Нерозказане

I. THE CROWN

8–11 лютого 1919

Вінниця

I.1. МЕТУШНЯ

8 лютого 1919

Вінницька Міська Дума

вул. Поштова/зараз Соборна, 67

Антанта нас не прийняла.

Долоні спиртом витерла. Серветкою із золотом.

Хотіли зброю?

Марите?

Які вам танки, зрадники?

Берестя не пробачили.

Що нам зробити? Скажете?

Ми зробимо! Клянемося.

Змінити уряд?

Владу?

Націю?

Бірзула стала привидом.

Зависла в діжках з пальмами.

Ніхто не знав, як діяти. І рішення не прийняли.

Овальні люстра з пальмами. Чекають на господаря. Того, хто прийде, й вирішить.

Жахлива ситуація.

А в кабінетах хованки.

Чиновники змагаються.

Приходьте завтра, записом.

До кого?

Ми не скажемо.

Не наша компетенція.

Жіночі ніжки в чоботах.

Паркетом і веретами.

Стрілецька зброя, чищена.

Архіви, теки, довідки.

Телефоністки.

Машиністки.

Ад’ютанти.

Київський ексодус дістався Поділля. Кожен, хто має змогу втекти, виїжджає.

Автівки. Валізи. Довідки.

“Мені ще для племінниці. Так, у Австрію”

Печатки в паспорт.

Посвідки.

Дипломатичні місії.

Більшовики не сплять. Лізуть.

Всі вірять: танки із Франції.

Потужна зброя.

Вирішить.

***

Закрита нарада партії УСДРП.

Та сама, двоголова. Захиталася.

Столи рядами.

Попіл.

Бублики.

Симона нема.

Чай. Кава.

Пундики.

Що ж робити?

Голова держави і лідер партії, Володимир Кирилович.

Встає.

“Слово шановному Голові!”

Аплодисменти.

Увага! Дзвін по кришталю.

Вправив окуляри.

Потер скроню.

— Я соціаліст. Ним і лишуся.

Партію не кину. Себе не зраджу.

Ковток з графіна.

Чорний погляд.

Чорні вуса.

Провів по волоссю. Вправив краватку.

Тиша.

Двері перестали грюкати.

Осип Назарук, від ЗУНР, галичанин, хорунжий УСС, доктор права. Голова преси. Дивиться крізь шкельця.

Не зрозумів.

— Перепрошую?

Володя опанував сцену. Увійшов в ролю.

Голос потік рікою.

Він перш за все письменник.

Творча людина.

А тут, серед паперів, він задихається.

Мистецтво слова в ньому перемогло політику.

Нервова атмосфера заважає творити.

Він би може і жив в Україні.

Але ж як тут писати шедеври?

А в нього роман. Незавершений.

Про соціальну рівність.

Ні. Він не може лишитися.

Десь з проходу закричали:

— Де Петлюра?!

Мовчанка.

Назарук дивиться на Винниченка, ніби той збожеволів.

Держава сиплеться на друзки.

Армія відступає.

Міста не виходять на зв’язок.

А голова Директорії торочить про рукопис.

Біля вікна полковник Євген Коновалець. Руки за спиною.

Дивиться на Винниченка.

Аж розриває зсередини.

Проте мовчить.

Петлюрі дав слово не втручатися.

— Я втомився, — підсумував Голова. — Принесу більше користі літературі.

У кутку хтось нервово закашлявся.

А де ж папірець про вихід з Директорії?

I.2. ЛИСТ З ПАРИЖА

8 лютого 1919, вечір

Вінниця

Отель SAVOY

Миколаївський пр-т/вул. Соборна, 69

Номер-люкс С. Петлюри

Симон відчинив сам. Ісак ступив всередину. Килим глушив кроки. Він ще без окулярів. Перед очима все пливе. По вечорах завжди так. Гірше. Все геть розмазане.

Світло.

Тепла жовта пляма посередині. На письмовому столі.

Брамс із грамофона. Платівка тихо шепотіла щось своє, окрім мелодії.

Як так.

Ісак натяг окуляри на носа.

Вже чіткіше.

Заварник. Малиновий чай.

Папери, зсунуті набік.

Креманка на тонкій ніжці. Абрикоси золотими половинками в прозорому сиропі.

Срібна ложечка.

Порцелянові філіжанки з гербами Савойської династії.

Дивина.

Симон вмостився на кріслі. Теплі шкарпетки. Підібгав ноги під себе.

Брамс тихо плив кімнатою.

Петлюра кивнув на крісло біля столу.

— Пригощайся. Варення є, матері нема. І Полтави нема.

От тепер Ісак глянув на Отамана.

Светр із сірого мохеру висів мішком. Один з рукавів чомусь з оранжевим манжетом. Кривувато дов’язаний.

Ісак втупився.

Симон перехопив погляд, розсміявся. Стягнув окуляри, протер шкельця серветкою.

— То Оля, — махнув рукавом. — Я вічно то в ріжних шкарпетках, то в довгих рукавах.

