Нерозказане

I. 1905: SCHICKSAL ODER WILLE?

(нім. Доля чи Воля?)

Кривава неділя

Санкт-Петербург

I-a. АКОРДИ

13 січня 1905

(новий рік за тогочасним календарем)

Дмитро Донцов знімав квартиру. Поруч з університетом. Третій курс, на юриста.

Батьки сплачували рахунки.

На носі новий рік. Зібралися всі.

Тісно. Зате весело.

На столі ковбаса грубими кружальцями. В повітрі тягне спиртом. Сіни заставлені чоботами і валянками.

В кутку крива ялинка. Кілька скляних іграшок і горіхи на нитках.

Ледь трималася. На мотузці до табуретки.

Свічки мерехтіли. Віск капав на газети, розкидані по підлозі.

Заворушення на заводах.

Антивоєнні демонстрації (бо хто хоче воювати з Японією невідомо за що?).

Страйки робітників.

Обшуки. Арешти.

Але то десь. Тут сміх, чарки і посиденьки. І Валя. Зі стрічками в косах.

Стрибає коником біля ялинки. Канікули. Університет в росії їй не світить, не хлопець. Єдиний варіант: жіночі курси. Або в Європу за дурні гроші.

Студентів багато.

Гамір, плітки, жарти. Російською переважно. Про іспити. Про жінок. Про революцію. Яка неодмінно буде. От-от.

Симон, Дмитро і Валя Яновська трималися купи.

Природно.

Українці. Донцов з Мелітополя, Симон і Валя з Полтавщини.

Жартували своє.

Зрозуміле тільки їм.

— То ти сам господарюєш? — спитав Дмитро, наливаючи.

— Ага, — знизав плечима Симон. — Максим поїхав. Знову жінка хвора. Огляди пишу в журнали.

Дмитро кивнув. Не допитувався.

Валя совалася біля ялинки, намагаючись поставити верхівку рівно.

Та все марно.

— Криво, — сміялася. — Як держава.

— Зараз буде головна страва! — анонсував Дмитро, тягнучи здоровенного слоїка з чимось темним.

Черешні.

Темні. Важкі. З сиропом.

Мелітопольські. Дмитро таки дотримав слова.

Симон ледь стримав регіт.

Львівська опера. Ще й двох тижнів не минуло. Синці від Володіних кулаків на Дмитрових щоках загоїлись і пожовтіли. Забудеться. Дай боже того генія більше не бачити.

Їли руками. Пальці липли.

Запивали чим було.

Хтось затягнув пісню.

Не українську. Але веселу.

Опівночі ніхто точно не знав, котра година.

Календар тут плутався сам.

— За новий рік, — сказав хтось.

— Який би він не був, — відповів інший.

Симон усміхався.

Йому двадцять п’ять.

Живий. Цілий. На волі. Серед своїх.

Домовилися зустрітися за тиждень.

За вікном тихо сипав сніг.

Місто спало. Міцно.

Перед засвітом.

I-b. У НЕДІЛЮ РАНО…

22 січня 1905, Петербург. Ранок. Близько 10:00

Дзеркала. Штучні квіти.

Кофейня.

Втрьох за маленьким столиком. Валя в хустці.

Дмитро витягає аркуш.

Симон нахиляється, читає.

Валя — через плече.

“Всі на Майдан.

До Зимового палацу.

Стоїмо за робітників.

Вимагаємо:

8-годинний робочий день.

Соціальний захист.

Установчі збори.

Обмеження монархії.”

— Нормально, — каже Валя. — По-людськи.

— Як в Європі, — додає Симон.

Дмитро всміхається.

— Без зброї. Нехай почують.

Валя сьорбає каву. Дмитро ховає в папір в кишеню пальта.

Симон підводиться останнім.

Застібається, перевіряє кишені.

Підходить до шинквасу.

— Штоф, — каже. — Водку.

Симон платить, переливає в манірку, заґвинчує пробку.

Дмитро купує зв’язку дрібних бубликів.

Розриває мотузку. Ділить на трьох.

— Раптом що.

Виходять. Мороз.

Люди просочуються під палац венами вулиць.

Просто постояти.

На майдан.

З європейськими вимогами.

I-c. НАЗУСТРІЧ ДОЛІ

Три тисячі. Під брамою.

Без зброї. Мирним проводом.

Жінки. Хустки. Студенти в кітелях.

Хрести і ряси в золоті.

Несуть царю петицію.

Товстий сувій з печаткою і тисячами підписів.

Покажуть — і підуть собі.

Чекати Його милості.

— Він вийде, — вірять в натовпі.

— Почує наші прагнення.

Гапон з хрестом попереду.

Веде людей бруківкою.

Симон уважно дивиться.

Впізнав.

— Знаєш? — тихо питає Дмитро.

Петлюра шепоче:

— Полтавська семінарія. Із наших козаків.

Зупинка перед брамою.

Ніяких провокацій.

Чекаємо на імператора.

Попереду солдати. Гвардія.

Шеренгами поставлені.

Пильнують спокій царствєнний.

Не до людей йому.

Про битви і лінкори треба думати.

Гвинтівки всі опущені.

Раптом.

Постріл.

Ще один.

І ще.

Розстріл.

Люди не одразу схопилися.

Як так?

За що?

Ми ж просто хотіли жити. А не існувати.

Постріли по беззбройних.

Жінках, старих і дітях.

Без упину.

Потім крик.

Потім біг.

Хаос.

Майдан стік кров’ю. Вереск.

Ряси по землі.

Постріли затихли.

І тут вони.

Жандарми.

Вхопити.

Бити.

Всіх, хто дихає.

По парі з рота легко вгледіти.

Тягти з собою

В камеру. На допити.

І бити. Бити. Боляче.

Валю злапали.

За руку. В бік.

Затягують.

Кричить і плаче.

Марно.

Останній погляд.

Сльози.

З кишені бублики.

I-d. ЧЕРЕЗ КЛАДКУ

Вони схопилися не одразу.

Спершу стояли, ніби вкопані.

Забігли в якийсь будинок, спотикаючись, по сходах.

На горище.

Симон перший.

Дмитро за ним.

Сиділи мовчки.

Дивилися.

З-під даху, площа була як на долоні.

Сніг став бурий. З червоними плямами.

Тіла кучугурами.

Кров.

Жінки, що сиділи біля мертвих і не кричали.

Діти, яких тягнули за руки, відвертаючи їм голови.

Симон дістав манірку. Відкрутив. Ковтнули по черзі.

Без слів.

Дмитро витяг бублик, надкусив — і так і лишив у руці.

Місто мовчало. Оговтувалося.

Шепотіло по кухнях і підвалах.

На другу ніч вони спустилися.

Пішли до Дмитра — так ближче.

Двері не зачинені.

Жандарми. Троє. Рейвах.

Все вивернуто.

— Донцов Дмітрій, — сказав старший. — Неблагонадьожний.

Подивився уважніше.

— Партійний. Собранія. Социалістічєская аґітация.

Криво всміхнувся.

— Чьортов хохол.

Повернувся до Симона.

— А ти?

Симон вийшов уперед.

Вже сидів. Не страшно.

— Святослав Таґон, — сказав чітко.

Дістав документи.

Жандарм кивнув до своїх.

— Обоіх.

Камера була одна.

Сира. Смердюча.

Двері зачинилися.

I-e. ПОЕТИ

Знущання почалися одразу.

Їсти не давали.

Воду зрідка. Раз в чашках підсунули сечу.

— Хохлам єсть нє обязатєльно, — казав охоронець, не дивлячись.

