Нерозказане

ПРОЛОГ. СОФІЯ

Зима 1900/1901, Полтава

1. ТОЙ ДЕНЬ

Вулиця в білих обіймах. Суха манка летить прямо в очі. Сніг тане на вовняному сукні, на вухах, на носі. Рипить полозами на дорозі, які тягнуть за собою чорні залисини на бруківці.

Софія Русова-Ліндфорс кутається в пухову хустку, несе валізку з паперами.

Кучер попереджав: не варто йти через усю Полтаву пішки, але кінь уперся, не рушає.

Раптом. Полози. Зупиняється екіпаж.

Зістрибує хлопець: темне пальто, чорні чоботи, рукавиці. З-під шапки попелястий чубчик.

Сині очі. Червоні щоки.

Усміхається в усі зуби.

— Сідайте, пані Софіє!

Вона завмирає:

— Божечки… та це ж той самий Симон! Семінарист, що гризе книги! І ще трохи — олівці.

Він легко кланяється.

Бере її валізку, відкриває дверцята, підставляє руку — впевнено, як кавалер.

Вона, трохи розгублена, сідає.

Сніг падає густіше.

Кінь рушає.

2. МОЯ МАШИНА

Софія дивилася на нього збоку.

Вітер вибивав пасма.

Плечі є, рухи легкі, точні.

Віжки натягнуті рівно, кінь слухняно йде, дзвіночки співають у такт.

Він нахиляється, щоб прикрити її від вітру плечем.

Не озираючись — просто відчуває.

Спокій у його рухах.

Жодної сором’язливості. Знає, куди прямує. Внутрішня сила йде з нього, як дим.

Софія зітхає. Кінь вибиває копитами, Полтава пливе білою плямою.

— Ви, пані Софіє, зовсім не слухаєте порад, — каже він.

— А ви звідки знаєте, що мені радили? — дивується Софія.

— У Полтаві новини розлітаються швидше, ніж сніг.

(усміхається)

— Ви ж сама вчите: все треба пізнати, все перевірити.

Вона повертається до нього, у щоках рум’янець:

— Хитрий. Ви мене цитуєте?

— Я вас поважаю, пані.

Пауза.

Полози й кінський подих.

Він:

— Маю прохання. У семінарії готуємо концерт. Хочемо, щоб до нас завітав Лисенко.

Софія засміялася.

— Він не ходить “за викликом”.

Симон кивнув.

— Але ви його хрещениця.

Софія різко посерйознішала:

— Тільки якщо заспіваєте, як янгол. Інакше, як я його затягну до бурсацького лігва?

— Можете в мені не сумніватися. — відповів і пригладив чубчика.

Щось у цьому хлопці є.

Софія уважно навела погляд: молоде, ясне обличчя, блакитні очі, губи — немов різьблені.

Її раптом огортає тепло, не від хутра.

— Ви неймовірний, Симоне.

— Просто вчуся у вас.

Софія схопила себе: не хоче прощатися.

3. ОБЕРІГ

Двір Русової. Вечір.

Сніг переливається блискітками, мов бите скло.

За калиткою гурт семінаристів.

Попереду Симон. Він — Маланка. Несе Зірку (“звІзду”).

Старий батьків кожух. Вузька талія, вишитий пояс. Червоні китиці підстрибують в такт.

Фалди хвилями. Як сукня.

Без шапки. Вуха вже червоні.

На голові віночок. Пістріяві стрічки, коралі на шиї. Щоки натерті бурячком, губи намащені рожевим воском.

Очі-крижинки.

Обряд. Краса. Сила. Таємниця.

Він веде.

І гурт. І пісню.

“Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка…”

Голос кришталем, дзвінкий, вирізняється з хору.

Русова виходить на ґанок. Слухає. Усміхається.

Їй не хочеться вертатись у дім.

Запрошує всіх до хати.

Семінаристи заходять гуртом, сміються, струшуються.

Симон останній. Допомагає занести зірку.

Затримується.

— Пані Софіє, Ви справді покличете Лисенка?

Софія підводить руку до його голови. Торкається.

Грубий дріт і тканина, просочена воском, щоб квіти тримали форму.

В одній точці дріт коле лоба.

Проступила кров.

— І як той віночок не падає? Чи це корона?

(Пауза. Витерла червону краплю.)

— Покличу. Хочу, щоб побачив те, що і я.

— Пані, а що ви бачите?

— Хлопця, який хоче, щоб його почули. І нічого не боїться.

Русова повертається. За хвилину виходить із тонким нотником.

— Це Миколине. — каже. — Вчіть з хлопцями..

Симон бере. “Кобзар”, покладений на музику.

Тиша.

— Підпишіть, пані Софіє. Для мене.

Вона дивується, усміхається, сідає просто на ґанку, кладе книжку на коліно, дістає олівець.

Пише швидко, рівним почерком:

“Найбільш зухвалому хлопцю Полтави. Симону Петлюрі. Від Софії Р.”

Він читає.

Очі спалахують сталлю.

— Дякую Вам, пані Софіє.

— Шшш… — каже вона. — Просто не зупиняйтесь.

Він ховає нотник під полу кожуха,

виходить у заметіль.

Сніг падає великими клаптями. Ніби небо теж хоче щось підписати.

4. НЕВИДИМА СІМ'Я

Батько дали стусана: “Щоб не брав кожуха без дозволу. Щедрик йому, бісове дитя”.

Симон мовчки сів за стіл.

Чай з малинових гілочок і листя, вощана свічка, чорнило, два конверти і папір.

Бере перо лівицею.

Конверт, на Єлисаветград.

Рука тремтить, почерк кривуватий, літери Т внахльост.

“Володю.

Нікому не дозволяй казати, що ти негідний визнання.

Бо ти геній. І вартий.

Verbum — arma tua, gladio potentius. (лат. Слово — твоя зброя, сильніша за меч.)

Я сьогодні співав. Думав про тебе. Може, ти це відчув. У кожного є хтось, через кого болить.

У мене це ти.

Іноді я не знаю, чи хочу, щоб ти мене зрозумів. Бо як зрозумієш — злякаєшся. Але ми все одно зустрінемося. Одного дня.

P.S. Тільки не думай, що ти розумніший за мене. Ти кончений дурень.

P.P.S. Цього року хоча б їдь вже до Києва. Покажи себе Чикаленку.

P.P.P.S. Корсет ще цілий?

