Нерозказане

1. ПАНОРАМА

1.1. ГЛУХІВ

1.1.A. НОВИЙ РІК

Глухів від початку був як кістка в горлі. Український. Заможний. Освічений. Столиця останнього гетьмана, Розумовського.

В місті була самооборона, козаки, юнкера — все, що викликає червоні судоми. Мер і місцеві десять днів тому вигнали червону падаль на всі чотири: розігнали їхнє гніздо — ревком.

Міський голова, Володимир Аммосов, герой війни з університетом за плечима лишився в місті. Втечу не планував, це його Глухів. Його люди, хтось мусить стати за громаду.

Новий рік.

Шоста ранку.

Обійстя міського голови.

Їх було шестеро. Жоден не розумів української. Керував вилупками Циганок, це його в складі ревкому Аммосов депортував до Києва. Як злочинця. Але він втік, озброївся і прийшов мститися.

Тепер він стояв у будинку Аммосова.

Аммосов відчинив. Не ховався.

— Ти думав мене заарештувати колись, то ось я за це прийшов знищити тебе, — заявив Циганок. — Виходь, падла буржуазна.

Мер вдягнув кожух і вийшов.

Циганок ішов першим.

За ним Аммосов. Позаду п'ятеро червоних москалів.

Пройшли двір.

За кілька кроків до хвіртки раптом Циганок обернувся. Підняв револьвер.

— Раз.

Вистрілив.

Аммосов упав.

Ще троє вистрілили з гвинтівок.

В підвалі ховалися дев’ять членів міської думи і повітової управи.

Витягли всіх. Живих не лишилося.

Це був лише початок.

Ворогів ставало все більше.

Хто був у списках козаків — перших.

Хто мав гроші, виявився класовим ворогом простих російських рабочіх і крєстьян.

За годину прийшли на подвір’я мерового брата. Двір став червоний.

Через дві — до зятя з родиною.

Далі до іншого брата.

Наступними стали сусіди.

Глухів був винен. В тому, що стояв за Україну.

1.1.B. ГІМНАЗІЯ

29 січня 1918

Тіла витягли на сніг.

Два гімназійні класи: хлопчики 13 років.

Вчора. Це сталося вчора.

Вони сиділи в підвалі. З вчителем. Батьки думали: малих не чіпатимуть.

Помилялися.

“Выходите! Сучье отродье”

Один малий запитав: “А підручники брати?”

Розсміялися. Виштовхали назовні.

Малі збилися в купу. Пара з рота. Холодно. З ноги на ногу.

Пошкодували набоїв. Штики. Хто вижив — добивали. Прикладом. Душили. Хтось стік кров'ю з порізаною шиєю.

Склали під парканом.

Щоб всі бачили. Приліпили: “ХОРОНИТЬ ЗАПРЕЩЕНО”.

Люди плакали.

Матері божеволіли.

Шукали. Знайшли не всіх.

Одного, найменшого, витягли з копиці листя за льохом. Без одягу, порізаного.

Завернули в рядно. Щоб мати не побачила, що з ним вчинили.

Поклали до всіх очима до неба.

> ДЕРЖ. АРХІВ ЧЕРНІГ. ОБЛ. Ф. 182

Відомо, що тільки в м. Глухові (не рахуючи околиць) на початок березня 1918 р. вбито до 500 чоловік місцевої інтелігенції. Убивці не обнародувалися і не заарештовувалися,

тому що ім'я їм було "російський народ".

> МОНОГРАФІЯ

При відступі з Глухова, знищивши всю українську інтелігенцію, червоні влаштували єврейський погром. Відомо про понад 100 жертв, серед яких діти.

1.2. КИЇВ

21 день Содому

9 лютого – 1 березня 1918

Київ

Тіло Києва розірвали орди. Таргани.

“Мешканців не жаліти. Всі винні. Буржуазна наволоч”, — кричав Муравйов вголос і паперами.

1.2.A. ПОПІЛ

Ніч із 7/8 лютого 1918

Київ

Муравйов чотири дні в Дарниці. Думав, візьме Київ без бою. Але ні. Наскоком не вийшло.

Влаштували вогняне пекло. За 100 годин по місту пустили п’ятнадцять тисяч снарядів. Особлива радість: влучили в Центральну Раду і будинок Грушевського.

Муравйов мав досвід.

В Харкові здирали шкіру.

В Полтаві витягли семінарію, садили викладачів на кіл.

Чому? Бо вивчили Петлюру. Отже, всі винні.

В Катеринославі розіп’яли священників.

В Одесі офіцерів кинули в чан з окропом.

В Чернігові витрясли все — збирали контрибуцію.

Києву виставили рахунок.

П’ять мільйонів рублів.

В місті лишилося чотириста тисяч.

******

Під кулями і попелом.

Під чорним снігом з Дарниці.

В сирих підвалах кам’яних.

Кияни задихаються.

Щурі. Мокроти.

Вереск.

Вибухи.

Старі. Малі.

Жінки з пелюшками.

Всі туляться під стінкою.

А поруч білі воїни.

Вони не про політику.

Центральна Рада їм не вгодила,

Вони за нєдєлімую.

Всі збились

В купу сірую.

Що хочуть ці загарбники?

Цей біль колись закінчиться?

Гармата.

Ще гармата.

Тріщина.

Скло з шибок обсипається.

Аж раптом різко стишилось.

ОРДА ПРОНИКЛА В СЕРЦЕ

КИЄВА.

> МУРАВЙОВ. СПОГАДИ:

Я зайняв місто, бив по палацах і церквах ... бив, нікому не даючи пощади! Дума просила про перемирʼя. У відповідь я наказав душити їх газами.

1.2.B. КИЇВСЬКА ДУМА

Хрещатик 18–20

Двері вибили ногою.