— Оні как таракани. Виживут.

Симон і Дмитро мовчали.

На другий день стало зрозуміло:

ніякі економічні вимоги не мають сенсу, коли ти не маєш права жити.

БУТИ КИМ ТИ Є.

У камері холодно.

Симон сидів, притулившись до стіни.

Дмитро ходив від дверей до лави і назад, так тепліше.

— Це не про робітників, — сказав нарешті Дмитро. — І не про страйк.

Симон кивнув.

— Це про нас.

Вони дивилися одне на одного довго.

— Клянемося? — тихо спитав Дмитро.

Симон не відповів одразу.

Потім майже пошепки:

— Борітеся — поборете.

— За Україну, — додав Дмитро.

— І помстимось, — сказав Симон.

На третій день почався рух.

Біля жандарма стояв Максим.

Видно: поспішав.

А проте все одно як з сальону.

Дихав важко.

Очі злі.

Руки тверді.

Він говорив з наглядачем коротко.

“Jestem Polakiem. To mój krajan z Połtawy, znam go”

(поль. Я поляк, це мій земляк з Полтави).

Гроші лягли одразу жандарму в кишеню.

Натомість Максиму віддали всі папери.

Справу Таґона знищено.

Ніби й не було.

Максим чекав надворі.

Жандарм оголосив вердикт:

— Етот свободєн. Нє віжу состава прєступлєнія.

Дмитро лишився за ґратами.

Його викуплять батьки.

Симон вийшов.

Все той самий мороз.

А проте вперше за весь цей час побачив.

Славінський.

Очі.

Не брешуть.

Максим його любить.

Однак торкатися його все одно не можна. Забагато очей.

> МОНОГРАФІЯ. Валентина не розповідала, що сталося. В 1905 в Києві одружилася з І. Радзимовським. А через 9 міс. по кривавій неділі народ. близнюки Євген та Ольга, дату пологів підробили, щоб не ганьбити честь.

Євген став проф. Іллінойського ун-ту в США. Його ідеї використали при буд.космічних кораблів. Хрещеним близнюків був Д.Донцов.

> ПРИМІТКА. В 1926, в рік вбивства С. Петлюри Д.Донцов від Львовом видає свою головну працю “Український націоналізм”.

II. 1918: ГОСПОДЬ МОВЧИТЬ

1. ГАЛИЧАНИ. ФАСТІВ.

1-A. ПОМИЛУЙ НАС!

30.11.1918 р.

Люксовий вагон.

Царська сальонка.

Пах дорогими парфумами.

На стіні тихо шурхотів латунний годинник.

Він сидів під вікном.

Сухий, високий чоловік. Картатий костюм. Ідеально рівна постава. Спокійні, економні рухи. Виправка європейського дипломата.

Так і було.

Доктор юридичних наук Віденського університету, Лонгін Цегельський з Галичини, встиг побувати послом Австрії у Стокгольмі.

Стояв на килимі у Цісаря.

Імператору озвучив єдину волю галицьких українців: бути вільними від будь-якої чужинської влади.

Окрім національної.

Корона Габсбургів. Посипалася, як картковий будиночок.

А тут —

за вікном Фастів.

Триста років до того була ставка Хмельницького.

Потім Палія.

Зараз тут Директорія, що валить гетьмана.

Крики. Коні.

Хаос, що не став порядком.

Лонгін зараз сам. Інші приєднаються.

Йому потрібен папір.

Фундаментальна згода.

Прочинилися двері.

Покоївка.

Пишні груди.

Оксамитова камізелька натягнута на персах. Ще мить, і лусне. Навіщо вона тут? Кого мають тішити ці груди у час, коли народжується держава?

Вона поставила кавник.

Вийшла.

Навалилися спогади.

1900-й. Львів.

Микола Міхновський.

Бог захотів, щоб вони майже одночасно випустили свої маніфести.

Україна має бути незалежною.

Лонгін у Львові.

Микола у Харкові, проголосив в Полтаві.

Вони стали соратниками. І друзями. Спершу в листах. А далі справжніми.

— Лонгіне, не дивися, що нас тільки двоє. Ми їх усіх трахнемо. І винесемо. Ногами вперед. Ми ж з тобою навіжені.

— заявив тоді Микола і змовницьки підкрутив вуса.

Так.

Вони обоє не при собі.

Вірили в Україну.

І робили її.

З них насміхалися.

Тоді.

А зараз.

Навіть Цісар вислухав його, сина священика з Кам’янки.

(*Кам’янки-Буської).

Та це вже не мало значення.

Для молодої держави, ЗУНР, часу не було взагалі.

Кожна година могла стати останньою.

Лонгін видихнув.

Він тут недарма.

Все зроблено правильно.

Питання тільки: з ким тут говорити.

1-B. АПОСТОЛ ЧЕРНІ

Петлі дверей не витримали Голови Директорії.

Вони були знайомі. З того самого грудневого з’їзду 1904го.

Винниченко без привітання. Плювати на етикет і всі ці дипломатичні манірності.

Він будує соціалізм.

Він вище всіх.

— Ви, галичани, не знаєте реальності. Живете ілюзіями. Не можете зрозуміти народ.

Лонгін мовчав. Знав, що тут, на Великій Україні, модньо бути соціялістом. Всі в них записалися. Навіть професор Грушевський в поважному віці втратив розум.

У них, в Галичині і Буковині, все не так. З 1848 мали вибори і парламент, навчилися жити в системі.

І от зараз, він, Лонгін Цегельський, яко legatus ad hoc (лат. законний представник), має зшити дві частини українського народу в одне ціле.

Різні культури, різні церкви, різні досвіди життя. Все це нікуди не подінеться. Ще довго.

Дивився у вікно.

— Я, — Винниченко підвищив голос рівно на півтону, — краще знаю, як будувати Україну. Хочете автономію — будь ласка. Потому видно буде.

Пауза.

І тоді головне. Кульмінація.

Усміхнувся.

— Я у Львові жив два роки. Знаю галичан краще за вас. Одно сьогодні нічого вже. Запрошую шановну делегацію на обід.

І вказав на золотий наручний годинник з-під білої манжети.

Тиша.

Перешли в сусідній вагон.

Слугував за їдальню.

Тяжкий стіл. Різьблені крісла. Царські орли. Кухарі в білих шапках і блюзах.

Величезна срібна чаша.

Лонгін бував в кращих ресторацій Відня, Берліна і Стокгольма. Тут було все дорожче і пишніше. Особливо поруч із львівською голодною мізерією.

Не так Лонгін собі уявляв соціалізм.

Втома і відраза.

Розпуста.

Повернувся до себе.

Знову. Знову вони самотні.

Маленька затиснена держава з серцем у Львові. Який знову окуповано.

Полізли порівняння.

Місяць тому.

Гетьман.

Палац. Кришталь і троянди.

Десять мільйонів крон. Літаки. Гаубиці. Бронеавтомобілі. На папері.

На факт нічого не видав.

Водночас Скоропадський заборонив стрільцям стояти в Києві.

Делегати Шухевич і Назарук гетьмана не зрозуміли.

А цей… Качур блискучий.

Галичан він, бачте, знає.

У Лонгіна все закипіло.

Підписувати з таким не можна, — ясно подумав Лонгін.

Покликав ад’ютанта.

“Передайте, шо ми відмовляємося.”

Почав збирати папери.

— На цьому, — сказав спокійно, — перемовини завершено.

Кілька годин зборів.

Додому.

Досить.

Вже збирався до дверей, як хтось простягнув клаптик.