Oder hast du ihn mit der Kraft deiner Liebe durchgefickt?

(нім. Чи ти витр#хав його силою кохання?)

Je pense qu’il est déjà temps de le laver de tes “larmes”.

(фр. Думаю, час змити з нього твої “сльози”.)

С.”

Він перечитує. Усміхається сам до себе. Злизує чорнило з пальця.

Відкладає перо.

Перекладає його в праву руку.

Плечі розправляються, обличчя твердішає.

Другий конверт: Харків.

Почерк рівний, сухий, без пауз.

“Миколо.

Пані С. Русова погодилась. Лисенко буде. Треба було заспівати. Дивись, що мені подарувала.

Володя поїде на Київ. До Чикаленка.

Чергове заберу, як завжди.

Не хвилюйся.

Сам знаєш хто.”

Підпис чіткий, майже військовий.

Свічка блимає, віск тече.

Дві руки.

Два Симони.

Одне тіло.

5. ЖОВТЕНЬ 1918. ВІДДАМ

Симон — в'язень у печерській військовій школі. Без статті.

Сам. Лізе в кишеню. Лист. Від Софії. Оля передала.

“Любий Симоне. Крім вас ніхто не потягне Україну.

Ви народжені для цього. Прийміть свій шлях.”

Стискає аркуш, ховає.

Тиша. Наче знову в тому зимовому дні.

Усміхається:

— Вона перша розгледіла.

В голові лунав “Щедрик”:

Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару,

Там овечки покотились,

А ягнички народились.

“Треба знайти того Леонтовича, як вийду. Кошиць точно в курсі.”

I. ПІДГОТОВКА

Біла Церква,

Казарми Січових Стрільців

16.11.1918 р. МИТЬ

Євген прокинувся різко.

Голова гуде: ніч у купе з Винниченком, сперте повітря, тіснота.

Симон уже стоїть біля вікна. В галіфе і майці. Курить.

Дим тягнеться в холодну шпарину. Навіть не повертається. Як він непомітно проліз проходом між двома ліжками?

Євген вилазить з ковдри, нашпортав чоботи, чеше до умивальника. Емальований. Сколоті кути.

Холодна вода.

— Не здумай, — бурмоче він.

Симон підпливає до нього тихо, впритул. Зупиняється збоку.

Нахиляється разом із ним — як тінь.

Євген в милі, черпнув воду, нахилився — Симон різко бере його за чуба, ривком під воду.

— Ти здурів?! — задихається Євген, відскакуючи.

Симон розводить руками. Очі відблискують. Губи розтяглися від вуха до вуха.

— Ми всі здуріли, Жовніре. З тисячею проти Гетьмана, німців і білої сволоти. Але по-іншому не буде.

Євген кашляє. Витирає обличчя рукавом.

Сердитися хоче — а чомусь не може.

Щось у Симоновому нахабстві тримає його купи.

— Пішли, — буркає.

— Атож, — киває Симон. Торкає Євгена плечем так, ніби нічого не було.

Вдягаються. Виходять у сіру ранкову вогкість.

До штабу.

Пліч-о-пліч.

Як завжди.

Сьогодні треба взяти і Білу, і Фастів.

17.11.1918 р. ЯК ДОВГО

1. Я ТАК ХОЧУ

Білу взяли вчора.

Кур’єр прибуває на світанку. Весь у багні. Дихає паром.

— Фастів зайнято. Залізниця! Нічна операція. Стрільці тримають!

Штаб оживає різко: карти на стіл,

олівці, лінійки, напрямки на Київ.

Симон у центрі, спокійний.

Євген поруч.

Входить у ритм за секунду — працюють удвох, немов одна машина: жест, позначка, погляд, карта. Це видно всім.

Двері. Заходить Володя. Повільно. Костюм трохи пом'ятий.

Очі червоні: ніч з паперами в диму.

Обличчя кисле. Країна входить у м’ясорубку. Біда.

Володя тихо:

— Ми ще… можемо уникнути битви. Хай хтось їде до Слинявого (*гетьмана).

(Дивиться на Петлюру).

— Треба спробувати. Зупинити кров. Не можна так…

Симон не підводить голосу.

Випускає дим.

Не злиться:

— Володимире Кириловичу. Прийміть відповідальність. Врешті решт.

(Дивиться прямо)

— Війна вже… А Директорія завтра їде у Фастів. Разом з Головою.

(Оцінює володін пом'ятий одяг)

—Житимете в нормальному готелі. Казарма — то не ваше.

Тиша.

Всі завмерли.

Член Директорії наказує Голові.

Євген заклякає між ними з олівцем за вухом.

Володя стискає папери до хрускоту.

— Ти… Ви, Симоне Васильовичу, думаєте, що це сміливість?! Безумство…

Симон рівно:

— Ні. Це сила.

Володя розвертається. Грюк. Нема.

Симон знову нахиляється над картою. Євген підсовує лінійку. Повертаються до планування наступу.

За вікном важкий, липкий холод. День тільки починається.

2. СТІНА

Карти, дим, погони, тіні.

Симон і Євген поруч: зчеплені зубці одного механізму.

Коло дверей Микита, із бляшанкою у руках. В мазуті, комір піднятий, вуса перекошені.

— Пальне привезли. На три машини вистачить, більше не витисну, — кидає він, ставлячи каністру на підлогу так, що метал глухо бряжчить.

Симон киває — швидко, по-товариськи.

— Молодець. До Фастова буде. Директорію перевезеш. Найцінніше. Голову держави. Тобі доручаю.

Микита бурчить:

— Не вартує пального ця ваша Директорія…

Євген подає лінійку. Вони знову працюють удвох.

Микита не втручається — лиш стоїть, схрестивши руки. Він після полону не воює. Знає Симона від сімнадцяти років: цей йолоп здохне, та не відступить.

Під час обговорення кулеметних точок Микита бурмоче:

— Федю… Чернику… скажіть, щоб не розтягувалися. Він хлопців знає, але коли нервує, тягне фланг.

Євген кидає йому погляд:

— Передамо.

Симон мовчки усміхається.

Ледь-ледь.

Бо з Микити такі слова треба витягати кліщами. А тут така щедрість. З чого б це?

Двері відчиняються різко. Генерал Осецький.

— Коновальцю.

(пауза)

— Призначаю вас командиром повстанських військ. Негайно.

Штаб стихає.

Микита навіть каністру перестає тримати — тупо спирається на неї.

Євген завмер.

