Нерозказане

ПРОЛОГ

квітень 1897

Полтава

Симону 17

Ніч. У кімнаті тхне всім: парфумами, тілом, алкоголем. Ліжко заправлене.

Симон в дверях. Серце б'є. В руці клаптик. “Не боїшся — приходь.”

Кумир, Микола Міхновський, запросив його, звичайного семінариста.

Ступив, огледівся. Ворс гасив кроки.

Микола в фотелі. Під вікном.

Ногу на ногу. Високі чоботи.

Гарний. Як бог.

Широкі плечі. Стрункий.

Постава.

Два метри.

Симон таких зблизька не бачив.

На сцені він здавався старшим. А зараз хлопець бачив: ні, не більше семи років різниці.

Ідеальні пропорції, таке ж обличчя.

Сині очі. Русявий. Вуса.

Офіцерський мундир, ремінь, зброя. Верхні два ґудзики на кітелі розстібнуті, дихання, шия.

Правий лікоть на поручні. Щось плюхало і відблискувало. Ліва рука — вниз. Чотки коло зап'ястя.

Всю фігуру вкривав вельон з диму.

Кивнув.

— Та вже. Не вкушу.

Симон затамував подих. Всесвіт прилип до стін кімнати. Без окулярів погано видно.

— Це бордель? — запитав нарешті, вдивляючись у сепію на столі. З неї посміхалася жінка, широко розвівши ноги в білих панчохах.

Вуса Миколи розпливлися.

— Як твоя семінарія. Тільки за гроші.

Симону занило в животі.

— Ти вперше, — констатував Микола. — Ходи ближче.

Симон сів поруч на стілець. Долонями вчепився коліна.

Запах шкіри, тютюну і пилу. Микола зробив ковток. На зап’ясті блиснув хрестик.

— Тоді в залі. Ти випинався, щоб я помітив. Де навчився?

Симон проковтнув слину. Пити хочеться.

Крутить шлунок. Добу не їв. Запхав ноги глибше під стілець.

— Візьміть мене. Буду з вами. Ви головні. Зроблю все.

Фраза вискочила, випереджаючи думку.

Микола відставив склянку. Подивився. По-справжньому.

— От так і все?

Симон кивнув. Не кліпав. Не дихав.

— Доведи, — тихо сказав Микола. — Зараз. Тут.

Нахилився, поліз у шухляду.

Симон заціпенів.

То це буде сьогодні?

Спершу їжа.

Потім коньяк.

Потім —

… оте?

Микола такий самий?

Той витяг із шухляди торбу. Зупинився, глянув на малого й жахнувся.

Чекав страху. Розгубленості.

А побачив тишу. Напружені руки. Некліпаючий погляд.

Ця дитина вже щось бачила. Не те, що треба.

— Малий, — зареготав Микола. — Я зі школярами не п’ю.

Сфальшивив.

— Ви ж самі…, — прошепотів Симон.

— Боже, — тихо. — Припини це.

Микола зітхнув.

Дістав з сумки маленький “Кобзар” у тисненій шкірі.

Зняв із зап’ястка чотки.

— Тримай. Кобзаря завчи. Буде тобі біблія. Мій дід знав Тараса. І батько. Кажуть, лаявся вічно. Геній.

Придивився на хлопця.

— А ти… сміливий чи дурний. Ще не знаю. Подумаю, куди тебе. Як будеш потрібен, сам знайду.

Симон підвівся. Підійшов ближче.

Взяв книгу. І чотки.

Намистини кривавого кольору були ще теплі від Миколи.

— Так, — додав Микола. — Не совай прутень абикуди. Сифіліс — всюди.

— Я ще…

— Не хочу ховати тебе через якусь заразу.

Тримай чоколяду. Більше нічого нема. Все. Бувай.

Задумався на мить.

— Симон. От уже ж ім’я… А губи тобі такі навіщо?

Зареготав.

І вже в дверях:

— Шукай бабу. Для досвіду.

Симон вийшов надвір.

Починався дощ.

Чоколяда була гірка. Стала дибки.

Тільки погіршало.

> ДОНЦОВ Д. Петлюра знав всього “Кобзаря” напам’ять. Міг відтворити будь-яку частину.

> ПРИМІТКА.