Без підпису.

“Він вже їде”.

Лонгін зупинився.

Подивився вдруге.

Він знав, хто саме.

Сів назад.

Вирішив дочекатися.

Решта делегації погодилася лишитися.

> ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ Л. СПОГАДИ:

Вся Директорія [*без С.П] не викликала у мене захоплення. Нова влада — банька з мила, що висіла в повітрі.

За всяку ціну мусили си охоронити наш край від червоної дурійки.

1-C. ГОЛУБКА І ДУБ

1.12.1918

Близько 11 ранку

Той самий салон-вагон

Двері розкрилися. Наче самі.

Тихі повільні кроки.

Симон повернувся з роботи.

Потертий мундир. Трохи завеликий в тулубі. Кравець не підшивав.

Сніг на чоботах став водою.

Втома. В кожному русі.

Він був з військом.

Лонгін знав його.

З 1906го. Тоді Симон був бльондін. І плечі ширші. Щовечора рвався до Університету. Тягався з підручниками.

Знався з Франком.

Цей сьогодні був одразу привітний.

Не оглядав вагон.

— Пане докторе, — сказав просто. — Перепрошую за очікування.

І з цієї секунди стало зрозуміло:

це не переговори.

Це розмова. Одразу однією мовою.

Симон вмить погодився на всі вимоги ЗУНР. А всі решта пристали до нього.

Петлюра говорив про прецедент. Про те, що сьогоднішні підписи — це те, з чим всі тут присутні увійдуть в історію.

Єдина його вимога: не гаяти час. Робити все просто зараз.

— Сідайте, пане после. Зробіть нарис умови. Впораєтеся за кілька годин?

Делегація розмістилася в сусідньому вагоні. До обіду Лонгін стилізував угоду. Директорія в повному складі чекала.

Зібралися знову.

Симон сидів мовчки.

Придивився до Лонгіна.

І тоді зробив те, чого ніхто не очікував.

Він підійшов ближче.

І обійняв його.

Швидко.

Цегельського прошило. Це ж Микола. Не Симон. Як таке можливо?

Лонгін відчув, як у ньому щось розтануло.

— Добре, — сказав. — Тоді підписуємо.

Внесли примірники.

Передвступна угода.

А далі сталося незаплановане.

До них увійшов Євген Коновалець.

Став без слова. Не рухався.

Свій!

Лонгін поставив розчерк першим.

Далі решта делегації.

Далі Голова. І решта Директорії.

Під ними три рядки порожні.

І нижче.

Окремо.

Головний Отаман.

Фінальна відповідальність перед історією.

Євген ледь стримував емоції.

Видихнув.

— Панове. Їдьмо у Мотовилівку. Вшануймо пам'ять Федя Черника.

> ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ Л. СПОГАДИ:

Петлюра справив на мене найкраще враження. Андрієвський перевищував його прецизним юридичним умом, а Винниченко інтеліґенцією. Але вочевидячки Петлюра перевищував їх всіх вмінням відділити основне і підпорядкувати цьому решту справ.

> ПРИМІТКА. Репліки відтворено на основі джерел. Зі збереженням історичних реплік.

Опис Петлюри 1906 року дослівний. Як і всі репліки епізоду.

2. ЮДА. ЩОДЕННИК ГОЛОВИ ДЕРЖАВИ (ВОЛОДЯ)

Вінниця

1.12 – 13.12. 1918

1.12

Вселився.

“Савой”. Люкс. З балконом.

Але краще не виходити: з вулиці всім буде видно.

Є електричний ліфт. І зимовий сад на мансарді. Треба зайти.

Симон лишився у Фастові. Каже, справи.

Хай. Тут без цього дурня легше дихати.

Я голова республіки.

Не бігаю по вагонах.

2.12

Огляд у лікаря. Все в нормі.

Каже: перевтома, нерви. Дрібниці.

Заспокоївся.

Взяв покоївку. В висипках. Якась бура. Занадто кощава. Надавив на ребра. Стогне.

Писав документи.

Відправив листа Гетьману.

Пора здаватися. Досить цирку.

У нас теж має бути соціалістична революція.

3.12

Вийшов у місто.

Цирюльник. Голова свіжа.

Підправив бороду.

Зайшов до К. Така, як і була. Хіба що трохи повніша стала. У мене все, як завжди. Потім пили шнапс.

Міська дума тепер наша канцелярія.

Готують нараду. Для мене.

Всі метушаться. Я спокійний. Треба підготуватися.

4.12

К. у мене в ліжку.

П’ю ліки. Тіло працює. Це тішить.

Подзвонив Симон.

Сміявся.

Я буркнув щось. Поклав слухавку.

Гетьману і без нього кінець.

Якби зараз був тут, то [закреслено]. Або краще [закреслено].

5.12

Червоні.

Вийшли на мене. Підтримують. Кажуть, буде взаємовигідна допомога. Ми разом проти білих. Поборемо панів.

Диктатура пролетаріату в системі управління.

Мені це близько. Запевнив, що владнаю.

Що вся Директорія згодна. Що ми з радянською владою разом.

Я ж маю право так казати.

Симону ще не писав.

Готую промову.

6.12

Приїхала Роза. Нарешті.

Взяла в мене. На колінах. Каже, ліфт саме для цього.

Кохає мене. Оцінила: вуса зараз кращі. Не царапають там.

Ванна тут завжди гаряча. Їй сподобалось.

Заявила, що має нового коханця. Не з політичних. Чудово.

Сказав, що тепер ми точно зможемо одружитися. Напишу прохання тому пришелепкуватому. Він підпише.

Добре що вона тут. Буде простіше.

Вирішувати питання.

У мене в номері кабінет. Будемо з Симоном у номері —

і нікому нічого не пояснювати.

7.12

Симон приїхав.

Оселився в дешевому привокзальном клоповнику. Забув назву.

Там і варта. І галичани.

Мене це роздратувало.

Наче спеціально.

Уявив його [закреслено]. Як він [закреслено]. З кимось з них. Там.

Не знаю. Вони там всі такі. Гидота.

Євгена треба відправити. Хай валить до себе. Львів звільняє.

Стрільці взагалі тільки псують нашу справу. Мислять своїми місцевими забобонами. Не розуміють нас.

8.12

Зустрів Симона.

Він кудись їхав. Швидко.

Навіть не став.

9.12

Скасували всі гетьманські закони, що були проти трудового народу. Підписав повернення законів Центральної Ради.

З Розою в сінематографі.

Познайомила зі своїм.

Думаю, його варто взяти до нас.

Хочу подивитись, який він сам і з нею. Думаю, погодиться.

10.12

Симон знову вештався.

Затягся в своїй шинелі. Тільки плечі стирчать. Десь подерся на вилиці. Кров засохла. Дивився, хотів відшкребти.

Але весь час хтось крутиться.

Він пішов у церкву.

Я до покоївки.

Ввечері сиділи з Андрієвським. Він більше до Симона. Постійно нагадує що юрист.

А я теж 2 роки вчився.

11.12

Підготовка наради.

Симон мовчить. Ігнорує.

Це починає дратувати. Про червоних ще не казав.

12.12

Початок наради.

Сидимо в Міській думі. Тут тепло і чай.

Я проголосив: головне — соціалізм.

Всю нараду думаю одне: про вечір.

Не було.

Симон знову десь дівся.

13.12

Іду на нараду. Новий костюм. Роза мене підтримує.

Порядок денний: державний лад нашої Республіки. Симон соціаліст. Нікуди не дінеться.

Мені весело.