Симон кидає на нього короткий погляд.

Легенький поштовх ліктем: ну що, тепер офіційно. Євген робить короткий, зібраний кивок.

Микита театрально зітхає.

Симон:

— Не ний. Готуй переїзд.

— Що ти вже задумав, пане Отамане. — стишується Микита і виходить, грюкнувши каністрою.

3. ДРУГ

Їдальня. Обідній час.

У кутку — казанок. Тягне старою грубкою. На колінах якісь ганчірки замість серветок.

Загусла каша, грубий хліб, що кришиться від найменшого дотику.

Без нічого.

Боже, як хочеться масла.

Солоного.

На пухкий хліб.

Євген і Симон поруч. Володя і Микита подалі. Обговорюють переїзд.

Отаман щелбанами по мисці виштовхує свою пайку ближче до Коновальця.

Доливає Жовніру гарячого з емальованого кавника, червоного в білі цятки зі щербиною.

Лізе в кишеню. Дістає варене яйце.

Криво всміхається:

— Як не жерти, можна вмерти. Маєш бути крутий, як оце синє яйце.

Євген розриває хліб, але рука завмирає.

Він не коментує.

Тільки коротко киває.

Оці фокуси від Симона завжди зненацька.

Євген мимоволі згадує слова Федя:

— Михайловичу, Отаман тебе пестить.

І так дивно, що Федь завжди називає його по-батькові, хоча лише на три роки молодший.

Холодний фронт, офіцери, операції — а між цим маленьке “Михайловичу”, як нитка.

Більш дивно “Жовнір” від Симона. Євген завжди Арсенал згадує.

4. ЯК ОСТАННІЙ ДЕНЬ

Металеві полумиски дзвенять, столи гупають від чужих ліктів.

Симон підводиться різко.

Бере свій погнутий металевий кухоль і брязкає виделкою по ньому, розпливається відгомін.

Вояки обертаються.

Володя, який ковиряє холодний хліб, теж підводить погляд.

Ніби з’їв щось тухле.

Симон швидко оцінює простір — бачить в кутку дерев’яний ящик з-під набоїв.

Підходить.

Застрибує на нього одним рухом, ящик рипить, але тримає.

Симон стає трохи вище за всіх, кидає погляд на глядачів.

Тупає одною ногою — щоб усі точно замовкли.

Голос дзвінкий, як холодний метал:

— Товариство! Завтра Директорія виїжджає до Фастова. Так безпечніше.

(Пауза. Погляд ковзає по всіх, потім на Євгені, на Володі, на Микиті)

— Я лишаюся тут.

Зі стрільцями. До бою.

Три секунди тиші.

Як перед вибухом.

І вибух.

Їдальня піднімається хвилею:

виделки стукотять по столах, хтось гукає “Слава!”, хтось просто б’є кулаком у дерево.

Симон стоїть на ящику, трохи усміхається. Ловить хвилю.

Володя дивиться:

Балерина. Знову. Театр одного актора — блискучий, щирий, незабутній.

А проте.

Завтра Отаман може загинути.

Євген терпне.

Щось підступає до горла.

Симон лишається не тому, що хоче слави.

А тому що знає:

ці хлопці стоятимуть, тільки якщо стоятиме він.

І тому Євген завтра поїде в Фастів.

А Симон ні.

День триває.

Холод густішає.

5. НЕ ЙДИ

До вечора казарму добре розкочегарили: знайшлися дрова. Місцеві допомогли. Петлюрі догоджають. Бо він за людей.

Коміри розстебнуті, під стелею стоїть гаряче повітря.

Євген, Федь Черник і Микита на обході: перевірка. Карабіни, набої, мастило.

Всі розуміють: у Гетьмана кіннота, десь поруч сердюки.

В Києві — біла офіцерня. А ще німці. Досі є.

Симон проходить мовчки, спокійний як камінь. Говорить до стрільців.

Перемикається на галицьку.

Вояки ковтають його кожне слово.

Євген ловить себе: думка про імовірну смерть Петлюри пече вогнем.

Дивиться на Отамана.

Худий.

Втомлений. В шинелі.

Занадто рівний.

Ніби вже все вирішено.

Микита це теж бачить.

Черник криво жартує: і не таке пережили.

У штабі Володя сидить над картами.

Сам.

Пічка гріє задушливо.

Лінії пливуть. Марно.

Йде до себе.

6. ЯНАНЕБІБУВ

У кутку штабу шафка з випивкою. На защіпці. Частково з Микитиної колекції, подарунок Симону. Рік збирав. Припер сюди.

Євген стежить: боїться, що Симон зірветься.

Морфій на Арсеналі. Нині пляшка. Хтозна, що в цій попелястій голові.

Симон відчиняє дверці.

Прицілюється.

Хапає коньяк. Ребристе скло.

Спокійно:

— Ти ж сам бачив. Він дурний, як сало без хліба.

— А пляшка навіщо?

— Йому… розслабитись. Завтра я його не побачу.

Йде.

******

Кімната Євгена/Симона, дві години по тому

Євген не спить. Сидить на ліжку.

Спина гола. Вкорочені споднії штані. Над розгорнутим блокнотом.

Пише про рух військ, про Фастів, про завтрашній день.

Про страх. Про відповідальність.

Двері риплять.

Симон повертається. За ним легкий шлейф коньячного запаху.

З вулиці. Десь гуляв.

Тирса по краю шинелі.

Припорошений, холодний — але рівний, чистий, ніби з криниці.

Скидає шинель повільно, струшує сніг.

Тверезий.

Євген помічає: одна долоня в крові. Розсічена зверху.

Розстібає всі ґудзики на кітелі і галіфе.

Лишається в сподньому.

Жодних слідів п'янства.

Євген підводить очі.

— Щось ти занадто рівно ходиш... А з рукою що, цвяхами пляшку відкривав?

Симон знизує плечима, сідає на своє ліжко.

— Я не п’ю перед боєм. Ніколи.

Показує порізану долоню, тильний бік:

— Цвяхи… Незручно і небезпечно.

Тиша.

— Молись, Жовніре, — тихо каже Симон. — За бій. За хлопців.

Євген завмирає.

Складає руки.

Починає молитву тонко, рівно, зі звичним ритмом, який повертає дихання.

Симон сидить, повернувшись до нього, дивиться, не кліпаючи. Ніби чує Бога.

Євген закінчує.

Зітхає.

