Нерозказане

ПРОЛОГ. БОРИС

A. ШЕВЧЕНКІВСЬКІ ДНІ

19 лютого 1900

Полтава

Вознесенський узвіз, 3

Дім Русових

Симону і Борису 20

Борис поправив манжети. Пригладив чуб. Тільки з поїзда, дзеркала не бачив.

Дивно.

Він третій рік в українській студентській громаді. Знав менших Русова і Антоновича, майже всіх харківських. Але стільки людей, як зараз…

У вітальні суцільний гармидер. Українська. Польська. Російська. Ба навіть грузинська.

За столом хтось доводив щось Чикаленкові, той був чимось невдоволений, луснув рукою по столі, скло забриніло.

Біля самовара вже хтось декламував Шевченка.

Борис огледівся. Всі знайомі хлопці лишилися в Харкові: хто захворів, а хто під наглядом жандармів не наважився привертати до себе зайву увагу.

Борис посунувся до простінка між вікнами.

Дзеркало.

Чорт! Знову. Всім помітно.

Плюнув на палець, провів по брові: так менше видно клятий шрам, що розсікає брову надвоє.

У відображенні знайома постать. Високий, статний, чорнявий. Трохи старший од самого Бориса, Михайло Русов.

— Знудився? Зараз буде компанія.

Михайло кивнув у бік дверей. Заходили троє.

Стрункий білявий хлопець, в сорочці і камізельці. Поруч маленька темноволоса панночка з двома товстими косами, шкіряна торба через плече. За ними високий русявий юнак.

Панночка щось прошепотіла білявому. Той розплився в безглуздо щасливій усмішці.

Щастить же декому...

Дівчина розстебнула торбу.

Білявий одразу поліз всередину.

Вона висмикнула її.

Якийсь закордонний журнал. Напівоголена жінка з обкладинки витріщилася просто на Бориса.

Панночка швидко скрутила журнал у трубочку.

Хрясь.

Білявому по лобі.

Той склав долоні як священник, хитнув головою, театрально закотивши очі.

— Так от що в Парижі показують…

Дівчина пустила бісиків:

— Молися, семінаристе. Може, відпустить.

Білявий засміявся ще голосніше, на ходу коротко пригріб її за талію.

Вона вислизнула, ніби так і треба було.

За кілька кроків усі троє вже стояли біля Русова.

— Знайомтеся. Наш місцевий. Симон Петлюра.

Михайло кивнув на дівчину.

— Маруся Кучерявенко.

Потім на її супутника.

— І її брат Аркадій.

Простяг руку до Бориса:

— Лідер харківського осередку. Борис Мартос. Студент.

Маруся махнула рукою.

— Я до дівчат.

За мить її вже поглинув натовп.

Симон повернувся до Бориса:

— Соціаліст? Землю селянам?

— Ні.

Симон аж спинився:

— То який же ти тоді соціаліст?

Борис ніяково всміхнувся.

— Землю треба викупляти. Через кооперацію. Не можна просто роздати.

Симон коротко кивнув.

— Ну, це вже цікавіше.

Примружився.

— Мартос... Мартос...

Клацнув пальцями.

— А! Це ж хтось із ваших Шевченкові…

Борис почервонів.

— Прадід. Оплатив перше видання “Кобзаря”. За власні гроші.

Борис усміхнувся трохи винувато.

— Батько казали, що тоді за це на каторгу могли.

Видихнув.

— Помер. Брати й сестра і мати — всі на мені. Тільки й радості, що дворяни.

Симон кивнув.

— То ти головний Мартос?

Борис скривився.

— Ага. Гетьманська старшина і шляхта. І Дюка в Одесі теж ми, Мартоси, поставили.

Білявий простягнув руку уже зовсім інакше.

— Ну. Вітаю, Борисе.

Підійшов лисуватий молодий чоловік. З вусиками.

Простягнув Симонові перев’язаний пакунок.

Той мовчки взяв.

Підморгнув.

— Зброя.

Борис аж завмер.

Лисуватий тільки похитав головою.

— Привітай краще. Одружуюся.

Вусатий кивнув.

— Он моя наречена.

Показав у бік.

Поруч із донькою Чикаленка панянка в окулярах.

— Математик. Катерина Ярмут.

Симон широко всміхнувся.

— Ну, щастя вам. І діточок, як на небі зірочок.

Лисий потиснув Симонові руку й попрямував до нареченої.

Борис дивився вслід.

Він же теж математик.

— Голіцинський, — між іншим сказав Симон. — Київ, політехніка.

У протилежному кінці кімнати хтось покликав:

— Симоне!

Чкурнув.

Мартос дивився йому вслід.

Господи… За чверть години цей устиг дізнатися про нього, Бориса, майже все.

А він про Петлюру... майже нічого.

> КОЛЛАРД Ю. СПОГАДИ, 1906:

Тоді, на свято [до Русових] завітав студент Б. Мартос із Харкова. А Петлюра був із Кучерявенками, братом і сестрою.

B. ПІДПІЛЬНИЙ З’ЇЗД

10-12 червня 1901

Харків – СПб

Харківський вокзал розривало від урочистості. З усієї імперії згребли попів, натягли золочені лахи і виставили освячувати нову будівлю.

Священна путь з малоросів до самої білокам’яної. Тьху.

Юрба.

Ризи. Дзвін кадила. Хор з російськими пєснопєніямі. За попами силилися зробити радісні пики харківські чиновники.

Симон харкнув і розтер недопалок.

Жандарми ті самі, що й рік тому.

Микита.

На землі.

А потім його груші з комірки.

Гидливо відвернувся.

За спиною знайомий голос.

Борис. Мартос. Математик з козацької старшини.

Той глянув на попів.

— Урочисто.

Симон фиркнув.

— Освятили. Шлях в пекло.

Вже біля вагона кивнув:

— Я не студент. І не маю права бути. Їду на студентський з'їзд. В столицю. Я ще там ніколи не був. А ти?

Борис теж ні.

******

СПб, конспіративна адреса.

Кімната майже без меблів.

Письмовий стіл, на ньому ящик. Чим не трибуна. Кілька рядів різних стільців. Потерті.

За “трибуною” Симон.

Без папірця. Борис ловив кожне слово.

— Ми дві години торочимо про землю. А поясніть... хто ділитиме?

У кімнаті запала тиша.

— Народ?

Пауза.

— Який саме?

Хтось невдоволено фиркнув.

— Український? Малоросійський? Хохляцький?

Симон спокійно обвів усіх поглядом.

— Як папуги. Їй богу. Народ темний. Кому землю давати?

Запала тиша.

Борис огледівся. Не плескав ніхто. Тоді сам підняв долоні.

Лясь.

Ще раз.

За Борисом потяглися інші. Ну як. Геть усі.

Симон сів поруч.

— Дякую.

Борис усміхнувся.

— А Маруся не приїхала?

Симон здивовано глянув.

Борис уточнив:

— Кучерявенко.

— Та хто її знає. Відтоді ще кілька разів бачилися.

Борис насупився.

— Ти її кинув?

Симон легенько штовхнув його ліктем.

— Дурник. Вона з чотирнадцяти років у підпіллі. В неї нікого нема.

C. ЦЕГЛИНА

СПб. Шинок.

Того ж дня.

Білі ночі збивали з пантелику. Крізь брудні шибки сочилося молочне світло.

Рюмочна. Вони лишилися вдвох, святкували. Довжелезний грубий стіл крізь усю залу і дві лавки вздовж нього.

Підійшов молодий кельнер із графином, в кителі і довгому фартуку.

Поставив на стіл.

Неквапливо наповнив дві стопки.

Глянув на них. Зупинився поглядом на Симоні. Його світле ледь скуйовджене волосся в білих ночах набуло сріблястого відтінку.

Пішов.

Петлюра підняв стопку.

— За з'їзд.

За кілька хвилин кельнер був знову.

