Нерозказане

I.1. ЗАКОЛОТ

29 січня 1918

Київ

Бунт почався, коли в Крутах гинули діти.

Москва постаралася.

Витрусила над Києвом мішок з мотлохом: ватажки, бидло з воронєжа, біглі каторжники, червоні агенти, замасковані навіть під бабів на Бессарабці. Всі шукали в українській столиці спосіб вислужитися перед грядущими окупантами.

“Хитрий” план. Перед входом Муравйова встромити ніж в спину.

Збурити повстання, зафарбувати агресію під “двох трудящих народів”.

Ну як двох. Одного. Російського, до якого з поклонами вертаються заблудлі малороси.

А щоб ті малороси краще відчули свою меншовартість, перекрили крани. Буквально. Захопили водокачку. Столиця вмирала від спраги, задихалася від нечистот.

А далі ще й світло вимкнули. Сидіть при свічках. В темряві краще відчути любов до “старшого брата”.

Червоні намовили дві сердюцькі дивізії оголосити нейтралітет. Назви на честь Шевченка і Сагайдачного не допомогли їм визначити ворога. Солдати скинули зброю і засіли по казармах.

Вулиці вкриті паперовим снігом.

“Центральная Рада убивает простых рабочих! Враг в Киеве, а не в Москве!”

По Києву було кілька осередків зарази. Шулявка. Поділ. Деміївка.

Влада про це знала. Почали чистити. У зрадників забрали зброю. Але не довели до пуття: ті відсиділи добу, повернулися, і озброїлися назад.

Московські робітники, склад зброї, “прості робочі”, які чомусь стріляють, як снайпери — проти них стояв Всеволод Петрів. З залогою. Але сил не вистачало.

> МОНОГРАФІЯ.

10 днів до цього с.стрільців передислокували до Семінарії на Вознесенському узвозі, на охорону Ц. Ради та особисто Грушевського, також уряду. Тож до оборони цитаделі були не готові. Утім під керівництвом Є. Коновальця швидко переналаштувалися.

> ПЕТРОВ (ДОМОНТОВИЧ) ВІКТОР, ДІВЧИНА З ВЕДМЕДИКОМ:

Я згадав січень 1918-ого, фіолетові присмерки, живу тривогу пожеж та вибухів, темні будинки, глуху нудьгу порожніх вулиць, гороховий, солодкуватий, зелено-жовтий крихкий хліб...

Ми ... палили цигарки, розмовляли про події, обраховували сили гайдамак і робітників-повстанців. Становище лишалось невиразним. 3 півночі наближався Муравйов. Починали глухо говорити про німців. В напрямку від Євбазу доносилися окремі постріли; іноді вчащались, іноді вщухали зовсім.

I.2. КОЛОНИ

1–2 лютого 1918

СТРІЛЬЦІ

Рушили зранку. На Поділ трьома рукавами.

Бійці Федя Черника спускалися до Андріївського узвозу. В яру, на фабриці Маттісона, у більшовиків штаб. Треба вибити.

(*ф-ка взуття, т.зв. Пряникове містечко, Воздвиженка)

Загін Василя Кучабського рушив далі, до Контрактової.

З третього боку наступав Іван Чмола зі своїми хлопцями. Підтримували їх гармаші Романа Дашкевича.

Поділ взяли у лещата.

До вечора опір зламали. Більшовики нарешті побачили: їм тут не раді. Почали відступати. Лізли по Замковій горі й укріпилися на Щекавицькому кладовищі (*зараз Старообрядницьке).

Українці відбили водокачку.

Трубами потекла вода.

Згодом дали світло.

Місто видихнуло.

Полуботківці рушили далі, на Печерськ. А Січові стрільці після цілого дня боїв відійшли до Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Перепочити.

ГАЙДАМАКИ

Отаман був за Дніпром.

Офіцерська нарада в Бобрику постановила: наступ піде двома колонами.

Першу очолив сам Симон.

До нього: Дорошенківці, червоні гайдамаки, отаманська сотня й гарматний дивізіон.

Шлях: з Броварів до Ланцюгового мосту, а відтак зайти в місто.

Друга колона: чорні гайдамаки.

Шлях: перейти Дніпро Залізничним мостом і вийти на Печерськ.

Сотню Сушка забрали з другої на першу колону. Більшовики як почули ім’я Отамана, всі сили кинули саме туди — тож треба було посилення.

При відступі лишили Муравйову подарунок. Підірвали колії. Буде йому Водохреща.

Колона Петлюри різала застави червоних. Йшла до Києва. Більшовики тікали.

2 лютого Петлюра увійшов в Київ і з’єднався зі стрільцями.

Остання виразка на карті Києва — “Арсенал”.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЇ УКРАЇНИ, 10 КЛАС:

Війська Центральної Ради на чолі з Грушевським розгромили повстанців.

(* Так, саме Професор і громив)

Одного рядка вам вистачить.

I.3. ШПИТАЛЬ

2–3 лютого 1918

Будівля другої Київської гімназії.

Бібіковський бульвар, 18 (нині б-р Т.Шевченка)

В шпиталі все невесело:

бинти, пігулки, ящики.

Від ранку і до півночі.

Тагай Симоне, ранених.

І спати тут дозволено.

По місту — артилерія, ворожая, із Дарниці. Червоні її зайняли.

В столицю прориваються.