Микола, як і Симон, походив з роду козаків і священників. Незадовго до описаних подій пережив великий скандал за те, що увів дружину свого керівника, а потім вона повернулася в шлюб.

Його батько і дід дійсно спілкувалися з Т. Шевченком.

> ПРИМІТКА 2.

В Полтаві не було виділеного кварталу червоних ліхтарів. Заклади діяли по місту, під контролем поліції і обов'язковим медичним контролем. У зв'язку з епідемією сифілісу по всій Рос. імперії.

I. AFTERLIFE

1 січня 1918

Київ

“Замок лікаря”. Маловолодимирська, 60. (Гончара).

Квартира Симона.

Будинок вивертало від холоду. Оля і Леся поїхали. Їм не можна було лишатися. Симон сидів у шинелі, пив чай, не роздягаючись. Грів руки об горнятко. Поруч відкинутий шмат газети:

ЗАКОН ПРО НАРОДНЕ ВІЙСЬКО "Скасувати чини. Ліквідувати регулярне військо. Здійснити перехід до народного війська на виборних засадах."

Букви зашморгом на горлі.

Все, що зроблено — в сміттярку.

Сердюки.

Козацтво вільне.

Устав, чини і дисципліна — не потрібні простим людям.

Та і воювати ні з ким.

Всіх Симонових “дітей” знищено чорнильним розчерком.

Володя розпустив армію. Дотримав слово істинного соціаліста: трудящі маси не воюють, їм хіба що міліцію, ловити і кидати буржуїв за ґрати.

Портфель міністра війни урочисто видали Поршу. Правильному соціалісту.

Симон був неправильний: не вірив в мир з росією.

За два тижні Порш добив те, що дихало.

Крах всього.

Симон видихнув. З рота пішов пар: зовсім холодно.

Київ завмер в морозній тиші, чекаючи на зустріч із ворогом.

> ПРИМІТКА.

Уряд після звільнення Петлюри знищив усі формування, ним започатковані.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, 10 клас:

Не варто пояснювати знищення армії. Краще поговоримо про з’їзд рад і Донецько-Криворізьку республіку. Діти повинні знати: не все так однозначно.

> МОНОГРАФІЯ.

Навчальна програма досі чітко не артикулює радянську агресію. Тогочасні “днр-лнр” називано альтернативними українськими утвореннями.

II. SACRATISSIMI CORDIS

Січень 1918

Київ,

вул. Новопавлівська, (В. Винниченка), 10-12

Він не шукав розради.

Ні в алкоголі, ні в речовинах.

Ні в тілі — в жіночому, в чоловічому.

В усьому, що вигадане

для забуття.

Колись пробував.

Не допомогло.

Розібрав себе до решти.

Прийшов час очиститися.

Симон не був уніатом: хрещений в православ’ї. В Полтаві була одна церква для українців, московська.

В Бога вірив. Завжди.

Тільки в Бога.

Не в структуру.

Не в російських попів.

Зараз він крокував туди, де ніхто не зрадить.

Пішки: автівки нема, без посади не положено.

Маленька, дерев'яна. Тридільна.

Одна баня з хрестом. Без золота.

Церква Святого Серця Христового.

Між людей — просто Галицька.

Уніатська.

Перша в Києві.

З села в Карпатах.

Розібрана і знову складена.

Симон її задумав. Обрав місце.

Приніс першу колоду.

Ставив власноруч, натер долоні.

Євген Коновалець допомагав, домовлявся, шукав майстрів.

Керував.

Його касарні зверху на пагорбі: буде зручно ходити.

Благословив митрополит Шептицький, Симон знав його з 1904 року.

Це був жест, що віра не кайдани.

Звідси до Симонової хати хвилин двадцять. Якраз, щоб зібратися думками.

Прийшов.

Не питали, ким хрещений, якою мовою молиться.

Чи ще при владі.

Просто дали келію.

Став на коліна.

Три доби.

Ночував у келії.

Пив тільки воду. Не спав. Не говорив.

Поклав в кутку зім’яті копії.

Свої плани. Свої армії. Своїх дітей.

Вирізаних.

Туди, нагору:

"Дай силу. Прошу. Не мститися. Щоб зібрати знову."

Потім вийшов.

Очі червоні. Сорочка м’ята.

Обличчя обпечене, як після хвороби.

Вистояв.

Зібрався.