Налив вдруге.

Нездара.

Перечепився через Петлюрине плече. Борис думав, зараз буде сварка. Але ні. Симон змовчав. Уважно глянув на кельнера. Той нахилився ближче. Тихе “да” на якесь симонове питання.

Борис не вслухався.

Розмова з Петлюрою не клеїлася. Борис довго дивився у світлий прямокутник вікна. Аж раптом:

— Як батько помер, нас прихистив дід.

Симон не ворухнувся.

— Старший брат у війську. Молодший... ще дитина. Мати хворіють.

Вуса Бориса сіпнулися.

— Я на двох роботах.

Кельнер підійшов утретє.

Наповнив стопки.

Щось ледь помітно сунув Симону в нагрудну кишеню. Застібнув йому ґудзик. Притис пальцем. Щоб не випало. І зник.

Петлюра вже не пив. Дивився на Бориса. Не перебиваючи.

Мабуть, і не кліпаючи.

Мартос замовк. Провів пальцем по столі якусь закарючку.

— День народження осьо був. Двадцять два...

— А я... жодного разу…

Сказав і завмер.

Не варто було.

Дивно.

Симон не почав кпинити. Чи повчати. Чи бахвалитися.

Кілька секунд дивився.

— То ти хочеш…?

Борис кивнув.

Симон стишився, глянув з-під лоба:

— Жінку?

Борис розгублено звів очі.

— Краще... дівчину.

Вуха запалали, здалося що пульс у скронях було видно зовні.

Симон підняв руку. Сам покликав кельнера. Рухом голови вказав на Мартоса.

Тоді чоловік нашкрябав щось на серветці. Простягнув Симонові.

Петлюра глянув на запис.

Кельнер вказав на настінний годинник: “Ну, не опаздуй”. Ще раз глянув на Симона. Облизнувся.

І зник.

Симон і собі витяг годинника, зиркнув. Підвівся.

— Не тягнемо кота за яйця.

До Бориса:

— Вітаю з днем народження.

******

Мовчки пройшли кілька кварталів.

Набережна Фонтанки.

Непримітний будинок. Сірі двері.

Симон подзвонив двічі. Відчинили.

Простягнув гроші.

Кивнув на Бориса.

— Только ему. Здоровую.

Обернувся до Мартоса.

Кивнув до річки.

— Я тут почекаю.

******

Світ Бориса захитався. Чи то від набутого досвіду. Чи просто ноги були ватяні. Щоки і вуха наче хтось підпалив. Хотілося спати і водночас не полишало відчуття, що хтось скинув з Бориса цеглину, яка давила його роками.

Вата поширилася і на голову. Двері зачинилися, вогкість вдарила в легені.

Він навіть забув, куди йти.

Симон сидів на гранітному парапеті.

Пальцем креслив кола по воді.

Глянув на Бориса. Приклав руку до нагрудної кишені. Торкнувся ґудзика.

Зі штанини витяг годинника на ланцюжку. Відвернув кришку. Сам собі кивнув. Закрив.

Підвівся.

Обтрусився.

Борис чекав: зараз почнеться.

Такого штибу: "Ну як підпільна робота?"

Але нічого. Наче просто вийшли з шинку.

Не витримав:

— А ти?

Симон знизав плечима.

— Не хочу. Ти йди. Мені ще в шинок вернутися.

І рушив уздовж Фонтанки.

Борис ще кілька секунд дивився йому вслід, а той уже на ходу поправляв краватку і ремінь, ніби готувався до чогось.

У голові Мартоса крутилася одна-єдина думка.

"Я міг ще рік носити це в собі..."

"А він... просто взяв і вирішив.”

> МОНОГРАФІЯ.

М. Кучерявенко і Мартос одружилися, коли Борис закінчував університет, а Марія відсиділа 3 роки у Вологді. Це був його перший шлюб, що тривав до 1945 р. (до смерті Марії).

Коли Б. Мартос став міністром, всі жартували, що насправді урядом керує Марія. Її так і звали “пані прем’єрка”

> ПРИМІТКА. С. Петлюра і Б. Мартос мали різницю у віці 8 днів.

> ДО ЧИТАЧА. Скільки сцен 18+ лишилося за кадром?

I. ДУНАЇВЦІ

Початок квітня 1919

Станіславів, столиця ЗУНР

Вокзал

Квиткова каса майже порожня.

— Кам'янець. Один.

Касир вибив квиток.

Борис сховав його до кишені й рушив до лавки. Папіроси. В дорогу.

В Кам’янець.

З пересадками.

Там рештки уряду. Правого, професора Остапенка.

А головне, там Маруся. Кохана, рідна.

Три місяці не бачилися.

Але вона витримає. Ще й не таке пережила: кілька разів її садили. Найдовше було на три роки, у Вологду.

Відтоді вона каже, жодна тюрма її не залякає.

Але ж війна.

А Маруся молода.

Забрати її до себе. Хоч ненадовго.

Поруч на лавці лежала свіжа газета.

"Війна з Польщею..."

"Директорія..."

"Антанта не допоможе..."

“Французи виходять з Одеси…”

Нічого нового.

Уряд не впорався.

Перемовини зайшли в глухий кут.

Фронт сипався.

Борис сів на лавку. Дістав пляшку води.

Ковтнув.

Внутрішня кишеня пекла вогнем.

Телеграма.

“Приїжджай. Ти потрібен. Проскурів.

Будеш у новому уряді.

С. Петлюра.”

Борис навіть не читав. Вивчив напам’ять.

Отже, Остапенку кінець. Не годен.

А може, Отаман дав задню через заколот лівих? Чехівський свого добився?

Ні.

За роки Борис вивчив: якщо Симон пише дві фрази, в них може ховатися пів держави.

Підійшов до каси.

— Хочу поміняти. На Проскурів.

Касирка перекреслила старий квиток.

— Є тільки через Дунаївці.

Борис кивнув.

Новий квиток виліз крізь віконце.

Локомотив уже дихав парою.

Вагон сіпнувся.

Станіславів розчинявся за фіранками з австрійськими гербами.

Борис таки дістав телеграму. Глянув на папірець.

Перед очима стала Маруса. Насупилася.

Ну а як? Мусить їхати. Симон так просто не кличе. Та і в кого ще стільки досвіду, як не в Бориса: роки в коопераціях. Робота на місцях. Постачання. Зрештою, і міністром був. За Центральної Ради.

Як же це було давно, 1917й. Грушевський. Надії. І все попелом.

******

Дунаївці.

Поділля.

До вагону вірвалися озброєні люди.

В нашій формі.

— На Проскурів не їдьте! Червоні! Учора ввійшли!

— Як хочете в Україну, то до Рівного. Петлюра в Здолбуновому.

Пасажири заметушилися.

В Бориса все похололо. А Маруся? А Кам’янець?

Потер лоба.

З кишені знову запекло.

У вухах лунало:

“Хто хоче в Україну… Петлюра в Здолбуновому”.

Як це сталося?

Відколи Симон став Україною?

Час визначатися.

Погляд вперся в чорні чоботи.

Солдат з багнетом дивився просто на нього.

Мартос видихнув.

— До Рівного.

II. ЛІВИЙ УРЯД

Початок квітня 1919

II. 1. ЗУПИНКА

Старокостянтинів.

Поїзд закляк на кілька годин. Глупа ніч.

Світла не запалювали: маскування.

Ворог недалеко.

Подільські ночі весну не визнавали: вода в калюжах вкривалася тонкою кіркою.

Пасажири сиділи мовчки. Хто в кожусі, хто в шинелі. Дітей вкривали ковдрами. Марно. З кожної шпарини тягло вогкістю.

Там де було місце для чотирьох, сиділи хоч і вдесятеро. Борис їхав в купе сам. В двох валізах стояли документи. Щось лишилося від міністерства, повноваження склав в січні.

Різкий спалах.

Кроки по вагону.