Ісак трухнув головою.

Він же прийшов не за цим. Не за чаєм.

Політика.

Простягнув конверт.

— З Парижа. Від Петра Дідушка.

Симон потягнувся рукою.

Срібло блиснуло. Чорнена обручка. Стара. Мазепинська. На середньому пальці.

Петлюра помітив Ісаків погляд.

Крутнув перстень.

— Ще трохи схудну — не знаю вже, на що її вдягати.

Розірвав конверт. Очі хутко побігли рядками.

Ісак кивнув на лист.

— Ви більше не проблема. Тільки треба вийти з партії.

Петлюра сьорбнув чай.

Двічі постукав пальцями по дерев’яному підлокітнику.

— Як тобі втовкмачити? На “ти”. Особливо без свідків.

— Добре, — Ісак кивнув. — Вічно забуваю.

Він потер перенісся. Подивився на лист у Симонових руках.

— Халепа. З урядом. Французам потрібен не-лівий кабінет. А де його взяти?

Брамс лагідно тягнувся кімнатою. Грамофон рипів.

Мазепа продовжив.

— Люди можуть повиходити. Але самі партії тримають. Есери блокують своїх.

Він гірко всміхнувся.

— Частина вже дупою на валізах.

Симон мовчав.

Тільки пальцями повільно гладив чорнене срібло обручки.

— Навіть Микита Шаповал не бере військове міністерство, — тихіше додав Ісак. — Партія заборонила.

Петлюра завмер.

Підняв очі.

Щось усередині стало на місце.

Держава валиться. Фронт скоро трісне. А йолопи все ще думають партіями.

Симон повільно видихнув.

— Іди спати, Ісаку.

Той підвівся не одразу. Приріс до цієї кімнати з полтавськими абрикосами.

Але пішов.

Брамс дограв.

Симон загасив цигарку. Піднявся з крісла. Щось перевірив у сподньому. Поправив ремінь. Пряжку.

Запхав якусь скляну дрібноту в кишені штанів.

Стягнув светра через голову. Кинув на спинку.

Відчинив шафу. Оглянув себе в дзеркалі.

Цивільний піджак. Чоботи. Темне пальто. Не шинель.

Пляшка коньяку у кишеню. Цигарки теж.

Двері номера зачинились.

За мить Петлюра вийшов у нічне місто.

> МОНОГРАФІЯ.

За пальцем, на який вдягнена обручка С. Петлюри, визначають його вагу. Це міг бути безіменний, середній чи навіть вказівний палець.

I.3. ТИША (Симон)

10 лютого 1919 року

Вінниця. Готель «Savoy»

Номер-люкс С. Петлюри

I.3.a. ВЧОРА

Я розтираю цигарку. Вона по-дурному ламається між пальці. Лишає чорний слід по кришталю і під нігтями.

Всю кімнату задимів. Кватирка не витягує, осідає в мені. Кашляю.

Запиваю водою.

Все.

Майже добу не виходжу.

Осів у цій люксовій ґаврі.

Отаман.

А я дійсно не в змозі.

Рішення не йде.

Вчорашнє.

Володя.

Державна нарада. В Думі.

Він говорив довго. Пафосно, під стиль тим ідіотським люстрам на стінах. Споглядав себе, чи гарний.

Великий письменник втомився. Дуже. Але нарешті дотумкав: Директорія його відволікає.

Від тексту.

А він повсякчас мучився. Руки чухалися творити.

А тут посада.

Держава.

Всі слухали.

Я не перебивав.

Дивився на золоту каблучку. З кривавим каменем. Не знаю назви. З кожним рухом, з кожним гучним словом його долоні підстрибували і той багряний колір блискав.

Де твій папір, Володю?

Досі немає.

Влаштував оце все для мене.

Торг.

Хоче, щоб я увійшов в його макітру. І вирішив. А він віддасться на поталу.

Злому Петлюрі, що рветься до влади.

Голова України.

Державник.

Тьху.

[МИКИТА]

Потім говорив Остапенко. Міністр-економіст. Ага. Той, який минулого року Берестя підписував.

І ми всі це вихаркуємо.

Зараз.

Господи, як він постарів за ці тижні.

Заявив: він не може згребти до купи всіх не-лівих. Бо таких нема.

Є ті, що бояться. Але більшість вже тікає.

Микита. Есер чортів.

Партія важливіша за армію.

Або не пробачив, що в Директорію не взяли тоді.

Але ж він і тоді не хотів.

І нині відмовився.

Країна не вписалася йому в пріоритети.

[ПОАЛЕЙ-ЦІОН]

А потім підвівся представник євреїв. Поалей-Ціон.

І завів про Москву.

Вони там у себе, в партії, бачать спільну державу. З москалями. Мають думку, що незалежність можна здобути “в союзі”.

Як він це собі уявляє?

Нас проковтне червона росія, а ми битимемося з глибини пуза?

Господи.

Вони досі не розуміють.

Москва не домовляється.