Натягнув кожуха. Шапку.

Під сніг.

Надворі стояв Євген.

Курив.

Симон кивнув.

Буде.

Стане сил.

Він збере.

Власне військо.

> ПРИМІТКА. Храм достояв до 1935. Знесли совіти. На місці врізали партком, в якому потім було посольство США.

Вулицю з лютеранською лікарнею і уніатською церквою безпричинно назвали іменем атеїста Винниченка.

III. ПОДАННЯ (Симон)

7 січня 1918

Київ

III. 1. ГРУШЕВСЬКИЙ

вул. Володимирська.

Ц. Рада

Треба діяти. Часу обмаль.

Червоні вже засіли в Харкові.

Окупаційний штаб нарекли

Пєрвая століца.

“Дітей” вбито — я створю нових.

Гроші знайшов.

Дали меценати і кооператори.

Свої доклав. Вигріб все, що було.

Саме з Харкова і прийшла сила. Микола Чеботарів, голова тамтешньої залоги, до червоної окупації, зібрав добровольців. Більшість була з досвідом, воювали в царському 28 полку.

Назвалися Кіш Слобідської України.

Написав мені, щоб я взяв і очолив.

Вони вже тут, в Києві. Встигли вийти зі зброєю, наволочі зброю не віддали.

(*Сто років по тому це називатимуть добробат).

Але ж.

Не можна.

Самоуправство і узурпація.

Колишній міністр задумав заколот?

Хоче в Наполеони, прости Господи.

Так, я в курсі, потрібна легалізація.

Треба на поклон.

Добре, я не гордий.

Склав подання.

Грушевському. І Володі, яко голові уряду.

"Прошу дозволу на формування бойового коша Слобідської України. Особовий склад — до 3 000. Зброя: наявна, трофейна, позабюджетна. Командир, С. Петлюра."

Підпис. Дата.

Тільки щоб затвердили.

******

Канцелярія.

До Грушевського.

Порожньо. Клерк як школяр, окуляри, тремтячі руки. Зиркає.

“Ви вже не міністр…”

“Має бути комісія”

“Це не передбачено”

Кажу:

— Поставте штамп, що прийнято до розгляду.

“Не дозволено”.

Професор зайнятий, пише новий том. “Занепад Гетьманщини”. Як завжди.

Отже, тільки до Володі.

III. 2. ВИННИЧЕНКО

вул. Хрещатик

Генеральний Секретаріат

Помічник: “Він зайнятий”.

Здогадуюсь, чим: секретарки немає на місці.

Маю ключ.

Заходжу.

Стіл.

Володя.

Штані спущені.

Сорочка зібгана.

Зверху ямочки цятками.

Сідниці.

Єдине міце, де він лисий.

Поштовхи.

Вхопився за край. Білими пальцями.

Волога потилиця.

Папери на підлозі.

Герань на вікні — і та хитається.

Підбори на плечах.

Чорні панчохи з прошвою.

Подвійне рохкання.

Точно, зайнятий.

Ще кілька хвилин і буде вільний.

Але я не чекатиму.

Йду далі.

Шановний голово уряду, твій останній шанс змарновано.

Тепер я сам собі влада.

> МОНОГРАФІЯ. Пропозицію С. Петлюри організувати кіш чисельністю 3 тис. осіб слухали на засіданні Ради Народних Міністрів, де ухвалено «доручити дати відповідь». Ніякої відповіді надано не було.

IV. GENERAL P.

7 січня 1918

Київ

Вул. Володимирська

Центральна Рада

Сірий коридор, запилений хідник.

Симон від Грушевського. Його навіть не вислухали.

Назустріч Скоропадський. Тростина, пальто, кашкет без знаків. Лоск посипався.

Павло кивнув:

— Guten Tag, господин Петлюра.

Симон:

— Генерал Павло. Як день, то судний.

Павло:

— Вы пытались на него повлиять?

Симон:

— Nichts genützt. Alles im Arsch.

(нім. Даремно. Усе пішло в сраку)

Павло:

— Жаль. Очень жаль. Пожалуй, вы были тем единым, с кем можно общаться. Чертов балаган (зітхає). А этого…письменника… вы должны были. Устранить.

Симон придивився на форму Павла. Скоропадський був ідеальною кандидатурою на усунення: бойовий генерал із досвідом зачисток червоних. Володя був послідовний у знищенні армії.