Двері купе відчинилися. Невже червоні?

Ні, кілька чоловіків.

Борис видихнув.

Ісак Мазепа і пара есдеків. З Кам’янця.

— Борисе Миколайовичу? Теж до Рівного?

Мартос кивнув.

Ісак запалив сірника. Обличчя на мить окреслилося.

— Їдемо. Хрін перчений червоним. А не Україну.

Борис уже відвик від оцього:

— Пане голово фракції, ну як можна.

Ісак тільки хекнув.

II. 2. В КУПЕ

Шепетівка.

Потяг повз на північ. Без світла. Час від часу ставав посеред поля, прислухався, чи не гримить фронт.

Під Шепетівкою Ісак схопився.

— Зараз.

За півгодини вскочив, тримаючи за шийки дві пляшки віденського. Одну простягнув Борисові.

Той геть скривився.

— Холодне… горло буде…

Ісак уже цмулив свою.

— Нічого. Мовчатимеш на нараді. Подумають, що розумний.

Зробив ковток.

— Французи Одесу кидають, — сказав він спокійно. — Антанті ми як копито на голову.

Борис мовчки слухав.

— У Кам'янці неспокійно. Змовники нікуди не поділися. Далі тиснуть.

— А Симон? — запитав Борис.

— З ними він упорався. Але тепер інша загроза: Директорія.

Борис повільно підвів очі. Як?

— Маємо цілих дві! — сказав Ісак. — Макаренко, Швець і Петлюра в Рівному. Петлюра їде.

Він зробив ще ковток.

— А Петрушевич з Андрієвським сидять у Станіславові.

Борис розвів руки.

— Взагалі не розумію. Петрушевич у себе. А якого ляда там Андрієвський...

— От і я про те, — тихо відповів Ісак. — Нічого доброго.

Кілька секунд мовчали.

— Одне видно, — підсумував Ісак. — Симон всім як кістка в горлі.

Борис стишився:

— Маруся моя…

— Виїхала, — відповів Ісак. — На Рівне. Не хвилюйся.

Борис уперше за всю дорогу спокійно видихнув.

II. 3. ЗДОЛБУНІВ

Поїзд вкотився під дебаркадер, вкритий пилом і попелом. Газові ліхтарі. Сопіння паровозів. Військові ешелони.

Колись ці колії перетворили містечко Долбунів на вузловий центр Волині. Тут сходилися всі шляхи.

А вслід за будівничими залізничниками потяглися лавки, школи і заводи. Брати Єлінек відкрили цементний завод. На гербі міста красувався залізничний ключ. А герб висів прямо над центральним входом вокзалу.

Борис і Ісак зійшли на перон.

Біля виходу чекав старшина.

Кілька хвилин ішли мовчки.

Борис не витримав.

— Де Головний Отаман?

Старшина не обернувся.

— Їде з Проскурова.

Борис спинився.

Як? Там же ворог?

— Завтра буде. — запевнив старшина.

За кілька хвилин їх вже вселили в готель.

В номері Борис підійшов до вікна. Поклав телеграму на підвіконня. Повільно перечитав.

Мазепа саме діставав із валізи бублики.

— Будеш?

Не дочекавшись відповіді, підійшов до вікна. Кинув оком на телеграму. Відсипав Борисові жменю.

— Не суши мізки, — слова вийшли нерозбірливі через хрумкіт.

Поліз до кишені. Дістав свій бланк.

— Позавчора отримав. "Будеш в уряді. Їдь."

Поклав телеграму поруч із Борисовою.

Листок до листка.

Зверху притис. Бубликом.

— Приїде, то й запитаємо.

II. 4. ПРИЗНАЧЕННЯ

Зала штабу завмерла в очікуванні. Коли ще в Здолбунові була державна нарада?

Ісак глянув на це боже неподобство: навіть печива не знайшлося. Тільки якісь горіхи в вазочках. І отам, далі, чорнослив.

На стіні висіла карта Волинської губернії росії, з центром в Житомирі. Одна імперія здохла, інша народилася і лізе до України.

Ісак підтягнув горіхи ближче.

Борис стояв біля вікна.

Двері розчинилися. Петлюра зайшов швидко.

Шинеля розстебнута. Комір без ґудзика. Попіл навіть у чубі.

Тиждень тому в Проскурові було так само. Сім днів чорти носили Ісака Поділлям, а тепер виплюнули на Волині.

Мазепа глянув на Бориса. Той не зміг зіграти. На обличчі проступила турбота. Ну звісно: Отаман не їсть і не п’є. Тільки партія про нього мусить подумати.

Симон тим часом машинально провів по волоссю. Ісак примружився. Точно. Обручка ледь не падає з середнього пальця.

— Кляті юдофоби... — кинув комусь зі старшин. — Матеріали по Проскурову потім.

В залі було повно військових.

Ісак ковтнув чорнослив. Він пах димом. І теплом.

Петлюра не глянув на мисочки.

Потягнувся до цигарок.

Борис не зводив із нього очей.

Авжеж. Борис майже три місяці не бачив Отамана. І не зміг втримати кам’яне обличчя.

******

Говорили довго. Про Антанту, яка не бачить України.

Про поляків, які бачать Львів. Своїм.

Хтось згадав Остапенка.

Ісак непомітно підтягнув до себе другу мисочку. Чорнослив уже не ліз. Треба горіхи.

Петлюра мовчав. Курив.

Андрій Мельник, начальник штабу Дієвої армії, дочекався, поки стихнуть голоси.

Підійшов до карти. Взяв олівця.

Показав, де розірвався фронт.

Де більшовики будуть завтра. Замовк.

А тоді сказав:

— Треба порозумітися з лівими. Нашими лівими. По той бік фронту. І тут.

У залі стало тихо.

Усі дивилися на Петлюру.

Той розчавив недопалок.

— Кабінет Остапенка йде. У відставку.

Ніхто не перебив.

— Новий уряд. Записуйте.

Він повернувся до Мартоса.

— Борисе Миколайовичу, прошу вас очолити Раду Народних Міністрів.

Той кліпнув.

Зустрічай, Одарко, сватів.

Ісак хмикнув: хіба це новина.

Петлюра вже дивився на Мазепу.

— Ісаку Прохоровичу. Міністерство внутрішніх справ.

Мазепа подивився на кісточки від чорносливів, складені в рядочок на чернетці.

Оце вже цікаво.

Чому не дипломатія? Ісак же навіть англійську знає. А головування в партії? Як? Він же секретар есдеків.

Борис нарешті озвався.

— Симоне Васильовичу... Для цього потрібна згода всіх членів Директорії.

Петлюра навіть не замислився.

— Буде.

II. 5. КВЕСТ

Мета: п'ять підписів для юридичного оформлення уряду.

Етапи квесту (вони ж члени Директорії):

1. Андрій Макаренко. Залізничник. 34 роки. Соціаліст. В Рівному.

2. Федір Швець. Професор геології. 37 років. В Рівному.

*Можливо. ** Все складно.

3. Євген Петрушевич. 56 років.

Диктатор ЗУНР.

В Станіславові.

* Має телефон і телеграф.

4. Панас Андрієвський. Юрист. 41 рік.

В Станіславові. Правий.

* Зв’язок ускладнено.

ХІД ВИКОНАННЯ

Макаренко:

Поклав ручку. Підписав.

✓

Швець:

Відшукали. Відпоїли.

Дали ліки від похмілля.

Пояснили, що війна не закінчилася.

Підписав.

✓

Петрушевич:

Телеграма.

48 годин. Відповідь.

"Підпишу. Але два міністри від ЗУНР."

Петлюра:

— Добре.

✓

Андрієвський:

Телеграма.

Очікування.

Відповідь.

"Ні."

Без пояснень.

✗

Результат:

Завдання не виконано.

Причина:

5 голів держави + Війна =

Несумісні умови.

Рекомендовано: змінити архітектуру проєкту.

