Нерозказане

I. МИКОЛА

Липень 1895 р

Замок Барона Штейнгеля

Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 27

(Інститут травматології та ортопедії)

Запах літнього Кудрявця. Кучугури липового квіту, розпечене каміння і перестиглі вишні.

Колись давно ці краї назвали на честь кудрявих лип, що обліпили гору.

Сад при замкові.

Троянди.

Микола відчув.

Нюхом. Шкірою. Пам’яттю.

Не ті, що на Бессарабці у торговок — тонші. Як у батьковому саду. Ніжні. Росяні. Оксамитові.

Баронові. Доглянуті.

Микола міг годинами доглядати квіти.

Вже звик.

Йому 23.

Всюди звертав на себе увагу. Чоловіки оберталися на його статуру. Жінки… вони бачили в ньому потенційного чоловіка. Для себе. Для доньки. Як не в церкву, так хоча б у ліжко. Микола не був проти. Любив це діло.

Користався тим, що мав: два метри зросту, сині очі, офіцерська постава й обличчя, яке художники просили “позичити для Мазепи”. Микола сміявся. З нього малювали. Гетьмана.

І кілька разів Чорта.

Та зараз була справа.

Замок барона Штейнгеля виглядав вирізаним з казки. Неоготика.

Стрілчасті вікна.

Черепичні шпилі.

Флюгери з котами.

Бордовий прапор з золотим гербом.

Під зводами арок бруківка дзеркалом.

Троянди всюди.

Фонтан розпилював їхній запах.

Микола знав кожний сорт: барон явно замовляв у Франції.

Карети.

Лампи.

Прислуга.

Микола — помічник адвоката, активний член гуртків. Його запросили.

Зайшов.

Мармуровий холод під ногами.

Ворс килимів.

Синьоокі святі з вітражів.

Знову троянди. Але вже мертві.

Один букет похилився.

Микола став.

Вирівняв стебло.

Перев’язав атласну стрічку.

Багряні чотки на руці блимнули. Оніксовий хрест блиснув і згас.

А тоді підвів голову.

Всі вже були:

Ольга Петрівна Косач (aka Олена Пчілка) — хвацька, різка, в модній вишиванці, коси бубликом;

Євген Харлампійович Чикаленко, 32 роки. Нігті поліровані, вкладені вуса. Прямо з Одеси. Скоро житиме поруч в новому маєтку. Червоний від спеки.

Шемети (брати) — бадьорі, гомінкі.

Плюс київська інтелігенція, змішана з дрібними честолюбцями, філологами, соціалістами, етнографічними романтиками.

Микола став до стіни.

Оцінював: хто кому кланяється, хто уникає чийого погляду, хто боїться, а хто тут заради показухи.

Погляд по вітражах, по трояндах…

Все дріб'язкове.

Неправильно живуть.

Зараз.

Щось.

Буде.

Дуже скоро.

******

Барон теж був.

Ходив залом. Власник мисливських собак.

Української геть не знав.

Час від часу зупинявся й чемно просив:

— Bitte, übersetzen.

(нім. перекладіть, будь ласка)

Пчілка дратувалася.

Чикаленко зітхав: набрид.

Микола курив і роздивлявся.

Димом хотів перебити солодкий сморід троянд. Але і це не могло приховати лицемірство навколо.

Євген Харлампійович головує.

Займає центр.

Позіхає артистично, з відкритим ротом, щоб усі бачили. Дістає срібний годинник на ланцюжку.

Усміхається:

— Панове, швидше, маю справи на Паньківській…

По залі смішок.

Всі знають його “справи”

На Паньківській — бордель.

Чикаленко розводить руками.

— Скинемося на подарунок. Графу Толстому. До вересня встигнемо.

Щось кримське… як ветерану війни. Може… корабель? Чи барильце коньяку?

Барон усміхається: про іменинника Толстого він чув.

Пчілка (Ольга Петрівна) зривається одразу:

— Не буде ніякого поклоніння Толстому!

Своїх треба підтримувати! Замість подарунків зберімо гроші на український альманах у Львові. Франка запросимо. Я Грушевського підключу.

Точно.

Ні Каменяр, ні Професор не відмовлять сестрі Драгомагова.

Микола стоїть колодою. Нерухомо.

Фальш.

Як запах підгнилого листя у теплиці.

“Вона ж сама Пушкіна перекладає для малоросів.”

Чикаленко перемкнувся в режим повчання:

— Поступовість, пані Ольго.

Культура. Еволюція.

Не треба…оцих… різких рухів.

Ви краще тойво… жіночий альманах видавайте з Пані Франковою, теж Ольгою, як і Ви. А великі справи — то для чоловіків.

У залі криво всміхаються.

Пчілка хапає повітря ротом.

Чикаленко добиває:

— Я от свого Шевченка скоро знайду.

Молодого. Справжнього. Без плачів і цих… любовних пригод. Щоб писав про народ. А не млів від хіті.

Повертається до всіх, голосніше:

— Отже, панове. По скільки скидаємося графу Толстому?

Погляд ковзає залом, шукаючи зрадника, що пошкодує грошей.

Так.

Оцей.

Вусатий.

Молодий поручник. Микола.

Той мовчить. Крутить цигарку.

Але всередині білий вогонь.

Здається, він усміхається.

Микола визнав: ця громада — дешевий театр.

******

Момент стався раптово.

Пчілка критикувала “поклоніння Толстому”, Чикаленко позіхав, барон просив перекладу.

І тут Микола просто, чітко, рівно, без підвищення голосу:

— То ви, пані Косач, проти Толстого…

але перекладаєте Пушкіна?

Тиша.

Ольга спалахнула. Чикаленко насупився:

— Це не твого рівня розмова, хлопче.

Не лізь, де старші говорять.

“Хлопче” стало тригером.

Микола секунду стояв.

Потім різко удар.

По Чикаленку.

Глухо, як по кістці.

Стілець посунувся. Хтось вскрикнув.