— Дякую, що забрали сердюків. Хоч щось вижило.

Павло ледь посміхнувся:

— À propos. Ваш… адвокат… Микола, тепер у нас. Вершит правосудие.

Суддя в Лубнах. Каже: втомився чекати.

Симон не змінився:

— Радий за нього.

Хто ж сумнівається, що Микола може бути суддею.

Павло наостанок:

— Болбочан в кольце. Його полк ще тримається. Але недовго. Man wird ihn bald ausliefern (нім. Його скоро здадуть). Мерсі вашему…

Симон:

— Ще зустрінемося, генерале.

> ПРИМІТКА. Міхновського влітку 1917 Центр. Рада відправила на румунський фронт (підпис голови уряду). В листопаді він повернувся. В Лубни. Став суддею.

П. Болбочан, підполковник, тікатиме з червоного оточення в Київ.

V. ГАЙДАМАКИ

Січень 1918

V. 1. ПРИСЯГА

Київ, вул. Фундуклеївська (Б. Хмельницького), 11

будівля Колегії Ґалаґана.

Нині музей літератури

Колись тут вчили хлопців із пристойних родин. Концерти. Диспути. Грецька і латина.

Зараз все шкереберть.

Записували у військо.

Тих, хто стане за Україну. Добровольці. Гайдамаки.

Штаб Коша Слобідської України.

На мармурових плитах і витих сходах з лаковими поручнями все заставлене. Ящики. Їжа. Набої. Чоботи, зв’язані мотузками.

Килими згорнуті. Стоять трубами вздовж стін. За кожною завісою причаїлася війна.

******

Колишній кабінет ректора. В кутку, за секретарським столом, Симон.

Окуляри сповзли на кінчик носа.

Перед ним гросбух, рахунки, пожертви. Поруч, на паркеті, пухкий згорток.

Мовчки зводив прихід і видатки. Сукно. Харчі. Набої. Цигарки.

Олівець завмер.

Вчора.

Відкрив книжкову шафу. Засунув руку. Знайшов.

Глибоко за книгами. Дерев'яна скринька. Витягнув. Витрусив майже все.

Добре, що Оля поїхала і не знає.

Ще раз. Цифри.

Все одно не сходилося.

Двері прочинилися. Зайшов чоловік із великою торбою через плече. Побачивши Симона, мовчки кивнув і трохи підняв її, показуючи, навіщо прийшов.

Симон кивнув у відповідь і показав на стілець. Чоловік сів поруч.

Тим часом Симон підтягнув до себе пухкий згорток, дістав ніж з кишені, розрізав джут. Усередині лежав стос ще теплих листівок із друкарні. Він перегорнув кілька аркушів, ледь усміхнувся.

— Писав позавчора. Має допомогти.

Повернув іншим боком. Звідти дивився незнайомий чоловік в формі і смушковій шапці.

— А це мав бути я.

Видихнув.

— Але вже як вийшло.

******

Двері прочинилися. П’ятірко хлопців.

Змерзлі. Молоді. Червоні щоки.

Вклякли біля порога. Дивилися на Симона.

Він підвів голову від гросбуха.

Повільно зняв окуляри.

Не вимовив ні слова.

Уважно оглянув кожного.

Одного.

Другого.

Третього.

Четвертого.

П'ятого.

За ректорським столом Чеботарів уже відкрив книгу.

— Чи не дрогне ваша рука проти ворога України?

Відповідали по черзі.

— Чи готові віддати душу за Україну?

Черга дійшла до рудого хлопця, густо всипаного ластовинням.

Той трохи знітився.

— Я... юдей.

Запала тиша.

Симон навіть не моргнув.

— За Україну?

Рудий кивнув.

— Цього досить.

Чеботарів мовчки продовжив присягу.

Присягу закінчено.

— Вільні. Вас проведуть до казарми.

Розвернулися.

— Зачекайте.

Симон дивився лише на одного.

Високого. Стрункого.

Погляд ковзнув згори донизу.

Плечі.

Талія.

Ноги.

Наче щось звіряв.

— Залишся, будь ласка.

Симон обернувся до чоловіка поруч. Той підвівся. Розстебнув торбу. З неї випали кравецькі ножиці. Чоловік швидко їх підняв і запхав назад. Натомість дістав жупан. Розгорнув.