— Тепер твоя черга, — каже.

Симон легенько усміхається.

— Та я вже, — відповідає. — На вулиці. Під зорями.

Євген ковтає.

Знову мозок пече отрута.

Завтра.

Петлюри може не бути.

Симон випростується, заплющує очі.

Ніби знає майбутнє.

Євген гасить свічку.

Сидить у темряві, слухає його дихання.

Заснути з Симоном у одній кімнаті важче, ніж йти завтра в бій.

II. КРОВ/БИТВА

Мотовилівка

70 км до Києва

22 км до Фастова

18.11.1918 р.

Вечір

СТРІЛЯЙ

Симон виходить із будівлі станції.

Стукіт по блясі. З неба огидна каша.

Він під дахом.

Йому сухо.

Нікого поруч.

Ліхтар трохи рипить від вітру.

Долоня перебинтована. В ній аркуш. Вже читаний.

Думка сідає важким каменем:

“Федь… Як…

Я ж тебе сьогодні бачив живого.”

Короткий видих.

Він стискає зуби, щоки напружуються.

Вранці.

“Отамане, ми вас підтримаємо. Встоїмо”,

Федь. Його сміх у казармі.

Рухи сьогодні вдосвіта — живі, різкі.

Тепер — звіт.

Теодор Черник. Загинув героєм.

Господи.

Перечитує, наче вперше.

******

ПОЯСНИ

Зал. ст. Мотовилівка. 18 падолиста 1918 року.

— О 7:00 противник [*гетьманські сердюки, російські офіцери, частини 3-го Київського кінного полку] відкрив кулеметний та гарматний вогонь по позиціях С. Стрільців.

— Стрільці перейшли у контратаку.

Фланг сотника Федя Черника, протримався 40 хвилин під щільним вогнем.

— Теодор Черник убитий у бою.

Останній наказ через хорунжого:

“Не відходити. Тримати до останнього.”

— Втрати стрільців:

22 вбитих, понад 60 поранених.

— Втрати противника — значні, переважно розстріляні з поїзда (до кількох сотень, включно з кіннотою).

Противник відступив.

Війська гетьмана розбіглися. Білі офіцери не вступили в бій.

— Станцію та залізничну лінію утримано.

— Настрій особового складу стійкий.

Просять дозволу рухатися на Київ.

Підпис:

Є Коновалець,

сотник.

******

ПЕРЕМОГА

Тримає листа обома руками.

Раз. Два.

Згортає.

Цигарка. Дим.

Затікає під ноги.

Блищать мокрі рейки.

Думка різка, як хлист:

Боже.

22 мої.

Хлопці.

Стрільці.

Але ж хіба тільки це.

Сердюки ж теж мої діти.

Я їх створив.

Гетьману віддав… рік тому.

І я їх поклав.

Всіх.

Триста? Шістсот?

Він заплющує очі. Згадав ту сердюцьку чорну парадну форму в своїй шафі.

Не розпач. Ні.

Гірка, тваринна лють.

На себе, на всіх, хто довів.

“Павло… Гетьман…

Ми ж разом душили червоних.

Разом створювали армію.

Я подав руку.

Ми ж стояли поруч.

А далі. Все зійшло на пси.

Портфель вирвали.

З уряду турнули.

Армію розпустили.

І ось де ми тепер.”

Сніг б’є по шинелі.

“Перемога? Сьогодні. Але далі що?

Червоні лізуть.

Німці їдуть геть.

У Києві десять тисяч офіцерні.

І я з тисячею виснажених хлопців…

Він вдихає.

Глибоко.

Повільно.

В темряву, сам до себе:

“Федю…

Я тебе не загублю.

Не дам стерти.”

Гасовий ліхтар здригається, блискає.

Жовте коло на бруківці рухається.

Симон кладе папір у кишеню.

Підтягує шинель. Розтирає недопалок чоботом.

І залишається стояти ще хвилину.

Сам.

Під жовтим світлом.

У промерзлому повітрі.

Десь вдалині гупнула артилерія.

> МОНОГРАФІЯ.

Чернику було 24 роки.

Разом з Петром Франком заснував “Пласт”.

Студент юр. ф-ту Львів. у-ту.

Хорунжий Легіону УСС.

Срібна медаль Авс.-Уг. “За хоробрість”.

Один з організаторів стрілецького куреня в Києві в 1917 р. Автор фрази “Шлях на Львів лежить через Київ”, приписану Є. Коновальцю.

Похований на Аскольдовій могилі 19.01.1919. в присутності С. Петлюри і Уряду.

Його смерть запустила процедуру Соборності. Подвиг сколихнув Галичину (лист. 1918) і викликав зближення двох урядів.

Ю. Клен написав поему “Попіл імперії” про подвиг Ф. Ч. на Арсеналі.

> ПРИМІТКА.

Могила знищена. Коли совіти взяли Київ, цвинтар на Аскольдовій могилі зрівняли з землею (бо зачищав Арсенал від червоних).

Пр. В. Ющенко доклався до вшанування пам'яті про Мотовилівку і її героїв. 2008 р. на станції Борова встановлено монумент і його іменем названо вулицю.

В Києві досі немає вулиці Ф. Черника.

ЕПІЛОГ. ОЧИЩЕННЯ

Ніч 17/18.11.1918 р.

Біла Церква

Казарми Січових Стрільців

Кімната В. Винниченка

СИМОН: ВСТАВАЙ

Відчиняю двері. Ключ є, Євген видав.

Стою на вході.

Провертаю замок позаду себе. Навпомацки.

Жовтий промінь ліхтаря по діагоналі пронизує кімнату.

Вікно високе, вузьке, від самої стелі і до ліжка. Підвіконня рівнем трохи вище за подушку. Ліжко прямо вздовж, під вікном.

Я бачу двох хлопців, що палять під ліхтарем, кроків з десять від вікна. Жодних фіранок.

На підвіконні кілька книг. ẞ (*есцет) золотом. Отже, німецька.

Ліва стіна. Стілець, під ним валіза.

Таз із водою. Кривий цвях слугує за гачок. На ньому вішак.

Його чорне пальто.

Він тут єдиний в цивільному.

Ліжко панцирне. Високе, біле, фарбою обмазане. Іржаві спайки.

Добре, що хоч не на коліщатках.

На таких душу Богу віддають.

Знову. Семінарія, мать її.

Каркас продавлений.

Матрац ватяний, простирадло зібгане, подушка збита.