> МОНОГРАФІЯ.

Петлюра затвердив уряд в обхід процедури. 9 квітня 1919 р. кабінет Мартоса приступив до роботи, не отримавши останнього підпису, від Андрієвського.

Права опозиція лютувала.

III. ПРАВИЙ ЗАКОЛОТ

29-30 квітня 1919

Рівне,

Волинська губернія УНР

Залізничний вокзал

III.1. АРЕШТАНТСЬКИЙ ВАГОН

29 квітня.

Уряду вже три тижні.

Клятий зуб.

Ну як так можна було?

Такий момент, весь уряд сидить під вартою в арештантському вагоні. Всі чекають на розстріл.

А в Ісака своя біда. Зубний біль. І нема тому ради.

Навпроти Борис. Голова уряду.

Не підводить голови. Витрусив цигарки заради клаптика паперу. В когось знайшовся олівець.

Борис пише записку. Своїй Марусі. Чи то прощальну. Чи то про кохання. Ромео у вагоні. Ісак усміхнувся. Зуб одразу помстився. Сміятися перехотілося.

За вікном стогнуть потяги і лязкають багнети. А у вагоні тиша.

Варта каже, наказ.

Чий?

Отамана Оскілка.

Того самого, якого Симон звільнив кілька днів тому.

Як це почалося?

О шостій ранку увірвалися до Бориса. Він був перший.

До восьмої весь уряд вже був у цьому вагоні: Лівицький, Сиротенко, Ковалевський — усі.

> МОНОГРАФІЯ. А. Лівицький очолював УНР 1926-1954 рр, ставши першим президентом України в екзилі. В уряді Мартоса був міністром юстиції.

III. 2. ЗАПИСКА

Раптом за вікном жіночий зойк.

Другий. Голосніший. Ще один.

Варта заметушилася.

Ісаку треба самому глянути.

— Пусти мене! Я під потяг кинуся! — верещала жінка.

Борис усміхнувся.

— Маруся.

Ісак зрозумів. Починається вистава.

За хвилину її підвели до вагона.

Щоб дурна жінка не вбилася.

Варта стояла за два кроки.

Борис узяв її долоню.

Наче просто стискав пальці.

Клаптик папіросного паперу зник у широкому рукаві.

Усе тривало секунду.

Маруся навіть не кліпнула.

Борис подивився у вікно.

— Вона Петлюру двадцять років знає.

Від неї жоден Головний Отаман не сховається.

III. 3. ЕСПАНЕЦЬ

Ніч 29/30 квітня 1919

У вагоні не поспиш.

Варта тупцяє. Жодних матрасів.

А головне, думки про ранок.

Зуб теж. На варті. Допомагає Ісаку відчути кожну мить ув’язнення.

Ну чому саме зараз?

Ладно, в нього зубний біль. А решта сидять голодні. Хоч би якийсь окраєць дали, але ж ні.

Раптом Мартос оживився. Вказав на свою брову.

— Панове, пропоную кожному розповісти цікавину про себе. Я почну.

Знаєте, що таке Мартос?

Кілька голів підвелися.

Хоч якась розвага.

— Не знаєте! Рід наш, шляхтянський і старовинний, вийшов із самісінької Еспанії. А кожен юнак в роду проходить вишкіл… де б ви подумали?

Слухачі мовчали. Лівицький поправив окуляри. Мартос продовжував.

— Як щирі еспанці, ми всі проходимо бій з биками на арені.

Вказав на брову:

— Бачите шрам: це слід змагання з лютим еспанським бугаєм, що трохи-трохи мені не вкоротив віку, — казав поважним тоном Мартос, а арештовані міністри реготали на усі голоси.

Ісак слухав упіввуха. Зуб гатив так, ніби хотів прогризти щелепу.

Він глянув на Бориса. Той спокійно ніс свою маячню. А проте будь-яка вигадка краща, ніж весь кабінет з думкою про розстріл.

> ФЕДЕНКО П. Спогади:

Прем’єр Мартос зберіг свій спокій і добрий гумор. Запропонував, щоб кожний розповів пригоди з життя. Сам поділився містифікацією про Еспанью і бої з биками.

> МОНОГРАФІЯ.

Поет О. Олесь дав іншу версію появи цього шраму: майбутній прем’єр упав з печі на макітру. Сам Б. Мартос ніяк не заперечував цієї версії. Казав: “Пощастило. Через макітру я попав в історію літератури.”

III. 4. ДАРИ НЕБЕС

30 квітня 1919 р., ранок

Сонце вилізло з-за обрію. Вокзал прокидався не так, як завжди.

Крики. Тупіт чобіт. Брязкіт багнетів.

Надворі якась сутичка. Чому?

Міністри підхопилися. Полізли визирати у вікна.

Солдати носилися подвір'ям, мов навіжені. Хапали щось у повітрі.

Штовхалися.

Один вирвав у другого аркуш.

Той кинувся навздогін.

— Віддай! Це мій! З підписом!

Ісак підняв голову: з неба снігом сипалися листівки. Їх крутив ранковий вітер. Над коліями, залізничними будівлями, навісами і екіпажами.

З літака. Їх скинули з літака.

Ісак зареготав.

— Отаман знову пів ночі листівки підписував. Кожну десяту. Щоб билися за них.

Борис не повірив. Хвора вигадка.

Ісак кивнув.

— Проскурів. Те саме.

Тієї ж миті одна листівка ляснула об запітніле вагонне скло.

Наче приклеєна.

“Солдате, не зраджуй Україну!” і Симонів підпис. Рукою.

III. 5. АВЕ МАРІЯ

Листівки все ще кружляли над подвір'ям, а солдати досі билися за підписи.

Ніхто не дивився на ворота. Дарма. Звідти увійшли Січові Стрільці. Заколотники не билися. Було кілька впертих, але їх затисли у багнюку. Кілька пострілів — і на тому заколот Оскілка був завершений.

Сам бунтівник втік, казали в Польщу, зосталася тільки надпита пляшка, стопка і пожмаканий аркуш на столі:

“Це все Андрієвський. Він наказав розстріляти. Всіх. І Петлюру теж”.

Хтось зі стрільців відчинив двері вагону. Міністри посипалися на світ божий.

Ісак хмикнув і перевів погляд на вокзальну площу.

Там уже вишикували заколотників. Навпроти них стояв Петлюра. В шинелі і окулярах. А поруч із ним Маруся.

Так. Та сама.

Вона кивнула Симону, стала навшпиньки і щось прошепотіла. Він картинно вклонився і поцілував ручку. Шаркнув.

Борис глянув.

На мить все змішалося. Здалося, не було цих дев’ятнадцяти років і вони все ще в домі Русових, зараз підійде Михайло, якого вже давно нема. Маруся дістане з торби журнал із Парижа і хрясне по лобі семінариста Симона. А той вправить білий чубчик і посміхатиметься.

Сонце засвітило очі.

Борис витер вологу в кутику ока. Вдяг окуляри.

Згадалося.

Липень 1917-го. Погодження першого уряду. Грушевський, Винниченко і Єфремов на чолі засідання. Кандидатура міністра війська.

Борис підвівся: “Як не візьмете Петлюру, то і мене не буде”.

> МАЗЕПА І. УКРАЇНА У ВОГНІ:

Наказ Оскілка арештувати всіх трьох членів Директорії в Рівному солдати відмовилися виконувати.

Жодного терору щодо учасників заколоту не було. Петлюра нікого не переслідував. Імовірно, саме це відкрило ворота для наступних правих авантюр.

IV. СТАТУС

9 травня 1919

Радивілів

Волинська губ. (Рівненська обл.)

Вагон-салон Головного Отамана.

Симон ковзав на стільці. Спина боліла від ночі: вчора евакуювалися з Рівного. Тепер тут, у Радивілові.

На столі стосом документи.

Почав з телеграми.

