Нерозказане

ПРОЛОГ. РАНОК ПІСЛЯ МАГІЇ

Кінець грудня 1917

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Гончара).

Квартира Симона.

Війна повзе на столицю.

Дивиться чорною фарбою з кожної шпальти.

В крамницях розмітають хліб.

Морок зібрав червоне військо і лізе на золотий Київ.

Недарма Богдан вказує булавою, де ворог: на сході.

Оля крокує в ванну.

Вітер стогне в гарячих трубах, слабка вогка пара здіймається до стелі. Промені сипляться з малого вікна. Such a comfortable place. Присмак заліза під язиком.

На ранок йому завжди погано.

От і зараз.

Вмостився на чавунному ковзькому борті, мокрий. Блідий. Блює у жерстяну миску.

На лівому стегні зверху свіжий синець. Бордова смуга оперезує тіло. Виразна крупна пляма на животі по центру цієї смуги. Від талії вниз потертості.

Клята чутлива шкіра. Гірше, ніж у дівки.

Послав Боженька чоловіка.

Проте обличчя чисте.

Хвостатий знайда. Марек. Сидить під ванною, заглядає на Симона.

Імовірно, серед котів таких дурних нема.

— Марек, хоч ти… припини… — бурмоче Симон і пірнає в теплу воду.

Оля видихає. Заходить далі.

Повстяні капці не лишають звуку. Тепла сукня, брусля.

Простягає йому горня завареної трави: вивчила, що цьому дурню допомагає.

— Znowu biłeś jakiegoś smoka? Kolejnego? (поль. Знову дракона давив, чергового?)

Наче собаки погризли. Прикипіла поглядом до синіх слідів на тілі.

— Nowy repertuar?

(поль. Новий репертуар?)

Симон киває. Сьорбає. Повільно.

Оля сідає на потертий ослінчик поруч.

Руку в гарячу воду.

Оцінює катастрофу.

Навіть на лобку якісь синці.

Торкнулася.

Ледь з ванни всю воду не вихлюпнув: так сіпнувся.

Це що ж треба було виробляти?

— Zażywałeś coś? (поль. Вживав щось?)

— Та вже все вийшло.

Показує на миску.

Оля:

— I co, było warto? (поль. Було того варте?)

Мовчить. Дивиться на кахлі, як завше. Завше ці лазурові кахлі.

Марек відставляє лапу. Вилизати те, що не відрізали.

Оля киває в бік антресольки.

— Dać coś? (поль. Дати щось?)

— Вже ні.

— Ile tym razem dni będziesz dochodził do siebie? (поль. Скільки днів оклигатимеш цього разу).

Симон криво посміхається.

— Як завжди. Не хвилюйся. Нічого такого.

Він підводиться. Обтирається. Вдягає теплий халат. Намагається підперезатися. Шарпається від болю. Сідає на борт. Повертається тулубом до неї, босий, з вологим волоссям.

— Москалі зайдуть в Київ. Збирай речі, ще є час. Їдете з малою. Я лишаюся.

Оля дивиться. Спокійно.

— Kocham cię. Я тебе кохаю, — каже він обома мовами.

Оля не відповідає. Торкається легко вустами його чола: чи нема гарячки. Мовчки встає.

Вкладає йому цигарки в кишеню.

Йде ставити чайник.

Марек за нею.

******

Спальня.

Комплект. На тумбі.

“Кобзар” в пів долоні. Чорна шкіра, м’яка палітурка, сліпе тиснення. Для таємної кишені. Багрова плетена закладка, як розсічена вена.

Поруч чотки. Ті самі. Намистини кольору запеченої крові, чорний оніксовий хрест. Китичка як остання крапля на шкірі.

Бере. Обмотує вервечку навколо зап’ястя: раз, два. Кульки йдуть по шкірі вільно, приємно. Якщо три — як браслет, тужче. Проте так ніхто не бачить.

“Кобзар” у кишеню. Найцінніший подарунок.