І на цьому всьому він.

Голий. На спині.

Розпластаний, що та жаба.

Ковдра на підлозі.

Запарився.

Біля ліжка груба потерта верета. Щоб ноги нещасним не мерзли.

Темно.

З вулиці середину кімнати не видно — тільки якщо стати під самісіньке вікно.

Я закупорений: шинель, чоботи, горло застібнуте.

Пляшка холодить пальці.

Ще не відкривав.

Комора, не кімната.

Два кроки вздовж.

Шухляда для мотлоху.

Та мені вистачить.

Вистава починається. Курва її.

Тут тепло. Розстібаю ґудзики шинелі.

Цей запах. Злих духів виганяють, чи що. Спиртом несе за версту.

Значить. Веретка.

Лежить. Руки-ноги в різні боки.

Все на виду.

Придивляюся. Не реагує. Нічим. Ніяк. Спить. Або вдає.

Треба розбудити.

Повертаю ключ у руці.

Ударяю ним об пляшку.

Дзень.

Не рухається. Геть розпустився.

Ключем піддіваю корок.

Смердить солодким.

Кажуть, приємно пахне. Брешуть.

Задихаюся.

Але вже треба починати: стоїть.

Суну вказівний у скло. Перегортаю пляшку.

Палець мокрий, липкий. Якраз.

Провожу йому по губах. І вусах.

Ну. Давай уже.

Є. Губи облизуються, пальці вгризлися в простирадло.

Не спить голова держави.

Я чую, змінюється дихання — на пів ноти.

Він лежить.

І чекає.

Я нахиляюся над вухом.

— Прокидайся, спляча красуне.

Стаю ближче.

Кладу руку посеред ребер.

Веду вниз. Пальці граблями.

Шерсть.

Пупок.

Густа доріжка.

Не готовий. Напівживе.

Типова історія.

Зараз буде.

Маю руки на всі штуки.

Пляшку ставлю додолу, біля іржавої ніжки.

Роздягаюсь. Тут тепло.

Голий.

Одяг складаю на край простирадла. Одне на одне. Розправляю.

Щоб не пом'яти.

Не можна.

Бачу: слідкує.

Не кліпає.

Груди ходором.

Бачу, є покращення. Світло б’є прямо йому в пах. Але ще не весь.

І тут у мені щось стискається. Коротко, як вузол під серцем.

Нічого особливого. Не вперше.

Я роблю паузу. Видихаю.

Нахиляюсь до складеного галіфе, дістаю з кишені, що треба.

Ставлю біля пляшки.

Прямлюся. Я спокійний.

Крок до нього.

Підходжу впритул.

Долоню йому на плече. Не рухається.

— Молись, — кажу тихо.

Цього досить. Навіть невіруючому, як він.

Він слухається. Завжди.

Тіло під долонею м’якне.

Сідає. Зараз його видно з вулиці. Хтось під вікнами міг би побачить його у всій красі.

Від цього всередині мене смикає так, що зуби стискаю. Розпирає. Болить. З паха віддає в стегно.

Нахиляюсь ближче, до шкіри.

Цей його одеколон. І піт.

Голос мій сам:

— Ну? Чого чекаєш. Хто ти такий, щоб для тебе щось робили.

Слова гладкі, рівні, тихі.

І вже пізно щось міняти.

Він сідає на край.

Іде на підлогу.

Коліна на верету, витоптану, по центру зовсім стерту. Грубу, колючу.

Розставив ширше коліна: все знає.

Складає долоню в долоню й кладе на край матраца.

Наче молиться.

Голова нахилена.

Шия відкрита.

Все.

Він зайняв позу швидше, ніж я встиг вдихнути.

Світло б’є йому вздовж хребта, як хтось ножем провів і лишив слід.

Пара крапель на потилиці.

З-під чорного волосся.

Він чекав.

Я вже поруч.

Встаю на коліна позаду.

На тій же огидній вереті.

Ворс дряпає кістки.

Коліна одразу ниють, але я навіть не рухаюсь.

Торкаюся.

Простягаю руку вперед.

Провожу між лопаток.

Нижче.

І мені в цей момент лупить у сам низ живота — так, що дихання зривається.

Тиск, гарячий, розливається окропом.

Пульсація під самим коренем.

Гірше не від тіла.

Від нього.

Він так стоїть…

Так слухається…

Так підставляє шию…

що мене починає вивертати зсередини.

Хіть заповнює мене по самі вуха.

Ненависть до себе.

Бо зараз я вже не зупинюся.

Я нахиляюсь ближче.

— Оце весь ти, — кажу тихо.

— Оце твоє.

Пальці знаходять старі шрами під лопаткою. Від корсета.

Три крапки. Ущільнення.

Повільно. Веду пальцем довкола кожного.

— Ковтаєш…

— Я ж тебе в штабі… Обмазав…

Всі бачили… Пес ти…нікчемний…

Дивлюся. Він стихає.

Ледь рухає плечима.

Але не відходить.

Коліна трохи осідають. Ще ближче.

І мене пробиває думкою, від якої треба або втекти, або вбити, або—

Ні.

Забути.

Кожен шрам, як кнопку, втискаю в його тіло, наскільки сили в руках вистачає.

Відчуваю: іде сиротами. Весь. Навіть спина.

Іншою рукою йду спереду.

Знаходжу.

Твердий. Впертий.

Шкіра натяглася, тепла.

Крапля вологи. Відчуваю на пальці.

Є.

— Ти зараз здохнеш за те, щоб я тебе взяв, — шепочу.

Голос у мене рівний.

Чую, як він у грудях тремтить.

Проте не рухається.

Мовчки.

На колінах.

Руки складені.

І чекає.

ВОЛОДЯ: КІШКА

Дзеньк.

Метал об скло. Впізнаю цей звук, як собака миску. Завжди тягне пляшку.

Потім щось мокре торкає губ.

Солодке. Тягуче. Коньяк.

Облизую. Автоматично. Театр.

Звісно.

Оце Балерина і чекав.

Щоб я рипнувся, щоб довести, що не сплю.

Я ідіот.

Ще гірше. Бо реагую. А не треба було.

Шинель чиркає по мені.

Груба вовна дере.

Латунні ґудзики лишають крижаний слід.

Дим, мороз, зброя.

Коробить, і ВІН то знає.

Отут мене й накриває.

Спершу тупа радість: прийшов.

Так, блядь, прийшов.