Москва розчиняє в собі.

[ШВЕЦЬ]

Член. Директорії. Двометровий вусатий професор-алкоголік. Думає, я не знаю. Ага.

Екстремовий соціаліст номер два. Після Володі.

Встав.

Сказав, що виходить з есерів.

Папір. Підпис.

Лишається в Директорії.

Тут.

Користі мало. Але хоч щось.

Андрій (*Макаренко) і Опанас (*Андрієвський) не екстремові.

До них в Парижі питань немає.

[ТОРГ]

Наприкінці знову Володя.

Після його відходу Антанта дасть танки. І зброю.

І у нас є шанс.

Одним словом, іде на подвиг.

Герой!

І знову нічого не підписав.

Я чекав. Сам не знаю чого.

Може, що припинить грати?

Або підпише, або…

Залишиться.

Але він лише говорив.

Я зрозумів:

він хоче, щоб рішення за нього прийняв я.

I.3.b. ЗАРАЗ

Я гашу цигарку. Це яка вже? Сота?

В номері тихо.

Хіба що трамвай. З вулиці.

Він огинає готель: спершу йде під вікнами з одного боку. Далі стогне і розвертається. Мабуть, йому роги болять.

А мені голова.

Пробував поїсти. Не лізе.

Сиджу, не висовуюсь.

Чого чекаю?

Наказу? Хто його видасть? Нема кому.

Новин? Євген принесе. Коли раптом.

Чи кроків у коридорі?

Маю прийняти рішення.

Осине гніздо з думок. Проноситься всяке.

Кажуть, таке перед смертю. Але ж я живий.

Микола

Полтава.

Міхновський реве трубою. Записує мене в партію:

— Малий, та воно ж зовні не видно. Будеш як свій. Ніхто не здогадається.

І плескає по спині.

Тоді я ще не знав: це на все життя.

Тоді це видавалося просто ключем. Просто осісти в якійсь партії.

Якій саме? Та все одно.

Максим

Петербург.

Максим лежить поруч. Голий. Дивиться через плече. Між вусів гуляє посмішка:

— Та зіграй. Ти ж актор. Садовський і то хвалить.

А далі що він тоді завів? Що це мода. Що вся Європа лівішає. І я буду. Прогресивний. А не село з хрестом.

А я?

Кивнув. Погодився. І справді ж зіграв.

То чим погане СЕЛО З ХРЕСТОМ?

Оля

Це ще до малої. Москва.

Гріє руки об чашку:

— Симончику… а ти ж не схожий на соціаліста.

Вона завжди бачить.

Не заховатися. Та я і не намагаюся.

Донцов

Тюрма, 1905 рік, після Кривавої неділі.

Я тоді чекав Максима.

Дмитро каже:

— Ніякі економічні сатисфакції не мають значення, поки нас не існує як людей.

Поки.

Нас.

Не існує.

Це воно.

Видихаю.

Господи, як же болить голова.

Треба щось ковтнути.

Зараз ще Євген занесе, я так і не дочув, що саме.

Але нехай.

Може ще й Він прийде.

Скажу йому.

Бо я вже все вирішив.

I.4. ФІНАЛ (Володя)

10 лютого 1919, вечір

Номер-люкс С. Петлюри

I.4.a. ВХІД

Підкрадаюсь.

Не хочу, щоб почув.

Маю ключа. Провертаю. Без звуку.

Місяць через вікна. Все напівобрисами. Кімната проступає синіми відтінками.

Стіл. Чарки. Пляшка на підлозі.

Уже пив.

Ворсовий килим ковтає звуки.

Зорі. Така ясна ніч. Для лютого рідкість.

Як вийти на балкон, буде вся стара Вінниця, як на долоні. Аж до Буга. А наверху Зимовий сад, оранжерея. Буржуї влаштували. Але гарно. Був там з Розою.

Перевірив кишеню.

Є.

Заява. Копія.

Написав.

Я вже не в Директорії.

Наївся влади. Скажу зараз.

В паху пекло. Як карась на сковороді. Нічого. Скоро зніму.

Хай сам запитає, чи їду.

Зупинить. Хоч раз.

Симон розвалився у фотелі поверх пледа. Сорочка розстібнута на шиї. Штани. Чоботи навіть не скинув.

Біля крісла якийсь ящик.

Набої, мабуть.

Я не вмикаю світла. І так знайду.

Підходжу. Навпочіпки.

Торкаюсь його пояса.

Теплий.

Ремінь виходить не до кінця. Застряє. Кобура. Та він навіть спить зі зброєю.

Я смикаю сильніше.

І в ту ж мить Симон прокидається.

Сіпається. Ніби й не спав.

Не встигаю нічого сказати.

Кліпає. В темряві. Нервовий. Чужий якийсь.

Кажу перше, що на думці:

— Я вийшов з Директорії. Заява.

Мовчить.

Втупився в підлогу.

А тоді хрипко:

— А від мене що хочеш?

Я тягнуся знову. Розстібаю його споднє.