“Кто тут главный? Этот, как его, мэр. Передайте”

Вручили папір:

“Двадцять чотири години — щоб жодного мерця на вулицях”.

Трупи були повсюди. На Вознесенському узвозі їх зносили і складали купами. Чоловіки в шинелях. Жінки. Діти. Ті, кого дістало снарядом, на вулиці чи вдома в ліжку.

По підвалах. Люди ховалися, влучав снаряд, а відтак вони ставали спільними могилами.

Трупи лежали в ліжках.

На вокзалі.

Під парканами. Люди без житла просто замерзали на вулицях.

Шинель стала ордером на розстріл. Служив – не служив, за Україну чи за червоних, неважливо. Шинель на плечах значила: вбивати можна. Але перед стратою її веліли зняти. Тепла вовняна на вагу золота: червоні гріли дупи на морозі.

Міська управа збирала підводи. Вивозила тіла як могла.

Не встигли за добу.

Наступного дня загарбники повернулися. Дума замовкла. Два постріли в міського голову.

Перший не влучили. Другим — у руку. Щоб папери не підписував.

Пішли геть. Винесли все, що можна було винести.

Окупаційна влада працювала.

1.2.С. МАРІЇНСЬКИЙ ПАРК

10 лютого 1918

Списки знайшли: хтось із місцевих продався за гроші. Військово-спортивні організації. Гімназисти. Вільні козаки. Юнаки, ті, хто за Україну. Винні самим фактом вибору.

Ходили адресами.

Стукали в двері. Шукали.

— Фамілія?

Гімназист назвався.

— Єсть.

Хлопця відвели до інших.

Били ще дорогою. Дехто сидів без зубів. Хтось не міг сісти.

Заводили в Маріїнський парк групами. В гімназійній формі.

Записався у “Вільне козацтво” — отже, смертна кара.

Їх було понад двісті.

Тіла скидали в урвище. Батьки думали, вони ще повернуться. Чекали додому.

1.2.D. МАРІЇНСЬКИЙ ПАЛАЦ

Двоє червоних мочилися на картини.

Руки витерли шторами.

Позолочене крісло витягли надвір.

Порубали.

Кинули у вогонь.

Палало до неба: книги, картини, меблі.

Холодно.

Пили горілку.

Дякували леніну.

Столове срібло розтягли по кишенях.

Один пролетарій кудись тягнув мідну гусятницю.

1.2.E. ЛАВРА

Попів вивели на мороз. Наказали зняти все. Довго сміялися з голих тіл на снігу. Атеїсти, але хрести познімали.

Перстень митрополита не знімався.

Відрубали.

Зняли.

Закинули в скриню до решти.

Ікони знімали зі стін.

В полотнах пробивали дірки.

Діві Марії домалювали губи. Святому дитяті кулю в голову.

1.2.F. БУДИНОК ГІНЗБУРГА

Двадцять червоноармійців оточили весь будинок. Хтось вистрілив з вікна.

— Контрибуция.

Мешканці не заплатили. Навіть не вийшли.

Вибили перші двері.

Потім другі.

Відтак — всі.

Квартира за квартирою.

Гроші. Срібло. Кожухи. Посуд. Спиртне. Ліки.

Витрушували шухляди. Заглядали під ліжка.

— Реквизиция во благо трудящихся.

Хто стріляв, так і не знайшли.

Винен був будинок.

1.2.G. БЕССАРАБКА

Ринки вигребли першими.

Бессарабський. Житній. Сінний.

М'ясо. Борошно. Крупи. Масло.

Все підлягало реквізиції.

Пекарні оголосили общєствєннимі. Віднині хлібом керував продовольчий комісаріат.

Хліб зник.

Ввели пайок.

Три чверті фунта на людину.

Потім половина.

Потім чверть.

Чергу займали вдосвіта. Дубіли на морозі, щоб отримати хліб скибкою: гороховий або пшоняний. Сіро-зелений, важкий, мокрий.

Чверть фунта хліба на добу.

Завбільшки з галушку.

1.2.H. СВЯТО

Про киян не забули.

Мешканці повинні були зрадіти.

Минув місяць від вбивства П'ятакова. Українська влада знешкодила їхнього ватажка.

Отже, свято.

Народне гуляння включало в себе:

Пайок.

П'ятдесят грамів горілки на душу.

Пісні про леніна і дзержинського.

Салют на все небо.

Свято смерті.

> ПІДРУЧНИК З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, 10 КЛАС:

Дана окупація в програму не включена. Жертви малочисельні.

> МОНОГРАФІЯ: За три тижні страчено від 3000 до 5000 киян.

До шпиталів потрапило 822 поранених. Матеріальних збитків так і не підраховано.

2. АРМІЯ

1917-1918

СПб – Київ – Сарни

2.1. ЕЛІҐЕНТИ*

10 листопада 1917

Петроград

(*ті, хто робить вибір)

Кілька днів по жовтневому перевороту.

Генерал-майор царської армії Олександр Осецький повернувся надвечір. Зачинив двері, зняв кашкет і сів навпроти капітана Удовиченка.

Їх разом зірвали з фронту.

Обом прийшли повістки в червону комендатуру.

Дивно: пів року уявляв, і от цей день настав. І ще дивніше: жодних хвилювань генерал не відчував, хоча й служив у цій армії все своє доросле життя. А зараз йому сорок чотири.

А як це зараз довести Удовиченку…

Присів біля столу.

На ньому стос пошти. Три конверти без жодних опізнавальних знаків. Один розкрив пащу. Відтіль позирав аркуш. Аналогічні сипалися в поштову скриньку не перший тиждень.

Виведено нерівно.

“Хохлы. Предатели трудового народа. Повесим”.

Удовиченко кивнув: це вже сотий такий.

Генерал сперся обличчям на долоні:

— Завтра не підеш. В комендатуру.