Симоне, скоро кінчиться, фінальна битва вчиниться.

Твоя задача ближчая: дотриматись і вибити

червоних з надр заводових.

Звільнити “Арсенал”.

Тут хлопців юних — сотнями.

За що лежать? Не сказано.

Чи варто?

Чи привиділось?

Чи Україна збудеться?

Лягав і думав в темряві,

ковтав пігулки жменями.

Колов себе, від приступів.

Спина не розумілася

на політичній ситуації.

> ПЕТРІВ В. СПОМИНИ З ЧАСІВ УКР. РЕВОЛЮЦІЇ:

В шпиталі Петлюра не цурався брудної роботи. Натурально помагав санітарам. Ставив уколи і робив перев’язки.

II. СИМОН І ЄВГЕН

3 лютого 1918

Будівля другої Київської гімназії.

Штин в приміщенні стояв важкий, як куля в легенях: перемішані бинти, карболка, солодкий морфін, чоловічий піт, гіркий тютюновий дим.

Шпиталь перетворив навчальні кляси на кашу з людей. Лакований паркет, що звик до танців і виступів хлопчаків, зовсім не був готовий до брудних солдатських чобіт, що раз по раз вносили чергові ноші з черговим пораненим. Бійця клали на ліжко, а далі до нього підступали по черзі то лікарські черевики, а то жіночі мешти якоїсь сестрички. Дівчата часто були дружинами когось зі стрільців. Іноді біля ліжка опинялися черевики під рясою. А відтак пацієнт через якийсь час зникав, а на ліжку опинявся новий.

По кутках стояли гори з ящиків. Там зберігали все, від набоїв, до провіанту.

Коли москалі відрубали воду, шпиталь шукав допомоги у стрільців: кілька бійців цілоденно тягали цебра із криниці у дворі.

З вулиці іноді гупало — артилерія працювала по Липках. Лишався тільки Арсенал.

Високі рами стогнали, що та коханка. Центральна Рада за рогом — половина влади вшилася, але Грушевський і Єфремов зосталися. Володя зник безвісти.

Але тут, в цій кімнатці було тихо. Петлюра обдивився. В кутку стояв скелет людини. В мазепинці. З цигаркою. Посміхнувся.

Це був клас анатомії.

Симон став біля вікна, чиркнув, запалив. Сірий стрілецький однострій, свій посипався вчора. В тонких пальцях лезо для нарізання бинтів. Кривавий колір чоток змішувався з плямами крові на манжеті. Сліди догляду за пораненими.

Євген похилився від втоми на грубій лавці. З дощу та під ринву. Ледве Крути пережили. Тепер тут. Тримати біль, що роз'їдав нутрощі, було нестерпно. Курив і мовчав.

— То на що ти підеш заради мене? — спитав Симон. Дзенькнув нігтем по шклу.

Євген не відповідав. Стояти біля вікон ризиковано. Краще б відійти.

Репліка зависла, як дим.

— Що? — не второпав Євген.

Симон повернувся:

— Гіпотетично. Скажімо, збрехати. Зрадити? Перейти межу? Зробив би?

Євген глянув у підлогу: “Якщо це потрібно для України…”

— До біса. Якої України? Для мене.

Євген мовчав. Потім хрипко:

— Я вже вбивав. І вбиватиму. За тебе.

Симон наблизився впритул навпроти. Похилив голову. Погляд був спокійний.

Коновалець підвів очі.

Пасок. Шкіряний. З пряжкою.

Вперше, коли він побачив підперезаного Симона, думав, той трісне навпіл. Ще ж обирає високі ремені. Навмисне, щоб всі дивилися?

— То ти мене любиш? — не вгавав Отаман.

— Припини.

— А що ж це тоді, жовніре? Скажи!

Євген мовчав. Потім різко:

— Їй Богу. Ти дивний.

Вуста розтяглися в широкій посмішці:

— Як? — Симон не відвів погляду.

— Ну… іноді стрибаєш між мовами. Всередині фрази.

— Головне, розуміють. Це все?

— Пишеш двома руками. По-різному.

— Всім байдуже. Більше нічого? — вже трохи з усмішкою.

Тиша ватою набухла всередині кімнати.

— А де твої хлопці? — раптом підвів Симон.

— У борделі, — відказав легінь. Сам відпустив. Завтра їх всіх може не бути.

— А ти? Не з ними. Не з санітаркою?

— Не хочу, — випалив різко Євген. Слова застрягли у віконній рамі.

— А як? Як ти хочеш, Євгене? — прошепотів Симон, стоячи так близько, що вуха Євгена відчули гарячий подих, а по колінах пішла Симонова шинель.

Тонкі пальці перед очима крутили блискуче лезо. Хрестик з китицею ковзав в такт кожному руху.

На якусь мить артилерія стишилася.

— А ти ж не знаєш. Тобі ж нема коли. Тільки про Курінь і думаєш. Так, Жовніре?

Євген видихнув. Навколо самі вояки. На амурні справи ані часу, ані сил.

Симон сів навпроти.

— Я був, як ти. Давно. Теж думав, що все або біле, або чорне. А потім Франко. За один вечір він вирізав з мене патріотичну наївність, як скальпелем. Пам'ятаєш, як Михайло на парах міг тебе так поглинути, що ти не помічав, як дзвінок минув?