Нарешті взяв його за яйця.

Йому нема з ким.

Крім мене.

>ПРИМІТКА. Думки В.Винниченка щодо Коновальця і стрільців наведено дослівно.

3. ЧАС. ДЕРЖАВНА НАРАДА (СИМОН)

Вінниця

12.12 – 14.12. 1918

3-А. ДЕНЬ ПЕРШИЙ: БАНК РУСТИКАЛЬНИЙ

Вінницька Міська Дума

вул. Поштова/зараз Соборна, 67

Третій поверх.

“Біла Зала. Дивіться, Симоне Васильовичу, названа так через мармур.”

Добре. Тільки про каміння і думаю. Із цікавого хіба що рояль. І дзеркала висотою як для Гулівера.

Як стане нудно, можна заспівати.

Господи, чого так холодно?

Не роздягаюся. Буду в шинелі.

Голоси піднімаються вгору. І катаються на люстрі. Особливо такі безтолкові, як у нього.

Столи виставлено літерою П. В центрі верхньої планки Директорія. Нагадує чи то весілля, чи то пак поминки.

По “ніжках” літери П делегації від партій.

Есдеки. Есери. Хлібороби. Трудовики.

Юдейські соціал-демократи: Бунд і Поалей-Ціон.

Чого ці люди поналіплювали собі той соціалізм? Бо так модньо!

Усі тут. І ті, хто не вірить в Україну. Однак краще бути при владі. Хай вона ще поки майбутня.

За спинами від П ще столи, в формі L.

Там спостерігачі. Військові.

Будемо вирішувати долю. І України, і свою власну.

Є три моделі. Шляхи.

Перша: радянська.

Диктатура пролетаріату. Швидка. Жорстка. А головне, приклад її наочний. З червоними зірками.

За неї тут один.

Друга: трудова.

Ні про що.

Влада “трудових елементів”. Без поміщиків. Без буржуазії.

Кожен товче, як хоче.

Тут більшість. Публіка завжди обере втекти від відповідальності.

І третя: загальна демократія.

Всі мають рівні виборчі права.

Установчі збори. Парламент. Закони.

За цей шлях тут двоє.

Я і Опанас.

(* Андрієвський, член Директорії, самостійник).

На нас косо дивляться.

Я сиджу в центрі.

Праворуч Володя. Періодично наші плечі торкаються. Він знову нарядився.

Піджак трохи відблискує. І ґудзики. Нервує. Розстібнув комір. І наступну петлю.

Намагається сидіти рівно. Але його вже рве зсередини. Я знаю.

Він завжди такий, коли хоче переламати хід речей, а не переконати.

Ліворуч од мене Андрієвський.

Зібраний. Спокійний. Він завжди каже, що перш за все самостійність. А далі — то буде далі.

Попереду, ближче до виходу, Євген. І Мельник. Той більше пише.

Євген не дивиться на мене постійно.

Не треба.

Я і так його відчуваю.

Глянув у люстро.

Якісь у мене темні кола під очима. Губи сухі. Я облизую їх. На вилиці царапина з дороги.

Цигарка між пальців. Не підпалюю.

Тут зараз важливіше не дим, а контроль.

Я дивлюся вперед.

Я не голова.

Боже, дай мені сили вислухати Володю спокійно.

Той бере слово швидко, ніби боїться, що його випередять.

Слова закручуються мотузкою в тугий шпагат.

Говорить.

Про революцію.

Про простий народ.

Про те, що парламент — це фікція, зайва розкіш. Можна зекономити на зарплатах депутатів. Бо вони все одно ні на що не здатні.

Скоротити та й поготів.

Не потрібна нам ця європейська шелуха.

Я слухаю і думаю найгірше.

Це правда.

Він ще не отримав владу, а вже царює.

Бачу збоку: починає трохи пружинити стопами, перекочується з п’яти на мисок. Завжди так, коли відчуває перемогу.

Бачу Андрієвського біля мене трусить. Але він змовчує.

Зараз щось станеться.

Не можна.

Я підводжуся.

— На сьогодні досить, — кажу вже вголос. — Позиції окреслено.

Колеги, продовжимо завтра.

Гамір.

Обурення.

Хтось кричить.

Мені байдуже.

Я встаю і не дивлюся ні на кого з них.

Йду одразу до задніх столів.

Євген підводиться ще до того, як я щось кажу.

Виходимо.

— Поселився? — питаю.

— Так.

Перед сходами, під куполом Євген зупиняється.

— Готується провокація, на днях, — каже тихо.

— Симоне, дай добро. На вирішення питання.

Я не перепитую.

— Добро є. Роби, що треба.

Він киває.

Виходимо. Холод ріже лице. На краще. Тримає в тонусі.

Завтра буде важче.

Я його поселив у себе. Маю двокімнатні “апартаменти” поруч із вокзалом. Без телефону.

> МОНОГРАФІЯ. В Директорії Петлюра проти волі Винниченка продавив запровадження цензури (26.11) і заборону будь-якої агітації проти влади (8.12).

Всі ліві захищали права червоних, які де факто були агентами росії.

3-B. ДЕНЬ ДРУГИЙ: ВИДИВО

Я не їжджу на автівці. Ходжу пішки. Від вокзалу до Думи хвилин сорок. Йшли з Євгеном разом.

Спізнилися на кілька хвилин.

Євген дорогою звітував. Коротко.

Вже коли підійшли до зали, було чути: всередині щось коїться.

Такого я не очікував.

Крик.

Стільці виковиряні.

Два йолопи. Зчепилися.

Захекалися. Хто кого. Я їх не знаю.

Один явно сильніший. Притис іншого до столу раком. Тримає за шию. Слина. Той брикається ногами. Інші вболівають.

Я не втручаюся.

Євген проходить уперед першим.

Він при зброї.

Мовчки.

Цього досить.

— Сіли, — каже він.

Не всі одразу.

Але сідають.

Я займаю своє крісло.

Плече до плеча з Володею. Сьогодні він рішучий.

Поруч Андрієвський — напружений, білий. Секретарствує.

Володя не чекає.

Любить момент, коли всі ще не готові. Щоб вкусити.

— Шановні, — заводить шарманку, — не треба істерик. Ми про будучий державний лад, а не політику.

Про мир.

Проклятущого Гетьмана скинемо, війна закінчиться.

Вчинимо, як у сусідів: пролетаріат, партія. Всіх панів, попів і їхніх прихвостнів усунути від керівництва.

Сипе.

Пір’ям з подушки.

Гарні слова. Про мир, спокій, добре сусідство з червоними москалями. Зала тече від задоволення. Хто ж не хоче спокою. Лежати на печі з жінкою.

Коли замовкає, Андрієвський підводиться майже одразу.

Крутить вуса.

— Панове, — каже, — якщо про форму держави, то бодай раз послухайте правника.

У залі ворухнулося.

Я бачу, як наш Голова напружується ще до того, як відкриває рот.

— Я теж юрист, — різко кидає він. — І не гірший за…

Припини, Володю.

Випускаю олівець.

Нахиляюся, бо ж треба дістати.

Він інстинктивно дивиться вниз.

— Ще слово, — кажу тихо, без емоції, —

і я розповім товариству, де ти взяв свій диплом.

Кліпає чорними беньками.

Мовчить.

Андрієвський намагається пояснити. Про свободу. Про те, що не можна чіпати попів, бо вони єдині проти червоної наволочі по селах людей тримають. Що права не можна відбирати ні в кого. Що крім червоних, у нас є інші сусіди.

Довго. Невиразно.