Максим, з Чехії: “Уряд Української республіки виголошує ноту протесту чехам через їх зазіхання на Закарпаття.”

Підтверджено. Відклав.

Лист від Петрушевича:

“Вам, Симоне Васильовичу, необхідно полишити спроби втриматися при владі. Вийдіть з Директорії”.

Глянув. Зім’яв аркуша. В сміттярку.

Далі.

Андрієвський.

Зі Станіславова. “Більше не можу виконувати обов’язки в Директорії, цим листом оголошую про свій вихід”.

Чортихнувся.

Падло ж таке. Ти ж усіх тут наказував розстріляти. Оскілко ж тебе здав.

Видихнув.

Розправив кутики паперу. Зачитає на ближчій раді.

На краю столу лежав маленький трикутний конверт. Жовтуватого кольору. Симон глянув. Там три слова.

“Я вже їду. Оля.”

Поклав руку поверх трикутничка. Обручка блиснула. Боже, а чи доїде. Її ж шукатимуть. Знову не послухала. Сиділа би в Чехії. З Максимом. І горя не знала. Так ні. Її ж можуть викрасти для шантажу.

Видихнув.

Треба привести себе до ладу. Підрівняти чуба.

І їй подарунок купити.

В двері постукали.

Мартос і Мазепа. Його міністри.

Почав Мартос.

— Симоне, візьми владу. Повну. Бо тиняємося по всій Україні за кожним підписом.

Симон підвів погляд на Мазепу. Той розправляв піджак, сідаючи в крісло.

Ісак усміхнувся.

— Ти і так узурпатор.

Симон перевів погляд на лист Андрієвського.

— У нас мінус один.

Замовк. Дістав цигарку. Чиркнув. Дим пішов рівно.

— Люди мене не обирали. Я не президент.

Мазепа хитнув головою:

— То будь гетьманом.

Симон скривився.

— У мене навіть сина-спадкоємця нема.

Випустив дим. Повні губи розплилися в усмішці.

— Але звучить: Мазепа видає булаву Петлюрі.

Ісак не встиг відповісти.

За вікном бахнув якийсь снаряд. Шибки задзвеніли. Всі принишкли. Конверти попадали на килим.

— Головою Директорії і держави. Буду. З вирішальним підписом.

Готуйте документи.

> МОНОГРАФІЯ:

9 травня 1919 р. С Петлюра офіційно очолив УНР і Директорію. З правом остаточного підпису. Без його погодження рішення інших членів Директорії визначалися нелегітимними.

> ВИННИЧЕНКО В. ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ, 1920:

Після мого уходу бачив я, що війська нема, тільки штаб з Головним Отаманом-балериною. Смішний і шкодливий чоловік, любить сцену і театр.

Прочитав я його рескріпт: тон гетьманський: "моє й усіх вірних синів України серце сповнилось радостю…”

Хочеться безжалісного, пекучого большевизму, щоб випалити це тупе самовдоволення, що зветься отаманською владою…

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, 10 КЛАС:

Петлюрівці були на голову розбиті, а їхній Головний отаман став диктатором 1 сторінка). Радянський уряд (30 сторінок).

** Чому українців названо петлюрівцями, а окупантів урядом, залишається найбільшою загадкою.

V. 1905: ПОДОРОЖ

Кінець червня 1905

СПб

V.1. П’ЯТНИЦЯ: ДИТЯЧА

(Симон)

СПб, 7-а лінія Васильєвського острова, буд. 10

Науковий квартал

Софі щось малювала, сидячи на килимі. Так старанно, що між зубів стирчав кінчик язика. Щоки залило рожевим.

Я вмостився поруч.

Пару днів, як отримав набір домашнього одягу. Там штани ширші. В тому і сидів, босоніж. Літо.

Софі радше походила на стріляного горобця, аніж на княжну. Полотняний комбінезон. Волосся пасмами. Колінця в фарбі.

Запитав, чому не сукні. Задумалася.

— J'apprendrai à lire, et puis je te le dirai. (фр. Навчуся читати, а тоді скажу.)

Між нами той самий мухомор.

Шапка окремо. Ніжка окремо.

Софі дізнавалася, що всередині. Юна науковиця.

Дістаю годинник із кишені. Стрілки повільно ведуть мене. Додому. До Максима. Ще трохи. Все одно, що робитимемо. Я ладен просто сидіти на граніті біля води. Байдуже. Попереду три вечори разом.

Заплющую очі. Бачу його. На підвіконні. Він любить вікна. Рух повітря по шкірі. Триматиму його за волосся.

Таке, мокре.

І його ця червона пляма на шиї. Як натиснути між ключиць, вона сильніше проявляється. Я знаю.

Ні. Краще все-таки не на граніті.

Розплющую очі.

Зиркаю, що ж намалювала. А там…

Безладна купа кривих кругів, з яких на всі боки стирчать риски.

— Це що?

Вона підводиться. Пальчиком тикає в ці кола.

— Vélo!

І далі з гордістю:

— Trois roues ! Je suis la plus rapide ! (фр. Три колеса! Я найшвидша!)

Розводить руки ширше.

— А у мамы два колеса. И корзинка.

Усміхається.

— У нас три сестры и Саша.

— Оля катается лучше. Потому что умеет писать.

Логічно. Старша сестра. Гімназистка.

Потім згадує:

— Catherine, c'est un bébé. (фр. Катрін, ще маля.)

— И Саша будет. Он пока не ходит. И не говорит. Но он выздоровеет.

Я завмираю.

Господи, а у них все набагато складніше.

Треба її перемкнути.

— Princesse, moi, j'adore le vélo. (фр. Принцесо, а я обожнюю велосипед.)

Софі уважно дивиться.

В очах прокидаються якісь вогники. Цей паж кращий, ніж вона думала!

Двері прочиняються.

Шахматов.

До мене:

— Вас подвезёт мой поверенный. Вернётесь в понедельник, с вещами.

Прекрасно!

— Мы с Софи едем на Залив.

Їдьте. В мене своя програма на вихідні.

Принцеса одразу оживає.

— И velo?

Алекс киває.

— Симон поедет с нами! — і тупцяє ніжкою.

Шахматов усміхається.

— Думаю, у него планы поинтереснее.

Можеш не сумніватися, геній від лінгвістики. Цікавіше за твої дисертації.

Софі йде в атаку.

— Мама говорит, людей обижать нельзя!

Господи, вона ж захищає мою мрію.

— Симон обожает кататься, он очень расстроится, если его не взять.

Я “очєнь расстроюсь” якщо прямо зараз не звалю звідси. До Максима. Але мовчу.

Академік зітхає.

— Раз так… Мой поверенный как раз отъезжает. Заберете вещи. Завтра утром возвращайтесь, выезжаем рано.

В мене забракло слів.

Я ж чекав на кляті вихідні.

І що? Лише одна ніч?

Ну дякую!

Одна ніч.

Зараз прийду — раз. Потім ще раз серед ночі. Довше.

А вранці.

О я це бачу.

Вийду. З ванної. Холодний. Мокрий. Головне не тупати.

Він спить. Парфум його вийшов. Пахне собою. Стягну ковдру з нього. Хай мерзне. Піде сиротами. Прокинеться і скаже, що я ідіот. А далі вже не зможе говорити.

Ладно.

Додому.

Спускаюся сходами.

Біля екіпажа, хто б подумав?

МИКОЛА.

Так от хто цей повірений.

Міхновський “радує”:

— Дощ тобі за шию. Він в Києві.

Все.

Тепер і цієї ночі нема.

V.2. П’ЯТНИЦЯ: НІЧ

(Симон)

СПб, квартира Максима

Дверця відчинена. Сідаю. Микола тримає теку з документами. Біля ніг валіза.

Сідаю навпроти.

Дивиться.

— Куди?

Ну звісно. Він повірений. А я ж вчений-етнограф, не забувайте. Звідки б він мене знав. Кажу Максимову адресу.