— Я в Києві, а не в Зашкові, через нього, Професора. Він нас вчив у Львові, що столиця тут. На Дніпрі.

— А я ходив до них обох. Грушевський і Франко. Жили через паркан. І от вони мене й ліпили, як глину. А тепер я питаю тебе: як далеко ти підеш заради мене?

Євген підняв очі. Повільно, з викликом:

— Поки це не буде зрадою собі.

Симон усміхнувся як кіт.

— Sicut in praesepio iacuisti, Domine… Як Ти ліг у яслах, Господи, то увійди і в мене. В оце тіло. В цю плоть.

“Візьми моє нутро. Проникни крізь шкіру, і мізки, і спогади, і страх”. Це Іоанн Златоуст, Євгене. Завтра твоє перше причастя.

Симон затримав погляд.

Тої ж миті гупнуло. Брязкіт. Тріск скла. Вибухова хвиля притисла до підлоги. В коридорі вереск.

У двері влетіла їхня найменша санітарка, Оленка. В крові по лікоть, обличчя в попелі.

— Там! Їх посікло! Одного порвало! Хутко!

Вони зірвалися разом.

III. СВЯТИЙ СИМОН

4 лютого 1918, Київ

Завод “Арсенал”

(Ст. метро “Арсенальна”).

Київ накрила чорна хмара. Князь темряви простягнув свої пазурі і збирався проковтнути золотоверху столицю Русі.

Але проти сил зла вийшли воїни.

І був день штурму.

День хреста.

Три колони світла,

мов три списи в тіло старого міста.

З Микільської (Притисько-Микільська, Поділ)

З Олександрівської (Грушевського, Печерськ)

З Московської (Князів Острозьких, Печерськ)

І в центрі всього — не прапор.

Сам-один.

ВІН.

Потерта шинель. Латка на плечі.

Срібний хрестик. Маленький, чорнений, як з дитячого молитовника.

Небесні очі.

Волосся попелом вибивається. Смушкова шапка.

Багряний шлик-хвіст.

Каптур. Сніжний. Коло шиї.

І біль.

Бачив смерть.

“Гайдамаки, вперед! Отамани, починайте! З Богом! Ще раз!”

Голос золотим шитвом в серце.

Не слова, а заповіді з Неба.

Поруч вибух — він не ховається.

Падає хтось зі старшин — стає на коліна. Сам перетягує рану. Водою джерельною поїть.

Мовить вустами пишними:

“Тримайся, синку. Твій біль не дарма.”

Відпускає гріхи.

Сльоза блискає.

Біля гармат сам.

Біля вбитих сам.

Попереду лав сам.

“Вперед, гайдамаки! По Арсеналі! Розрахунок!”

Його слово проростає насінням в серцях.

До ночі гніздо з отрутою узяли.

Цехи мов кишки Левіафана. Випатрали.

Повстанці ховались, як пацюки.

Третя ночі, 5 лютого.

Зачистка завершена.

Три сотні полонених. Зброя реквізована.

Прокляті стоять під стіною.

І тут являється ВІН.

Не на коні.

Пішки.

Іде по бруду, а чоботи чисті.

У шинелі, пошитій для осені.

Словом озброєний.

“Коли хочете їх стріляти — стріляйте мене. Це робітники. Українці. Задурені ворогом. Не беріть гріх на душу. Першою кулею вбийте отамана”.

Мовчання.

Кулемети стишились.

Полонених повели до Лаври. Замкнули.

Бо ВІН так наказав.

5-те лютого. День.

Київ димить, але вже не кричить.

І Симон іде.

Печерськом.

Кроки його чутно повсюди. Від гніву його Іскра і Кочубей, зрадники Мазепи, з постаменту звалилися.

Небо шлях перстом вказує.

Шинель пливе над мороком.

І хрестик в руці. Стискає.

З краплею крові.

Підходить до Лаври.

Двері самі враз прочиняються.

Стає на камінь. На коліна.

Хреститься. Тричі.

З очей вода солона.

Плече поранене.

Сильніший за біль.

“Господи…

Якщо Ти ще тут…

Прости мені, що не зберіг.

Прийми Україну, що рождається в муках кривавих.

Як треба — забери мене.

Але не їх”.

Сорок праведників узріли промінь над його головою.

В Почаєві замироточив хрест.

В Празі казали, там де він впав на коліна, лишилися золоті сліди, які не стерти довіку.

Тої ночі народився

Святий Симон.

> ПРИМІТКА.

Ця частина заснована на спогадах і щоденниках.

Жодної вигадки від автора.

Дописувачі спогадів:

В. Шпилинський, підполковник А. Марущенко-Богданівський, генерал В. Сальський, З. Стефанів, П. Феденко, Марина Нестеренко.

IV. НЕСВЯТИЙ СИМОН

4 лютого 1918.

Будівля другої Київської гімназії.

Шпиталь.

— Господи, де я?.. — Євген розплющив очі.

Канапа. Шпиталь. Зброя на місці. Точно. Сьогодні ж зачистка.

Прямо над ним голова.

Димом пихає.

Повні вуста в усмішці через усе обличчя. Симон.

— Досить ліжко гріти, Жовніре. Всю виставу проспиш.

— Яку?.. — голос хрипів. Не до кінця прокинувся.

— Причастя ж твоє, лантух нещасний, — сказав і вже не дивився.