Одягається.

І згадує.

I. ДІМ РУСОВИХ

19 лютого 1900

Полтава

Вознесенський узвіз, 3

Симону 20

Невеликий плоський будинок за рік став серцем Полтави.

Як тільки сюди вселилися Русови, місто ожило.

Власне, як і будь-яке інше, якщо йому випала честь прийняти в себе родину Русових. За місяць по їх переїзду повсюдно виникають гуртки, підпільні школи, збираються літературні вечори.

Зараз це Полтава.

Але не варто розслаблятися. Жандарм не спить. У вікні земська управа, навпроти. Щоб далеко не бігти, як треба когось арештувати.

Стоси книжок всіма мовами, зошити, запах печених яблук. Густий дим. Під стінами темні шафи, на вікнах білі фіранки з прошвою, на столі золочений натертий самовар, сирники в полумисках, слоїк із гречаним медом. Ноти.

Господарі все продумали. Меблі легкі: дерев’яні і ротангові. На коліщатках. Все для того, щоб легко звільнити залу для гостей. За потреби, вітальня може поглинути сотню людей.

Власне зараз саме ця оказія:

Шевченківські дні. Свято на все місто.

Софія Русова в теплому, строгому вбранні, зачесана стрічками, розмовляє з грузином у черкесці.

Сотні гостей звідусіль: з Грузії, Польщі, з Криму, навіть з Італії. День народження Кобзаря. Буде трус, знову. Але поки чай, декламації, дискусії. Обшуки неодмінно, але не зараз.

Симон стоїть біля стіни, гріє руки об гаряче горня. Окуляри. Сорочка і камізелька на ґудзиках — щільно, плечі і талія акцентовані.

Тіло струнке, спина рівна. Обличчя чисте. Вусів нема. Риси дитячі, губи пухкі. Йому двадцять, та ніхто не вірить. Хіба що очі видають: надто уважні, холодні.

Повз пролітають двоє панночок в сценічних костюмах: віночки зі стрічками, розшиті керсетки з басками — чиїсь доньки. Мить дивляться на нього. Очі блискають.

Одна ховає усмішку за долонею, інша, більш гнучка, виринає перед ним, “випадково” зачіпає стегнами:

— Паночку… — дзвенить, грайливо. — Допоможете?

Симон прицільно ніяковіє. Голос різко збивається.

— Ви… до… до … мене?

Дівчина повертається спиною.

Показує на баску ззаду.

— Застібка на спідниці заклякла. Просто тут, на поясі. Стрічки заважають.

Допоможіть.

Симон тримає одною рукою її коси, Всі навколо стежать. Хтось сміється.

Дівчина робить крок назад. Втискає Симона в стіну.

— Отут, — дівчина нахиляється вперед. — Будь ласка…

Стегна в стегна.

Симон підіймає руку, друга на волоссі. Рука зникає під баскою.

Дівчина не відступає. Навпаки легенько рухає вправо-вліво.

— Я… я не знаю… чи в мене вийде…— тихо бурмосить Симон. Голос запинається.

Торкається застібки — справна.

Це гра з цнотливим семінаристом. Кутик губи вигинається.

Невидимо для всіх пальці пірнають під баскою всередину, за пояс. Симон застигає нижче, ніж треба, довше, ніж треба і глибше, ніж треба. Якби не гамір гостей, було б чутно вологі звуки.

Дівчина починає пливти, дихання зривається, а глядачі пирскають з наївного дурника: не вміє застібку вправити. Семінарист, що з нього візьмеш, дівку зблизька не бачив. Зараз ще доведеться рятувати: серце не витримає.

Симон невпевнено відступає. Опускає очі. Поправляє білявого чуба. Зітхає. Запинається:

— Дівчата, так не можна. Я… я семінарист. Я … служу Богу.

Всі валяться зі сміху. Ото дурне. З гачками не впорався.

— Та ну, невже ви ще… нікого не цілували? — дівчині не смішно. Пальці. Волога. Голос збитий.