Просовую руку під тканину.

Теплий.

Делікатний пух.

І тоді до нього доходить.

Різко вдихає.

Хапає мене за зап’ястя.

— Стій…

Іншою рукою ривком затягує пояс назад. Разом із кобурою. Ледь не прищемив мені пальці.

А тоді схоплюється на ноги.

Я відступаю на півкроку.

Симон уже креслить сірником.

Полум’я миготить в його пальцях.

— Ти здурів?! — шипить він. — Не бачиш? Я тут навіть говорити не буду!

Дивлюсь.

Ящик.

Немовля.

Чорне волосся. Мокре личко. Загорнуте в убоге рядно.

Сопе.

У мене всередині щось провалюється.

Згадав свого. Володіка. Люсиного.

Симон проводить долонею по обличчю. Втомлено. Зле.

— Євген заніс, — каже тихіше. — Знайшли після погрому.

I.4.b. КОБУРА

Я зависаю.

Це ж навіть не наше дитя.

Чужий народ.

Симон дивиться спершу на малого. Потім на мене.

Лице біле. Ніздрі крилами.

Він лізе рукою в кобуру. Витягає револьвер.

— Ну ти йдеш? Господи… — шипить крізь зуби. — Я забув. Ти ж дітей не бачив. Ще хвилина — і воно верещатиме.

Я стою.

Дивлюсь на той ящик.

Згадую: свого я навіть не поховав. Не приїхав.

Люся тоді пішла на аборт. З другим. Мені писала листи. Згортками.

Симон зривається перший.

Штовхає мене з усієї сили.

Руків’я револьвера врізається між лопатки.

Боляче.

Я перечіпаюсь об поріг, але вже лечу в спальню.

— Я голова держави, а не твій ад’ютант! — плююсь.

І тут найгірше.

Він гарчить:

— Вже ні.

Я починаю говорити.

Про жертовність. Королів у вигнанні.

Що влада — це не привілей, а важка ноша.

Що бува треба відійти, аби лишилось майбутнє. Щоб повернутись потім.

Згадую навіть отого Папу. Авіньйонського.

Династії. Втечі. Трони в екзилі.

Слова закручуються в перев’яз. Красиво. Майже сам собі вірю.

Симон раптом коротко сміється в кулак.

Гострий погляд.

— Король не кидає свій народ, — каже тихо. — Як капітан корабель.

Мовчить секунду.

Дивиться на мене.

На розстібнутий комір. На заяву, що стирчить із штанів. На руки.

І повільно видихає:

— Ад’ютант… добре.

У мене всередині холоне. Цей зіщулений вираз очей. Нічого доброго зараз не буде.

I.4.c. МЕХАНІЧНИЙ ЗАЄЦЬ

“Ад’ютант… добре.”

Слова застрягають мені у вухах.

Симон наче плює мені в обличчя.

Хапає мене за комір і з силою штовхає мене обличчям униз на ліжко. Я хіба встигаю виставити руки, щоб не поцілувати лобом дубове бильце.

Він не чекає. Ремінь і штани мої валяться десь там. Не бачу.

— Тихо, сука.

Я не обертаюся. Не хочу бачити. Звук відкритої шухляди. Шурхіт.

Я стискаю щелепи.

Масні пальці входять в мене.

— Симоне…

Затуляє мені рота.

За мить входить сам. Я хриплю. Слина по шовковому простирадлу.

Механічний заєць.

Заведений.

На пружині.

Мовчки.

Гуп.

Гуп.

І ще раз.

Його стегна мені в зад.

Я мовчу.

Тримає мене холодними пальцями. Лишаться сліди. Точно.

Мій член впав ще до того, як він увійшов.

Я лежу, вчепившись в клятий шовк.

Тупий біль. Огидна пустка всередині.

Я лоток для сміття.

— Ад’ютант… — видає крізь зуби, не припиняючи. — Їх я хоча б поважаю.

Хапає мене за волосся. Хоче, щоб було боляче.

Сопе важко.

Скоро це закінчиться.

Знаю таке.

Але ні. Все не так.

Він ніколи так не робив.

Жодного разу.

За всі ці роки.

Кінчає в мене. Відчуваю це.

Я вже ледь дихаю на тій вогкій від слини тканині.

Все. Дотис.

Сіпається ще кілька разів.

Виходить.

Застібається. Він навіть не роздягався.

— Витирайся і вали. Гроші Ісак занесе. За твої послуги.

Я підводжуся.

Серветки.

Ноги ватяні.

Застібаюся. Досі тече.

Він біля вікна.

Чиркає сірником.

З десятого разу є.

За гардиною миготять зорі.

Я йду.

Дитя в коробі починає скавчати.

> ПІДРУЧНИК УКР. ЛІТЕРАТУРА, 10 клас:

В. Винниченко був готовий віддати своє життя за те, що Україна зберегла незалежність.