Був зайнятий важливішим.

Євген огледівся.

Рейвах. По підлозі нові й старі шинелі. Форми різних частин. Симон щось шукав у шафі. В зубах та сама цигарка, вже вкорочена, підкурена знову.

— Ось ти де. Моя киця, — сказав майже сам до себе.

Стара. Осіння шинель. З латкою. Явно не для лютого і не в сніг.

Змерзне, як цуцик.

Хоча ні.

Тут-таки Євген помітив: Симон явно готувався: товста сіра кофта і вовняне споднє поверху звичайного вже були на ньому. Якраз застібав теплі штані і ґудзики на кофті.

Уквітчувати ці три шари теплого одягу мала тонка шинель не по погоді.

Одна біда: вона явно не була готова до такої “капусти” на Симоні.

— Та вставай. Треба твоя допомога. Затягни. Пасок. Тужче. Я сам не впораюсь.

Симону явно була треба та сама талія.

Євген підвівся. Він спав у формі. Під ногами щось хруснуло — флакон. Порожній.

— Тобі зле?..

Симон зробив затяжку, поглянув:

— Ще трохи — і буде краще.

Підняв руки. Євген затягував пас, обома руками. Він міг охопити це тіло самими долонями.

— Ще. Ще тужче.

І Симон напружився — Євген потягнув, зціпив пряжку.

— Ну що, Попелюшко, нас чекає бал. — кинув Симон і стер цигарку об підлогу. Чоботи були нові, миски блищали.

Вийшли. Сніг, свіже повітря, ще ніч, але світло. З боку Дніпра небо розсікала артилерія.

Вітер різав щоки.

Щось випало з кишені.

— Чорт. — пробурмотів Симон, нахилився, підняв — шапка. Багряний шлик, срібна китиця.

Обтрусив. Натягнув.

Хитнув головою до Євгена.

“Та гарний”, не втримався Коновалець.

Симон витяг назовні кілька світлих пасм.

Підняв догори білий шарф каптуром.

Слідом — рукавички. Тонкі, чорні, шкіряні. Радше, щоб не бруднити руки.

— Тепер готовий. — сказав.

Сіли в авто. Симон кермував.

Щось мугикав собі під ніс.

Котились манівцями. Згори, в яр і знову нагору. Кабіну трусило. Крізь шпарини задувало. Але Євген не відчув морозу.

Вилізло сонце.

Симон тримав рукавиці на кермі.

Шапка повзла на лоба, вправляв правицею.

Цигарка в роті.

Очі скляні, зіниць не видно.

Євген знову: “Що з тобою?”

Не відповів.

******

Микільська (Арсенальна) площа.

Доїхали козячими тропами. Позиція з боку Старої фортеці. Наші там. Стіна з мішків, ящиків, гравію. Дроти. Якесь ганчір'я. Сире. Сіль і кров під ногами. Гільзи. Кулемети і гармата на позиції.

Симон глянув. З-під мішків з піском стирчали дві кам’яні голови. Іскра і Кочубей. Москалі п’ять років як поставили, порадувати його царскоє вєлічіє. Щоб не тільки Полтава була загиджена “побєдой русского оружія”. В Києві теж треба.

Євген махнув стрільцям.

Свої.

Зраділи.

Симона знали всі. Розступалися.

Тут було підкріплення: Болбочан зі своїми, прорвався.

Симон крокував повільно. Рухався м’яко, по-котячому. Шинель мов плила по цьому багну з тирси і снігу. Тільки фалди шурхотіли складками. Де навчився?

Підійшов Олександр Удовиченко.

— Виб’ємо наволоч? — запитав Отаман.

— Не маємо іншого вибору, — підтвердив полковник.

Зібгавшись біля бруствера, сидів поранений хлопець. Поряд дві сестрички — у плащах, молоді, зморені. Симон зупинився. Підійшов. Поправив хлопцю волосся. Щось прошепотів до себе. Перехрестив бідолагу — ліниво, але точно. Підвів очі.

Глянув на одну з дівчат, біляву. Пустив бісиків. Відступив, поманив пальцем. Підійшла. Симон прихопив її за пояс одною рукою. Нахилився до її вуха — щось сказав. Євген не почув. Дівчина почервоніла.

Симон дістав із кишені пряник, простягнув. Взяла.

— Я тебе знайду, дочекайся. — кивнув, уже відходячи, тихо.

І зовсім до себе: “Олюню…”

Далі.

Рух.

Двоє тягли агента-зрадника, зв’язаного. Кров. Явно не наш.

— Снайпер, — буркнув стрілець. — Прикидався тутейшім. Токарем.

Симон зупинився.

— Яка головна вулиця в Києві?

Той сплюнув:

— Сука хохляцкая, еб@л я тебя и твой Киев.

(*вул. Володимирська тоді була головною).

Секунда.

Симон мовчки схопив його за комір, виштовхав на відкриту позицію.

Всі дивилися, роти пороззявляли.

— Бачиш, москалику, оце і є Київ. — майже лагідно.

Постріл.

Свої ж і поклали.

Симон навіть не озирнувся.

Підійшли до позиції.

Полковник Удовиченко вже тут.

Якраз між головами Мазепових зрадників.

Євген: “Симоне, не лізь до кулемета. Ризик”.