Удовиченко відклав цигарку.

— Мене викликали.

Генерал кивнув. Розстебнув комір шинелі.

— Я там був. Перевіряли службу. Де бував. Де викладав, кому і що. Хто призначив полковником. І за що. Коли генералом. Чому служив в українському корпусі. Звідки гроші.

— Знайшли?

— Ще шукають.

Удовиченко хмикнув.

Осецький взяв верхній лист. Перечитав. Зім'яв і кинув назад на стіл.

— Тепер я буржуй. І українець.

Скривився.

— Це вже дві статті.

— Але ж відпустили, — почав був капітан.

— Мене. А тебе? Завтра?

У кімнаті стало тихо. Хіба що за вікнами якесь п’яне бидло все ще святкувало “побєду трудових мас”.

Удовиченко докурив. Загасив цигарку.

Осецький подивився на нього.

— Їдемо.

Удовиченко мовчав.

— Додому. В Україну, — прозвучало як гасло.

Удовиченко радощів не виказував.

— До того Петлюри? З Центральною Радою?

Осецький знизав плечима. А більше нема куди.

У кожного офіцера нині було три шляхи: іти кланятися до червоних, молити, щоб пробачили службу царю. Або до білих.

Щоб уже ті пробачили "хохлацтво". Позаяк що білі, що червоні не вважали українців за щось окреме від великоросів.

Третій шлях теж існував: додому. До України-неньки.

Про міністра Петлюру ходило достатньо. Доброго і не дуже. Восхвалянь і бруду.

Семінарист. Журналіст. Соціаліст. Революціонер. Без військової освіти. Який чомусь опинився на чолі українського військового руху.

Удовиченко глянув на конверти.

— А що, там краще?

Осецький теж подивився на них.

— Принаймні там нас не збираються вішати за те, що ми українці.

— Коли?

— Сьогодні.

Удовиченко підвівся.

Треба було поспішати: поїзд скоро рушав.

2.2. ЕТАТИСТ*

*Той, хто вірить в силу держави

Лютий 1918

Залізнична станція “Ірпінь”

с. Ігнатівка, під Києвом

Олександр Удовиченко витяг руку з кишені. Зиркнув на годинник.

Запізнювався.

Паровози видихали білий дим. Повсюду розкидані тюки з шинелями, ящики з набоями. Коні, що брикалися від свистків і спалахів. Запорожці трималися строєм. Людей Прісовського вантажили окремо. Десь далі Болбочан сновигав уздовж своїх і щось коротко наказував.

Були всі.

Крім гайдамаків.

Їх Петлюра відвів у Шпитьки, село за двадцять верст звідси (*~22 км).

Здається, цю новину обсмоктали всі.

Як же ж так?

Окремий загін. Окрема локація. А контроль?

Що цей Петлюра собі дозволяє? Невже здумав узурпувати владу?

Удовиченко чув і не таке. Що Петлюра захищав Київ, щоб самому потім його захопити.

Ну так.

Звичайно.

А поки Симон, на думку пліткарів, десь “готувався стати синьо-жовтим наполеоном”, Удовиченко замість Шпитьків стирчав тут.

За три місяці багато що змінилося.

З Петрограда вони з Осецьким зробили крок у прірву. А воно он як вийшло: Осецький став генералом українського війська, очолив Генеральний Штаб.

А він сам з капітана отримав полковника і служив начальником штабу Гайдамацького Коша. Під Петлюрою. Тим самим колишнім міністром, семінаристом, журналістом і соціалістом, до якого вони тоді вирішили їхати.

У кишені лежала записка від генерала.

Петрів передав її ще зранку. Олександр не читав. “Не твоє — не лізь”, правило, що ніколи не підводило. Але від кого і кому знав.

Знову глянув на годинник.

Всеволод Петрів стояв поруч, наказав поки що чекати. Через Петлюру. Який навіть не спромігся а чи то пак не зволив явитися вчасно.

З дороги загуло.

Нарешті!

Удовиченко першим повернув голову, посмішка розтягла щоки. Чорт. На морозі ще губи репнуть. Ледь стримав серйозне обличчя.

Автівка підстрибнула на мерзлій колії й загальмувала біля перону.

Першим вивалився Микола Чеботарів.

За ним Отаман.

І все.

Тю.

А де ж?

Петлюра побачив погляд полковника. Вказав очима. Кивнув.

Обійшов машину і відчинив другі дверцята.

— Михайле Сергійовичу.

Тиша.

Симон нахилився.

— Агов. Професоре!

З автівки нарешті показався Грушевський. Мав кепський вигляд. Пом'ятий, неголений, сірий. Тиждень під обстрілами. Сам. В сирості. Невідомо, що їв. Червоні прицільно знищували саме його будинок. Величезна багатоповерхівка з двох крил у формі літери “Г”, з опаленням, ліфтами і крамницями — була знищена десятками гармат. А в підвалі ховався сам Пан Професор.

Судячи з обличчя, Грушевський не бачив потреби кудись їхати.

Вибрався. Оглянув станцію.

Штрикнув Симона тростиною.

— Я не згоден. Я лишуся в Києві.

Симон кивнув. Але посміхнувся.

— Голова Центральної Ради не може тікати зі столиці, — буркотів Михайло.

— Пане, Микола Чеботарів ліз за вами в підвал, порвав шинель. Тепер ви зобов'язані виконати його бажання. А він хоче, щоб ви сіли в клятий потяг.

Грушевський обернувся до нього.

— Маніпуляція.

Удовиченко опустив очі.

Професор сердито поправив пальто.

— Я повернуся.

Але Петлюра вже помітив Петріва.

Показав на Грушевського.

— Ось. Українська державність. Забирайте.

Грушевський від нервів затрусив бородою.

— Я вам не пакунок!