Чикаленко його за лацкан.

Микола у відповідь: двома кулаками.

Бійка. До крові.

Шемети кинулись розтягувати.

Пара стільців перекинулась.

Барон зірвався з місця:

— Seid ihr verrückt geworden, ihr Kleinrussen?!

(нім. Ви здуріли, малороси?!)

І раптом зупинка.

******

Чикаленко, червоний як варений рак, у бік Ольги:

— Чого вирячилася, дурна спідниця? Тобі ніколи не зрозуміти чоловічої розмови!

Усі погляди на Миколу.

От зараз він підтакне. Молодий же, гарячий. Справжній чоловік.

Микола навіть не оглянувся.

Витер кров з губи.

Спокійно сказав:

— Пані Ольга Петрівна нічим від вас не відрізняється, Євгене Харлампійовичу.

Тиша.

Рівна.

Сліпа.

Пчілка що та рибина на березі.

Чикаленко сіпнувся.

А Микола продовжив:

— Хоча перекладати Пушкіна українською — цирк.

Пчілка видихнула повітря, не знаючи, чи її образили, чи підтримали.

Другий удар, в Харлампійовича:

— Ви Толстому смокчете, а вона Пушкіна вилизує. Забули, що української мови не існує?

Раби.

Хтось перехрестився.

Микола набрав повітря.

— Ольго Петрівно, донечці привіт від мене. Квіточці. Хоч одна не стане підстилкою під російський канон.

Всі знали, що Леся — єдина, хто не кланяється імперії.

Єдина чиста.

Ольга знала, що Микола друг її Лесі.

Ніхто не дихав.

******

Міхновський підвівся, поправив мундир, змахнув пил зі манжетів.

Кинув:

— Борсаєтеся в лайні. Так нічого не досягнете.

Повернувся.

Вийшов.

Двері грюкнули.

Шемети дивилися, не кліпали.

Пчілка блідла.

Чикаленко кипів, але мовчав.

******

Публіка шепотіла:

— Хто він?..

Микола. Міхновський.

Вийшов під вітражі.

Зупинився.

Вперся долонями у камінь.

Дихав глибоко.

“Зроблю сам. Без вас.

Зачинили ці двері — я піду крізь інші.

Чорні. Але свої.”

З цією публікою діла не буде.

“Просите дозволу жити.

Я не питатиму”.

Глянув на Чикаленка в дверях.

Майнула іскра:

“А тобі, Харлампійовичу…

Я знайду такого “Шевченка без хіті”... — що писатиме хером.

Не знатимеш, як обійти цензуру.

І редакцією твоєю керуватиму, навіть якщо ти цього не знатимеш.

От побачиш”.

Плечі розпрямилися.

Народжувався Микола.

Той.

Хто.

Не проситиме.

> МОНОГРАФІЯ. М. Міхновський обожнював садівництво, культивував троянди.

Знався з Франком.

Дружив, листувався і підтримував Л. Українку та О. Кобилянську.

Шемети були найближчими друзями.

Виступав за:

створення армії,

автокефалію української церкви. Але перш за все, за визнання української окремою мовою.

> ПРИМІТКА. Брат Миколи Юрій, архієпископ Чернігівський, настоятель Св. Софії. Розстріляний 1937.

> ПРИМІТКА. Маєток Штейнгеля 1901р. купив лікар Лапінський. З іншого боку тої ж ділянки звів “Замок лікаря”. В ньому 3 роки мешкав С. Петлюра.

II. ОЛЯ

14 листопада 1918 р.

Київ, Маловолодимирська, 60.

Замок лікаря,

Квартира #3

Оля збиралася. Їхати. Поки можна.

Симон сказав. Учора заскочив Максим:

— Ольцю, будь готова.

Два дні в цій квартирі:

як отримала ордер про звільнення чоловіка.

Літня пилюка.

З кінця липня тут нікого.

Все завмерло з дня арешту.

Симон усюди. У кожній рисці.

Цигарки в чашках.

Підручники англійської з ложечками, встромленими замість закладок.

Сорочка з недошитим шевроном.

Ліжко.

Дивиться довго.

Заплющує очі.

Коли востаннє?..

Пам’ять виринає. Печерськ. Військова школа. Ковдра напнута.

Вони мали час. Їм не заважали.

Підкочений поділ сукні. Заплющені очі. Гаряче дихання між її стегон.

Язик креслить вузлики.

Якимось ритмом. З повторами.

Її обидві руки йому в чуба. Навколо холод, а в них під ковдрою тепло.

Підняв голову. Провів губами по її талії й піднявся до поцілунку. Вловила його рот одразу.

Руки ковзнули йому попід комір на спині.

Той шрам.

Провела пальцями — він тихо видихнув і знову опустився між колін.

— Żyj… — сказала вона спершу тихо.

А потім — ближче до вуха, різко, як наказ:

— Żyj. (поль. живи)

І знову вчепилася в чуба, пальці ніг стиснулися в колючих шкарпетках.

А тут? Вдома? На ліжку?

Було?

Порожнеча.

Наче хтось випатрав частину життя.

Сюди, в ці стіни вже не повернеться. Симон або стане головним.

І тоді буде нове житло.

Або… вона стане вдовицею…

Нічого доброго.

Скільки разів тікала, та зараз нестерпно.

Видихнула.

Їхати. До малої. У Чехію.

З Максимом. Добре, що він є.

І Масарика провідає, якщо пустять.

******

Дві валізи. Навалилася. Ледве застібнула.

Життя не впакуєш.

У ногах весь час рудий хвіст.

Марек.

Нервується.

Нявкотить.

Перебув окупацію, сидів під обстрілами. Вижив, поки Симон був під Крутами і рятував уряд у Житомирі. Повернувся у березні.

Грів її Симона.

Олю осяяло: речі — пил.

Бери хвостика.

Але як?

Він же втече ще на пероні.