Симон нахиляється їй до вуха:

— Не сьогодні, мила.

А в голові стукає: “ T'as envie d'elle, cette fille ? ” (фр. Ти ж її хочеш, цю дівчину?)

Ледь-ледь, на дні зіниць, —

бісові вогники. Зіграв. Повірили.

Застрибує на підвіконня. Краще посидіти трохи. Поки мине збудження.

Дівчата губляться, як метелики.

Допиває чай.

Софія Русова, проходячи повз, легко торкається його плеча:

— Таки прийшли до нас?

Зістрибує. Кланяється:

— Хіба вам можна відмовити, пані?

— Ви вже в наших списках, юначе. Олександре! — гукає до чоловіка. — Це той, що в бібліотеці постійно Шевченка виписує!

Олександр Русов підходить, киває. Дивиться з-під лоба.

— Добре, — каже. — Добре, що читаєте.

До кімнати ввалюється Євген Чикаленко в картатому костюмі, вуса, рухи ледь розхитані — sous chauffé, після вечері з вином. Шарудить, віддає гроші якомусь посильному, кидає кілька жартів до поляків і врешті підходить до Русових.

Зупиняється біля Симона.

Вдивляється.

— Що це за синьоока трепетна лань? — шепоче до Софії, не особливо стишуючись.

Пауза. Потім в обличчя хлопцеві:

— Ти, часом, не поет? А то я шукаю. Нового Шевченка. Або Франка. Хоч когось, щоб не як оці всі вульгарні писаки про пристрасті і млості. Des crétins primaires sans talent

(фр. безталанні кретини).

Софія дивиться на Симона. Торкається плеча:

— Він не поет. Радше актор. Але може ще згодитись.

— Ага. Ну, хочеш бути корисним — знайди мені Генія, — Чикаленко скривив усмішку. — Дикого. Народного. Без страждань на публіку й без оцих “що хотів сказати автор”. Я вкладу гроші — якщо що…

Симон вправляє окуляри:

— Якщо хочете, знайду. У мене є... знайомі.

— Ну от. Уже краще, — каже Чикаленко. І, по-батьківськи, ляс по плечу:

— Генія, з кров’ю і волею. А не чергову блядь.

Софія втручається:

— Євгене Харлампійовичу, а як будівництво вашого будинку? Скоро в Київ? Чи ще в Одесі поки?

Старші відходять. Симон палить. Рушає ближче до дверей. Тільки б не проґавити.

Штовханина.

Хтось зачіпає його ліктем.

— Губи в тебе як у повії, — шепоче хтось із хлопців поруч. — Солодкі. За скільки віддаєшся…?

Симон розвертається. Мила посмішка. Цигарка між пальців. Плавно облизується, затягується, підсувається, і повільно видихає вологими вустами хлопцю у вухо. Голос як сталь:

— Вихрещу тебе. По повному. Обряду. Пішли. Тобі сподобається.

Хлопець чомусь відступає. А Симон знову святе дитя.

Обертається.

Прямо за ним стоїть той, заради кого він тут.

Адвокат Микола Міхновський. Велетень з вусами. Вишиванка з китицями. Сині очі. Йому зараз виступати.

Ледь стримується.

Штовхає Симона:

— Бурулько, ну не можна людей відштовхувати. Вони ж до тебе горнуться. Цей точно тягнувся до тебе. Штанами. Ну все. Пішли. Час. Потім розкажеш, чого ти ще навчився тут.

Микола примружився: той дурний залицяльник нікуди не подівся, так і стояв трохи далі, не зводячи очей з Малого.

Кивнув собі: те, що треба.

> ПРИМІТКА. Чикаленко дуже не любив Міхновського. Попри те, що і той, і той дружили з Шеметами.

> ПРИМІТКА #2. Русови були в Полтаві менше 3 років. І якраз в це “вікно” потрапив Симон.

На тому будинку зараз гранітна дошка з Миколою. Місце першого прочитання “Самостійної України”.