Міхновський коротко киває кучеру.

Екіпаж рушає.

В мене вже все впало.

Толку їхати додому.

Але все одно дісталися.

Відмикаю двері.

Микола заносить валізу.

Порожньо. Повітря сперте. Вікон, певно, не відчиняли з тиждень.

Проводжу пальцем по полиці з капелюхами. Чисто. Отже, прислуга була.

Кухня. На плиті жаровня з кришкою.

Видихаю.

Максим знав, що я буду. Кухарці наказав щось принести.

То де ж він?

Ні в Одесі, ні в Києві жодних справ у нього не було. Ми мали бути разом.

Заходимо на кухню.

Відчиняю шафку. Настоянка.

Дістаю дві чорні керамічні стопки.

— Будеш?

Киває.

Наливаю.

Він, передчуває питання:

— Сьогодні на Харків.

Киваю на валізу.

— Велика. Довго тут був?

Микола витріщився.

— Свою не впізнав? Це Максим із Києва передав.

Зараз почнеться.

Ага. Вже вуса полізли в боки.

Перехилив стопку. Оглянув мене з ніг до голови.

— Будеш як людина. В твоїх лахах круків лякати, не те що академіків.

Відкидаю важку чавунну кришку жаровні.

Вареники.

Із сиром. Смажені. Хрусткі.

В шкварках з темною цибулькою.

Я зараз поїду дахом. Від щастя.

Максим знав, що я буду.

Грію трохи. Ставлю на стіл.

Микола вже тягнеться виделкою.

Їж, кажу.

Сам беру один. Скоринка хрускає, всередині теплий сир.

Кілька хвилин чути тільки дзенькіт виделок.

Микола ковтає, тягнеться по наступний.

— А в академіків? Чим годують?

— Свинячі вуха. З грєчєй.

Він завмирає. Повільно хитає головою.

Вказує виделкою з половиною вареника на стелю.

— Боже. Дивись. Ось воно. Справжнє збочення.

Не втримуюся, сміюся.

Микола добиває:

— Малий, здорові люди їдять вареники.

Ну все.

Значить, зараз буде щось серйозне.

— А він? — питаю про Максима.

— Працює. Поки ти тут вуха з грєчєй смакуєш. Фракцію збирає. Грушевського уламує вернутися з Галичини. Щоб очолив.

Дивлюся на нього.

— Професор не захоче. Я його недавно бачив. В опері.

Микола починає закипати:

— Не твого розуму справа. Максим поїде до Боніфатійовича. Антонóвича. Бо як Михайло батька історії не послухає... ну, то я вже не знаю.

Розпалюється ще більше.

— Це тобі він Максим у капцях. А мені з ним зараз усіх баранів збирати.

Тихо кажу:

— Борода впертий.

— Чорт! У тебе є своя робота. То й працюй!

— Хто такий Міхаіл?

Микола бурчить:

— Дядько Софі. Сьогодні переписав на неї маєток. Більше не знаю. Не лізь. Нас не стосується.

Мовчу.

Микола психує.

Хвилюється за мене.

Виходить у сіни. Там висить його легкий плащ. Повертається.

Плюхає згорток переді мною на стіл.

— Ось. Є час, займайся. Наречена твоя, Володя, пише. Смердить: торкатися не хочу. Тримай його. Бо він усе розвалить. Там член на плечах.

Слухаюсь, капітане.

Курю мовчки.

Він уже біля дверей.

— Микита вийшов. Дякуй Діві Марії, що тебе не здав. І витримав. А то я знаю ваші подвиги. Це ж треба було додуматися порізати. Та ще й кого? Жандармів! А лишити тіла на вулиці? Ви зовсім здуріли?

Все.

Зараз поїде.

А ні.

Знову вуса пляшуть.

— Малий... ти тойво... Не сумуй за ним. Накопичуй. На академіка більше лишиться.

Хапаю жаровню.

Зараз закину йому в голову.

Ще слово про моє в штанях — і отримає!

Микола видихає.

Чавунна жаровня сильний аргумент.

— Бурулько, розумію. Тобі важко з тим… индиком з академії. Але ж мова, легалізація важливіша за... твоє…

Знову дивиться на мій пах.

— І більше нема кому, крім тебе.

Отож бо.

Ви ж на мене молитися маєте.

Микола знову.

— Пам'ятаєш, як Андрій Болконський готувався на бал? Ванну приймав?

Який, в біса, Болконський?

Ні.

— І ніхто не пам'ятає. Бо москалі не миються. А ти мийся.

І зникає.

******

Лишаюся сам.

Дивлюся на валізи.

Дві. Я тепер кавалер.

Та, що з Києва.

Відкидаю кришку.

Сорочки кутик до кутика. Білизна в трубочки. Книжки з одного боку. Мило в хустинках.

Бачу, як він все вкладав, гриз цигарку і вигукував своє “Ja pierdolę!” під дзвони з Володимирського, тиснучи коліном на кришку, яка не піддається.

Між книжок картонна бонбоньєрка з віконцем. Край дрібною витинанкою. Золотом: “Semadeni. Kief”.

Цукерки з тим листям, від яких стає тепліше. Години на три.

Пришпилений папірець.

“Може знадобитися”.

У нього завжди: “Симоне, слова — марна справа. Тільки речі мають вагу”.

А я все одно хочу його голос.

І всього теж хочу.

Вгризти.

Торкаюся записки губами.

Стягую сорочку.

Лягаю.

Руку на Максимову подушку.

Забираю.

Скручуюся бубликом.

Засинаю.

> ПРИМІТКА.

Наташа Ростова перед балом чомусь мила за вухами. Як готувалися чоловіки, князі і графи, не знає ніхто.

V.3. СУБОТА: РАНОК

СПб, 7-а лінія Васильєвського острова, буд. 10

Науковий квартал

Відчинила Євдокія. Без фартуха, у легкій сукні. На порозі чекав Симон із саквояжем у руках. Поруч стояли дві валізи.

Сонце виринало з-за обрію й заливало все в жовте. Біла сорочка світилася теплим молочним кольором.

— Проходите. Скоро едем.

Симон кивнув і переступив поріг.

Саквояж лишив біля дверей, а валізи затяг до себе в комору.

Євдокія рушила нагору.

Звідти затупотіли босі ніжки.

Злетіла Софі.

У самій майці й панталончиках. На голові рейвах.

— Princesse, qu'est-ce qu'il y a ? (фр. Принцесо, що таке?)

— София! Ведите себя как подобает! Платье! — лунав голос Євдокії.

Софі не озирнулася.

— Я хочу кататься!

Євдокія не вгавала:

— Девочки надевают платья! Так правильно. И удобно.

На сходинках з’явився Шахматов. В світлому костюмі.

Симон посміхнувся:

— В Полтаве, на сцене, я играл в платье. Было совершенно неудобно. Но иначе не дали бы роль. Офелию.

Софі мовчала. Шахматов теж про щось зосереджено думав.

Нарешті академік вирішив:

— Хватит. Поедет в матроске.

Софі прошепотіла:

— Ophélie, c'est une fille ? (фр. Офелія, це дівчинка?)

Симон задумався:

— Personne ne le sait. Peut-être plus.

(фр. Ніхто не знає. Може, вже ні.

* мається на увазі цнота)

V.4. СУБОТА: СНІДАНОК

Кучер зупинив екіпаж.

Євдокія, Симон і Софі опинилися на подвір’ї.

Шахматов поспішав:

— Завтрак сами придумайте. Продукты есть.

І зник.

За низеньким мереживним парканом шуміли сосни. Він і не закривав нічого, радше символічно окреслював площу біля кожного будиночка.

Невелика дерев'яна будівля на два поверхи. Тераса під дахом, на другому поверсі балкон. Довкола кілька клумб, дровітня, колодязь.

Софі першою порушила мовчанку.

— На vélo?