Я ж переконував себе, що мені байдуже.

Потім полегшення.

Бо скільки можна чекати?

Хай уже робить.

А далі — собі по клешнях:

ти що, скотино, радів?

Ти що, кликав ЙОГО?

Ні.

Я. Не кликав.

Але лежу тут, голий, довбень, і мовчу.

Весь стиснувся задом, наче булавка штрикнула десь під нижній край хребта.

Приповз, сука.

Отакий у нього гонор: сам приперся, а я ще й дихати боюся, щоб не видати, що радий.

Облизую губи другий раз.

Бо коньяк пече. І на вусах липне.

ВІН стоїть поруч.

Дихає.

Штани зачіпають мені вухо.

Тепла вовна. Гріє національний скарб — яйця свої.

А мені вухо ледь не відірвав пряжкою, аж пече.

І я відчуваю.

У нього стоїть.

Без жодного мого руху. Без слова.

Просто від того, що я в його владі.

У Симона завжди так.

Йому досить моєї покори.

Я це знаю — і мене зводить.

Я не такий.

Не з цього зроблений.

Мені треба дотик. Удар словом.

Будь-який поштовх.

А він — просто стоїть. Уже.

В голові дитяча лічилка: “Семене-Семене, не мостися до мене”. Де я це почув?

Стягує лахи.

Складає все рівненько. Хазяйська дитина.

Щоб ніхто ж нічого.

Дивлюся на нього. Розгладжує кутики. Голий.

Від цього у вухах починає дзвеніти,

ніби хтось зсередини б’є по бляшанці.

Хіть.

Я клянуся собі: не прагну цього.

Він щось каже.

Шипіння.

Слова валяться. Я не слухаю.

Вікно. Хоч би хто не глянув.

Двоє під ліхтарем курять. Ще побачать.

Треба злазити. На ліжку не буде.

Як кашляю, то чує весь поверх.

Піднімаюся ліктями.

Сідаю. Дивлюся на себе. Ще ні.

Опускаю ноги.

Килимок.

Стаю на коліна.

Так, як ВІН хоче.

Щоб ніхто не бачив.

Кисті на край матраса.

Пальці зводить від напруги.

Зап'ястками відчуваю раму. Холодна, шершава.

І тут. Власне тіло.

Знизу. В паху.

Наче хтось смикнув за нитку.

Стоїть.

Бо він за спиною.

Бо подих у шию.

Бо я знав, що так і буде.

Я його чую. Запах тіла. Цигарок. Коньяка.

Ненавиджу усе.

І те, що в мене стоїть, теж.

І він це бачить.

Холод б’є вище пупка. Метал.

Бляшана кругла кришка.

Я сіпаюсь.

Робить напоказ.

Виставляє руку: показує реквізит.

Балерина. Завжди грає на публіку.

Зараз публіка — лише я.

Баночка. Скляна. Холодна. Рельєфна.

Аптечний вазелін. Роздавав Червоний Хрест. На фронті. В Варшаві.

Притягнув.

Мене перекручує.

Це увага.

Це все про мене.

Він готувався.

Хочеться вити з сорому,

але тіло вже завелося.

Його тонкі пальці в світлі.

Рука вузька, з тим клятим пухом на передпліччі.

Під ліхтарем той пух стає золотим.

На цих зап'ястках є шрами до ліктів.

Він себе різав. Так і не сказав ніколи, чого.

Занурює пальці в банку,

розтирає жир так, щоб я бачив. Підносить масну долоню до світла: дивись.

Це мене ламає.

Усередині щось хитнулося.

Живіт стискається, ніби хтось пальцем натиснув.

Скло відставляє.

Мовчить.

Я знаю, що буде.

Не вперше.

Бачу: удвох тут не станеш.

Треба лізти

Під ліжко. Шпитальне. Для хворих. Як я.

Там і двоє розмістилися б, аби захотіли.

Але я сам. До пояса. Більше не треба. Він хай зовні.

Пилюка. Гидота.

Щоб я відчув. Ким є.

Ковзаю руками по дереві, змітаю пил ребром долоні, ніби це щось змінить.

Щока вже пливе по дошках. Холодно, шорстко, тхне старою крейдою й нічним горщиком.

Лікті розповзаються в боки.

Зверху продавлений панцир в рамі. На ґвинтах.

Звідси я його ніяк не побачу.

Він, звісно, не втримується:

— Літературна практика, Генію. “Декамерон” червоніє від сорому поруч із тобою.

Може, досить? Роби вже.

Я ж відкритий.

Йде рукою. Жир по мені.

Палець. Точно, як завжди.

Я стежу за диханням, щоб не стулятися.

Другий.

Глибше.

М’язи сіпаються, але тримаюся.

Він знаходить ту точку. Не знаю. Як її.

Раз тисне.

Пробиває в ребра.

Другий, і я вже майже.

Він знає, що міг би так мене довести. Робив. Не раз.

Та сьогодні ні.

Сьогодні він задумав іншу виставу.

І от я з його пальцем. Пливу.

В цю мить щось клеїться мені на губу.

Я вдихаю — і це падає в рот.

Муха. Суха.

Хрумтить.

Гіркий пил на язиці.

Мені вивертає шлунок, але він тисне втретє — коротко, сильніше — і в мене все з нутра тягне вгору.

Я не можу ні плюнути, ні сказати слово.

Голова впирається в дошку, плечі трясуться, ця комаха липне до піднебіння.

Все, що лишається — проковтнути.

Разом із соромом.

Разом із тим, що він робить.

Третій палець. Йде так повільно, що темніє в очах.

Я не знаю, чи таке буває у когось.

Може, це тільки в мене така поломка.

Може, тільки я реагую отак —

коротким жаром під шкірою, що віддає кудись у живіт.

Це вже моє.

Заради чого я зараз на колінах. Пикою і ліктями в пилюці. Голий. На дошках.

Весь час він щось бубнів.

А зараз нічого. Тиша.

Знає мене краще, ніж я сам.

Далі.

Вже не пальці.

Вже він сам.

Тягне момент.

Симон ніколи не поспішає, коли хоче, щоб я прийняв всього.

Спочатку тільки зовні.

Тисне. Чекає.

Я закриваюся, і він це відчуває, тихо сміється. Добре, що я не бачу.

— Голову держави я ще не брав. Що ж таке... Ти ж з липня мариш. Розслабся. Голово Директорії. Не вкушу. Поки що.

Чекає.