— Геть. Я зроблю це. Ein Engel mit dem Schwert kommt (нім. Янгол з мечем іде).

Став за кулемет. Відкинув брезент, зловив точку.

Почав. Чітко. Гільзи сиплються. Дим.

Отаман.

За кулеметом.

На лобі піт виступив.

А потім — різко зник.

Спустився.

Євген слідом. Симон став біля мішків. Сперся. Нахилився. Виблював.

— Симоне...

— Не дивись. Зараз вийде все. Я їх всіх повбиваю.

Євген мовчав. Глянув Петлюрі в обличчя. Зіниці нормальні. Райдужки сині. Але сам зелений. Ноги хитаються.

Мить стояв нерухомо.

Тримався.

Все.

Назад. На позицію.

Ворог поливав все вогнем.

Удовиченко кидав гранати.

Були поранені. Симон схопився. Поробив перев’язки.

Кивнув Євгену: “То ще з фронту, з Варшави, вмію”.

Дістав флягу. Напував кількох.

А очі все одно порожні.

Один хлопець повільно вмирав.

Олександр похитав головою:

— Не встигнемо.

До Симона:

— Давай.

Симон поліз в кишеню.

Святого письма зась, є лише Кобзар. Кишеньковий. Затис в руці.

Приклав руку.

Сповідав. Все.

Артилерія ніколи не стишиться.

V. ПРИЧАСТЯ

5 лютого 1918

Біля 3-ї години ночі.

Завод “Арсенал”

Бій завершено. Повстання придушене.

Проте деякі ще ховаються в нетрях звіра. Але їх стрільці витягнуть.

У приміщенні — дим, гар, тиша.

Симон сидів на ящику з-під набоїв, притулившись до стіни.

Ноги не тримали.

Спина остаточно зрадила.

— Полонені, — хтось буркнув. — Близько п’яти сотень. Не місцеві. Хто тямив українську — відпустили. Ці ні.

— Хочу старшого, — Симон, тихо.

Завели ватажка. Молодий. Руки зв’язані спереду. Погляд зухвалий. Цілий, жодної подряпини.

— Хто ти? — запитав Симон.

Тиша.

Не стримався:

— Я спросил, кто ты, сука?

Москаль посміхнувся у вуса:

— Через два дня нас будут тысячи. С вас, хохлов, шкуру сдерем заживо. Выблядков ваших сожжем. Баб по кругу пустим. Еще добавку попросят.

Він висолопив язика показати, як його ублажатимуть жінки.

Секунда тиші.

— Євгене. — Голос сипкий. — Заведи його. Nur wir. Und er. (нім. Тільки ми і він).

Сусідня кімната.

Якийсь цех, зачинені двері.

Довгий стіл і поламані стільці.

Тільки троє.

Симон дістав з кишені ніж. І револьвер.

— Так ты хочешь детей жечь и баб по кругу пускать?

Молодец.

Мы тебя отпустим.

Добре.

Но сначала.

Тебя по кругу.

Я перший.

Ватажок закляк. Симон продовжив:

— Роздягайся.

Я тобі навіть руки розв’яжу. Стягуй лахи.

Розрізав мотузку.

Провів лезом тому по скроні. Навіть не царапнув.

Іншою рукою приціл.

Застрибнув на стіл.

Щоб краще бачити.

Євген весь час з наведеним револьвером.

В обличчі Симона — нічого.

Порожнеча. Дивиться.

Пауза.

Москаль заткнувся.

Стягнув із себе штані, кітель. Повільно.

Завмер.

Довга сорочка.

Холодно.

Пара з рота.

Синіє.

З ноги на ногу.

Симон хряснув по столі:

— Ты не понял? Все!

Послухався.

Став голий. Тремтів. Ребра. Ключиці. Коліна гострі. Прикривав чорний пах.

— Давай сюди. Розвертайся. До стільниці. Показуй, де там твоя зірочка. Червона.

Провів пістолетом по поверхні.

— Нахиляйся, красуне. Руки развел. В стороны. Быстро.

Той розпластався над стільницею. Тремтів ще більше.

Симон повернувся до Євгена:

— Кайданки.

Коновалець зімкнув ватажку руки.

Петлюра ще раз хряснув руків'ям по столі. Відлуння розлетілося кімнатою.

Мовчанка.

Євген завмер. В обличчі напруга до межі.

Міркував, що страшніше: те, що чинить Симон, чи те, що він, Євген на це дивиться.

Симон зістрибнув. Повільно. Підійшов.

Став прямо над тілом.

Провів зброєю по хребту злочинця.

Поклав вільну руку на пасок.

Той самий. Що його ранком Євген затягував.

І тихо-тихо. До себе:

— Боже, я мушу…

Завис над похиленим.

Час зупинився.

Рука.

Пальці.

На пряжку.

Раптово — клац.

Револьвер до скроні.

Постріл.

Тіло повисло на столі.

Симон спокійно поклав револьвер. Повернувся до Євгена.

— Ти повірив.

Який ти ще малий, Жовніре. Вчитись тобі треба.

Підійшов до Коновальця. Поправив ґудзика на його комірі. Дістав з кишені ніж. Уклав у Євгенову долоню.

Закрив.

Натиск.

Розкрив. На долоні — крапля крові.

Відпустив.

— От твоє причастя.

Fac per me opera Tua.

Притягай мене до Себе,

будь зі мною та в мені —

semper, ubique et in aeternum.