II. MANIFESTO

Симон збоку. Щоб Микола його бачив. Той попереджав: сьогодні все зміниться.

Зараз вже почнеться виступ!

Адвокат Міхновський. Вигнаний з Києва в Харків. Зараз тут, у Полтаві. Двометровий. Справжній. Кожне слово, як калене залізо. Виголошує програму “ВІЛЬНА УКРАЇНА”.

Микола тримає в руках видрукований буклет, а проте декламує з пам’яті.

— Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою.

Симон міцніше стискає чотки. Пальці починають рух.

— Ми не допустимо, щоб проміння свободи всіх націй заблищало на наших рабських кайданах.

У грудях тисне. Весь світ спресовано. Один чоловік. Один голос. Ритм.

— Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!

Симон тремтить. Чотки вже тричі обмотані. Дивиться в підлогу.

Хвиля — і його відпускає. Як благословення. Симон підводить голову.

Очі… стають сірими. Густими. Небезпечно щасливими.

“Я буду як він”.

Другий день народження.

Отут.

Сьогодні.

У Русових.

— Часи вишиваних сорочок і пісень минули і не повернуться. Українська інтеліґенція стане до боротьби за свій народ. Кривавої і безпощадної. Нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад.

Микола закінчив промову. Слідкував. Малий збоку. Аж чуб білявий здибився.

“Вдяг-таки подаровані чотки. Діло буде”

Микола усміхнувся в свої видатні вуса.

Приїхав із Харкова заради цього білявого. Худого, впертого і губатого.

І зараз все тільки починається.

III. ЛИСЕНКО

(Пройшов рік)

Симону 21

Березень 1901

Напередодні Шевченківських днів

Дім Русових

Софія готувалася. Не кожного дня заходить хрещений. Особливо такий, як у неї: Микола Лисенко.

Срібний кавник, цукати, вершки. Все для любого гостя.

Софія тримає в пальцях клаптик паперу, кладе на стіл. Притискає пальцем.

— Читай. Тобі, особисте запрошення. Від Сонечка. Керує хором в семінарії.

Лисенко розгортає аркуш.

“Дні Шевченка. Музичний вечір.

Стоїть в селі Суботові. Як хочете — приходьте.”

— Мій романс? І отак-от “приходьте”?

Злегка тягне він, підіймаючи брову.

— Угу, — сміється Софія. — Я так розумію, вони там уже й бублики купили. Не відмажешся.

— Має голос… — вона зупиняється, смакує. — Чистий, високий, дзвінкий, сироти по спині. Міг би співати в опері. Пропонувала. Не хоче. Каже, не його.

— Самовпевнений, — з усмішкою каже Лисенко. — Люблю таке.

— Молоде-дурне, — сміється Софія. — Ти глянь. Раптом вразить.

— Ну тебе він купив за три копійки, — каже він. Складає аркуш, як партитуру. — Часу в мене обмаль… Хоча…цікаво почути того, хто не хоче в оперу.

Софія крізь усмішку, майже муркоче:

— Ну… ти ж знаєш, я в молоді не помиляюся. Я коза-дереза…

Лисенко підкручує вуса, наспівує

— За три копи куплена, пів бока луплена! Дивись мені, Софіє…

Софія тупцяє, показує ріжки:

— Просто зайди. А то забодаю.

Легенько штовхає його в бік.

Лисенко злегка кланяється:

— Коза наказує — маю слухатись. Як, кажеш, його…?

Софія, кивком:

— Петлюра.

> ПРИМІТКА. С. Русова написала лібрето до опери “Коза-дереза”.

Перша публіцистична праця Русової — рекламна стаття про Шевченка.

IV. ДИРИГЕНТ

Березень 1901

Шевченківські дні

Полтава, Семінарія

вул. Колонійська (зараз Сковороди) 1/3

Микола Віталійович Лисенко штовхнув двері. Рипнули, але піддалися.

Актова зала.