Треба портупейку…

Хоча б нашийник…

Ремінь. У Симона точно є. Подивитись у шафі.

Форми різних військ рядами на вішаках.

Сірі, зелені, пісочні, сині.

Літні, польові, парадні.

Пояси не підходять. Симон любить широкі. На кота не приліпиш.

Остання. Шикарна чорна форма зі срібним галуном. Довга. Нова. Не бачила, чи вдягав. Мабуть, гарний.

Кишені…

Метал.

Витягла.

Складаний ніж. Засохла кров на лезі.

Тонкий ремінець.

Чужі підтяжки.

У Симона завжди чужі речі:

поясні бляхи, портсигари, запальнички, хрестики, латунні ґудзики з чужого одягу.

Ремінець дивний: чорний, вузький, легкий. Ніжна гнучка шкіра. Дірки по всій довжині, пробиті руками, шилом. Що їм пристібати?

Мареку підійде.

Забрала.

Припасувала до кота.

Якраз по його вузькій шиї.

У круглих жовтих очах обурення: посягнула на котячу свободу.

******

Максим зайшов тихо. Свій. Рідний.

Обійняв.

Оля втислась у його теплі плечі. Поцілував їй маківку.

Постояли.

Рушили.

Купе хороше. На двох.

Максиму, як міністру, дали.

Посадив Марека на коліна.

Оля дивилась у вікно.

Серце гризли новини з Полтави.

Про Ольгу Олексіївну.

Свекруху.

Іронія. Дві Ольги Петлюри. Навіть ініціали О.О. сходяться.

В Полтаві…стара…вмирає.

Згадалося. Цього року.

Оля принесла всі гроші в банк й погасила родинні борги.

Марно. Її в тій хаті не любили. Пили кров.

Спершу гріх: невінчана, злягається з їхнім синочком.

Потім — неправильна дитина:

замість козака “оце”— дівчисько.

Потім: чому дитина одна?

Не хоче народжувати від нашого Симона?

Йому потрібні спадкоємці!

Талію береже?

Було б що… теж мені “красуня”...

Лінується? А десять корів не хочеш?

Не вдячна Богу за “такого чоловіка, він же святий, звернув увагу на таку, як ти, дурепу”!

І присипкою на торті: чужинка!

Полька.

Ворожа кістка.

Оля дивилась на темряву за вікном — і не знала, чи побачить ще свекруху.

Марек і Максим. Явно знайшли один одного. Рудик вібрує.

Максим пестить кота, і… крутить пальцями ремінець.

Оля спершу не звернула уваги.

Але потім помітила рухи — дивні, машинальні.

Він ніби обпутує собі зап’ястя тим ремінцем.

Повільно. Чітко.

Петля. Рух. Фіксація.

Відпускає.

І знову. Тепер іншу руку.

Весь в собі.

******

Замовили чай. Металеві підсклянники, тонкі паперові серветки з пухкими голозадими янгеликами. Шматки лимона на порцеляні.

Максим відкинувся, видихнув:

— Головне, живий. Я його витяг. Хай як. За нього гетьман Андрія В’язлова посадив. Той був міністром юстиції. Сів за Симона.

Оля сопіла в плед.

За ці місяці вона навчилася: коли Максим каже “хай як”, це означає: “я обманув смерть”.

Ще ковток чаю. Кіт дрімає у Максима на колінах, ремінець раз по раз ковзає.

Максим сьорбає, всміхається:

— Знаєш, Ольцю… Ти тільки послухай. Я ж, як міністр праці, запросив у тюрму до Симона третім до нас із Андрієм… кого б ти думала?

Винниченка! Лідера опозиції. Ну, формально. Знаю, як ти його любиш…

Оля підняла брову.

— І цей… — Максим театрально показав ріжки — лідер — каже мені:

“А на якій підставі, пане міністре?”

Потім: “А чи ви не з’їхали з глузду?”

Уяви, Ольцю. Тупає на мене ногою.

Вправляє своє ідеальне волосся. Кипить.

“Він мені хто?”

І головне, Ольцю, видає:

“Доводжу до вашого відома, шановний дипломате: між нами нічогО не бУло, нема і не будЕ”. Отак розтягує. Ще письменником зветься. А слова викручує.

Максим ковтнув лимон. Скривився.

Оля закам’яніла.

Максим продовжував, смакуючи абсурдність:

— Mon Dieu… quel pathos, quelle intonation ! (фр. Такий пафос, така інтонація!) І такі дурні наголоси. Я ледь регіт стримав. Уявляєш? Подарую словник. Великому письменнику.

Оля не всміхнулася.

Завмерла

Руки з’їхали з пледа.

Це ж симонова фраза.

Його ритм.

Його наголоси. В вустах у Володі.

НічогО не бУло, нема і не будЕ.

Оця інтонація.

Десять років це чула.

З клятої москви.

A żebyście kurwa zdechli obaj.

(поль.А щоб ви, курва, здохли обоє.)

Щось різко обірвалося в серці.

Упало, як порваний дріт.

Кістяк світу тріснув.

Вони це повторюють один про одного.

Вони це проживають разом.

Зв’язок.

Ні час, ні війна, ні тюрма не розірвали.

Брехня. Не просто міцна.

Така, що Симон сам повірив.

Але правда жила глибше.

Чого ж він не сказав?

Вона ж і так його приймала з усім цим мотлохом.

Походеньки.

Але ж.

Оля зблідла.

Потяглася до цукорниці. Пересипала ложку на стіл.

Максим помітив.

— Ольцю… ти що?.. — він відсмикнув руку від ремінця й пересів ближче.

Марек м’якнув між ними, ніби ловив напругу.

Вона мовчала.

Максим стиха:

— Пробач. Пробач мені. Який я ідіот… я ж знав…

Не договорив.

Схилив голову, лобом торкнувшись її плеча.

Пальці вп’ялися в ремінець так, що кістки побіліли.

Оля прошепотіла:

— Я була сліпа.