— Звичайно ні, Михайле Сергійовичу. Пакунок уже був би на пів шляху до Житомира.

Удовиченко пирхнув.

Згадав. Записка.

— Симоне. Від генерала Осецького. Петрів передав.

Петлюра прочитав.

Удовиченко дивився на його обличчя.

Глухо. Знову ні.

Петрів перевів погляд з одного на другого. Удовиченко кивнув на записку.

— Генерал пропонує йому загальне командування.

Петрів глянув.

Це ж той самий отаман, який от-от врятував голову Центральної Ради.

“Синьо-жовтий наполеон”.

Смішно.

Петлюра кашлянув.

— Передаси Осецькому: ні. Державу я врятував. А військом нехай керують генерали.

Петрів мовчав.

Симон сунув записку в кишеню.

— І ще одне. Я не хочу бути у владі, яка зараз іде кланятися до тих, хто програє. Я вже казав. Ну які, в біса, німці?

Удовиченко насупився.

— А якщо більше виходу немає?

— Нехай ідуть. Я їх для того й витяг.

> СОЛДАТЕНКО В. ВИННИЧЕНКО І ПЕТЛЮРА:

Німці прийшли в Україну на виклик Петлюри. Українська армія не займалась звільненням, цілком покладалась на своїх нових патронів.

*В. Солдатенко:

Д-р Інституту пам’яті до 2014.

2012 лауреат Премії Пушкіна від В. Путіна

2014 отримувач Премії сталіна (надано рф).

2.3. ЄВАНГЕЛІСТ*

Той, хто приніс добрі новини

Лютий 1918

Сарни

Штаб втиснувся просто на станції. Цегляна будівля, прибита до землі чи то соромом, чи то вагою відповідальності.

Карти на столі. Телеграф за стіною. Від вугілля вже важко дихати.

Стрільці приєдналися до гайдамаків у Житомирі. Далі був Коростень. А відтак Сарни.

Євген Коновалець схилився над картою. Удовиченко щось відмічав олівцем.

Телефон задзвонив утретє.

Симон подивився на нього.

— Якщо це знову...

Удовиченко підняв слухавку.

Простягнув Петлюрі. Кивнув. Саме так. Знову.

Симон заплющив очі.

— Слухаю.

Знову те саме. Загальне командування. Війська. Зараз потрібна людина, за якою підуть.

Симон мовчав. Слухав.

— Олександре Вікторовичу, та годі вже. Ні.

Ще пауза. На тому кінці слухавка щось шепотіла.

Симон стиснув слухавку. Ніздрі розширилися.

— Ні, я сказав. Крапка!

Поклав.

Коновалець навіть не відірвався від карти. Буркнув:

— Ще подзвонить.

Постукали. Зв'язковий.

— Телеграма. Від Остапенка.

Симон розірвав край.

Змінився з лиця.

— Берестя.

Коновалець випростався.

— Підписали?

Тиша. Двері знову відчинилися.

Грушевський у пальті й шарфі, червоний від нежитю. Всівся, дістав хустинку.

Гучно висякався.

Удовиченко відсунув карту.

Симон дивився на професора.

Грушевський сховав хустинку.

— Ну що ж, шановні.

Кашлянув.

— Німці йдуть в Україну.

Подивився на трьох військових.

— Вертаємося.

> ПОПОВ (ЧЕРВОНИЙ КОМІСАР) СПОГАДИ:

Сили петлюрівських військ з кожним днем наростали. Майже щодня то в одному, то в іншому місці відбувалися збройні сутички. По наших тилах концентрувались курені петлюрівців, очікуючи підходящого моменту для генерального зудару.

2.4. САЛЬВАДОР*

*Той, хто рятує

1 березня 1918

Київ

Київ не мав полегшення.

Лежав пошматований. Порізаний. Клапті з написами “Смерть буржуям”. Смерділо більшовицькою сечею. Місто завмерло. Боялося наступного ґвалтівника.

Але увійшли свої: запорожці.

Потім Євген зі стрільцями.

Потім Удовиченко.

А за ним Петлюра.

І вже аж потім німці, запрошені в Бересті.

Симон не був у владі. Не мав погонів. Але його іменем назвали звільнення.

Німці пропустили його війську зайти першим.

Більшовицька “Правда” брехала:

"Впереди сил предателей идет карательный немецкий отряд. Все войска маршируют под командованием бывшего генерального секретаря Украины Петлюры, который носит звание всеукраинского атамана”.

Отаман ішов пішки.

Втомлений. Мовчазний.

Не знав, чи стоїть його будинок.

Але за ним тяглася тінь командування. Він не святкував. Але на нього дивились, як на героя. Люди вважали його головним. Все просто. Інших не було.

І знову Київ. І знову не його.

Німці зайшли наступного дня.

Але зберегли обличчя Грушевському.

А Симон підіграв. Завів військо.

І знову пішов.

Синьо-жовтий наполеон по букві закону віддав своє військо державі. Гайдамаки перейшли під загальне командування.

Симон відійшов.

Це не його влада.

Він був проти німців. З першого дня казав: Антанта і тільки.

Але. Весняне повітря відрізнялося від зимового.

В небі літало нове слово.

Розливалося Києвом.

ПЕТЛЮРІВЦІ.

> ВИННИЧЕНКО В. Спогади:

С. Петлюра під назвою Головного Отамана на чолі малесенького загону, що він його зібрав, в’їхав (слідом за німцями, розуміється) до Києва на білому коні як завойовник України.

Примітка.

* Образ Петлюри на коні (він ніколи не їздив верхи) — це особисті фантазії В. Винниченка.

> ПІДРУЧНИК ІСТ. УКРАЇНИ, 10 КЛАС:

Якщо не казав окупацію (про яку дітям краще не знати), то можна і про звільнення не казати.