Євдокія поправила окуляри.

— Сперва завтрак.

Симон мовчки відчинив двері до кухні.

******

ЗА ГОДИНУ

Кришка на каструлі тихо підстрибувала. Євдокія, витираючи масну руку об фартук, іншою помішувала вівсянку.

Симон стежив за кавником.

Софі в матросці, страшенно зайнята, носила ложки.

Тепер серветки.

Жодної користі від тієї допомоги не було.

Але принцеса пишалася собою.

Євдокія похитала головою.

— Очень вы странный молодой человек… На кухне.

Симон підняв очі.

Зрозумів.

— А… Так женщины у меня нет.

Євдокія насупилася.

— Не гоже мужчине на кухне. Вам всыпать?

Симон завмер. Кухарки йому ще не погрожували.

— Всыпать изюма? Или с шоколадом будете?

Симон видихнув. Зняв кавника.

Софі саме урочисто поклала на стіл останню ложку.

V. 5. СУБОТА: VÉLO

Софі каталася вже з годину.

І як у неї ноги не боліли?

Доріжка завдовжки з версту огинала сосни, виходила просто до тераси й знову губилася між деревами.

Щодвадцять хвилин усе по колу.

Спершу на триколісному червоному виринала Софі. Розпашіла, щаслива. Пролітала повз будиночок.

За нею, позаду, на дорослому тягнувся Симон. Ледь-ледь крутив.

— Принцесса! За вами не угнаться!

Тоді Софі щосили тисла грушу клаксона.

Пі-і-і!

І заходилася крутити ще швидше.

Маленькі ніжки в червоних черевичках зливалися у суцільне розмите коло.

Вологі пасма липли до щік.

Матроський комір стирчав дибки.

У світі не існувало нічого, крім цієї доріжки, vélo й вітру між сосен.

Сестрорецьк пахнув смолою. Сосни майже не давали тіні. Сонце без перешкод сипалося крізь хвойні крони. Старі руді голки були ретельно виметені з доріжок, але густо вкривали землю обабіч.

Поряд текла Сестра. Rajajoki для фінів, Systerbäck для шведів. Чотириста років нею ділили світ Росія і Швеція. Фінів-суомі, які споконвік жили тут, росія поступово, але неухитно стирала з пам’яті. Дрібніші фінські народи, як-от карели, вже були знищені.

Десь за будинками дзенькнув трамвай.

Попереду, вниз по схилу, синіла Фінська затока. Росіяни звали її “Залів”. Звідти долітало солоне повітря, гамір і музика. Курортники були там, на набережній.

Тут, на другій лінії, тиша.

Над терасами робили дашки для затінку. Два плетені крісла.

Столик. Кавник, філіжанки й газети.

В одному кріслі Alexis (Алексей Шахматов). Навпроти нього Serge (Сергей Ольденбург, 42 роки, екстраординарний академік, філолог).

Євдокія розливала каву.

Serge озирнувся.

— Mais où est Michel ? Je pensais qu'il serait déjà là. (фр. Але де Мішель? Я думав, він тут.)

Alexis похитав головою.

Serge сьорбнув кави.

— Жаль.

Він відкинувся на спинку крісла й глянув на чисте небо.

— Говорят, войне скоро конец. Тогда, может быть, вернемся к рукописям.

Alexis уже дивився не на співрозмовника. “Да” прозвучало відсторонено.

За соснами промайнула пляма.

Софі.

За нею їхав Симон.

Serge занервував:

— Alex!

Alexis кивнув у бік доріжки.

— Sofie. Моя средняя.

Serge перевів погляд на хлопця, що їхав позаду.

Шахматов пояснив:

— Мой новый ассистент.

Serge ще трохи поспостерігав.

— Il sait captiver, n'est-ce pas ?

(фр. Він уміє захопити, чи не так?)

— Говорят, дети чувствуют людей.

Alexis не відводив очей від доріжки.

— Вздор. Что она могла найти в провинциале. Малоросе.

Serge поставив чашку на стіл.

— Позовите ее. Наконец познакомлюсь. Кстати, мой Pierre здесь. Я их сведу.

Alexis похитав головою.

— Не стоит. Пусть дитя веселится.

Serge тільки всміхнувся. Приклав долоні до рота.

— Sofie!

Та різко загальмувала.

Кинула велосипед просто на доріжку.

Затупотіла до тераси.

Шахматов мовчав. Лише на мить брови ледь зійшлися. І все.

Симон був кроків за десять.

Не розібрав жодного слова. Побачив саме обличчя Шахматова.

Широко всміхнувся й голосно, трохи по-дурнуватому, гукнув:

— Princesse ! Vite ! (фр. Швидше!)

Там растут настоящие мухоморы!

Софі різко розвернулася. Підхопила велосипед. За мить вони вже мчали між соснами.

Розмова перейшла на новий курс по “Русской Словесности”. За кілька хвилин відкланявся й пішов.

Симон повернувся. Велосипед до дерева.

Скроні мокрі від поту. Чуб прилип. Губи пересохли. По волоссю, плечах, руках бігли сонячні відблиски.

Ступив на терасу. На столі був графін з холодною водою з листям м’яти.

Налив. Випив.

Ще склянку.

Коли лишилася половина, витягнув із води листочок м'яти. Пожував. Дмухнув.

Решту води перекинув собі на голову.

Заплющив очі: вії злиплися.

Сонце грало блискітками в мокрих патьоках по лобі, скронях і підборідді.

Алекс здригнувся: весь цей час сидів, не відводячи від Симона погляду.

Опустив очі на газету.

— Спасибо.

Симон кивнув.

І пішов. До комори поруч із прислугою.

V. 6. СУБОТА: КОНЦЕРТ

Перед естрадою півколом ряди стільців. Найкращі місця для столичної знаті. Пані в капелюшках з перами і чайних сукнях. Панове в сюртуках. Діти, достатньо дорослі, щоб не спати вночі.

Лише їм дозволялося бігати. Дорослі ж мусили сидіти й насолоджуватися мистецтвом.

Відповідальними за мистецтво призначені донські козаки: стояли в рядок на естраді й виводили протяжну пісню.

На піщаній землі суомі й карелів плачі по широкому Дону і степу, по якому відбивав копитом кінь в ім’я матінки-россіі, лунали з особливим шармом.

Шахматов і Ольденбург сиділи поруч. Петлюра курив за кілька кроків.

Шахматов кивнув на естраду:

— Симон. Радуйтесь. Дальше будет пошлость.

Дійсно. Якесь сіре кубло курявилося довкола генія російської лінгвістики. На сцену вже всім було байдуже.

Раз по раз із того кубла виринала чергова постать, вклонялася, тиснула руку й бажала многая літа. В цивільному. В погонах. Навіть кілька ряс із хрестами.

Шахматов тримався.

Поруч те саме робив Ольденбург. Біля того сидів син, Pierre, юнак, довгий, мов локшина.

Симон дочекався, коли кубло досягло найбільшої густини. І зник за деревами.

******

Черговий співрозмовник нарешті розчинився в повітрі.

Шахматов озирнувся.

Під соснами, метрів за десять, народився гурток, де царював цей малорос із Полтави.

Поруч реготав Pierre. Щось жваво розповідала молода пані в кремовій мереживній сукні. Біля неї терся хлопчик в ластовинні, років семи, дивився на Симона, аж рота відкрив. Той відповів щось хлопчикові, потім обернувся до Pierre.

Саме цієї миті він підвів очі на академіка.

Погляди зустрілися.

Симон не змінився в обличчі. Очі вперлися прямо в Алекса.

Тільки ледь нахилив голову набік.

І повернувся до розмови.

До академіка долітали уривки.

...Миргород...

...Гоголь…

...Полтава...

Pierre вже не просто слухав, ловив кожне слово. Семирічка притиснувся ближче і щось без угаву розповідав, розмахуючи руками.