(лат. завше, всюди і навіки)

Амінь.

— Яка віра, така й офіра, Євгене. Руку!

Євген простяг долоню. Кров ще набігала. Симон провів пальцем по місцю порізу. Витер руку об шинель.

— Поїхали. В шпиталі чекають на нас.

> МОНОГРАФІЯ.

Захоплених терористів із місцевих (понад 400) Петлюра відпустив. Стратили верхівку, не більше 20 людей.

Московських гастролерів посадили під варту, але за кілька днів зайшли червоні і всіх звільнили.

VI. ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ГАРМАТИ

9 лютого 1918 – і до сьогодні

VI.1. ЛЮТИЙ 1918

Перші дні першої червоної окупації

Київ

Маріїнський парк

Рискаль входив на пів пальця і все. Далі ніяк. Кайло дзвеніло об грудки. Червоноармійці змінювали один одного. Матюкалися на мороз. На Київ. Один на одного.

Наказ комісара: яма має бути глибокою. Не викопають — самі там опиняться.

Тіла лежали поруч. Купою. Звозили від ранку. “Правильних” трупів катастрофічно не вистачало, тож гребли і тифозних, і обморожених, і жертв кримінальних бійок. Геть і безхатьків з вокзалу.

Підводи котили одна за одною, звідти стирчали задубілі руки, босі ноги, бо чоботи вкрадені, шинелі. Робочі куртки. Спідниці. Золота вже не було: обібрали до того.

Писар стояв збоку. Хукав на пальці. Рахував.

— Цих куди? — буркнув санітар.

Чотири тіла. Двоє чоловіків, підліток і стара жінка в темній хустці. З лікарні, іспанка.

Писар кивнув на купу.

— Бабку теж? — уточнив санітар.

Старший підійшов, зазирнув на підводу.

— Петлюра и баб убивал. Или ты сомневаешься?

Санітар узяв тіло під пахви. Стара поїхала з підводи на купу обличчям донизу. Писар поставив риску.

До опівдня купу розібрали.

Тіла виклали вздовж алеї.

Вистава готова. Справа за глядачами.

Відтак почали зганяти киян.

Дивіться. Уважно. Жертви петлюрівських орд.

Поміж тілами снували жінки і діти. Відгортали тканину з облич. Одна киянка впала навколішки:

— Степан. Мій. Він у лікарні… Виразка…

Відтягли: “Уберите сумасшедшую”.

На подвір’ї Маріїнського палацу трибуна.

Рупор. Чоловік у шкірянці.

— Товарищи! Перед вами невинные жертвы буржуазной Центральной Рады и ее кровавых палачей!

Писар дістав блокнот. Махнув над головою.

“Шкірянка” продовжив.

— Семьсот пятьдесят простых рабочих “Арсенала” стали жертвами карателя трудового народа! Симон Петлюра, на твоих руках их кровь!

Здійняв кулак і помахав кудись до неба.

Люди дивилися на довжелезні ряди з тіл: жінок, старих, підлітків.

Яким чином вони всі працювали на заводі, що лив зброю, ніхто не питав.

Багато трупів.

Отже, правда.

******

ТРИ ТИЖНІ ПОТОМУ

Березень.

Київ знову став Україною. Червона пошесть вшилася в москву. Розбитою бруківкою торохтіла автівка, через шкло споглядав на місто Голова Центральної Ради, професор Грушевський. На Микільській площі автівку підкинуло, а далі вона загрузла в багнюці.

Михайло Сергійович висунувся у вікно. Прямо над ним височів постамент з двома донощиками: Іскрою і Кочубеєм. Вижили. Не звалилися.

Грушевський провів їх поглядом.

— Прибрати.

Автівка якраз виринула з калюжі. Рушили далі. До Лаври.

Фігури зняли. Постамент залишився.

VI.2. ТРАВЕНЬ 1941

Київ.

Завод “Арсенал”

Випускники 7-го класу. Підлітків в парадних формах вишикували біля стіни. Майже всі тримали в руках квіти: тюльпани або гілки бузку.

Сонце гріло по-літньому. Нарешті, скоро канікули, і можна відпочити. Дівчата мучилися в вовняних сукнях, підперезаних чорними фартухами. Хлопці мусили бути в піджаках. Діти були вже геть мокрі. Хотіли в парк. Який замість Маріїнського став “Жертв Революції”.

За спиною дзеленчав трамвай. Слухати екскурсоводку було важко.

Цегла на стіні була вкрита товстим шаром пилу і кіптяви. Але трохи вище починалися сліди влучань. Всі в місті знали: ці вибоїни ніколи не відремонтують, бо це мітки самовідданої боротьби простих робочих зі страшними петлюрівцями.

В совітський кінопрокат щороку пускали Довженківський “Арсенал”, де прості токарі рвали на собі смугасті майки (в мороз) і лізли на амбразуру.

У стіні було зроблено нішу, з неї стирчала гармата, під якою красувалася табличка “Из этой пушки простые рабочие завода нанесли первый удар по буржуазным мятежникам Центральной Рады”.

Спершу російською, а потім меншими буквами тубільною мовою.

— Не торкатися! — гримнула вчителька.

Запізно. Один височенький хлопець уже запхав палець у дірку в цеглі. Почав там щось перевіряти.