А то ще треба буде пояснювати, чому люди носили Симона на руках.

3. ДІАЛОГ

Березень 1918

Київ, Гоголівська, 27

Будинок С. Єфремова

Будинок не в центрі. Тихий закуток. Солдатська слобідка. Штахети, сад і квітник. Колись тут були вечори. З Лесею, Франком. Нечуєм-Левицьким. Симон згадав. Максим, Славінський, його сюди привів. Знайомив з усіма.

Як інше життя.

Зараз тут все не так. Окупація витоптала все.

Сутеніло. Вугілля економили. Сиділи у верхньому одязі. Сергій Єфремов в бушлаті. Симон в зимовій шинелі.

Сергій не вітався:

— Навіщо, Симоне? Що ти хотів цим довести?

— Ти про владу? Ну. Це я вивіз Грушевського. І не лише його, — Петлюра розвалився у кріслі.

Сергій не вгавав. Було видно, що йому боліло.

— Всіх цих… Ти мав дати їм зникнути… Ми б почали з нуля.

Зависла тиша.

Симон повернувся.

— Без влади нема держави. Навіть такої влади, як наша. Навіть такої держави, що є. Що б я довів, якби вони зникли? Помстився за звільнення з уряду?

Сергій:

— Грушевського вберіг? Та він за тебе слова не мовив, коли Володя тебе турнув. Скільки хлопців віддали життя, щоб Центральна Рада евакуювалася?

Симон починав закипати:

— Припини. Негайно. Я ще повернуся. Не знаю, як і коли. Вони мене не здихалися. Я не здався.

Сергій понизив голос:

— Німці. Тобі не пробачать, що ти перший увійшов в місто. Ходиш по лезу.

Симон засміявся.

— Німці! Ха. Мене сталін в кожній газеті демоном називає. На Украінє єсть только одін чєловєк, которий протів большевіков. І етот чєловєк, Сергію, це ж я.

Єфремова вже трусило:

— Я ж був тут. Все бачив. А ти знаєш, що твій Володя подав у відставку чітко тоді, коли червоні готували повстання.

Симон не реагував. Це він уже чув від Грушевського. Нічого нового.

Сергій стишився.

— А про Онисю? Ще тоді. До того, як ми з ним разом тоді сіли. Я не забув, хоч і 10 років пройшло. Тільки тому, що моя. В уряді я заважав. Я ж бачу про вас. Ми ж на сусідніх нарах були в камері. Одна його рука з твоїм листом. Друга... Пальці в спермі. Ненавиджу. Вона вагітна була. Через нього я втратив свою дитину.

Симон примружився. Гостро:

— Що ти зараз хочеш? Ми з тобою складали текст відповіді. Я підписав. Він підписав. Ти ж цього хотів? Праведник. Ляльковод.

Симон на мить замовк. Очі блиснули недобре:

— Онися твоя. Так. Знаю. Хочеш скажу? Бо ти її кинув сам на сам зі страхом. Вона хотіла чоловіка. Тебе. А ти що? Тримався з нею, як з вазою, що розіб’ється від дотику. Ну, вона і знайшла розраду. Ти ж Володю знаєш. Той не відмовить жінці.

Сергій стиснув щелепу.

Видихнув.

— Зараз він вернеться. Де він там ховається? Кажуть з червоними сношався. А ти знову будеш поруч з ним. В голові не вкладається. Що це, Симоне? Нащо він тобі?

Було чутно, як десь надворі рипіла хвіртка.

— Я з ним, бо я його створив.

Сергій пошепки.

— Горіти тобі в пеклі, Симоне.

“Я і так там”.

> МОНОГРАФІЯ.

С. Єфремов пережив окупацію в Києві. До окупації він був першим заступником Грушевського. Після звільнення Києва у владу більше не повернувся.

*Онисія Єфремова після зриву вагітності в 1907 більше не вагітніла. Викидень стався, коли В. Винниченко і С. Єфремов сиділи в “Третій політичній”.

4. ДУША

4.1. ВОЛОДЯ. СТАТИ ЧОЛОВІКОМ

Володі 18 р

Січень 1899

Єлисаветград (нині Кропивницький)

В рибному ряду смерділо. Тухле й слизьке. Мороз тримав, але сонце вже плавило сніг і оголювало почуття. Під ногами все вистелено риб’ячою лускою, хвостами, молоками. Сновигали облізлі, голодні собаки, в яких кожен хребець, здавалося, зараз проб’є шкіру і вилізе назовні.

Володя курив самокрутку, впершись плечем у промерзлу стіну. Мати відправила: купити, принести. В голові пульсувало. Від S.: "спершу — стань чоловіком."

Як?

І тут — вона.

Пальто бордове. Шапочка не по розміру. Вправляла її руками. Щічки рум’яні, сніг на комірі. Очі чорні. Може, на пару років старша. Вигини і округлості там, де треба.

Щож.

Зараз або ніколи.

Вона подивилася. Виразно. Оцінила.

Підбив кашкета. Рушив.

— Доброго дня, — просто стаючи поруч.

Зиркнула:

— Невже хочете поцілувати?

Він не посміхався. Дивився нахабно, наче мав право.

— Я Володимир. Вчуся. Художник. Так, хочу.

Пирскнула, але не відвернулась.

— Олеся, — сказала. — А що ви курите?

— Сам кручу. Хочете?

Скривилася. Не втекла.

Володю, це твій шанс.

******

“Зараз. До мене. Тут поруч.”— і посміхнулася.

Двері лишились прочиненими. Грюкнули від протягу. Вона зайшла вперед, не оглядаючись. Пальто на вішак. Шапка в кишеню. Чобітки під лавку.

Володя збирався щось про себе розповідати. Не треба було.

— У мене є портвейн. Тут, — простяг, як учень.

Вона озирнулась, вже без корсету.