Рояль.

Відсунутий стілець.

Попід стінами семінаристи.

У кутку тихо парує самовар на вільховому вугіллі. На кришці тремтить порцеляновий чайничок. Від нього шлейф сушеної м'яти й перетертого листя порічок.

Біля самовара на вишитих рушниках полумиски з праніками. Микола усміхнувся: хрещениця, Софія, вгадала. Хлопці доклалися по-повній.

Біля рояля по паркету уламки скла. Щось побили?

Лисенко озирнувся.

— Добрий день.

Хлопці враз випростались.

— Вітаємо, пане Миколо!

— А де ж цей ваш… Петлюра?

Ніхто не встиг відповісти.

До зали вбіг білявий семінарист.

Під пахвою портрет Шевченка. В рамці. Без скла. В другій руці віник із совком.

Не глянув.

Поставив портрет на стіл. Наче Тарас гризтиме праніки із чаєм.

Дмухнув для надійності: чи встоїть? Тарас втримався. І не таке бачив.

А відтак помітив гостя.

Віник в лівицю.

— Добрий день...

Потиснув руку.

Погляд на скло.

— Перепрошую.

Взявся замітати. Лисенко дивився кілька секунд. Засміявся.

— Ага… То це ви тут головний.

******

Гостя усадили в фотель.

Налили чаю.

Симон швидко розставляє хлопців.

— Баси ближче. Другі тенори правіше. Вступ разом. Не поспішати.

Сам за рояль.

Кивок.

Акорди.

Хор підхоплює.

“Отак-то, Богдане!

Занапастив єси вбогу

Сироту Украйну!..”

Лисенко слухає. Піднімає руку.

— Стривайте.

Киває на Симона.

— Сам.

Той підводиться. Ледь помітно ковтає.

І починає.

“Не смійтеся, чужі люде!

Церков-домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна…”

— Досить.

Лисенко дивиться просто на хлопця.

— Голос є. В оперу можна. Але таких... багато.

Симон кліпає. Мовчить.

Лисенко питає:

— "Б'ють пороги" знаєте?

Хлопці розгублено:

— Знаємо… Але не готували. Репетиції не було.

Лисенко киває:

— Буде.

Дістає з портфеля власну партитуру.

Простягає Симонові.

— Пів години.

Той бере ноти. Гортає. Микола дивиться просто в очі.

— Покажи себе.

******

Симон бере партитуру. Гортає кілька сторінок. Завмирає.

Брови сходяться. Палець їде по нотному ряді. Тиша така, що чутно як шипить самовар.

І раптом...

Ніби хтось увімкнув інший режим.

Він різко підводить голову.

— Тенори, сюди. Хутко.

Короткий погляд.

— Ні. Не ти. Міняйтеся.

До басів:

— Не форсуй. Саме піде. Спокійно.

Ще крок. До якогось хлопця.

— Ковирятимеш в носі, вийдеш соло. І тобі це точно не зайде.

Хлопці регочуть.

— От. Уже краще.

Один із семінаристів невдоволено хитає головою.

— Я мав стояти тут.

Симон мовчки переставляє його. Піднімає руку.

— Почали.

Кілька тактів.

Звучання розповзається.

Симон нічого не каже.

Лише дивиться.

Хлопець сам кривиться.

— Можна... назад?

Всі сміються.

Петлюра вже біля іншого.

Поправляє лікоть. Комусь вкладає ноти.

Комусь дає потиличника.

— Це тобі не ліжко.

Комусь киває.

— Оооо. Повториш.

Минуло лише кілька хвилин.

Строката юрба перетворилася на лебедя.

Стала хором.

Лисенко більше не дивився в ноти.

Лише на Петлюру.

Пів години сплило.

Лисенко відкладає годинник.

Симон киває.

— Готові. Буде а капелла.

Проводить долонею по чубу. Волосся мокре від поту, але слухняно лягає набік. Сіпає плечима. Відтягує комір ряси. Повільно виходить уперед.