— Може… ? — тихо запропонував Максим, дістаючи з кишені малу пігулку.

— Ні. Не треба.

Поїзд хитнувся, вдарив колесами об стрілку.

******

Чехія.

Платформа. Хвилювання в повітрі.

Двері вагона відчинилися, і в них стояла Леся. З бонною.

Підстрибнула, закричала:

— Táta Maxim přijel! (чесь. тато Максим приїхав)!

Олю ніби вдарило струмом.

Заклякла.

Максим одразу підняв руки:

— Хрещений тато. Вони так її навчили. Ольцю, не лякайся.

Але було пізно.

Дитина дивилась на нього так, як дивляться на другого батька.

Леся тим часом вихопила з Олиних рук Марека:

— Це ж татів котик!

Марек! Він зі мною буде?

А Тінек? A kiedy będzie Tinek? (поль. Тінек [тато] коли буде?)

І побігла з ним довгим коридором станції, гувернантка ледве наздоганяла.

******

Дісталися містечка, Максим поставив валізи, оглянув кімнату, перевірив вікна, воду, двері.

Потім взяв її за руку:

— Je dois partir. Rejoindre ma femme… elle est très malade…(фр. Маю їхати. До дружини…хвора зовсім)… і назад.

На Київ.

Симон буде regnum novum.

(лат.нова влада)

Оля кивнула.

Сил не було.

Максим обійняв Лесю, стиснув Олину руку. Пішов.

Стало тихо.

Леся гладила Марека.

Кіт притулився до малої, грів її, як колись Симона.

Оля принишкла, втомлена, мов столітня.

Дитина й кіт.

Дві половини її чоловіка.

Її найближчої людини.

Одне — кров. Друге — тінь.

І вона. Порожня.

З ними на ніч.

З його прізвищем.

На чужині.

Жива.

З серцем, яке перестало бути цілим.

III. АНДРІЙ

Околиці Києва.

Кінець листопада 1918

Багно тягнулося, наче хтось навмисне розмазував чорнило під ногами. Земля дихала холодом: мокрі хмари висіли низько, сніг не падав — зависав, ніби не міг вирішити, чи варто торкатись цієї землі.

Треба домовлятися з фріцами. Директорія проти всіх не виступить.

Симон відправив.

До німців — колишніх австрійських підданих. Стрільців.

Євген попереду. Мов вузол. Холодний. Поруч Андрій Мельник. Високий, русявий, витягнутий у лінію. Постава. Голос. Порода. Впевненість.

Куди ставав — туди ж переміщувався центр ваги сцени.

Перші: супровід до штабу.

Німці.

Зустрічають делегацію.

Погляд на Коновальця. Його знають. Росіяни прославили після Мотовилівки. А потім ліворуч — на Мельника. Хто такий?

Євген представляє:

— Сотник Андрій Мельник. Ветеран. Герой австрійської армії. Був на Маківці. Полонений під Лисонею.

Німці піднімають брови: Лисоня звучить як “м’ясорубка”.

Євген посміхається у вуса. Аякже. Їхня улюблена історія. Про російського генерала. Слухайте.

— 1916й, російський полон. Андрій, маючи 25 років, зі зв’язаними руками, без зброї, мав честь пояснити ворожому генералу, звідки походить назва “Русь”. І що Україна не їхня росія.

Хтось з німців пирхнув сміхом, але замовк, коли Мельник втрутився:

— Генерал казав: “нікакой Украйни нікагда нє било і нікагда нє будєт”. А я пояснив, що “Русь” — це назва нашої землі, а не їхньої держави. Петро Перший украдене привласнив. Генерал покликав ад’ютанта і каже: “Вот відіш, Пєтя, іхній офіцер знаєт больше нашего гєнєрала”.

Тиша впала. Німці перезирнулися.

«Nicht der zweite. Ein eigener.»

(нім. Не другий. Окрема одиниця.)

Супровід до штабу був вражений.

Автівка.

Дверцята — клац.

Столиця чекає.

******

ПАСТКА

Як тільки ступили на бруківку — з туману вискочила жандармерія. Росіяни. Біла гвардія. Опора гетьмана.

— По пріказу гєнєрал-губєрнатора Долгорукова! — крик.

Металевий ляскіт.

Євгена та інших обступили, ніби банду рекрутів.

Мельник півкроку вперед.

Євген головою: ні.

Жодного спротиву.

******

НІМЦІ.

Майор генштабу Ярош (німець, чеське прізвище) не вітався — просто горлав на жандармів німецькою. Злість могла б перебити гармату.

Відпустити делегацію.

Негайно!

Німці домовленостей не порушують!

Чи росіяни цього не розуміють?

Жандарми відступили.

Делегацію вивели.

Ярош підійшов до Євгена.

— Гетьман хоче бачити вас.

Не напряму.

Через своїх.

Назвав імена: Галіп. Полтавець-Остряниця.

Попереджав про міну під ногами.

Андрій до Євгена: чи варто?

Євген кивнув.

Треба знати, що задумали москалі.

******

ГЕТЬМАНЦІ

До Дорошенка

Закрите авто. Вікна матові, в сльозах. Мотор хрипить.

Мельника не взяли — лише Євгена.

“Ви нам не потрібні обидва”.

Авто ковзало багном через темні вулиці до квартири Петра Дорошенка.

Той зустрів Євгена посмішкою, яка не гріла.

Говорив від Скоропадського:

— Гетьман не сердиться на стрільців. Його ясновельможність готові дати вам вільний шлях до Галичини. Потягом. Коли завгодно.

Це прозвучало як:

“Валіть в свою Галичину! Ви тут чужі. Не чіпайте Київ”.

Євген слухав мовчки. Нічого нового.

Гетьман як він є.

Обличчя тримати Євгенові ставало все важче.

— Передайте його високості. Чи як він себе називає. Не лише лінія Фастів–Проскурів, — сказав Євген тихо, рівно.

— Уся Україна вже в наших руках.