Не сприймається.

Закінчує.

Зараз буде черговий лівий.

Я дивлюся перед собою.

Скоро момент буде втрачено.

Луплю кулаком по столу.

Не сильно.

Лишень, щоб дерево глухо озвалося.

Тиша падає різко.

— Досить, — кажу.

Голос не підвищую.

— Ви брешете. Або собі, або іншим.

Я дивлюся в зал.

Не на Володю. Його я відчуваю.

Крізь шинель.

Крізь його піджак.

Бачу чорне волосся з-під манжета.

Крутить пальцями срібну запальничку.

Розстібнуті пара гудзиків на шиї.

Кут завернувся всередину.

— Питання не в соціалізмі.

Не в формах власності.

І не в гучних словах.

Кілька людей вже хочуть перебити.

Я піднімаю руку.

Євген стоїть в кількох метрах. Мельник з ним. Євген щось шепоче Андрію.

— Питання одне, — продовжую.

— Або Україна воює з червоними.

Або вони заходять сюди без бою.

Шум.

Хтось сміється.

Хтось кричить.

Вони. Не. Вірять.

Що червоні нападуть за пару днів.

Як тільки німці підуть.

Москалі хочуть нас знищити.

Завжди.

— Не ховайтеся за економікою, — кажу.

Це ширма.

Модель власності? Не смішіть.

Маємо вибір:

бути державою

чи територією без роду і імені.

До кого ви побіжите, коли комуністи увійдуть.

Не ЯКЩО. А КОЛИ.

Тут починається. Місцеві комуняки вже ладні мене розіпнути.

Я повертаюся до юдейських партій.

— І ви, — кажу рівно.

— Не думайте, що москалі вам подякують. Ні білі. Ні червоні. Вони не терплять інакших. Ні мови.

Ні віри.

Ні автономії.

Тепер тиша інша.

Неприємна.

Справжня.

Володя знову хоче щось сказати.

— На сьогодні досить, — кажу.

— Розходимося.

Ніхто не сперечається.

Кажу Євгену, що затримаюся. В “Савої”. Він киває.

> ДЕРЖ. АРХІВ. 10 грудня 1918, Вінниця. Постанова про відновлення нац.-перс.автономії. Відновлення всіх міністерств нац. меншостей (в т.ч. єврейської).

Гетьман в липні 1918 всі окремі єврейські права скасував. Директорія вернула.

3-C. ПОКОРА

Година після наради.

Отель SAVOY

Миколаївський пр-т/вул. Соборна, 69

Відчиняю двері своїм ключем. Їхній з Розою люкс. Перша кімната — кабінет.

Письмовий стіл. Завалений документами. Шухляди з латунними замками.

Гора з паперів. Притиснута попільницею.

Під вікном триногий столик на коліщатках. Дві чашки. Кава засохла.

Шклянки. Замість бокалів. Одна з відбитком помади.

Пляшка відкоркована. Заткнута зіжмаканим папером.

Прислуги ще не було.

Двері в спальню зачинені. Щільно.

Володя біля столу. Без піджака. В сорочці. Краватка бовтається.

Рукави розстібнуті.

Дивлюся на двері вглиб. Потім на нього.

— Де Роза?

Він відповідає одразу.

— У нового коханця.

Я кривлюся.

— А старий що, зламався?

Не відповідає. Позирає на мене.

Я роблю ще крок.

Стоїмо через стіл.

Він з ательє. Сорочка крахмалена. Прасована. Комір під лінійку.

Темне волосся крізь розстібнуті рукави. Щось відблискує на зап’ястку.

Щоки поголені.

Тіло як частина люксового декору.

А я що?

Він дивиться інакше.

Бачить.

Шинель. Хрестова портупея. Кишеня в кутику відпоролася. Задів десь об цвях.

Не встиг нову виписати.

Пил. Чоботи теж не міняв.

На вилиці засохла подряпина. Коли вдягаю окуляри зачепляю її і болить.

Не торкався його від Фастова.

Між нами стіл.

На ньому його держава. Омріяна. Він все життя хотів бути під рампою.

Здійснилося.

Він дивиться довго.

Не на обличчя. Нижче. На груди. На руки. На мій пояс.

Наче перевіряє.

Всередині нього вже завертається.

Прямує до дверей.

Клац. Ключ повертається сухо.

Перевіряє ручку. Замкнено.

Стоїть спиною до дверей ще мить.

Повертається.

Я вже ближче, ніж був.

Ніякого столу між нами.

Я підходжу ще на пів кроку.

Відчуваю його шкіру крізь сорочку.

Він не відходить.

— То що, — кажу тихо.

Пауза.

— Я чи соціалізм?

Він мовчить.

Дихає глибше, ніж раніше.

Я чекаю.

Не папуга. Питання не повторюю.

В кімнаті задуха.

Скидаю шкіряні пута. Розстібаю шинель. Важка вовна з підкладом. Її тримати важко.

Вішаю на спинку крісла.

Йду до дивана.

Він не рухається.

Сідаю.

Типу тахта з закругленою жорсткою спинкою.

Для візитерів.

Кілька секунд.

Підходить. Сідає поруч.

Наші плечі майже торкаються. Дивимося вперед.

Мертва тиша.

Годинник на столі міряє час: працює на мене.

Позираю вперед.

Край столу.

Папери. Рішення, прийняті без мене.

Він поруч.

Не витримує тишу.

— Ти ж теж соціаліст, — видає нарешті. Чиркає сірником. Руки трусяться.

А проте голос рівний.

Перевіряє, чи ще можна повернути.

Я не відповідаю одразу.

Най тиша зробить свою справу.

Він чекає.

Я знаю, що він уже зробив вибір.

Йому треба тільки вимовити його вголос.

— Питання ти чув, — кажу тихо.

Не повертаю голови.

Він встає.

Розстібає ремінь.

Штані валяться на підлогу.

Сорочка туди ж.

Дивиться. Зіниці розширені. В нього завжди очі трохи блищать, коли так.

Я не рухаюся.

Споднє йому липне. Він вже вологий на поясниці. Від хвилювання. Щоразу.

Робить знак головою до ремінців. З моєї портупеї.

— Ні. Ти хочеш — сам і тримаєш.

Він має це сказати.

Але мовчить.

Дрібні ґудзики споднього по одному.

Він вже напнувся, натяглася. Тому довго.

Звільнився. Бачу краплю. Бачу всі його рельєфні лінії по стовбуру.

Смикає шухляду силою. Ключ дзенькає на підлогу. Витягає дрібну жерстяночку.

Знімає кришку. Ставить біля мене.

Я не рухаюсь.

Лягає на диван боком.

Спиною до стіни.

Підтягує коліна до себе. Охоплює їх руками.

Дурні шкарпетки в смуги.

Хребет блищить від поту під лампою.

М’язи стегон напружені, живіт піднімається й опускається швидко.

Тихо, ледь чутно, крізь зуби:

— Ти.

Є.

Я занурюю два пальці в банку. Жир липкий, теплий, ковзає між фалангами.

Лівицею тримаюся за край дивану. Пружини стогнуть під вагою.

Правою повільно веду по його стегну вгору. Лишається масна смуга. Шкіра вже гаряча, вкрита легким потом, йде сиротами від доторку. Тонкі волоски стають дибки.

Зупиняюся перед входом.

М’язи звично стискаються довкола кінчиків пальців.

Він видихає. Звук вилазить з самого нутра.

Сідаю ближче. Коліно моє торкається

його стегна. Крізь тканину все відчуваю.