— Настоящие следы героической обороны, — почала екскурсоводка. — В январе тысяча девятьсот восемнадцатого буржуазный прихвостень Петлюра хотел захватить Киев.

Діти дивилися на гармату. І на хлопця, який витяг пальця зі стіни, той був геть чорний.

— Простые токари завода “Арсенал” поднялись на защиту города. Семьсот пятьдесят человек были зверски расстреляны петлюровцами у этой стены.

Хлопець витер палець об штані.

— Усі сімсот п’ятдесят тут стояли? — запитала дівчинка з двома білими бантами.

Екскурсоводка не відповіла.

Зробила паузу і продовжила.

— Но их подвиг не был напрасным. Красная армия освободила Киев от петлюровских банд. Точно так, как жителей Западной УССР от панско-шляхетских поработителей!

На лавці під каштаном сиділи двоє чоловіків.

Один — без ніг. Штанини складені під ним, мов порожні кишені. Другий тримав між колінами милиці. Курили одну самокрутку на двох.

Дівчинка з бантами озирнулася на чоловіків.

Один передав другому недопалок. Обидва мовчали.

Про їхню, фінську, війну дітям чомусь не розповідали.

> МОНОГРАФІЯ.

О. Довженко все життя боявся розплати за свою діяльність в роки Української революції (фільмування урочистого в’їзду Директорії) аж так, що збирав підписи за підрив Михайлівського Золотоверхого.

VI.3. ПЕРШЕ ВЕРЕСНЯ 1968

Київ. Площа Героїв “Арсеналу”

(нині Арсенальна)

Першого вересня дітей повели до заводу. Але спершу було метро, найглибше в Києві. Вісім років, як відкрили.

Платформу оздобили барельєфом зі сніжного мармуру. Виглядало дорого. Несоціалістично.

“Пам’ятник робітникам-арсенальцям”.

Зі стіни виступали мармурові чоловіки. В самих майках. Без шинелей. В неприродніх позах. Їх всіх якось вивертало в бік. Один робітник за кулеметом. Інші подавали стрічку. Завод на барельєфі був збоку. Куди стріляли — не зрозуміло. Місто десятками тисяч щодня йшло повз цей кулемет, не обертаючись.

Нарешті діти виринули на світло.

Вся площа була в туристах, школярах із батьками.

Два хлопчики з їхнього класу тягли оберемки з айстр.

Біля виходу з метро гучномовці:

— Воины братских социалистических стран объединились и выполнили интернациональный долг. Наконец, простые чехи могут спать спокойно, уверенные в завтрашнем дне.

Ця впевненість вторглася в Прагу радянськими танками і стояла там одинадцятий день.

А на площі була своя домінанта.

Посеред лисої бруківки, зарослий трикутник. З нього дибився п’єдестал. А на верхівці щось відблискувало…

Два гетьманські зрадники поступилися місцем гарматі, урочисто пофарбованій в зелене. Стіна була недостатньо пафосною.

Табличка лишилася та сама: з гармати все ще пуляли робітники. Висіла високо. І шрифт дрібний.

Тепер гармата цілила чітко в завод.

Виходило, що мирні токарі викотили гармату на площу, стали біля петлюрівців й звідти разом обстрілювали власні цехи.

Неподобство!

Треба було щось вигадати.

І проблему вирішили.

На стіні заводу зробили величезний барельєф. Робітники прямо із Довженківського кіно знову стріляли з площі. І рвали майки. На морозі.

А щоб бува, ніхто не забув, цей сюжет повторили в метро.

Екскурсоводка поставила дітей.

— Дети! Наконец-то ваше желание сбылось, вы же мечтали узнать историю этой площади. Слушайте! В январе тысяча девятьсот восемнадцатого лакеи империалистов во главе с Петлюрой захватили власть в Киеве.

Діти хотіли морозиво, а не імперіалістів.

Лише одна дівчинка в новій коричневій сукні повільно читала табличку.

Екскурсоводка продовжувала:

— Пятьдесят лет назад трудящиеся поднялись против кровавого режима. Они ждали Красную армию, которая пришла на помощь восставшему народу и освободила Киев от петлюровских банд.

З радіо біля метро знову долинуло:

— …братская помощь трудящимся Чехословакии…

— Так было и будет всегда, — підхопила екскурсоводка. — Потому как Советский Союз никогда не оставит братский народ один на один с контрреволюцией.

Дівчинка в коричневій сукні підняла руку.

— А Петлюра був король?

Екскурсоводка не зрозуміла.

Дитина перепитала:

— Захватил столицу со своим войском и хотел всех убить. Как злой король?

Діти повернули голови.

— Нет, — відповіла екскурсоводка. — Хуже. Буржуазный националист.

Дівчинка кивнула. Це вона вже чула. Про Прагу.

Екскурсія рушила до барельєфа. Покласти айстри під ноги мармуровим робітникам. Дівчинка лишилася біля постаменту.

Довго розглядала дуло.

— А чого вона стріляє у свій завод?

Екскурсоводка озирнулася.

Табличка була високо. Навколо постаменту квітник. І здоровенний напис:

“ПО ГАЗОНАМ НЕ ХОДИТЬ!”

— Не задавай дурных вопросов, — буркнула екскурсоводка.

Група рушила.

VI.4. ЧЕРВЕНЬ 2019

Київ.

Арсенальна площа.