Дорошенко здригнувся, але Євген продовжив:

— Першою умовою будь-яких переговорів є відкликання злуки з росіянами.

Євген не змінився ні в гучності. Ні в тоні. Повітря різко загусло.

Дорошенко знітився.

Мовчав.

Правда вийшла назовні. Без слів.

Гетьман.

Не вирішує.

Нічого.

Влада вже у росіян. У царських аристократів. Долгоруков, Келер, Кірпічов.

Скоропадський — пуста шкаралупа.

Євген побачив: розпад влади почався.

Через 2 роки Гетьман в спогадах напише:

“Ко мне приехал представитель заговорщиков.

Коновалец. Хотел видеть меня.

Я был сильно занят.

Принять не смог. Возможно, зря. Адъютант сказал: Евгений сидел у меня под дверями часа три с половиной.”

Гетьман знову не зміг.

Та Євгену байдуже.

Пізно.

Україна палає.

Ясновельможність грає в хованки.

******

ПЕРЕМОВИНИ.

Початок. Нарешті.

Сіра дерев’яна будівля. Всередині холод, лампа хитається від протягу.

Німецькі офіцери, виснажені, змокрі. Однак документи ідеальні.

Німці вже бачили кінець імперії.

Своєї.

Євген стриманий.

Мельник спокійний.

— Отже, — починає старший штабіст, — нам потрібен коридор. Ми їдемо.

Евакуація.

Тільки це.

Більше нічого не цікавить.

“Нам усе одно, хто у вас гетьман.”

“Ми хочемо додому.”

******

ПОЗИЦІЯ ДИРЕКТОРІЇ

Євген говорить:

— Ми не зацікавлені воювати з вами.

Але не можемо дозволити, щоб ви стали щитом для гетьмана.

Німці переглядаються.

— Два дні — не більше, — додає він.

— Ми відійдемо. Ви теж. Київ без бою.

Нічого не забув?

Мельник рівно, без емоцій, чистою німецькою:

— Wir kämpfen nicht gegen Sie. Nur nicht für den Hetman.

(нім. Ми не воюємо проти вас. Просто — не за гетьмана.)

Німці помітно оживають. Старший офіцер відкладає ручку.

— Ви володієте мовою краще, ніж деякі наші капітани, — говорить він, дивлячись на Мельника.

Тон майже ввічливий.

Це висока оцінка — і сигнал: довіра є.

Євген підсумовує.

— Відведення військ на день-два, — каже Євген.

— Ви спокійно забираєте свої дивізії.

— А ми… продовжуємо те, що почали.

В кімнаті стає холодніше.

Німці мовчать.

Кивають.

— Gut. Погоджено.

Лампа рипить.

Договір майже вирішений.

******

29 ЛИСТОПАДА — ПІДПИСАННЯ УГОДИ

Стіл під самотньою лампою.

Холодний дим із буржуйки змішується з листопадовим туманом. Євген і Андрій.

Євген ставить підпис різким рухом.

Ручка дряпає папір.

Німці жестом показують Мельнику:

і ти.

Мельник ставить підпис коротко, дзвінко, як клинок об лід.

Німці зітхають

— Wir wollen nur nach Hause…

(Ми просто хочемо додому.)

Як зізнання, як вирок, як капітуляція.

******

ПЕРЕДИСЛОКАЦІЯ

Васильків – Буча

Стрільці відходять з-під Києва, але не полишають фронт. Сідають навколо столиці сталевим кільцем.

Васильків

Ясногородка

Буча

Три вузли.

Три напрямки наступу.

Холодний вітер. Багно по щиколотку, місцями по коліна. Земля рохка, важка.

Справжня громадянська війна.

******

ЗАВЕРШЕННЯ

Євген зупиняється біля Мельника, який щось пише в польовому зошиті.

— Далі — Київ, — тихо каже він.

Мельник замикає зошит, підводить очі:

— Зробимо.

Євген думає: “Цей чоловік має бути генералом.”

Темрява.

Скоро буде світанок.

> МОНОГРАФІЯ. А. Мельник походив з освіченої родини. Батько Атанас Мельник був громадським діячем, другом Івана Франка.

> ПРИМІТКА. Під час другої світової А.Мельник і П. Скоропадський перетиналися.

> ПРИМІТКА 2. Історія про Мельника в російському полоні (діалог з генералом про Русь і Петра Першого) документально підтверджена. Вона популярна в соцмережах, часто поширюється без зазначення джерела.

IV. МИКИТА

29-30.10.1904

Харків

Симону 25

Микиті 22

СХРОН

Хата край нетрів від вокзалу. Дах просілий, вікна запнуті старим рядном. З рота біла пара — мороз в легенях. Пісок під чоботами хрумтів, ніби земля сама стискалася від холоду.

У хаті дух металу і диму.

Світло плямою.

На столі дроти, цвяхи, сухарі, вода в склі, засмальцьовані обценьки. Микита по лікоть у ящику. Гребеться.

Руки задубли від холоду.

А проте очі його темні палали. Сміялися з якоїсь своєї думки.

Красень, велет, плечі як у вола і вуса ідеальною дугою. Симон в його житті давно. Мабуть, з сімнадцяти. Приросли. Мова спільна.

Симон не поспішає.

Перебирає папери, ножі, набої.

Рухи швидкі, нервові, але точні. Лезо шурх — і вже в кишені.

Обличчя зібране. Дихання коротке. Пальці ледь помітно тремтять. Не від холоду.

Микита, не піднімаючи голови:

— Ну давай, придурок, хвалися. Я ж чув. З ким вже здибався в своїй Полтаві?

(Змінюється в голосі)

— Наш Симон зустрів доооолююю!

Той кинув погляд, різкий:

— Стулися, козел, я тебе прошу. Це завдання. Микола дав. Жив у одного на хаті. В Києві. Він нині у Пітері.

Микита зиркнув боком, криво всміхнувся:

— А шо за один? Як він …тойво?