Симон кивнув хлопцеві.

— Приміряй.

Кравець допоміг одягнути, поправив плечі, підтягнув пояс, розгладив поли й відійшов убік.

Симон мовчав.

Дивився. Як ліг комір. Як сіло на плечах. Як ремінь переламав силует. Як падають фалди ззаду.

Чиркнув сірником. Запалив.

Підсунувся. Хитнув головою.

Завмер.

Відкинувся на спинку крісла.

Дим між пальців.

— Ні.

Кравець розгубився.

— Що не так?

Симон ще раз уважно оглянув хлопця.

Струсив попіл.

— Не те.

Кравець розгубився:

— Пане отамане, часу немає.

— Зроблю. Буде малюнок. Зранку.

> ШЕВЧЕНКО Т. “ГАЙДАМАКИ”: Гайдамаки встали,

Помолились, одяглися,

Кругом мене стали,

Сумно, сумно, як сироти,

Мовчки похилились.

Благослови, — кажуть, — батьку,

Поки маєм силу.

> МОНОГРАФІЯ. Гайдамацький кіш Слоб. Укр. складався з 2 куренів (чорних і червоних гайдамаків), кінної сотні, гарматного дивізіону.

> ПРИМІТКА. Жодної позначки на будівлі про гайдамацький кіш і роль в обороні від червоної агресії немає.

V. 2. ОДНОСТРІЙ

Київ, вул. Фундуклеївська (Б. Хмельницького), 26

Готель “Ермітаж”

Номер був тісний, хіба що на одного.

Зате тепло. Тут ще опалювали, на відміну від його будинку.

Поставив торбу на підлогу.

Розстебнув.

— Вилазь, руда холера.

Марек неквапливо вистрибнув, потягнувся, підняв хвоста і нявкнув.

— Поганий з тебе актор, Мареку. За пів години ти ще не зголоднів.

Симон хмикнув, але все одно налив йому молока. Тут стояло. У слоїку. Знову нахилився до торби.

Витяг з торби альбом. За ним жерстяну коробку із зеленою жабкою. Максим привіз Лесі з-за кордону.

Симон довго дивився на кришку. Провів пальцем по жабці.

“Позичу. Потім поверну.”

Сів за стіл. Розгорнув альбом. Натис на кришку, відкрилася. Всередині лежали воскові олівці в паперових обгортках. Він машинально повикладав їх перед собою. Виставив кольори веселкою.

Скривився.

— Тьху.

Актор. Режисер. Журналіст. Редактор. Театральний костюмер. А художник... який з нього художник. Руки з дупи. Завжди були.

Сів.

Поклав перед собою чистий аркуш. Взяв чорний олівець. Намалював плече.

Плюнув.

Вирвав.

Другий.

Жупан. Має показувати чоловіка. А не крій.

Не те.

Третій.

Треба, щоб був воїн.

А не просто спина і рукави.

Щоб було відчутно.

Без слів.

Ще один аркуш.

Знову не те.

Забив попільницю.

Треба зробити. Більше нема кому.

Як ти, Симоне, не покажеш, так і будуть лахи.

Марек вмостився біля грубки. Одним оком спав, іншим слідкував за господарем.

Глуха ніч.

Симон потер очі.

Знову почав.

Шлик.

Плечі.

Комір.

Ремінь.

Ноги.

Завмер.

Усміхнувся.

Ось.

Наче пішло.

Лампа блимала. Скоро згасне.

Симон уже спав, поверх ковдри. Як був, в одязі. Марек бубликом лежав при ногах. Голову вклав на його коліна.

Пляма світла лягала на аркуш.

На ньому стояв гайдамака.

На голові височіла чорна шапка. З неї хвостом спадав на плече довгий червоний шлик, який рухатиметься при їзді.

Жупан робив все, щоб підкреслити. Статуру. Силу.

Плечі ставали ширшими, груди розправлялися, ремінь в дві долоні стискав стан так, що силует різко звужувався до талії. Якщо ще закріпити зброю, буде завершено.

Довгі язики фалд позаду подовжували ноги. Жорсткий комір вберігав від поклонів.

З-під краю виднілися чоботи. Високі. З гострими мисками. Верх ховався під полами.

Поруч примальована шинель.