— Ти дурний? Не можна!

— Чому?

Не відповіла. Скинула все. До решти.

Володя ще жодного разу не бачив голою дівчини. Завис.

— Роздягайся, дурнику, — слова вивели Володю зі скам’яніння.

Залізла на ліжко. Коліна, лікті. Голова в подушку.

Все, як він мріяв.

Але дивно. Це хіба всі жінки так роблять? Володя був певен, що треба буде вмовляти.

Він сто разів уявляв, як ковирятиме гачки. Стягне мереживо. А тут таке!

Стягнув лахи.

Це ж вперше в житті він це робитиме не сам, а з жінкою. Опустив очі на себе. Готовий.

Прилаштувався до неї.

Мабуть, це добре, що вона все знає. Чув, що не треба поспішати. Щоб не засміяли. Завмер.

— Ну ти ще довго оце? — ці слова Володя не чекав.

Добре.

Швидше — то хай так.

Він може.

Головне, щоб їй не боляче. Бо хто їх знає, тих жінок.

Вона мовчить. Не повертається.

— Господи. Давай швидше. Закінчуй!

Відсунулася.

Володя мовчки дивився. Що вона задумала?

Лягла на спину.

Подушку під стегна. Коліна розвела в боки і сама їх тримала. Так теж буває?

Добре.

Ще пара поштовхів. Кінчив. В неї.

Вперше в житті так.

Відвернулася.

— Ну! Чого вирячився? Умивальник отам.

Вода холодна. Судомило. Глянув.

Вона так і лежала задом на подушці. Ноги до стінки. Навіщо?

Він ніколи не чув, що жінки таке роблять.

Наступного дня і ще три рази все повторилося.

Подушка. Ноги догори.

******

Володя, лист до S,

Кінець березня 1899

“Побачив її за два тижні.

Йшла з подругою весела, рум’яна, в новій шапці. Зрадів. Підбіг. Усміхнувся.

— Олесю…

Вона спинилась. Подруга мовчки глянула на мене. Скривила губи:

— Господи. Знову цей притрушений.

Подруга:

— Це він?

— Ага. Той… збоченець. Художничок. Думає, я його кохаю. Аж нудить.

Я стояв. Як підстрелений. Вони пішли. Чув:

"Господи, які бувають наївні". "Нікчемний". "Хворий".

Я не зрушив з місця. Думав, що вже чоловік. Що зробив, як треба. Чи тіло в мене якесь… не таке? Чи з ним (ну ти в курсі) не вмію, як годиться.

Як далі буде не відаю.

А ще через місяць зустрів її знову на ринку. Її витошнило. Стояла зелена. З чоловіком. Він молодий. Кудись відійшов.

Вона.

Губи стиснуті. Відмахнулася.

— Не підходь. Стулися.

І тоді її голос, як рубанок по шкірі:

— Я вагітна. Ти схожий на нього. Ти підійшов. Тепер я знаю, я не безплідна. Це його вина. Я його кохаю. Без дитини мене б вигнали. Все. Ти більше не потрібен.

А далі глянула на мене.

Витерла рота.

— І ще. Навіть не думай заявитися. Навчися з жінками. Нікчема. Нічого не можеш.

Так і сказала.

Так і пишу зараз.

Нема чого приховувати від тебе.

Я стояв і мовчав.

Вона пішла.

******

Поплентався додому. Ноги нили. Згадав твій дарунок. Той. Я ж вже став чоловіком.

Думав, якась дрібничка. Виявилося, те, що мене змінило. Гірко і боляче.

Відкрив.

Твій корсет. Для сцени. Каркас. Сріблясто-сірий. Металеві ребра хрестами загострені, як леза. Скільки на ньому гачків? Сотня? А ці мотузки. Вздовж спини. І між стегнами.

Я такого, звичайно, не бачив.

Частина тебе. Ти прислав. Твої обійми. Твій запах.

Який же ти?

Не розумію. Як дихаєш? Як рухаєшся? Жива людина хіба поміститься в цій оболонці?

Вирішив: вдягну. Буду тобою. Та він не хотів мене. Звик до тебе.

Я тягнув. Руки вивертав.

Нарешті він замкнувся.

Штирі врізалися в мене. Один під лопатку. Інший між ребрами. Ще один у живіт.

Кров проступила. Але я стояв. Стояв. Раптом пішло накатувати.

Дуже дивно. Я став тобою. В твоїй шкірі. З твоїм запахом.

І я кінчив. Отак просто. Без рук. Виходить, що від тебе. Бо він це ти.

Я не знаю, це нормально?

Мене вкрила хвиля сорому.

Але це був ти. На мені.

Цікава гра у нас. Надсилаю тобі хустинку з моєю кров'ю. Щоб ти бачив.

Пиши, що далі робити.

В,

самотній художник з Єлисаветграда.

> ПРИМІТКА. Такий корсет — стандартна акторська річ того часу для корекції постави і створення нереалістичної талії. Шили такі вироби індивідуально. Прали зрідка. Щоб приховати запах тіла, використовували стійкі парфюми. Застібалися на гачки і мотузки, вздовж і додатково по внутрішній стороні стегон.

4.2. СЕМЧИК. ПОВЕРНУТИ СЕБЕ

1895 р.

Полтава.

Семену (в семінарії Семчик, вдома Семко) Петлюрі 15 р.

4.2.1. СУКНЯ

[За місяць до подій в главі “JULIET”, а також під час і після неї]

Єпископ Сильвестр, в миру Устим, дядько Семчика (вдома його кликали Семко), всунув хлопця до семінарії посеред року.

Співає, як янгол. Вигляд теж. Тиха дитина, смиренна. На папері п’ятнадцять, на позір хіба тринадцять.