(Микита змовницьки блимає одним оком).

Симон повернувся повністю:

— Не лізь. Не твоя справа.

Микита пирснув:

— Та бачу я тебе, придурка. З вух цукор тече. Очі як у кицьки. Весною.

Симон буркнув:

— Я зараз піду.

Микита сміється тихо:

— То як його?

Пауза.

Симон стиха, різко:

— Максим.

Микита підняв брову:

— А чого… Микола молодець… Мені так зброю возити, життям ризикувати… а цьому… в Києві в шикарній хаті …злягатися…

Симон спалахнув:

— ТИХО будь, козел.

Справу зробимо — будеш пащу роззявляти.

Микита примружився, задоволений від того, що вколов:

— Та йди ти. Ну хоч я тебе перемкну… Ходиш як заведений дурень.

Симон відвертається, суне ніж у кишеню:

— Збирайся. Чухатись треба. Не встигнемо, будемо рік чекати.

Микита киває:

— Та ні. Цього разу точно. Сьогодні ці двоє не вийдуть зі зміни.

Симон коротко:

— Годі вже.

Микита блиснув очима — з тою самою нелюдською впевненістю:

— Пішли.

******

РОЗПЛАТА

Ніч стискалася, як зашморг.

Провулок вузький, слизький, пісок під ногами. Ліхтарі в жовтому чаді. Повітря мертве.

Двоє жандармів виходили зі служби — важкі, самовпевнені. Володарі життя.

Або хоча б Харкова.

Голосно сміялися.

Занадто голосно.

Тіні підкралися позаду.

Поштовх.

Глухий удар.

Другий.

Шурхіт шинелі по піску.

Глухе "о–о", як схлип.

Потім задушений, рваний подих.

Метал по ребрах.

Ще один зойк — короткий, як підрізане слово.

І тиша.

Абсолютна, як коли падає сніг.

Тіла лежали долі.

Одна голова повернута набік, в очах — порожнеча, яка раптом усе зрозуміла.

Занадто пізно.

Микита стояв над ними.

Тремтів усім тілом. Старий спогад душив нутрощі.

Він же ще школяр був.

Ґвалт. Їх двоє.

Гоїлось довго.

Ні сісти, ні стати. Боявся їсти.

Тікав, коли кликали на обід.

Навіть мати щось запідозрили.

Це було найстрашніше.

Стиснув кулак. Віддихувався.

Симон поруч. Страшно рівний.

Жодних емоцій.

Як хто вимкнув.

Обличчя темне. Без нічого.

Він нахилився, витер лезо об шинель одного з трупів.

Підняв очі:

— І що… тепер друга частина.

Микита глянув на нього. В голосі заклекотіла тиха, майже братня лють:

— Придурок… ти не злякався навіть… а вони ж при зброї. Були.

І тобі… тобі плювать?

Симон підвів на нього погляд.

Спокійний, як криця:

— Таке не пробачають, Микито.

Ти ж був малий, і ці два з владою. А за себе я не боюся.

Пауза.

Микита стиснув зуби, хотів щось викинути з себе, але не вийшло.

Проковтнув.

Симон опустив ніж у кишеню й додав тихо, рівно:

— Я з тобою. Тепер далі.

******

ПУШКІН

Театральний сквер

Йшли довго темними кишками осіннього міста. Земля мерзла.

Холод до кісток.

Сквер.

Постамент.

Новенький істукан. З травня. Півроку вже.

Ліхтарі мигтіли.

Площа майже порожня.

Слизько.

Глухо.

Вітер тягнув пилюку по бруківці, як шмат подертого полотна.

Пам’ятник вєлікому русскому поету відкривали з пихою.

Дивіться, малороси.

Тріпотіть від імперської величі.

Слобожанщина — ісконно русская зємля.

Натомість проєкт памʼятника Шевченку тихо зрізали.

Грошей “не знайшлося”.

Але передусім бажання. Місцева громада не переконала владу.

Микита пирхнув, ковзаючи пальцем по ремінцю на зап’ясті:

— За Пушкіна дадуть менше, ніж за подвійне вбивство.

Ще й Микола проставиться. Коньяк попрошу.

Симон не відповів.

Дивився на темну вежу постаменту так, ніби щось зважував.

В очах промайнула коротка тінь.

Пушкін.

І оце слово. Мазєпінєц. Авторства вєлікого русского поета.

За “мазепинство” три роки тому його вигнали з семінарії.

Вовчий білет. Щоб не дай Боже жоден університет його не прийняв.

Доля.

Вітер хльоснув по щоках.

Десь за рогом хтось голосно вилаявся.

Симон коротко кивнув Микиті.

Вони ж мали при собі.

Все сталося швидко, майже нечутно.

Як у воді.

Момент після.

Жовте світло.

Як удар блискавки в мініатюрі.

Гуркіт, який зриває ніч.

Сиплеться штукатурка з сусідніх домів, шматок ліпнини б’є об каміння.

Глуха луна розходиться по закутках.

Уламки скла ляскають, мов крила нічного птаха.

Кут постаменту скололо.

Чорна тріщина поповзла вниз, як ламане ребро.

Чути крики.

— Пожежа!

— Вибух!

— Варта!

Микита як укопаний.

Рівно.

Спокійно.

Майже гордо.

До нього вже бігла варта — рикуючи, ковзаючи, ламаючи ніч.

Він обернувся до Симона.

Посміхнувся — коротко, хитро, по-своєму:

— Гуляй, артист.

Його збили з ніг.

Удар об землю.

Руки заламали назад.

Пісок хруснув.

Симон уже тікав.

Темрява ковтала його. Всю зброю викинув в річку.

Дворами.

Якимись міськими нутрощами.

Дихав не ротом — шкірою, грудьми, всім тілом.

Треба встигнути на потяг.

Але ніч була на його боці.

Врешті варта лишилася десь далеко.

Старе слово “мазепинець” стукотіло у вухах.