> ВИННИЧЕНКО В. 1919:

Найшвидше може існувати така наша державність, яка відповідає основі нашої нації — селянсько-робітнича державність, инчими словами — большевицька, совітська.

I.5. РІШЕННЯ

11 лютого 1919

Вінниця

Міська Дума, Дзеркальна зала

Звуки долітали до Ісака як через цебро. Глухо.

Все котилося за інерцією.

Без вогню. Навіть без суперечок.

Фракції.

Коаліції.

Соціалізм.

Новий кабінет Остапенка.

Ісак сидів поруч із Мартосом. В шкіряному портфелі з застібкою на ключі конверт. Товстий.

Не його справа.

Петлюра наказав вручити Володимиру Кириловичу ввечері. Особисто.

Директорія тепер з чотирьох.

Симон у великому чорному кріслі, з оксамитом.

Посередині довгого столу. Під державним гербом.

В окулярах.

Кітель. Форма. Зброя.

Тихий. Зібраний. Без жодного паперу перед собою.

А Винниченко збоку.

Під стрілчастими вікнами.

З рештою соціалістів.

Не голова. Рядовий партієць УСДРП.

Ісаку замуляло.

Це неправильно. Наче голка в око.

Всі витріщилися на Отамана.

Навіть ті, хто ще хвилину тому говорив.

Симон підвівся повільно.

Поправив окуляри.

Ісаку раптом здалося: так люди виглядають перед вироком.

Петлюра обвів залу поглядом.

Очі сірі, як попіл.

— Я виходжу з Української соціал-демократичної робітничої партії.

Десь у кінці столу хтось різко вдихнув.

Симон продовжив:

— Відтепер я не представляю жодної партії. І не належу жодній фракції.

Тиша розповзлась залою.

Ісак глянув на Винниченка, намагаючись не рухати головою.

Той сидів нерухомо. Під зимовим світлом із вікон. Костюм пасував ідеально. Хіба що волосся трохи скуйовджене і очі мутні.

А Петлюра вже говорив далі:

— Я про Україну.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ У., 10 кл:

Не вказав дану інформацію через її малозначущість.

> ПЕТЛЮРА С. Заява щодо виходу з УСДРП:

Вважаю, що в даний момент всі сили творчі нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилятися од виконання своїх обов’язків, яко сина свого народу, перед Батьківщиною. З огляду на це я виходжу зі складу членів Укр. С.- Д. партії.

> МОНОГРАФІЯ:

Українська соціал-демократія втратила одного із своїх лідерів. Зате Україна знайшла послідовного борця за незалежність.

> МАЗЕПА І. Спогади:

Передаючи на прохання Петлюри гроші Винниченку, я ще раз почув від нього, що це необхідна відпустка для його творчости і нарешті він присвятить себе літературі.

II. VERSAILLES

Травень 1905,

Київ – С. Петербург

II.I. НИЖНЯ СТАНЦІЯ

Київ, 21 (8) травня 1905

Боричів Тік. Нижня станція фунікулеру.

Учора тут були міністри, інженери й міська управа. Технічний запуск. Перевіряли канати, гальма, електрику. Господа зі столиці ходили довкола вагонів, ніби збиралися підкорювати не київську гору, а сам Марс.

А сьогодні свято для людей.

Оркестр. Стрічки.

Троянди. Конвалії.

Сонце палило як з печі. Старий Поділ гомонів на всі голоси. В повітрі змішалося все одразу: пил, річкова вода, кінський гній, дешеві парфуми, бузок і гаряча мідь трамвайних дротів.

Місто святкувало народження дива: нового підйомника на електриці. Всі газети і журнали були тут.

Навіть не так. Не бути тут вважалося київським гріхом.

Європа дихала в спину своїм поступом.

Майбутнє на кінцях пальців.

Щоправда, на нього зверху прибили імперську табличку:

“Михайловский электрический канатный подъём”.

Все як годиться.

Ще років двадцять тому тут хотіли пустити конку. Але тварини здихали швидше, ніж вагони доповзали до середини схилу. Гору в Києві перемогла електрична тяга.

Вагони місто замовило аж у Швейцарії. Легкі. Дерев’яні. З лакованими боками. Напіввідкриті. Без скла, зате з дашком від дощу. Майже іграшкові.

Кольорова юрма тисла, лізла всередину, торкалися поручнів: раптом це мара, що завтра щезне?

Нижня станція потопала у святі.

Підкотували трамваї з Контрактової. Киянки в модніх капелюшках тримали спідниці на річковому вітру. Студенти лізли без черги. Діти в матросках крутилися під ногами. Огрядні пані продавали цукерки й лимонад.

Оркестр в блискучих кителях і фуражках врочисто бив туш.

Кияни жартували: недарма це місце звалося Відьминою горою. Чортове беремище. Тепер відьом возитимуть електрикою.

Редакція зібралася майже вся.

Галасливі.

Живі.

Спраглі.

Сергій Єфремов щось вигукував Вячеславу Липинському, не інакше, як про літературні стилі.