Чорний хрест портупеї.

Коли такий воїн увійде до кімнати, всі поступляться дорогою.

Цей однострій і був Україною.

Так Симон її бачив.

VI. ЛИСТ СИМОНУ (Володя)

Січень 1918

Київ, Пушкінська

Ось тобі по-дорослому.

Я одразу зрозумів: це ти. Роза б не докумекала. Ти нашепотів: здай аналіз. І про той мій давній сифіліс — теж ти.

Аплодую. Ти її вразив. Два тижні целібату. Сміхом давишся? Та обісцятися. Інші були. Ти ж помолився за моє здоров'я? Святий Симон?

Відправив тобі довідку. Я чистий. По-людськи. Але скажи це сам — ти ж навіть того конверта не відкрив. Я знаю. У тебе завжди так. Ти чуєш те, що хочеш.

Добре. Тоді я.

Ти хотів підпис — ти міг прийти й поговорити. Як людина до людини. Але ні — ти влаштував цирк з кинджалами. Нащо? Я все підписав, коли побачив очі. Сірі. Справжні. Ти ж міг мене порізати. Навіщо все це, балерино?

Я все бачив. Відчув. У тебе стояв. Все як завжди. І так — ти дійсно мене не тримав.

Ти завжди зникаєш. Навіть під таблетками. Я ж бачу, коли ти наковтався. Встаєш і тікаєш. Як заєць.

Після підпису. Твій пояс. Було видно. Ти ще не кінчив. Що з тобою, в біса, таке?

Яка ще чортова Пампушка? Хто з нас вона? Я, якого ти прийшов використати, щоб вибити підпис? Чи ти, нікчемний актор, який потік в хлам?

Ти ж переконав себе, що нічого не було.

І завжди переконуєш. Штани на місці. Пальці чисті. Як твоя совість.

Кажеш собі: “я зробив все, що міг”. Так? “А Володя мене вже не чує”. Сам хоч в це віриш?

Навіть не смішно.

І про жінок. Що мені робити, а? Скажи. Ти ж знаєш. Мені треба. Щодня. Постійно. Мені тридцять сім. Я здоровий.

Розу назвав “Мадам Винниченко”. Хотів вколоти? Її чи мене?

Навіщо тягав її по Києву, ще й ту коку зацукровану підсунув? Щоб що? У туалеті “Семадені” взяти?

C’est pas ton style. Tu veux jamais vraiment niquer personne. (фр. Це не твій стиль. Ти ж нікого по-справжньому не хочеш тр*хати.)

Ні, вона б віддалася, вона таке любить. Туалети. Поїзди. Щоб люди поруч. Тобі це навіщо? Щоб тебе з чужою жінкою побачили?

А головне — ти ж себе знаєш. У тебе ж шкіра ніжна. Після цього твого тертя об мою дупу ти тепер тиждень червоний будеш від тої тканини. Навіщо?

А твоя święta pani Petlura. Уже бачила тебе синього і потертого? Її в ці ігри не вплутуй. Вона вища за тебе, за мене, за всіх нас.

Ти хоч їсиш щось, га? Одні кістки. Стегном об стіл забився тоді, знову сіпатись від доторку будеш.

Думаєш, я не бачив тебе після твоїх оцих [закреслено]? Швендяєш потім містом щоб дух вивітрився. А воно все одно видно. Пригоди шевальє де Полтава.

Скільки часу ти це все готуєш — щоб ніхто не здогадався, ubi seris semen gratiae tuae? (лат. Де ти сієш насіння своєї благодаті)

Ти ж як облуплений. Мучишся? Вже не виходить [закреслено] коли хочеться. В останній запльованій рюмочній кожен [закреслено] тебе впізнає. Я вже мовчу про казарми.

Де ж наш лицар тепер шукатиме собі [закреслено] для [нерозбірливо]? Чехи і ті скоро з’їдуть звідси. От біда.

Твою пику кожен собака в Києві бачив з газет.

Сховаєшся? В церкві? Не спиняйся. Розкажи богу все. Як брешеш. Про себе. Про мене. Дивись лоба не розбий.

А ще ці твої чотки. З хрестом. Що ти хочеш довести? Що не боїшся свого бога? У нього для таких, як ти, місця нема.