Вокзал. Знову.

Вернувся до схрону.

Зараз інше.

Витяг стару валізу і жовту торбу, схопив так, ніби там лежало щось єдине важливе — і знову зник у ніч.

******

Відсирілий квиток у кишені. На Пітер. Клаптик від Миколи: “На тебе вже чекають.”

Темний вагон третього класу.

Порожній.

Дме вітер.

> МОНОГРАФІЯ.

Відповідальність за акцію взяла група “Оборона України”.

Поширювалася прокламація (приписують М. Міхновському):

Пушкін винен у перебріхуванні і злочинному змалюванні гетьмана Мазепи.

Ми вимагаємо:

вільне слово,

вільний друк,

школу з українською викладовою мовою, подібно до Галичини.

Не несіть до нас своєї культури огнем і мечем, бо вже прокидається Україна до бою!

> ПРИМІТКА.

Як жандарми не шукали. Та жодної зачіпки на Миколу не знайшли. Він був юристом-профі.

> ПРИМІТКА 2. Знадобилося повномасштабне вторгнення і тисячі смертей, щоб пам’ятник демонтували 9.11.2022.

V. МАКСИМ

1.11.1904

СПб

Квартира М. Славінського

Імперська столиця стікала темрявою з усіх шпарин.

Вікна плакали: тепле дихання кімнати й холод зовні не домовлялися між собою.

Максим сидів у фотелі, спершись лопатками.

Огорнутий коконом густого диму. Цигарка — єдине, що гріло.

Тиждень від демобілізації. Вже вдома. Тіло досі не вірило, що війна скінчилась. Що він взагалі забув на тому Далекому Сході?

Він же видавець. Перекладач. Літератор. Історик.

Юрист врешті-решт.

З двома університетами.

З книжками, писаними разом з Ларисою.

Йому 36. Якого біса його вдруге гребли у царське військо?

Цього разу проти японців. На флот, мічманом. Бо німецька й французька, бачте, “є потрібними державі”.

Держава топила свої кораблі швидше, ніж японці.

Глянув униз.

Домашні штані, голий торс.

На ребрах жовті синці, тягучі, мов застарілі образи.

Ліве плече ниє з кожним рухом — старий, ще одеський, вивих.

Пальці потріскані, шкіра пересушена морозами й солоним повітрям.

На столі хаос його життя.

Книжки.

Чернетки.

Телеграма від дружини.

Недописаний лист до Грушевського — давно лежить. Нове видання.

Поховав хлопців.

Мішки з трупами на палубі.

Скільки? Десять? Двадцять?

Навіщо?

Щоб імператор всєросійскій вписав собі пару лаврів?

Максим хотів одного:

аби його ніхто не чіпав.

Ні люди.

Ні спогади.

Ні власне сумління.

Може, ковтнути щось?

******

Стук у двері.

Глухий. Недоречний.

Наче сама доля сказала:

А хрін ти відпочинеш, Максиме.

Максим стулив очі.

Дзиґа болю закрутилась у скронях.

Хто? Якого біса?

Потім згадав.

Миколин протеже з Полтави. Той, що з заслання вернувся. Міхновський попереджав: “Приїде. Приймеш”.

Чесно вже й викинув з голови того хлопця. Микола каже, йому 25. Але на вигляд менше. Десь 21-22.

Простенький.

Максим приїхав тоді в Полтаву. З Одеси. Зачуханий отель на краю міста. Відчинені вікна. Запах трави.

Інтрижка? Роман? Ні. Просто перевірка.

Щоб подивитися, кого ж Микола йому підсовує.

Все було. Кілька разів. Та й годі.

Мобілізація зірвала плани. Вже й забулося. Та й інші були. Не гірші.

Відтоді не бачив. І слава Богу.

Міхновський давно його обробляє. Зі своєю “задачею”.

Візьми та й візьми.

В січні приїхав аж сюди.

В Пітер.

Щоб уламати. Мало не на коліна став: “Без тебе, Максиме, не впораюся”. Отож і довелося попертися в ту Полтаву. Бо хлопець був на засланні до літа. Максим може щось би і почав. Але війна. Все псу під хвіст.

Леся.

Крім Міхновського ще вона.

Просила. Ніколи в житті з нею такого не було. А цей раз що? Невже повірила в цього, в Миколину ідею?

Стукіт повторився, наполегливіше.

Максим зітхнув, підвівся, поплентався коридором.

Хребет клацнув.

Плече нагадало про себе тупим болем.

“Хто?”

З-за двері незнайомий голос.

Відчинив.

І завис.

******

У дверях стояв Симон.

Той самий.

Білий від морозу, чорний від втоми.

З потертою валізою в одній руці.

В другій жовта торба, з якої стирчало щось неясне, зав’язане в ганчірку.

Пляма біля кишені. Наче кров намагався затерти.

Зайшов, ніби це було закономірно. Наче давно вирішив прийти саме сюди.

Поставив валізу під стіну, навіть не питаючи, куди її.

Торбу тримав уперто. Як той, хто звик жити на валізах і знає, що будь-якої хвилини може знову рушити далі.

Очі блискучі, сірі, теплі.

Смикає плечима.

Наче він знову в Полтаві. На тих пошлих червоних слизьких подушках.

Тоді він майже не говорив.

Запалення зв’язок — чи-то пак як лікар каже, ларингіт.

Гарна хвороба: нічого не болить. Жару нема. Але сказати нічого не вийде.

То й добре. Дурних питань Максим би не витримав. І так дозволив все. Навіщо? Бо Микола сказав?

Кістляві груди трусилися від напруги. Сіпав гострими плечима.

Кожного разу.

Чи це він завжди такий?

Чи тільки з ларингітом?

Піт блищав по гладкій шкірі. Не стікав ниткою, а вкривав тулуб рівним вологим блиском.

Дурень чогось соромився цього поту. Намагався витерти ковдрою. Наче це щось неприродне.