Доки я сам не пускаю його далі.

Просувається.

Крок. Ще один. І знову зупинка.

Знову починає шипіти.

— Ти ж умієш просити. Тихенько. Коли ніхто не чує.

Голос спокійний.

А я на колінах слухаю.

Ще трохи.

І знову зупинка. Нутром відчуваю плин його крові.

— Скажи: “Далі”.

Я мовчу. Звісно.

Тоді він просто чекає.

Десять секунд. Не знаю.

Сором і хіть сплітаються в мені так туго, що дихати важко.

— Мовчиш… Тоді я сам вирішую.

І входить до кінця. Без ривка.

Але так, щоб я відчув.

Хто дозволяє, а хто бере.

На якусь мить він теж лізе донизу — під панцир, цю залізну раму.

Настільки “зневажає”, що аж сам вмазується у пилюку.

Притискається животом до моєї спини.

Вага теплого безволосого тіла.

Той, що “вище за всіх”, буквально дихає мені в потилицю під ліжком.

— Ось так, — шепоче, так що ребра сходяться.

— Такий ти й справжній. Ні влади, ні волі. Один ти. Шльондра, що з липня чекає.

Але я чую інше: наскільки ж ти мене хочеш, якщо аж сюди вліз.

Відсувається назовні. Щоб мене не бачити. І тоді починає рухатись.

Коротко. Точно.

Кожен поштовх вибиває з мене рештки гідності.

Він правий.

І я це знаю.

Мене нудить.

Водночас млосно. Як він оце зірвався, сам поліз вниз, так він ні з ким.

І ніколи.

Я чекаю.

В мене своє буде.

Вже скоро.

СИМОН: ОБІЙМИ

Я в ньому.

До кінця.

Гаряче й тісно. Він важко вдихає — і мене при цьому зсередини підштовхує вгору.

Не бачу його. І добре. Він під ліжком. Половиною тулуба.

Тремтить.

Не так, як перед “приходом”. Просто.

Він мене надто сильно хоче й ненавидить одночасно.

Нервове.

Це про мене.

Про те саме, від чого треба тікати.

Я злюсь.

Щипаю його боляче. Якщо я завтра здохну, хоч щось лишиться. Синці на боках Голові Директорії.

Тримаю ритм. Це важко.

Коліна на підлозі.

Він раз по раз пливе вперед з тією веретою, мене тягне за собою.

Правицею тримаю, щоб не поїхав вперед. Лівицею — щоб в нього не впало.

А сам… Висю на рамі, як драний Сірко на сучці.

Груди тре іржею, пресом тримаю все тіло на вазі.

Як морква по тертці.

Як відпущу, він посуне вперед.

І все це піде прахом.

Чого тоді починав…

Що я роблю, Господи?

На словах: трахаю голову держави.

Звучить!

Медаль на груди.

А по факту?

Як останній ідіот, встромився в половину тіла, що стирчить з-під ліжка.

Чистий Боккаччо. Буквально. Декамерон. В Білій Церкві.

І це ще не найгірше.

Я ж видав себе.

Підліз під ту кляту раму.

З мого горла вилітають матюки.

Образи.

— Ти лайно собаче. Не людина навіть. Тварюка, яка забуває себе. За миті насолоди…

А найгірше, що він розкусив.

Зловив мить моєї слабкості.

І хто я зараз?

Як повія. Я його ублажаю.

Того, хто мою армію вбив.

І це ж тільки початок.

Симоне, працюй, блять.

Основне попереду.

Все я. Тільки я. Тримаю ритм.

Під його подих.

Стримуюся, щоб йому не боліло.

Щоб я зараз не зірвався.

Обслуга.

Боже, яка ж ганьба.

Як тоді, в Пітері.

Добре, що він цього не знає.

Я тут один за всіх, а він лише чекає, коли почне рохкати від задоволення.

Оця думка лупить так, що хочеться вирватися з власної шкіри.

Мої прокльони зливаються в суцільний гул.

Нахиляюся трохи вбік. Вхопити його за волосся. Хочу вирвати шмат черепа. Хочу вхопити.

Не виходить.

Таз його смикається різко, сам по собі.

Стискає мене глибоко, уривками. Як конвульсії.

Знаю цей його спазм.

Пішло.

Перший.

Сука.

І я від цього теж ледь тримаюсь.

ВОЛОДЯ: ДЯКУЮ!

Перше, що я відчуваю, — долоня Симона на поясниці.

Витягає мене з-під ліжка. Не повністю. Десь до грудей.

Не грубо.

А далі. Торкається шиї, пальці ковзають по спітнілій шкірі, ніби випадково, ніби шукає, куди покласти руку.

Потім просто збирає моє волосся в кулак.

Міцно, але не до крику.

Точно.

І цього вистачає.

Світ звужується.

Він мене тримає.

Не тягне.

Не коле.

Мене накриває.

Раптово.

Ніби хтось зсередини влупив струмом по хребту.

Таз стискається сам, різко, нутро пульсує, і по всьому тілу проходить коротка, чиста хвиля.

Суха.

Тільки жар.

Я не тримаюся.

Лікті роз’їжджаються.

Піднімаюся тулубом.

Корпус сам рветься вгору, ніби я хочу вискочити з-під цього клятого ліжка.

Маківка летить прямо до залізяччя —

до гострих гвинтів, що стирчать знизу по контуру рами.

Я навіть не встигаю злякатись.

Він ловить мене.

Миттєво.

Однією рукою накриває тім’я — щоб я не став індіанцем без скальпа.

Другою стискає мене за плечі, не даючи впасти пикою на дошки.

Турбота.

Порятунок.

Я відчуваю це всім тілом. Мене накриває вдруге.

Сильніше.

Ноги судомить, п’яти колотять по килимку, задня поверхня стегон стискається сама собою.

Середина знову б’є. Цей раз довше, глибше. Хтось стиснув кулак з нутрощами і відпустив.

Видихаю, як після удару.

Чую звук приглушений, як під водою:

— Боже, який довбень…

Розумію.

Він. Встиг.

Не випустив.

Ламаюся остаточно. Кусаю власне передпліччя щоб не видати зайвий звук.

Він дбає про мене.

Я вже не я.

Ніхто.

М’ясо, що тремтить у його руках.

І скоро вже все.

СИМОН: ВІДПУСТИ

Не випустив. Але руку здер.