Його мати повернулася з двома келихами. Один простягнула Симону. Прийняв. Ледь нахилив голову. Торкнувся губами її руки. Бездоганно.

А тоді змовкли балалайки.

На сцену виплила пишногруда співачка.

Пролунали перші рядки:

“Дышала ночь восторгом сладострастья...

Неясных дум и трепета полна,

Я вас ждала с безумной жаждой счастья…”

Шахматов скривився. Гидота.

Долинуло жіноче:

— Зайдите к нам. Сынишка будет рад. У меня есть альбом карточек, вам понравится.

Симон саме підніс келих. І вдруге зустрівся поглядом з Алексом.

З естради неслося:

“...И этот рокот трели соловьиной

Будил в душе таинственный призыв…”

Шахматов перевів погляд на Pierre.

На пані. На Serge.

І обрізав:

— Идемте домой.

V. 7. СУБОТА: НІЧ

Двері відчинилися.

— Наконец-то! Она вас ждет.

Євдокія видихнула.

Софі сиділа на ліжечку. Очі вже заплющуються. Голова раз по раз падала.

Євдокія розвела руками.

— Без вас не засыпает. В детской есть канапе... Только... коротковато.

Симон кивнув.

— Ладно.

******

Через 20 хв.

Симон тихо вийшов з дитячої. В білій піжамі. Нарешті заснула.

Дістав цигарку й спустився на терасу.

Столик. Два крісла. Пляшка коньяку. Два келихи. Світло. Все видно.

Алекс сидів мовчки.

Глянув.

— Setzen Sie sich.

(нім. Сідайте.)

Симон плюхнувся навпроти.

Налив. Закурив.

Кілька хвилин мовчали.

Сосни заповнили все навколо.

Ще долинав шум із курорту.

Симон посміхнувся.

— Упрямая. В вас или в маму?

Алекс не відповів.

Лише дивився кудись повз дерева.

Тихо запитав:

— Что она успела разболтать?

Симон зробив ковток.

— У вас три дочери. Старшая уже гимназистка. Есть еще младшая. Совсем маленькая.

Алекс повільно кивнув.

Довго мовчав.

— А про Сашу?

Голос уперше здригнувся.

Симон похитав головою.

— Что он выздоровеет. И будет кататься на vélo.

Шахматов простягнув руку.

Симон мовчки подав портсигар.

Алекс закурив. Випустив дим.

— Не выздоровеет.

Пауза.

— Вы знаете, что такое врожденный туберкулезный менингит?

Петлюра похитав головою.

— Он не говорит.

Ковток коньяку.

— Не ходит.

Ще одна затяжка.

— Его сознание почти не развивалось.

— Ему семь.

Рука з келихом ледь помітно затремтіла.

Симон мовчав. Лише повільно налив собі ще трохи коньяку.

Ковтнув.

І зовсім забув, якою мовою мав говорити.

— Вибачте...

Алекс заплющив очі.

Відповідь зірвалася сама.

— Софі нічого не знає.

Симон оторопів:

— Ви говорите українською?

Академік потягнувся до пляшки. Пальці ковзнули, торкнулися руки Симона.

На мить.

Налив собі ще трохи.

— Genug. Gehen Sie schlafen.

(нім. Досить. Ідіть спати.)

V. 8. НЕДІЛЯ: ДЕНЬ

Симон спустився.

Євдокія глянула. Відвернулася.

Софі крутилася біля Алекса.

Зустріла пажа. Очі стали круглі.

— Alex! Он скоро умрет?

Симон нарешті побачив себе: губа розпухла мало не вдвічі. Щока теж.

Комарі.

— Не волнуйтесь. За несколько часов пройдет. Уже бывало.

Алекс допив чай. Підвівся.

— Sophie. A nuotare!

(іт. Софі. Плавати!)

Обернувся до Симона.

І вказав рукою на товсту підшивку газет.

V. 9. НЕДІЛЯ: НОЖИК

Вечірній променад переливався тисячею голосів: всі хотіли насолодитися останньою ніччю перед виїздом. В понеділок лишиться меншість. А в п’ятницю увіллється нова партія гостей.

Попід соснами тягнувся ряд екіпажів.

Діти пищали біля каруселі.

— Alex, qu'est-ce qu'une entrecôte ?

(фр. Алексе, що таке антрекот?) — запитала Софі.

Вони втрьох якраз вийшли з курортного ресторану: тераса, обставлена діжками із пальмами і горщиками з фікусами.

Пояснити Алекс не встиг.

Попереду хтось верещав.

Не просто голосно.

Так, ніби дерли шкіру живцем.

Натовп миттєво рвонувся до екіпажів.

Трійця підійшла ближче.

На бруківці лежав хорт.

Переднє колесо екіпажу переїхало його навскіс.

Одна лапа безсило повисла.

З правої очниці стікала кров.

Собака був ще живий.

Сіпався. Тягнувся вузькою мордою до господині й безперервно скавчав.

Жінка впала навколішки.

— Помогите!.. Кто-нибудь!

Навколо юрмилося із пів сотні людей.

Ніхто не рухався.

Софі раптом різко вдихнула.

Зблідла.

Почала дрібно тремтіти.

— Алекс...

Зробила крок.

Ще один.

— Надо ей помочь...

Голосу майже не було.

Шахматов схопив її за плечі.

— Sofie.

Вона його не чула.

Плакала.

Виривалася.

— Больно... ей же больно...

Академік подивився на Симона.

Той зрозумів.

Мовчки пройшов крізь глядачів.

Став навколішки.

— Не трогайте! Это моя собака! — репетувала власниця, яка мить тому благала про допомогу.

Симон не глянув на жінку.

Обережно підсунув руки під тварину.

Притиснув її до себе.

Як є. Брудну. В крові.

Нахилився.

Щось прошепотів.

Плечі його сіпнулись.

Ліва долоня лягла на голову.

Хорт судомно сіпнувся.

Симон витяг із кишені фруктовий ножик.

Притиснув собаку міцніше.

Клац.

Одним рухом лезо пішло під нижню щелепу.

Скавчання обірвалося.

Тіло ще кілька разів здригнулося.

І важко обм'якло в нього на руках.

На променаді все стишилося.

Симон повільно витягнув ніж із рани.

Обережно поклав хорта на бруківку.

Підвівся.

Біла сорочка була густо залита кров'ю.

Він машинально спробував скласти фруктовий ножик липкими руками.

Не вийшло.

Ніж зламався.

Симон кілька секунд дивився на нього.

Відтак жбурнув у найближчі кущі.

Люди мовчки розступилися. За натовпом стояв Алекс.

Софі схлипувала.

Мовчки рушили додому.

V. 10. НЕДІЛЯ: НІЧ

Півтори години додому минули в тиші.

Симон їхав у чистій білій сорочці Алекса. Штани так і лишилися забризкані кров'ю.

Софі тихо сиділа в кутку екіпажа, дивлячись у вікно.

Приїхали.

Симон рушив до своєї облупленої комірчини, куди в суботу затягнув дві валізи, пітерську і київську.

Сів на ліжко.

Євдокія постукала:

— Идемте.

Повела по коридору.

Відчинила двері.

Хазяйська спальня. Поруч із дитячою.

Широке ліжко, дві подушки, лампи.

Письмовий стіл.

На столі ключ і згорток.

Почерком Алекса виведено:

Quid est bonum? (лат. Що є добро?)

Симон розірвав мотузку.

Там був складаний фруктовий ножик.

Кістяне руків’я з потертостями.

Петлюра мовчки перевів погляд на ключ. Зі шкіряною підвіскою.

За його спиною Євдокія тихо зачинила двері.

> МОНОГРАФІЯ:

Після захисту магістерської у Ф. Корша, Шахматов не планував іти далі в науку. На кілька років осів у своєму маєтку. Де під час епідемії холери рятував місцевих селян і спонсорував посилення заходів гігієни по всій губернії.