается открытым…”

“…окончательные выводы преждевременны…”

Зручно.

Пауза.

— На этом всё.

Короткий кивок у зал.

— Желаю вам всем успешно сдать экзамены.

Ніхто не поспішає плескати: жандарм слідкує. Лекція закінчена.

До дошки виходить професор Федір Корш. Славіст. Свій. Посміхається.

— Господа…

Голос тепліший. Людський. Підморгує лектору. Той стоїть поряд.

— Ваш профессор стал ординарным академиком. Руководящий пост в составе Императорской академии наук. Здается мне, он стал самым молодым в истории россии.

Вказує ще раз на лектора.

Поправляє окуляри.

— Это большая честь для всех нас.

Студенти плескають. Стримано.

Жандарм. Все ще тут.

Микола дивиться на Корша. Шістдесят з гаком. Досі не академік.

Проукраїнський — почекаєш.

Або обійдешся.

Знай своє місце.

Лектор спускається. Але не йде. Залишається внизу, серед своїх.

Микола підводиться. Рушає до них.

В нього гарні новини. Корш перший його помічає. Посміхається. Обіймає. По-батьківськи.

— Молодець. Витяг толкового.

Українською. Тихо. Прямо в вухо.

Микола не відсторонюється. Але і не відповідає.

Ага. Толкового.

Було б хоч щось з того.

Рвався. Бігав. Відмазував. Аспіранта. Протеже оцього, молодого академіка.

Корш відпускає.

— Бачиш. Я ж казав тобі. Пам’ятаєш? Тоді, в Харкові. Два-три роки. І цей буде керувати царською наукою.

Микола мовчить.

Стиснуло. Два-три роки.

Для самого Корша це вже років п’ятнадцять як “два-три”.

Тьху.

І тут раптом. Поруч із лектором хлопець. Не той. Заради якого Микола мозок сушив. Того випустили. З вовчим квитком. Без права на повернення. За права він вирішив виступити.

Ні. Новий.

Стоїть ближче, ніж інші. Нічого не робить. Просто поруч. Лектор говорить з Коршем. Але сам не тут.

Краєм ока — на того, нового.

Микола зависає.

Тобто… вже інший?

Він же страшний. Було б хоч пикою вийшло.

— Він їх міняє?

Тихо.

Корш навіть не думає:

— Да. Всегда. Постоянно кто-то новый.

Er zehrt von neuer Energie.

(нім. Він живиться новою енергією)

Отаке. І всі все бачать.

Микола підходить.

— Вот, пожалуйста. Он свободен.

Кивок.

— Благодарю, — ледь рухаючи губами, відповів академік.

— Он поедет домой. В Казань, — додав Міхновський.

Коротка пауза.

Ніякої реакції. Казань так Казань. Тут він нікому не цікавий. Вже.

Микола дивиться уважніше.

Все складніше, ніж здавалось.

Лектор додає:

— Передайте своему Грушевскому: моей подписи он не дождется. И галицкие профессора мне не указ.

Спокійно. Як очевидне.

Микола ледь стримався. Але вголос видав “хід конем”:

— Профессор, я не успел на начало лекции. Коли розділилися мови?

Лектору вже нудно.

— Когда я скажу, тогда и разделились. Мовы… или наречия. Я еще не решил.

Позвольте.

Все. Погляд вже не тут.

Шукає.

Де той. Протеже.

Є.

Пішов.

Микола осідає на лавку.

Підіб’ємо підсумки.

Витратив два роки на цього хрича — не дарма.

Рибка погарнішала.

Але тепер починати все спочатку.

І головне.

Ні чорта не ясно, що в голові у цього збоченця.

> МОНОГРАФІЯ. Студентські бунти 1899 розпочали серію забастовок і страйків по всіх університетах імперії. Першими були пітер і Київ. Далі Харків і Одеса.

Того року взяли участь 25 тисяч студентів. З 1900 року почалися арешти прямо в університетах.