Василь Королів сміявся так, що аж люди озиралися. На днях ошелешив Симона, що хоче написати казку. Той довго реготав.

Десь неподалік Володя Винниченко крутився качуром коло вишуканої дами років двадцяти п’яти. Заміжньої, судячи з обручки й спокійної певності в рухах. В капелюшку з темними перами, у світлих рукавичках і з бузком на згині ліктя.

Впадав біля неї як людина, що кожні два тижні закохується назавжди.

Дама сміялась. Явно не заперечувала його залицяння.

Симон сперся на перила нижньої станції й дивився нагору. Там Золотоверхі Михайлівський і Софія.

Нарешті всі в зборі.

Останньою вигулькнула дівчина.

Кремовий капелюшок, бордова стрічка.

З трамвая. Притримуючи поділ сукні, озирнулася — і одразу засміялась, ніби знала тут усіх сто років.

— Christine! — гукнув хтось із редакційних.

— Христя, — поправила вона легко. — Тут просто Христя.

Христина Алчевська. З Харкова і на відкриття. І ще подивитися на людей, котрих досі знала тільки з листів та підписів під статтями.

Симон рушив до неї перший. Був на кілька років від неї старший.

Гарний. Вправний. Нахабний.

Абсолютно свій серед строкатої київської метушні.

— Et qui est cette beauté? Une reine-soleil?

(фр. Що це за красуня? Королева-сонце?)

Вона навіть не встигла нічого сказати — він уже обійняв її щиро й притис до себе.

— Нарешті Харків подарував тебе Києву.

— На два дні, не більше, — пирхнула вона.

Вихопив у якогось хлопчака цупкий пакунок із карамелями.

Театрально розшаркався.

— Українській троянді Сорбонни.

— Господи, не починай, — простогнала Христя, вже сміючись.

— Пані поетесі, — незворушно закінчив Симон і висипав їй в долоні цукерки в кольорових обгортках.

І ще трохи Василю Короліву.

— А тобі за компанію.

— Оце я розумію — кавалер. Дамська мрія! — Христя легенько штурхнула Петлюру в бік.

Слова її сипали швидко, живо, весь час ніби граючи. І Симон складав їй дует.

— Франко мене розтрощив, — жалілася вона, закочуючи очі. — Просто по кістках пройшовся.

— Значить, помітив, — спокійно кинув Симон.

— Наступна збірка буде така, що він удавиться. — запевнила дівчина.

— О, в це я охоче вірю.

Штовхнула його ліктем.

— А що, правда, Франко тебе редагує?

Симон кліпнув очима і показово зашарівся.

— Ну… є трохи.

— І у Львові ти вчений? В Університеті!

— У професора Грушевського.

Він явно не хотів продовжувати тему.

Поруч матеріалізувався Володя Винниченко — з бузком, пані на плечі та виразом людини, яка почула щось образливе.

— Значить, тобі Франко статті править, а мені ще рецензії не написав?

Симон повернув голову повільно. Ледь усміхнувся.

— То ти, Володю, погано просив.

— А ти? — одразу встряла Христя.

— Він очима просить, — серйозно сказав Василь.

Всі зареготали.

Симон театрально хлопнув віями.

— Бачите? Метода!

— З такими вустами можна очі й не напружувати, — фиркнула Христя.

Симон одразу трохи випнув нижню губу. Навіть не приховуючи, що грає.

Христя розсміялась. Легко цмокнула його в губи.

— Уже спрацювало.

— Запишіть в наукові концепції, — кинув Симон.

Прихопив Алчевську за талію.

Володя поруч аж завис на секунду. Дама з бузком зиркнула на нього з насмішкою.

— Ходімо звідси, поки він ще маніфести читати не почав. — Христя потягла Симона до вагону фунікулера, ніби вони сто років були парою.

Симон знав: Христя в своєму складному вихорі. Плітки, одружений коханець, історії з жінками, скандали.

Симон їй був не потрібен. Хіба що отак.

А Sein Herz (його серце) зараз в Пітері. Проте на днях Максим повернеться.

Але грати вони з нею любили.

Біля вагонів уже почалася плутанина.

Кондуктор нервував:

— Панове, або сідайте, або не мучте старого діда.

Діду було років сорок п’ять, не більше.

— Та зараз, зараз! — гукнув Симон через плече.

Дістав квитки. Всунув кондуктору. Той аж кліпнув:

— За всіх?

— Пан голова редакції, — хмикнув Василь Королів.

І тут хтось із задніх лав загорлав:

— Слава нашому голові!

— Дякуємо Симону Васильовичу!

Підхопили одразу кілька голосів.

Симон театрально вклонився просто у вагоні.

— Прошу, панство. Карету подано.

І одразу все якось почало складатися.

— Василю, не стій в проході. Христю — сюди. Єфремов, або сідаєш, або твої промови слухатиме риба в Дніпрі!

Володя затягнув у вагон ящик із шампанським. Поставив під лаву. Озирнувся.

І замість сісти виліз назад на сходинку.