Він вдруге. Теж сухо. М’язи тазу стискаються довкола мене так, ніби хочуть вивернути його і мене назовні.

Довбень.

Мені ж завтра людей вести.

Після оцього з гвинтами він вчепився мені в цілу руку. Не відпускає.

Не брехатиму. Я злякався за нього. І це збило мою власну хвилю.

Бо я вже геть не тримався.

Мені не можна в нього.

Ніколи. Не можна.

Він ще не готовий. Тепер йому треба час.

Знаю.

Третій буде мокрим.

Він завжди. Після двох сухих: тіло або закривається назавжди, або йде до кінця. Я завтра можу здохнути.

Хай доходить до кінця.

Виводжу себе з нього повільно.

Він хрипить, наче я вирвав йому кишки, але я вже хапаю його за груди, і тягну назад, трохи похиленого. Вертикально не пройде під рамою.

Не повторити подвиг з ґвинтами.

Курва. Рука липне кров'ю. Витер об верету.

Ноги мені трусяться, що у п’яного. Падаю на дупу сам, спиною до стіни. Підстелив цей шмат грубої тканини.

Розводжу коліна.

Тягну його за собою. Він валиться мені в груди, спітнілий. Без сил.

Він нижчий за мене на кілька пальців. Але важчий.

Сідниці його лягають мені на пах, я ще твердий, але все. Не входжу.

Тримаю. Він теплий. А я зібгався. По всій його спині мій жар.

Ліву руку йому під ребра, стискаю так, що він відчуває кожен палець. Правою хапаю його за кінець і стискаю в кулаці. Хай завершує.

Він вже синій від напруги.

Починається.

Він прогинається назад, хребет втискається мені в груди. Живіт напнув.

Сам себе добиває.

Пішли судоми.

Густо.

Важко.

Мені на зап’ястя. Собі на живіт. На передпліччя. Тепле. Ривками.

Три рази сіпається, як від удару током.

Як стрибки по мені.

І я ламаюсь.

Вже нема сенсу триматися. Його ковзання робить свою справу.

Від того, що він вже все.

Накриває. Ноги сіпаються.

Коліна вивертає.

Один короткий струс. І тиша.

Сиджу, важко дихаю. Ноги дрібно тремтять.

І його заляпав. Треба витерти. Але верета вже мокра. Від нього і моєї крові.

Відпускаю руки.

Валиться на бік. Тихо скавчить.

Зараз він не тут.

Згадав: цигарки забув.

А нишпорити по його кишенях не буду.

Кончена верета.

Витерся ковдрою. Вона тут, на підлозі.

Руку в воду, в тазу.

Холодна.

Червоніє. Кров моя.

ВОЛОДЯ: ВИЩЕ НЕБА

Підлога під щокою тепла.

Пилюка і пісок. На вусах. На бороді. На грудях по волоссю. В роті.

Лежу на мокрому.

Дихаю наче після гарячки.

На мить здається, що я сам у кімнаті.

Піднімаю голову.

Шия ниє.

Очі печуть. Бачу його.

Чорні чоботи. Симон.

Запалив свічку. Взяв на підвіконні.

Вправляє край сорочки.

Хитається трохи.

Рука…

Роздерта вздовж тильної сторони.

Кров зупинилася, але рвана лінія темніє, краї червоні.

Сполоснув її в тазу. Бачу, вода трохи мутна від крові.

Тепер висихає сама.

Ця рука… Була на мені чи в мені.

Не знаю.

Сунув її в рукав.

Йому боляче.

Видно по тому, як лице сіпнулося — одна мить, і все.

Знов камінь.

Шинель він накидає грубо, трусить плечами, щоб розправилося.

Цілою рукою поправляє комір.

Волосся сире, облився.

Мовчить.

І я мовчу.

Його спина.

А якщо це востаннє?

А якщо вийде і це назавжди?

Дурень пафосний.

Балерина з хуєм.

Лишається під кулі.

Він повертається.

— Не дай Бог тобі щось вигадати. Нічого між нами нема.

Тихо.

Рівно.

Так, ніби підсумував засідання.

Піднімає свої ключі з підлоги.

Бере баночку, ту саму, ховає в кишеню, де темніє пляма від крові.

Повертається до дверей.

Відчиняє.

Виходить.

Без погляду назад.

Клац.

Замок.

Я лишаюся на підлозі.

Пил під вилицею.

Дихання рване.

Мене досі веде.

Всередині. Завжди так.

Під кісткою внизу коротко смикає.

Раз.

Пауза.

Ще раз.

Нагадування про “нічого нема”.

У дворі кричать “Варту!”.

Під хребтом трясе дрібно, уривчасто.

Одне калатає в голові:

нічого не було — а чого крутить так, ніби було все?

СИМОН: ЯК НІКОЛИ

Виходжу надвір.

Повітря стискає легені.

Світло ліхтаря б'є в лоба.

Цигарку маю. Хтось сунув у коридорі.

З руки крапає.

Сідаю на колоду біля стіни.

Сперся. Мовчу.

Дві хвилини. Може, п’ять. Не рахую.

І тут починається.

Спершу коле.

Потім пече.

Вити на місяць.

Або.

Зняти штані і тертися задом об кору.

Клята верета.

Кляті кліщі. Клята пилюка.

Я ж туди голим задом.

Занадто ніжний.

От і маю.

Підстрибую з колоди, мов підстрелений.

Пече аж під коліна.

Постою. Так легше.

Дивлюся в темряву.

На сніг, на чорне небо.

Тягнуся в кишеню по цигарку. Треба ще.

Лізу.

Не в ту кишеню.

Пальці намацують щось м’яке, загорнуте.

Газета.

Дістаю.

Підходжу під ліхтар.

Розгортаю.

Шмат вершкового масла.

Трохи теплий.

Розмазався по газеті.

Стою.

Сніг у волоссі.

Дупа горить вогнем.

Рука подерта до живого —

і тримаю шмат масла.

Той довбень запхав його мені в шинель.

Найцінніше.

Знав, що я з тюрми вийшов — тиждень марю.

Хліб. Пухкий.

З маслом. Солоним.

Сміятись хочеться.

І матюкатися.

Сісти на сніг.

А краще — лягти.

Висолоплюю язика, ковтаю сніг.

Пекло в ногах спадає.

Завтра бій.

Завтра крок, який уже ніхто, сука, не відмінить.

Я чистий.

Я новий.

Я готовий.

Віват, Боже.

Пробач мене, грішного.