І ще. Все, що сталося — це тільки тому, що я хотів. Твого натиску недостатньо, щоб мене навіть зі стільця зрушити. Я сам. Підписав сам. Подумав, що ти можеш бути нормальним. Зараз уже сумніваюся.

Ми з тобою не сходимося в політиці. Але це не означає, що треба таке витворяти.

…Бачу твої очі. Сірі. Зараз. Тут. Ці твої [закреслено] губи. До речі, вони чомусь не худнуть. Як ти це робиш?

Можеш не ховатися. Я сам поїду з міста. На відміну від тебе, я нікого не шукатиму. Кордебалетом не цікавлюся.

Бувай.

19 років як В.

> ПІДРУЧНИК УКР. ЛІТЕРАТУРА, 10 КЛАС:

В. Винниченко вважав, що справжнє, чисте кохання руйнує межі між класами, між революціонерами і буржуазією.

> ПРИМІТКА.

Лист містить суб'єктивне сприйняття реальності. Може не відповідати існуючому стану речей.

VI. VERA (Правда)

19 років тому

1898 р

S 19 років, В 18 років.

I. Лист від S до В. (білий канцелярський папір) (почерк з хрестоподібною Т).

Полтава

Пане В.,

Не годиться писати так одразу, не познайомившись, але ж Ви самі винні, так?

Мені трапилася ваша анкета, то довга історія. Там: "виключений", "захоплення: живопис", "нестримний характер". Ви ж на екстернаті? Я вирішив: знайду вас.

Ви ж малюєте? Натуру… оголену?

Тільки не ображайтесь. Це чисто з мистецького інтересу. Ars pura.

Я от теж творю. Співаю, кажуть, непогано. Іноді граю в театрі. Шекспіра грав. Там про кохання. Трапляється, хочу зникнути. А ще бути собою.

Fiat voluntas tua, sed cum misericordia.

Нехай буде воля твоя, але з милістю.

Як напишете — буде добре. Як ні — так мені й треба.

Хочете мене в друзі?

До гроба.

Donec caelum nos dividat.

Або поки хтось із нас не піде в пекло.

Vale,

P.S.

Пишіть в Полтаву на головну станцію.

***********

II. Лист від В. до S (аркуш із зошиту)

Златопіль (Зараз частина Новомиргорода, Кіровоградської обл.)

Я не дивуюся. Мене важко здивувати — я в таких місцях бував, що людські слова вже не страшні.

Ваша фраза про "бути собою" — я не знаю, хто це такий, той "собі".

Вчуся не трощити все, коли злюсь. Не ламати олівці, коли не виходить.

Малюю з уяви, іноді олією. Колись поїду у Францію і стану імпресіоністом. Батько каже, художники всі збоченці.

Оголену натуру не малюю.

Дівчину бачив. Одну. У бібліотеці.

Синьоока. Біленька. З губами такими. Хотів їх намалювати. Просила туш. Я дав. А потім ще пів дня не міг нічого писати: я ж ніколи.

А так нічого не було.

Губи я з того часу малюю найдовше.

Не знаю чому. Виходить не завжди.

Чи буде з мене художник?

Я нездара.

Все одно ніхто не бачить.

Нікому не треба моя мазня.

Малюнки спалюю. Бо як хто побачить — зганьблюся.

Нічого з мене не вийде.

Готуюся здавати на атестат зрілості. Тоді мене відправлять в Київ. Юристом вчитися.

Ваша відвертість дивна. Але все одно.

В.

Ще. Я іноді пишу.

Вірші.

************

> ПРИМІТКА. В 1898 р. Симон семінарист, Володя виключений з однієї гімназії і переведений в іншу, на останній рік, екстернат.

> ВИННИЧЕНКО В., спогади:

Простоюю з квачиками й палітрою перед якоюсь своєю нікчемною мазаниною годин по п’ять-шість і не можу одірватись. Пристрасть, захоплення до цілковитого безрозсудства!

*квачики — грубі, часто саморобні пензлі.

> ПРИМІТКА. У 1929 році в Парижі він організує художні виставки, багато малює в імпресіоністичній манері. В Мужені, Франція, сусідом В. Винниченка був Пабло Пікассо.

Сучасні дослідники не сходяться в даті початку переписки між Петлюрою і Винниченком, однак, те що вона існувала задовго до знайомства вживу, сумніву не підлягає.