Наче його розпирало. Щось.

Симон лишався останнім на платформі. Кондуктор уже нервово бив у дзвоник.

— Панове!

Канати здригнулися.

Симон схопився за поручень рукою й одним рухом застрибнув у вагон уже на ходу.

І водночас другою долонею сильно штовхнув Володю знизу під сідниці всередину.

Той аж влетів грудьми в дверний отвір.

— Петлюро!..

Симон нахилився зовсім близько.

— Ще слово, і розповім їм казку про Львів!

І рушив далі вагоном між людей.

Володя закляк. З бузком.

Дивився Симонові в спину, поки фунікулер поволі повз угору над Подолом.

> КИЇВПАСТРАНС.

Дата заснування київського фунікулера досі викликає суперечки, чи рахувати від комісії з Петербурга, чи з першого перевезення пасажирів.

> МОНОГРАФІЯ.

Христя Алчевська була одною з перших жінок-членок РУП. Її батько в своєму харківському маєтку розмістив перший в Україні пам’ятник Шевченку.

II.II. ВЕРХНЯ СТАНЦІЯ

Вагон поволі доповз нагору й закляк.

Верхня станція.

Княже місто.

Митрополичий сад.

Панорама аж до Броварів.

Череваті бані Михайлівського собору відбивали сонце. Їли очі.

Симон вискочив першим. Подав Христі руку. Вихопив троянду у якогось хлопчака. Темно-червону.

— Пані поетесі. Для настрою після Франка.

— Тут треба не троянду, а труну, — фиркнула Христя, але квітку взяла.

При вході висіла ікона від вчорашнього освячення. З царем. Симон не придивлявся. Пхекнув.

— От без кого вагон точно не поїхав би, — кинув тихо.

— Ага, в’язав канати особисто, — підхопила Христя.

З вагонів нарешті вивалився їхній строкатий натовп.

Шампанське. Бузок. Сміх.

Посеред цього виринув Чикаленко.

У вишиванці. Ніби особисто побудував і фунікулер, і весь Київ згори донизу.

— Панове! Панове! — претензійно розкидав руки. — Київ наздогнав Одесу! Це тому, що я сюди переселився!

(*в Одесі вже кілька років був фунікулер).

Він одразу поліз усіх обіймати, вітати, тиснути руки.

Раптом упіймав Симона за лікоть. Нахилився ближче.

— Що ж ти мовчав? — тихо. — Звичайно, відпущу. Привіт Максиму.

Симон кліпнув. Що за чортовиння?

Але Чикаленко вже узрів свого улюбленця, Володю.

— А от і він! — загорлав так, що аж люди озирнулися. — Новий Шевченко!

Поліз цілувати Володю в щоки.

— Ви ще побачите! — оголошував усім довкола. — Майбутній великий письменник!

Володя розквітнув. Навіть бузок підтягнув вище, ніби справді виходив на сцену.

Симон усе не міг второпати: куди його “відпускають”?

Відтак помітив імпозантну постать. Трохи далі.

Федір Корш.

Академік. З Пітера.

Спокійний. Вдягнений не по-місцевому. Наче з іншого сюжету.

Підняв руку.

Симону клацнуло.

Кубань. Дача Щербини. Кохана дівчина. І останній вечір того минулого життя.

А що він тут робить?

Корш навіть не привітався як слід.

Одразу:

— Садись. Едем к тебе.

І до кучера:

— Трогай.

Симон озирнувся на веселий натовп. На Христю з трояндою. На Володю під Чикаленковими обіймами. На золоті бані.

— Отак? — видихнув він.

— А чего ты ожидал? — сухо спитав Корш.

Христя збоку сміялась.

— О, Петлюру викрадають! Масони!

— Золушка едет на бал, — незворушно відповів Корш.

Симон вмить згадав про думку, яку гнав від себе, як міг.

Академік.

Пітер.

Задача.

II.III. МІСІЯ

Центр Києва.

Забудова Fin de siècle.

Дорога була труська, екіпаж ритмічно гойдався, ідучи повз дорогі кам’яниці, виті ліхтарі з похиленими головами, ятки і французькі вивіски. З обох боків пропливали панянки під мереживними парасольками, берегли білу шкіру.

Корш як в рота води.

Важко дихав.

Симон кілька разів рвався щось спитати. Замовкав.

Дісталися.

Брама. Ґанок.

Максимова квартира.

Фактично вже їхня. Спільна.

Симон відімкнув двері. Всередині загус запах тютюну, старих книжок й чоловічих парфумів Максима.

Тиша.

Корш одразу кивнув.

— Знаю, він поїхав, — сказав спокійно. — Каву зроби.

Симон фиркнув, скидаючи піджак.

— А ви без свідків завсігди українською?

Корш навіть не глянув.

— Могу по-немецки. Ich warte. Koch Kaffee. (нім. Чекаю. Роби каву)

Симон пішов на кухню.

І завмер.

Штори закриті. Дим.

Микола.

Нога на ногу, ніби був тут господарем.