Зовсім шпиндик. Шкіра чиста. Голос як скло. Очі сині, великі. Вії довгі. Чубчик білявий. Вуста повні, м’які. Хлопець соромився. Не треба йому їх. Він не дівка.

Устим це бачив.

Він якраз подав на “підвищення”. Хотів нову катедру. Запросив в Полтаву самого митрополита. З царської столиці, з Пітера. Театрала, естета і мецената. Кохався в мистецтві.

“Наш край сможет вас удивить”, — писав Сильвестр, — “готовим представление. Про силу русского духа. Наш театр не отстает от столичных”.

З митрополитом Сильвестр — російською. Прогинався.

За місяць до приїзду преподобного його викликали до Києва. Митрополит якраз був у Києві, в Лаврі. Сильвестра провели. Владика вийшов. Вказав перстом на картонку. Підвів брову.

— Вот. Платье Джульетты. Я согласен только на нее. Никаких убогих мучеников и тряпья. Нужна классика. И только. Понимаете?

Сукня була біла, з мотузками на спині. Розшита перлами по корсажу. Шовкова. Вінчальна. Мабуть, коштувала, як пів Полтави.

Сильвестр кивнув. А потім, написав для закріплення:

“Высокопреосвященнейший Владыка!

Склоняюсь пред Вашим Архипастырским Милосердием и смиренно жду великой милости: Вашего визита в сирую нашу обитель.

Ваше Высокопреосвященство всенепременно озарит наш несчастный малороссийский край, даст отрокам надежду на спасение и утвердит веру ихнюю.

Смею обратить Ваше внимание на одного из питомцев в составе труппы.”

Сукня була шита на дуже тендітну жінку. Устим давно таких дівчат не бачив. Тут, в Полтаві й Києві, жінки міцніші. Бо стеблинка не витягне хазяйство, дітей і питущого чоловіка.

А про хлопців годі й казати. Тут у семінарії міцні парубки. Від корови і поля.

Устим нервував. А як не підійде. Раптом Семко вже виріс? Розвинувся по-чоловічому.

І тут Сильвестра осяяло. Це ж дитяча сукня. Або сестри, або …. Господи. Ні. Не його це справа.

Привіз.

Серце Устима калатало, коли Семчик натягував рукави і зав’язував мотузки.

Підійшла.

Ще й у талії вшили. Дякувати Богу, Семчик ще не розвинувся. Устим дивився уважно, навіть під пахвами було все лисе. Малий.

Чутки розповзалися: митрополит алчєт. Щоб як дівчинка, тільки хлопчик. Але Сильвестр не міг оклеветати святу людину. То все заздрісники.

День виступу.

Скромну Полтаву осяяв своєю милістю Високопреосвященний Владика.

Семчик на сцені мов світло. Легкий, гнучкий, відкритий. Кожен рух, жест, оберт, як подих весни. Цілує Ромео. Співає. Танцює без взуття, ніби не торкається підлоги. Як почали аплодувати, малий аж підстрибнув від щастя.

Чисте дитя. Якось після репетиції уточнив у племінника, а чи він уже цілувався. Семко догриз яблуко і уточнив: “З дівчатами? Чи на сцені з Ромео?”. Мале кошеня.

Вистава скінчилася.

Семчик летів у гримерку, білий, як крейда. Не їв два дні. Ноги змерзли.

Устим чекав. Якраз докурив.

— Не перевдягайся. Пішли. Тебе чекає Владика. Говори з ним по-москальськи. Цілуй перста. Він усе для нас. Для тебе.

Навіть не похвалив.

4.2.2. ШАПКА

[Семчик / Семко]

Дядько мене вів коридорами, мовчки, тільки чоботи шкребли по камінній підлозі. Я думав: зараз битимуть. Різками. Або водою обіллють, і на мороз. Не даватимуть спати. Прив’яжуть, засиплють сіллю, не дадуть кричати. У нас так до всіх чинять. Навіть до менших.

За непослушаніє. Мені теж діставалося.

Було, що нігті злізли після цвяхів.

Може, я погано зіграв.

Митрополит скаже: не Джульєтта, а позорисько.

І всипе.

Ступив. Я сам. Дядько лишився.

А він був… Не те. Не старий.

Картатий костюм по моді. Черевики блиском. Не злий. Борода коротка. Підстрижена.

Пальці тонкі. Кільця. Без перснів. Я приклався.

Зап’ястя чисте, тонке. Шкіра ніжна.

Волосся, м’яке, вкладене. Пахнув парфумом. Не як у дядька. Легко, без задухи. Дим дорогий. Якась тонка штука для куріння.

Шия поголена, чиста, хреста не видно. Голос тихий. Сказав:

— Ты был неотразим.

Похвалив. Не битиме. Це було приємно.

Усміхнувся. Простягнув книжку.

Шекспір. Шкіра. Англійською.

— Заслужил. Учи иностранный, Дориан Грей. Будешь читать в оригинале.

Я взяв.

Вклонився.

— Иди, мальчик.

Я вийшов.

Дядько зайшов. Зачинилися.

Зранку дядько скомандував:

— Збирайся. Поживеш у мене, поки я тут.

Везе мене в собор. Служба довга, втомився. Дзвони. Ладан. Я в своїй чорній потертій рясі. Треба нову. Куца. Рукави закороткі.

Після служби дядько веде мене нагору. Кам’яні сходи. Келія. М’яке світло. Килими. Кіот порожній, без ікони, дірка наскрізна. Дерево чорне. Оксамит. Канати. Китиці.

Крісло.

Митрополит.

В золотому облаченні.

Усміхається.

— Поди сюда, чистое дитя.

Я вже не боюсь. Не битиме. Він розумний. Красивий. Щедрий.

— Готов служить своему Владыке, Семён?

Мовчу.

— Не кормят вас там, одни кости. Но так лучше. Для театра.