Минув сто один рік.

Площа чекала на оновлення, невдовзі тут постане міський простір із фонтаном і фудкортом.

Імена і назви верталися тридцять років, починаючи з 1993-го.

Парк став “Маріїнським” на честь російської імператриці Марії Олександрівни.

Вулиця — Івана Мазепи. На честь гетьмана, який розбудовував Лавру і на два століття подарував росії універсальне слово для всіх українців: “мазепинці”. Потім їх назвали петлюрівцями. Ще пізніше — бандерівцями.

Площа — Арсенальною, бо завод нікуди не подівся. А саме слово “Арсенал” асоціювалося більше із мистецтвом.

Правда, вулиця Московська існувала, аж до 2022. Чекала прильоту російських ракет. До того “ето же другоє” ніяк не випаровувалося.

Україна п’ять років проводила Антитерористичну операцію, яку переназвала на Операцію Об’єднаних сил. Сто один рік тому Симон її провів. Правда, впорався без евфемізмів.

На постаменті красувалася та сама гармата. Почищена, свіжо пофарбована в зелене.

Біля постаменту кілька чоловіків. Двоє у військовій формі. Всі у робочих рукавицях. Інструменти й нова плита, загорнута в повсть, лежали поряд.

Стару табличку зняли.

На граніті лишився світліший прямокутник.

— Давай вище.

— Та криво буде.

— Це постамент кривий.

Ще раз. Приміряли.

Камеру виставили навпроти. Власну. Журналістів не кликали. Державі було байдуже. Все було “не на часі”.

Дриль загарчав.

Все. Готово.

Чоловіки відійшли на кілька кроків.

Гармата дивилася на завод.

Тільки з іншим підписом.

Камеру вимкнули.

І розійшлися.

Площа жила далі. Люди летіли у справах. Ніхто не зупинився. Ніхто не помітив.

******

А потім.

Відео виклали в мережу.

І понеслося.

“Воюєте з пам’ятниками!”

“Я корінний киянин. Мій дід особисто бачив, як Петлюра розстріляв усіх полонених!”

“Можно подумать, вы не знаете, что ОУН это фашисты!”

“Вот и правильно, что их обоих убили!”

“Вы еще Бандере памятник поставьте!”

******

Наступного дня прокинулися журналісти.

Почали смикати істориків.

То чия гармата?

Де стояла?

Чи можна отак от міняти таблички?

Історики підтвердили.

Гармата була українська.

Стояла на українських позиціях.

Била по більшовицьких диверсантах.

І головне.

Так.

За нею працював Симон Петлюра.

Сто один рік гармата стояла правильно.

Неправильною була табличка.

******

В одному з ефірів журналістка запитала доктора історії:

— Але ж Петлюра — складний і неоднозначний. Невже не можна було присвятити пам’ятник комусь іншому?

Історик поправив окуляри, відкашлявся.

— Можна. Але всі прості й однозначні з Києва втекли.

> НАПИС НА ТАБЛИЧЦІ

“22 січня (4 лютого) 1918 року

українськими військовими під

керівництвом Симона Петлюри

та Євгена Коновальця

був придушений підступний

московсько-більшовицький

заколот на заводі “Арсенал”

проти Української Державності.”

Нижче:

“ГЕРОЯМ СЛАВА!”

“Справа здобуття Української

Державності — це справа нації

української, а не якогось класу

чи партії”.

Симон Петлюра

Від вдячних українських військових.

> ПРИМІТКА:

жоден із чотирьох актуальних підручників історії України не розповідає про ці події, трагедія Крут існує у вакуумі “аби поплакати”, без усвідомлення того, заради чого герої віддали життя.

Придушення заколоту на “Арсеналі” загнало останній цвях в легенду росіян про “гражданскую войну” і навіки перетворило військовий конфлікт в збройну агресію Росії проти України.

А Україна набула статусу окремої від росії сутності, чого росія ніколи не вибачила ні Петлюрі, ні Коновальцю.

POSTLUDIUM (Постлюдія)

(Володя)

1899, зима

Єлисаветград (Кропивницький)

Головна пошта

Він стоїть сам, у кутку між вікном і лускатою фарбованою лавкою, притискаючи до грудей бандеролю, загорнуту в цупкий папір, перев’язану повстяним шпагатом. Сутеніє, з вулиці лізе холод, але в нього розпашілі щоки.

Хлопець, років вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти. Пальто. Шапка в кишені. Стрункий, але не кволий. Густе темне волосся стирчить щіткою. Вуса пробиваються. Брови різкі, чорні. Очі, як терен у січні, темні, глибокі й іскристі.

Він уже знає, від кого.

Розрізає шпагат, папір шурхоче. Всередині — лист і коробка. Витягує конверт повільно. Штамп із Полтави. Почерк знайомий, до болю.

Т як хрест.

Розрізає ножем край. Тягне аркуш.

Папір тонкий, майже прозорий. Запах старого пилу і якогось незнайомого парфюму.

******

Милий В.

Ти просив надіслати щось з театру.

Тримай. Corpus meum (лат. тіло моє).

Але не дивись. Не відкривай.

Стримуйся.

Стань чоловіком. Ти розумієш.

Я дочекаюся.

Граємо.

S.

******

Володя стоїть і довго дивиться на підпис.

Потім знову на коробку.

Не відкриває.