Проводжу вільною рукою по його волоссю.

Чуб.

Мокрий від коренів. Кінчики липкі. Був у цирюльника. Намастився помадою для волосся.

Потім три дні на моїх пальцях. Мило не змиває.

Тремтить усім тілом.

Хапає мою долоню. Пальці гарячі, вологі.

Цілує середину.

Проводить язиком по лініях на моїй долоні.

Не інакше як відміряє, скільки я ще проживу. Хіромант.

Язик гарячий, шорсткий.

Я притискаю руку до його очей.

Мокрий. Сльози.

Господи. За що мені це.

Де я нагрішив?

Вхід.

Великий палець впирається в промежину, в той природний шов. Середній входить. Легко. Ковзає завдяки жиру. Всередині гаряче, тісно, м’язи стискають, пульсують навколо фаланги.

Я все в ньому знаю.

Кожну точку.

Не треба шукати.

Він смикається. Диван рипить.

Хребет вигинається дугою.

Зуби впиваються в мою ліву руку. Гострі. Боляче, шкіра червоніє, але я не відсмикую.

Розслабляється. Пропускає глибше.

Зазвичай це швидко.

Зараз ні.

Не пристібнутий, тому сіпається сильніше. Але так і треба.

Хай труситься.

Живіт його напружується

Сльози розмазуються. Гарячі від його розпечених щок, липнуть до моєї долоні.

А далі я роблю те, що його доведе до сказу.

Змінюю ритм. Граю.

Це його вбиває.

То повільно, глибоко, гостро. В точку, де він завжди ламається.

То швидше, поверхнево, легко.

Він хрипить, захлинається своєю ж слиною.

Вже майже.

Роблю фінальний прицільний поштовх пальцем.

Його підкидає. М’язи живота скорочуються.

Я витягаю. Він намагається мене затримати собою. Його зводить судомою.

Він кінчає.

Слиз блищить у світлі лампи. Жовтіший ніж є насправді. Стікає донизу.

Нахиляюся ближче.

Запах мускусу, його поту, жиру з банки, помади з волосся.

Заплющив очі.

Як дитина, що ховається під ковдрою з краденою чоколядою. Щоки багрові, вуста напіввідкриті, дихання рване. Вуса вологі.

Раз.

Два.

Три.

Годинник цокає.

Розплющує очі. Зіниць нема, погляд розфокусований.

Піднімається на ліктях.

Сідає.

Я знаю цей погляд.

Хоче відплатити.

Облизує губи.

— Ні, — кажу тихо. — Мені не треба.

Підводжуся.

Він щось хоче сказати. Вуса сіпаються.

Мию руки в умивальнику його спальні.

Там рейвах від Рози.

На тумбі горілка.

Беру пляшку. Всуваю середній палець правиці у горлечко. Перевертаю.

Спирт обпікає шкіру.

Цього досить.

Ставлю назад.

Вертаюся.

Вдягаю шинель.

Я не збудився.

Зводжу докупи ремінці портупеї — шкіра скрипить, метал клацає.

Затримуюся перед дверима.

— Побережи рота. Для трибуни.

Він так і не зрозумів, що це не головне.

3-D. VALSE MELANCOLIQUE

Я виходжу з номера.

Вузькі ворсові доріжки.

Пишногруді німфи в рамах. Попільниці на підвіконнях.

На мене очі. Стрілець. Молодий. Охайний. Високий. Галичанин. Я їх відрізняю. По всьому.

Береже безцінне тіло голови нашої Республіки.

— Все гаразд, пане отамане? — питає цей один.

— Так, — відповідаю. — Нарада затягнулася.

Він киває.

Подалі ще кілька.

Тут усе затягується, не лише наради.

Відмикає мені ліфт ключем.

Дзеркало в кабіні показує мене збоку. Шинель застібнута. Комір рівний.

Руки в кишенях.

Хол.

Тепло.

Килими ворсові, м’які — нога тоне.

Акваріум з рибами. Вони повільні, ліниві. Їдять і сплять.

Хоча б не зраджують з ворогом.

Плюхаюсь в фотель.

Світло охрове.

Підходить хлопець. При зброї.

— Коньяк? Горілка? Зельтерська?

Нахиляється ближче.

— Може… жінку. Хочете?

Дивлюся на нього.

— Ні. Каву. Міцніше.

Він розуміє з першого разу.

Відходить.

Дістаю цигарки.

Підпалюю.

Дим іде рівно. Легені працюють.

Чекаю. Сьорбаю принесене.

Порцеляна з гербами. Савойська династія на чашці в Вінниці.

Дивлюся на свої руки.

Вдяг обручку.

Попіл струхую.

Розсипається.

Все. Можна.

Підходжу до рецепції, там кабіна.

Телефоністка дивиться уважно, але без цікавості.

— Закордон, — кажу. — Годонін, Моравія.

Вона з’єднує. Гудок. Другий.

— Алло?

Леся.

Тататорить.

Тінек, слухай, там школа. Не така, як в Києві була.

Звісно, не така.

Сьогодні писала твір. На кого хоче бути схожою. Я і так знаю: на мене. Заявила, виросте і буде отаманом. Як тато. Всі сміялися. Отаманів-жінок не буває.

Я слухаю.

Кажу “угу”.

Молодець.

— Лесю, дай маму.

Пауза. Легке рипіння.

Оля.

Мовчить.

Я чую, як вона дихає.

Спокійно. Рівно.

— Я подзвонив, — кажу. — Щоб ви знали.

Мовчить.

— Тут усе… як завжди, — додаю.

Мовчання.

— Бережи Лесю.

Кохаю вас.

Дурний присмак крові на язику.

Вона не відповідає.

Кладу слухавку.

Повертаюся до крісла.

Сідаю.

Гашу цигарку.

Дістаю з кишені мої чотки.

We are all just prisoners here…

В цей момент у хол заходить Євген.

Обличчя сіре.

Він одразу бачить мене.

Йде швидко.

3-E. ЗЕМЛЯ

Вінниця,

Готель SAVOY – апартаменти біля вокзалу

Євген зупиняється за крок від мене.

Не рапортує.

Просто стоїть. Дихає, як короп. Очі ніби запали всередину.

Я підводжуся і стаю зовсім близько. Так, що він чує мій подих.

Він відкриває рота. Я зупиняю його жестом.

— Мовчи. Не тут.

Повертаюся до хлопця з обслуги.

— По стопці.

Той не питає.

Наливає швидко.

Євген дивиться на рифлене шкло. Я беру свою.

Він свою. Без тостів.

— Вдома, Жовніре, — кажу. — Скажеш усе вдома.

Він киває.

Виходимо.

Службова автівка.

Водій відчиняє дверцята.

Їдемо мовчки.

Колеса шурхотять по бруківці.

Ніхто не курить.

У номері темно.

Вмикаю настільну лампу. Світить бронзою. Як гриб.

Євген стовбичить посеред кімнати.

Я сідаю.

Знімаю шинель.

— Тепер, — кажу.

Він стартує не з початку.

І не з назв.

— Вони перевдяглися, комуняки. Червона срань. — каже. — Наші шинелі. Наші нашивки. Говорили українською. Як наші. Не галицькі. Як тутешні.

Пауза.

— Білих офіцерів. Тих, що тут ховалися при гетьмані. Чекали Денікіна. Дочекалися.

Євген видихає. Пригладжує трохи хвилястого чуба. Нервово.

— Червоні вилупки. Збоченці. Не вбивали одразу. Робили довго.

Щоб всі бачили.

Каже сухо.

Я не перебиваю.