Підсунув стіл на коліщатках.

Сир, масло, хрустка булка. Горіхи. Груші зацукровані. Вино багряне. Келихи мідні з камінням.

Налив мені.

— За искусство. За красоту.

Їм, як звір, двома руками. Дивиться на мене.

Мені ще не можна, але я вже пив вино, на Різдво, у бабусі. Потім на губах було липке.

Ніхто не знає, але вже і курив. Вкрав у дядька цигарки.

Владика усміхнувся, почав цитувати:

— И смирял тебя, и томил тебя голодом, и питал тебя манною, которой не знал ты….

А далі мені все попливло. Змішалося. Якісь репліки. Темно.

— Мерзость! Я что? Должен ждать?

Нахиляється. Руки на мої плечі. Боляче. Трусить мене. Ключиці як поламані.

Світло з вікон розтягується пасмами.

Все. Далі нічого.

Оклигую.

Я голий. Руки розведені. Ниють.

Кіот. Я всередині рами.

Прив'язаний. Плечі німіють. Що це. Я не розумію.

Боляче. Дико боляче. Там. Боже.

Чим я завинив?

Що робити? Поштовхи. Стукає мене. Тумба з різьбами.

І стогне.

Його руки в мене на шиї, мотузку з моїм хрестиком затягують.

Раз.

Раз.

Я задихаюся, кашляю.

Відчуваю, що з очей тече.

Як його витягти з мене.

Навіщо він це робить?

Сіпнувся. Не виходить.

Я не можу втекти. Вузли міцні. Рот не слухається. Крикнути не виходить. Як онімів.

Раптом. Зупиняється.

Мотузки падають.

— Не могу так. Он меня доконает. Слазь давай. Что, плачешь? Нееет! Тебе понравилось! На пол давай. На колени!

Чего замер, рыбка?

Я стою. Схопив мене за волосся. Тріснув об тумбу. І ще якоюсь палицею на додачу.

Валюся. На підлогу. Піднімає мене за шию. Вона вже натерта від нитки.

Ні.

Я не хочу.

Не буду на коліна.

Знову б'є мене. Я думав, у роті слина. Але то кров. Губа розсічена.

Боже. Пробач мені.

Стоїть наді мною. Я вже не втримався. Сів. Трохи боком. Стояти не можу. Сидіти болить.

Його єство в крові.

Сміється. Крутить ним на всі боки, показує.

— Смотри, выродок. Твоя кровь.

Лижи. Сейчас уже получится.

Задихаюся. Навіщо воно в роті.

В горлі. Що йому треба?

Слина і кров.

Борсаюся.

Знову по голові.

За волосся.

Мене вивертає. На килим.

Далі не знаю.

Высокопреосвященный Владыка так и не дошел до благодати. Того дня.

> ПРИМІТКА. Кіот — велика різьблена тумба зверху із наскрізною рамою під ікону.

4.2.3. ПЕКЛО

[Симон]

Його не випустили.

Аж на другий день.

І знову.

Це повторилося. І ще. І ще.

Наступними разами Його Високопреосвященство вже ізлівав свою мілость на дітя.

Виходило.

Малого перед кожним візитом підгодовували — щоб щічки рум’яні.

Свої боялися дихнути.

Турбувалися.

Щоб Владика не опечалився.

Знімали жар, промивали, мастили губи і гематоми, як зовсім — препарати.

Він ховався. Знаходили. Вертали.

Намагався втекти.

В місто.

На вокзал.

В ліс.

Ловили. Вертали.

Різав вени.

Вішався.

Травився.

Відкачували. Вертали.

Погрожували, що буде гірше.

А що могло бути гірше?

Він міг тиждень не їсти.

Не було жодного виходу.

Хотів якось сказати матері. На канікулах. Не наважився.

А батьку — марно. Той ще й ременем може набити. Скаже, що сам напросився.

Пекло.

Оксамитове.

Тихе, беззвучне.

Пахло пряниками, цукерками і марципанами.

Після першої травми він почав називати себе Симоном.

Як був записаний. Як у святцях.

До того соромився, казав: Семен.

А тепер Симон. Як апостол. Кого били, але не зламали.

Вчив іноземні мови.

Мав вижити в клітці. З книгами, які кат обожнював.

Вчився гарно. Лишили на другий рік. Щоб радував світлий взор. І менше шурхоту.

Друзів не було. Самі приятелі. Ніхто не знав. Але відверталися.

Сам один Василь.

Не втік. А коли виріс, почав писати казки. Для дітей. А плакали дорослі.

Бо щось стискало горло.

Став найкращим дитячим письменником.

Без біографій. Без імен.

Тільки голос — теплий, але такий самотній.

Симон не читав ті казки.

Не міг. У казках можна врятувати.

Але не всіх. Не завжди.

І більше нічого.

> ПРИМІТКА:

В юр. практиці тих часів вже було відомо про такі злочини, однак будь-які підозри легко знімалися меценатством, а також іміджем “пристойного члена суспільства”. Чим вищий ранг/титул/сан — тим була менша імовірність притягнення до відповідальності.

> ВАСИЛЬ КОРОЛІВ-СТАРИЙ, ПОТЕРЧАТА:

На болоті засвітився другий вогник, потім третій, десятий, двадцятий... То Потерчата (*душі загублених невинних дітей) бігли понад дорогою, щоб вказати дякові Оверкові шлях додому. Потерчатка були малесенькі, зовсім голі, з великими, блискучими очима й сторчоватими синенькими чубиками на голівках. Бігли вони жваво, тільки їхні маленькі ніжки не могли широко ступати, а через те вони посувалися вперед дуже повільно.

> МОНОГРАФІЯ.

Симон Зилот, згідно з переказами, підняв народ на повстання проти Римської імперії. І був вбитий, закатований за свою діяльність.