Не за рояль.

Розвертається обличчям до своїх.

Підіймає руки.

І в цю мить Лисенко розуміє.

Хлопець навіть не збирається співати.

Він диригує.

******

Симон піднімає руки.

Тиша.

Перший помах. Хор вдихає.

“Б'ють пороги; місяць сходить,

Як і перше сходив…”

Жодного соліста.

Сам хор. І хлопець попереду.

Симон майже не рухається.

Короткий змах кисті.

Ледь помітний кивок басам.

Поворот до тенорів.

“Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани…”

Голоси сплелися лозою.

Наче вони співали це пів життя.

Лисенко не зводить очей з диригента.

Симон уже не чує залу.

Не бачить гостей.

Не пам'ятає, що його випробовують.

Є тільки хор.

“Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…”

Лисенко бачить:

той, що має кращий голос у цій залі добровільно відрікся від соло заради спільної пісні.

******

Останній акорд розчиняється в тиші.

Хор розпадається. Ряси на всі боки.

Хтось до самовара.

Хтось на вулицю.

Симон повільно крокує до відсунутого стільця.

Сідає.

Розшнуровує черевик. Стягує.

Сіра шкарпетка наскрізь просякла кров'ю. Кілька багряних крапель на паркет.

Уламок пробив підошву, застряг і порізав стопу.

Симон мовчки витяг скло двома пальцями.

Скривився.

От тепер стало боляче.

Лисенко сидів поруч. Подивився на кров. На хлопця.

— Голос у тебе є. В оперу взяли б.

Кивнув на хор, що вже галасував біля самовара.

— Але… Це не твоя доля.

Симон мовчав. Лисенко поклав долоню йому на плече.

— Оце...

Кивок у бік хлопців.

— Твоє.

> КІНЕЦЬ КАНТАТИ:

Нехай ще раз усміхнеться

Серце на чужині,

Поки ляже в чужу землю,

В чужій домовині.

(Т. Шевченко)

> ПРИМІТКА.

Вам не здалося. Кантата повторює життєвий шлях Симона. Але в 21 рік він цього не знає.

Інцидент з Лисенком документально підтверджений. Голос, гідний опери, у Симона був. Це зафіксовано в численних спогадах. Тільки чули його лише близькі і друзі.

VI. ВИКЛИК

Березень 1901

Шевченківські дні

Полтава, Семінарія

вул. Колонійська (зараз Сковороди) 1/3

Через кілька днів після концерту. Кабінет ректора.

Двері відчинилися.

Семінаристи зайшли мовчки, втуплячись у підлогу. Диригент, Петлюра, йшов останнім. Окуляри. Чуб дибки. Глянув на композитора. Зітхнув.

Лисенко впізнав усіх.

Навіть того, хто під час репетиції отримав потиличника.

Тим часом ректор, пузата ряса з золотим хрестом, розходився чимдалі гучніше. Микола пів години слухав його вереск.

— Вечер музыки. В моей духовной семинарии!

Погляд ковзнув по хлопцях.

Борода затрусилася.

— Кто позволил пригласить сюда господина Лысенко? Который есть не кто иной, как бунтовщик. Против самодержавия.

Хлопці не відповідали.

Щоки ректора наливалися буряком.

— Кто позволил вам, мракобесы, исполнять вашего селянского идола? Шевченко. Прямо перед носом у жандармов!

Хотите, чтобы наше духовное заведение закрыли, а меня сослали?

Мовчанка.

Ректор поклав долоню на стіл.

Стишився.

— Композитор Лысенко под наблюдением царской охранки.

Микола глянув на ректора. Хлопці так просто не відбудуться.

Той кинув на стіл стос аркушів і пера.

— Вы. Немедленно напишете. Что господин Лысенко незаконно проник в наши благочестивые стены. А затем ввел во искушение невинных отроков. И растлевал своими порочными песнями.

Кожен мав підписати цю гидоту.