— Селян, як бидло, зігнали. Щоб дивилися. Розносили по світу, як коти блохи. Когось вбили за мову. Змушували молитися на Петлюру.

На тебе. Як на святого.

На непокору кулю в рота. При жінках.

Він ковтає.

— Це не розстріл, Васильовичу.

Це картинка. Театр. Штука.

(*діал. вистава).

Я стискаю пальці до білого.

Нічого не кажу.

— Понад тридцять тіл. Біла офіцерня.

Ще кілька місцевих. Жінки. Тих ще ґвалтували.

Боже. Я такого не бачив.

Кололи дірки. І туди совали.

Розклали. Показово. Голими.

Тризубці вирізали. На спинах. У деяких повідтинали чоловіче єство. Кому цвяхи в очі. У кого було золото — познімали.

Голих. Васильовичу.

Горою. На сніг.

Ще пауза.

— Кричали, що вони петлюрівці. Щоб все на нас.

Він дивиться на мене вперше.

Очі червоні, але сухі.

— Завтра про це говоритимуть усі.

І лунатиме одне ім’я.

Я встаю. Повільно.

— Моє.

Він мовчить.

Це і є відповідь.

Я підходжу до вікна.

Темно.

Місто ще не знає.

— Добре, — кажу нарешті. — Тепер ми знаємо.

Повертаюся до нього.

— Далі робимо так, як вони. Симетрично.

Їдь. Хоч зараз.

Він киває.

Без питань.

Ранком на Фастів.

> МОНОГРАФІЯ. За день до перемоги над гетьманом червоні вчинили провокацію в с. Софіївська Борщагівка під Києвом. Все було обставлене з метою дискредитації Директорії і особисто С. Петлюри в очах киян.

Мета: запобігти влиттю білих в армію УНР.

3-F. ДЕНЬ ТРЕТІЙ: САМІТНО МЕНІ

Вінницька Міська Дума

вул. Поштова/зараз Соборна, 67

Я заходжу в залу пізніше. Навмисно. Беззвучно. Я вмію.

Гамір не стихає.

Вже всі знають.

Вже надрукували.

Сідаю і чую. Слова липкі. Обережні.

Диктатура. Узурпація.

Не ті “методи”. “Неприпустиме”.

І поруч із цим ім’я.

Петлюра.

Володя говорить спокійно. Майже м’яко.

Голос шурхотить оксамитом.

Сьогодні на ньому нова шапка. Державного мужа, який уже все вирішив.

Він за Антанту.

І за трудовий принцип.

Які червоні?

За ніч все обдумав.

Самостійно прийняв рішення.

Вчора ладен був загризти.

Голосує першим.

Дивлюся на людей.

На обличчя, які ще два дні тому чекали, куди схилиться терези.

Тепер вони судять.

Навіть Микита. Він не дивиться на мене прямо, але його слова лягають чітко. Перевищення повноважень.

Тільки Андрієвський мовчить.

Сидить рівно. Не здає.

Але і не підтримує.

Це болить.

Я встаю.

Крісло рипить. Занадто голосно.

Гамір обривається не одразу.

Хтось ще договорює.

Потім тиша.

Вдалині церковний подзвін.

— Ви. Вже перемогли, — кажу.

Голос рівний. Навіть не свій.

— Фактично.

Дивлюся по залі. Не на Володю.

— Ви прийшли до влади моїм йменням.

На кожному стовпі. На кожному собаці.

І тепер раптом хочете від цього відмежуватися.

Пауза.

Ніхто не перебиває.

— То слухайте, що я скажу.

Роблю крок уперед.

— Війна буде. Вона вже є.

Хтось ковтає повітря.

Хтось нервово рухає папери.

— Це тільки початок. Готуйтеся.

Повертаюся до Володі.

Тепер дивлюся прямо.

— Голово держави. Готуйте листи всім країнам Європи. Сьогодні. Просіться в європейську родину.

Конспектуйте. Ви ж юрист?

Факт: ми воюємо.

Він киває. Автоматично.

— Решта, — перевожу погляд у зал, —

пишіть ноту червоним.

Щоб завтра часу не гаяти.

Тиша густа.

Неприємна.

Вони розуміють.

— А я, — кажу, —

буду діяти так, як вважаю за потрібне.

Пауза.

— І готуйтеся до свята.

Ніхто не питає, якого.

Я сідаю.

Все.

> МОНОГРАФІЯ. На нараді затверджено курс на Європу і так званий трудовий принцип народовладдя. Пояснити його не могли.

Червоні дійсно напали першого ж дня, коли почули, що Україну полишає німецька армія.

З невідомих причин В. Винниченко на 3й день наради змінив зовн.-політ. орієнтацію. В щоденниках він забув про це згадати.

III. 1899-1901: ДО СВІТА

Чернівці – Київ

III-a. ХТОСЬ ЧОРНЕНЬКИЙ

1899, травень

Чернівці, вул. Новий Світ, 61 (нині Т. Шевченка, 83)

Він навіть не встигає як слід привітатись.

— Ольцю… — Микола з порога, важкий, високий, плечі в дверях. — Я такий дурень!

Вона біля столу — худюсінька, шовкове чорне волосся в коси. Гостра усмішка. Постава справжньої княгині. Тут її називають мімозою. А Микола придумав своє — Царівна. Ну схожа, хіба ні?

Тонка галузка проти його двох метрів злості й метушні.

Дивиться на нього спокійно.

— Я це давно знаю, — каже. — Сідай, Миколо. Їж. З дороги.

На столі мамалига — жовта, гаряча, парує. Мармуляда у полумиску.

Узвар з чорносливом у глечику, пахне літом і садом.

Вікна відчинені. Чернівці зелені, ліниві, теплі. Світ не валиться.

Міхновський сідає, дивиться з підозрою.

— Це що, знущання?

— Це ліґуміни, — каже Оля.

Підходить ззаду і дає по маківці. Чуб Миколи труситься.

Він бере ложку, кривиться, вуса рухаються.

Жує.

Зупиняється.

— …бляха, — бурмоче. — Смачно.

— А я тобі що казала, — вона вже запалює цигарку. Дим лягає в повітря, як пух.

І от тоді його прориває.

— Я все не так зробив, — різко, уривками.

— Я ж думав: треба гарних. Ніжних. Йому ж 36. Ну типу — янголи. Підсунув одного, другого…

Оля мружиться.

Він ковтає узвар, майже не відчуваючи смаку.

— А він їх... і викидає. Як квіти. Як ляльок. Одноразові забавки, розумієш?

Це фінал. В мене нічого не вийде.

Він злиться, але не на того “Нього”, до якого підсовує хлопців. На себе.

— Я геть не розумію, кого він хоче. Все не так. Абсолютно все.

Оля приглядається.

Потім сміється. Не м’яко. Жорстко. По-живому.

— Мати Василева, — каже, затягуючись. — Дякую тобі, Боже, що дарував трохи розуму Олі Кобилянській.

Микола кліпає.

— Серйозно. З таким дурнем жити — це ж гріх, — додає вона спокійно, ніби каже “сьогодні тепло”.

Підходить до вікна.

Дивиться на заквітчаний кущ бузку.

На діліжанс.

На випадкових перехожих цієї горбатої вулиці, закутої в бруківку.

— Махирувати брався, і не підготувався. З чого ти взяв, що його цікавить краса? — Оля завмерла, не зводячи з нього погляд.

— Ну так а як? Має очі. Побачив — збудився. Все.

Микола замовкає.

По щоках біжить щось на кшталт рум'янця.