Влітку.

В спеку.

Після всього.

Тягав цигарку в пальцях.

Кашляв.

Щоки червоні, а на дотик холодні. При ларингіті буває — температура падає, тіло мерзне, шкіра вся мокра.

І він усе одно приходив.

Більшої дурні, ніж застудити горло до втрати голосу посеред липневої спеки, Максим уявити не міг.

І більшої впертості — теж.

“І все ж… що він тоді в мені шукав?

Хлопець.

Німий від хвороби, притиснутий своїми страхами — що він хотів знайти?”

„Gdzie się raz poszło, tam się łatwo wraca.” (поль. Куди раз пішов — туди легко повернутися.)

Стара правда.

Чомусь болісно точна.

Максим не встиг видихнути.

Майнуло:

…Święty Boże, kurwa…

Боже. Та він закоханий.

В тебе.

З літа.

І це найгірше, що могло статися сьогодні.

******

Максим відсахнувся рівно на півкроку — автоматично.

Втома далася взнаки.

Босий, голий до пояса, пом’ятий, з сигаретним димом у волоссі, з тим виразом обличчя, що буває у людей, які вже раз у житті померли, але з якоїсь причини й далі ходять.

І от зараз у нього в домі це худе нещастя в пальті. З торбою.

Революціонер.

Голодний.

З кров'ю на пальті.

Чорний від дороги.

Боже, з яких країв він їхав?

Максим дивився.

Аж плече занило.

Думав лише одне:

Не зараз.

Тільки не зараз.

Хоч завтра.

Хоч через тиждень.

Але не зараз.

Зараз він може не витримати.

Може сказати щось зайве.

Або, не доведи Господи, зробити щось зайве.

А тоді все завалиться.

І Микола його вб’є.

І буде правий.

І так півтора роки згаяли через те заслання на Кубань. І ще півроку через його, Максимову, мобілізацію.

Час висипався між поїздами, конторами й чужою війною, і от тепер — знову він.

На порозі.

— Заходь, — сказав він нарешті. Голос прозвучав чужо.

Симон ступив в кімнату з сіней.

Віддав ключ від київської квартири: жив там, поки Максим воював з японцями.

По кімнаті розтеклося холодне повітря, мов тінь.

Вчепився в ту торбу.

Максим машинально зауважив:

торба важка, щось жорстке всередині.

Пахне сіном. І…димом?

Не дай Боже він притащив зброю.

Або вибухівку.

— Що це? — кинув Максим, вказуючи на торбу.

Симон глянув на неї так, ніби там лежала ікона.

— Ратиця, — сказав просто. — На холодець. Бо ж Різдво скоро.

Максим кліпнув.

Ще раз.

Третій.

— Ти… тягнув… свинячу ракотицю… через пів імперії?

Симон кивнув.

Абсолютно щиро.

Ну бо це ж логічно: Різдво.

Максим провів долонею по обличчю.

Мимоволі хмикнув.

В цей момент Симон підняв руку, ніби хотів щось пояснити.

Тоді Максим і побачив.

Під рукавом визирнули червоні чотки — густі, мов кров’яні краплі, з маленьким чорним хрестиком і бордовою китичкою.

Ті самі, що були на ньому влітку.

Максима це різонуло. Хлопець приніс у його квартиру не тільки ратицю, а й… себе самого. Цілого. З усіма своїми звичками.

— І що ти… — Максим стис зуби, бо інакше засміявся би не туди. — Що ти зробив, що тікаєш? Міхновський писав: терміново.

Симон підняв на нього очі.

Блакитні.

Дивно.

Тривожно спокійні.

— Пушкіну помстився.

Максим завмер.

— Вбив? — запитав автоматично.

Пауза.

Симон мало не образився:

— Пам’ятник.

Ще пауза.

Симон зітхнув, наче пояснював малому:

— Ні. Тільки ніс відвалився.

Як у сифілітика.

Максим уперся лобом у дверну раму й тихо, дуже тихо простогнав:

— Господи, за що мені це…

Симон стояв посеред теплої кімнати — голодний, закоханий, зі свинячою ногою в торбі — і виглядав таким переконаним, що саме тут йому і належить бути.

Максим подивився на нього, на валізу, на торбу, на всю цю катастрофу на двох ногах.

І раптом усвідомив:

починається пекло.

Впізнав у Симоні те, чим колись був сам.

Двадцять три. Студент історичного.

Дрібна польська шляхта.

На останні гроші в Києві.

На порозі у професора Антоновича.

Улюблений студент. Мокрий. З валізою.

Жити.

І їхати з ним в Відень.

Максим тоді думав, що життя нарешті почнеться. Помилявся.

— Роззувайся, — сказав він.

— І ратиці на стіл не став… Ні свинячі, ні свої… Холодець буде завтра, чекати Різдва не будемо.

Симон уперше за вечір всміхнувся.

Наче це було найкраще, що він міг почути.

> МОНОГРАФІЯ. М. Славінський і М. Грушевський учні історика В. Антоновича (Гр. старший). Максим жив у професора. В.А. брав М. Сл. на археол. розкопки. Поручав дописувати свої праці. М.Сл. разом з В.А. брав участь в європейській конференції з археології в Відні.

Син В.Ант., Дмитро разом з Михайлом Русовим (син Софії) заснував РУП (до якої входили С.Петлюра, В.Винниченко, М.Шаповал, Д. Донцов тощо).

> ПРИМІТКА. Вперше М. Сл. був мобіліз. напр. 19 ст. до Туркестанського військ. округу за вільну франц. мову.

Вдруге на рос.-японську війну — за німецьку.

> ПРИМІТКА 2. М.Сл. мав оперний голос. Дитиною співав в хорі Лисенка, гастролював по Європі.

> ПРИМІТКА 3. М.Сл обстоював ідею Балто-Чорноморського союзу держав як безпекового щита Європи проти російської агресії. Передбачив другу світову і союз Гітлера/Сталіна.