Лисенко дивився. Він таке вже бачив. І в консерваторіях. І в духовних училищах. Всюди. Влада наступала на п’яти.

Композитор знав, чим це закінчується.

Ректор обернувся до білявого.

— Петлюра. Пишите. Первый. Подайте пример истинного покаяния.

Симон підвів голову.

Повні губи розповзлися від вуха до вуха.

Очі блиснули за шкельцями.

— Це неправда.

Ректор звів очі.

Симон сіпнув плечима. Розправив рукави.

— Пан Лисенко нікого не вмовляв.

Це я написав йому листа.

Я запросив.

Сам.

І відсунув від себе аркуш.

Голос рівний. Микола бачив: хлопець спокійний. Він вже все собі вирішив.

У кабінеті стало так тихо, що було чути, як цокає годинник.

— Хором керував теж я.

Симон дивився тільки на ректора.

— І кантату обирав.

Миколі пересохло в горлі.

Навіщо це?

Ректор без слів глянув на білявого.

Далі на чисті аркуші і махнув рукою: виходьте.

Всі.

******

Коридор.

Глухі килими.

Напівтемрява.

Лисенко зупинив Симона.

— Твоя кар’єра закінчена.

Симон похитав головою.

— Ні. Тільки починається.

> МОНОГРАФІЯ.

У грудні 1903 відзначали 35-річний ювілей творчої діяльності Миколи Лисенка. Він отримав більше 150 листів з усіх куточків України.

Вітальний лист також надійшов із Кубані. Його вітав вчитель гімназії Катеринодара, С. Петлюра.

Наразі цей підпис (з довгою горизонтальною планкою в букві П) вважається його першим публічним автографом.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, 10 клас:

С. Петлюра до 1917 року був майже не відомим журналістом. Навчався в семінарії. Нічим не виділявся серед однолітків.

VI. ВИГНАННЯ

За місяць до завершення.

Зачинщика і лідера.

Турнули із семінарії.

“Пісні співали. Мовою.

Своєю. Запрєщонною”.

Таке ми не допустимо.

На всі чотири сторони.

Хай котиться.

Мазепинець.

“Вовчий квиток”: заборона на вступ до будь-якого університету імперії.

Один із викладачів зітхнув:

— Шкода. Ви мали стати єпископом.

Симон посміхнувся:

— Патріархом. Буду. Побачите.

Виключений, але обраний.

Делегат на всеросійський студентський з’їзд від Полтави.

Повертається.

Жандарми зустрічають. З кайданками.

Арешт. Допити.

Батько продають землю, щоб витягти.

Мати довго мовчать.

Такого сина ворогу не побажаєш.

Тікає на Кубань.

Губернський розшук.

> СПОГАДИ В.ВИННИЧЕНКА:

Петлюра так і лишився недоучкою. Вигнали, бо провалив іспити.

> ПРИМІТКА. Дядько Симона, Сильвестр (Ольшевський) — архієпископ.

Висвятив Колчака. Замордований червоними.

У 1998 канонізований рпц.

У 2000 оголошений мучеником.

У 2018 розканонізований.

Дядько Петлюри не може бути святим рпц. Просто не може.

СЦЕНА ПІСЛЯ ТИТРІВ.

ЛИСТ. ВОЛОДЯ

Київ. Пушкінська (Чикаленка).

Перші дні січня 1918.

Темрява.

Письмовий стіл.

Жовта пляма посеред темряви.

Дим. Срібна попільниця.

Володя зосереджений. Вдягнений.

Бере аркуш. Рівняє.

Дивиться.

Виводить.

Перший рядок.

“Ну що.

Ти хотів по-дорослому. То давай.

Почни з того, щоб собі не брехати.

“Ти так глибоко в мені, я не можу тебе ані забути, ані зненавидіти”. Слова Франка. Пишу я.”

Коротка пауза.

Усміхається у вуса.

“Я все пам’ятаю. Навіть те, чого ти боїшся.”

Перо пішло далі.