— Ну. Мені казали. Що треба молодого. Точно.

— А те, що ти йолоп бамбулистий, тобі не казали? —

Оля гасить цигарку, відсуває миску й формулює так, ніби складає список на закупи:

— Ти шукав дівку з пуцькою в штанях. А Йому потрібен сильний. Нахабний. Що лучче вмре, та не дасть себе переламати. Що загрібає під себе. Той, що сам бере. А не віддається.

У Миколи виривається відчай: “І де я такого…”

Оля дивиться прямо на нього.

— Ковтни свій сопіль, офіцере.

На мить задумалася.

— Обдивися. У тебе таких греблю гати. Хто тобі тягає оце все через кордон. Пригледися до своїх смаркачів. Хто швендяє з іншими хлопцями. Дівчину має, але і зі своїми може.

А зовнішність… не зважай.

Не страшний — то й добре.

Ти просто боїшся їх чіпати, Миколо. Я ж тебе знаю. У себе під носом не знайдеш.

Зареготала.

Підсунулась. Дістала з миколиного вуса мізерний шматок чорнослива з узвару.

Піднесла йому попід очі.

— От бачиш, що я кажу?

Здмухнула з пальців.

— Ладно. Де там ті саджанці. Я люблю троянди.

Тиша.

Десь у дворі верещить закоханий кіт. Чернівці живуть далі.

Микола сидить мовчки. Ложка в руці зависла.

Згадав одного. Свого.

З Полтави.

Без відчуття самозбереження.

Стало по-справжньому страшно.

> ПРИМІТКА. За деякими даними, М. Міхновський робив пропозицію О. Кобилянській, але та її відкинула. Натомість спілкувалися вони до його смерті.

Міхновський про Valse mélancolique О. Кобилянської: по ніжности, сьвіжости, глубині творчої мисли і м’ягкости тонів з нею не може зрівнятися жоден твір наших сучасних письменників.

III-b. ХТОСЬ БІЛЕНЬКИЙ

Січень 1901

Київ, Михайлівсько-Благовіщенська, 97

КИЇВСЬКА КВАРТИРА КОСАЧІВ

Микола чекав.

Вітальня світла, правильна. Світла порцеляна, килими з листям, піаніно біля стіни — кришка прикрита, ноти складені рівно, ніби до них давно не торкались. У печі тепло, дрова потріскують.

Ялинка ще стоїть, але без свічок. Бал скінчився, прибирати не квапились.

Не сідає.

Занадто великий, занадто незграбний, занадто прямолінійний. Все занадто для цього дому. Стискає шапку в руках.

З дверей виходить Ольга Петрівна Косач.

Зупиняється. Оцінює: з якого боку краще вжалити. Рафінована, не прихована ненависть.

— Вона зараз, — каже сухо. — Кілька хвилин.

Микола киває.

Знає: могла б, задушила. Голими руками. І суд був би за неї.

Бо такий мужлан, як він, апріорі винен.

Косачі всі такі. Несамовиті.

За це Микола їх і поважає.

Леся з’являється швидко.

Спокійна. Витончена. У пальті, без прикрас. Зібрана.

Капелюшок з брошкою і стрічками.

— Ходімо, — маше рукою.

Підбори тупотять паркетом.

Не лишає йому вибору.

ВИХІД

Брама зачиняється. Материнську варту пройдено.

Київ ще не оговтався від свят.

— Куди цього разу? — питає Микола.

— У Мінськ. Скоро. До Сергія, він… Може це востаннє, — відвертається Леся.

Миколі почали перевертатися серце з нирками. Який Мінськ, треба ж на південь. Але хіба він в праві щось радити.

Поправив Лесі кутик шалика.

ТРАМВАЙ

Вагон старий, дерев’яний, перероблений з конки на електротягу. Дзвенить рогами. Блимає циклопом.

Їм недалеко. Тільки на гірку піднятися. З вогкої Паньківщини.

Люди збились горобцями.

Пара з кошиком.

Солдат.

Жінка з дитям.

Леся сидить рівно. Лишень трохи піднімає миски чоботів.

Микола стоїть, тримається за поручень. Його тінь падає на неї — велика, важка.

— Оля мені все доповіла, — каже Леся, дивлячись крізь шкло.

Він киває.

— Ти вмієш довіряти жінкам, Миколо. Хто б міг таке подумати. Унікум, — додає вона. — Але розумієш не все. Навіть в чоловіках.

Він мовчить.

У голові спротив.

Він досі не звик. Як таке взагалі може хотіти нормальна людина?

Щоб оце в чоловіка пхали…?

Хворе.

Збочене.

Неможливо уявити.

СОБОР

Володимирський собор важкий.

Куполи тримають небо.

Всередині тепло. Запах воску. Тиша, яка не обіцяє полегшення.

Микола хреститься автоматично.

Леся стає поруч.

Не молиться.

Поправляє неслухняне пасмо.

Бере Миколу під лікоть.

— Я хочу, щоб ти пообіцяв, — каже вона тихо. — Тут.

Він дивиться на ікону.

— Те багно, у яке ти полізеш… — пауза, — буде заради мети. Яка того варта. Заради мрії. Somnians fines nescit. (лат. Хто мріє, не знає меж).

Він ковтає.

— Ти ж мене знаєш. Я граю тільки в ті гри, де точно знаю, що виграю.

Миколі привиділося щось жорстоке в її очах.

— Я знайшла того, хто огранить того хлопця.

Свічка тріщить. Леся бере Миколу за дві його здоровенні долоні.

— Пообіцяй, — каже Леся.

Дивиться в очі.

Відпускає руки.

Микола хреститься ще раз. Повільно.

— Присягаюся, — каже. — Перед Богом.

Світ на мить розмивається.

Купол собору зараз впаде йому на голову.

Леся піднімає вказівний палець.

Чорна шкіряна рукавичка вказує на Божу Матір.

— Його. Його коханка.

Микола зависає.

Зі стелі на нього дивиться Марія з немовлям.

Леся ледь стримує сміх.

Хапає його за плече.

— Миколо, я ж не з глузду з’їхала. Врубеля, художника, вінчана жінка. Коханка того, хто нам допоможе.

Це Максим Славінський. Мій колишній.

Микола видихає.

Справді легшає.

— Лесю, хоч ти мене не розпинай, прошу. Я вас двох з Олею не витримаю.

Бере її руку. Знімає рукавичку.

Цілує.

— Він вернеться з-за кордону і впорається. Не дивись, що одружений, — шепоче Леся.

— Добре, — каже Микола. — Я втримаю клятву.

Дивиться мить на Лесю. Сині очі блищать. Вона криво всміхається:

— Зараз. Виходь. Я за тобою. Підемо на пиво. Віденське. Тут недалеко.

Микола йде.

Він зачекає.

Назавжди з даним Лесі словом.

Вона зостається.

Під куполом.

Дивиться кілька хвилин на сповите дитя Марії.

Вона знає ціну того, що зробила.

Скільки життів буде зіпсовано.

Кого втягла.

І навіщо.

Хреститься.

Не за нього.

І не за себе.

За шлях, з якого вже не зійти.

> ПРИМІТКА.

В серпні 1901 М. Міхновський з І. Франком на Гуцульщині гостювали у Л. Українки з її майб. чоловіком К. Квіткою. Франко боявся нашкодити Миколі: конспірація була максимальна. Відомо про цю зустріч з листа Лесі до Олі.

Хтось чорненький / Хтось біленький — звернення Олі і Лесі між собою в листуванні, що тривало 13 років.