Цигарка між пальців.

— А, прийшов, — кинув спокійно.

Симон поставив кавник різкіше, ніж треба.

— Ви що, змовились?

Корш зайшов слідом.

Сів. Мовчки. І більше майже не говорив.

Промовляв Микола. Наче давно підготувався.

Симон спершу перебивав.

— Носитесь із тим академіком, як дурень зі ступою, нема важливіших справ?

Микола навіть вусами не порухав.

Дивився прямо.

— Шахматов може вирішити питання української мови.

Симон пирхнув.

— Одним підписом?

Микола стишився на пів тона.

— Своїм авторитетом.

Витримав паузу і продовжив:

— Він має вплив на академію. На університети. На цензуру.

На чортового царя.

Його слово як наших десять років з брошурами. І підірваними пам’ятниками.

На останньому Микола пильно вдивився Симону в очі.

— Микиту ледве відмазав. Сидів би за того пушкіна.

Симон закурив.

Нервово. Швидко.

— І що? Він скаже: “малоросы — отдельный народ”? І всі прозріють?

— Перш ніж робити самостійність, — тихо сказав Микола, — маємо довести, що ми окрема нація. З мовою. Європі довести.

Симон мовчав.

Курив.

Візерунки на шторах набули демонічних обрисів.

Проступило, куди вони ведуть.

Пауза зашморгом.

Раптом зареготав.

Щиро. Стукнув по столі.

Аж зігнувся.

— То ви надумали собі, що мій хуй врятує Україну?

Ніхто не засміявся.

Корш сидів нерухомо.

Микола спокійно затягнувся цигаркою.

— А то ми не пробували по-іншому? Грушевський писав йому. Десять років. Марно.

Пропонуєш ще сотню хлопців згноїти за агітацію?

Чи повстання організувати?

Тисячі покласти?

Га? Що скажеш?

Симону нутро огидно ворухнулося.

В одну гливку конструкцію злиплося все:

мова, держава, революція.

І його власне тіло.

Наче його самого хтось узяв і встромив. В історію.

Петлюра повільно видихнув дим.

— Господи… а ви серйозно.

Корш уперше за вечір ледь помітно всміхнувся.

— Ну наконец-то.

Тиша.

Десь за вікном гримів трамвай.

Симон потер лице долонями.

— Коли?

І тут дзвінок у двері.

Микола пішов відчиняти.

Корш глянув на хлопця поверх окулярів.

— Вот и славно. Едешь с Максимом. А у меня дела. Тут, в вашем университете.

В сінях тим часом почалося якесь вовтузіння. Без слів.

Кілька митей.

Микола повернувся з Христею.

Вона була щаслива. Імовірно після свята було ще трохи вина.

— Микоооло, як я скучила!

Підстрибуючи, кинулася на Міхновського. Обійми. Поцілунок. Сіла йому просто на коліна.

Корш навіть не моргнув.

Микола усміхнувся. Щиро.

Провів рукою по її спині. Поправив волосся. Христя похилила голову. Микола чмокнув її в шию, ззаду, між коміром і зачіскою.

Завмер.

— Бачу, буковинська Царівна тут попрацювала, як вона там?

Христя одразу хитро примружилась.

— Пішли, покажу.

І потягнула Миколу кудись вглиб квартири.

Симон дивився на каву, що вже вистигла.

> МОНОГРАФІЯ.

Після Валуєвського циркуляру росія заперечувала існування української мови, вивівши її до статусу “южнорусского говора” і “нарєчія”. Будь-який друк чи публічне вживання мови було заборонене.

> МОНОГРАФІЯ.

Х. Алчевська була дуже близька з М. Міхновським. Він був другом родини і витяг її з депресії після смерті батька.

Її роман з О. Кобилянською досі є предметом суперечок.

Батько був “олігархом”, його самогубство схоже на замовне вбивство. Мільйонні підприємства Алчевського на Донбасі після його смерті забрала російська держава і почала русифікацію.

II.IV. УНІВЕРСИТЕТ

Петербург,

травень 1905

Квартира М. Славінського

Неділя.

Симон розплющив очі й одразу стиснув щелепу від болю. Тіло горіло, ніби його цілу ніч молотили.

Поперек, плечі — все нило. Наче то вчора він не кохався. А мішки тягав. Згадав, як в Полтаві допомагав батьку.

Подушка дибки, простирадло збовтане. Штин воску й олії для лампи. Максима поряд не було. Симон втупився у тріщину на стелі. По ній повзав павук. В голові крутилося вчорашнє.

Вечір.

Максим лежав на спині, розкинувши руки. Лампа ледь світила, мереживні фіранки шурхотіли від протягу.

Він дивився Симону в очі, дихаючи рвано.

— Куди преш… — видихнув він. — Дихай. Отак… тримай.

Симон штовхнув сильніше. Максим різко втягнув повітря й вп’явся пальцями йому в поперек.

— Ще раз повторити?… — голос зірвався. Він стиснув зуби, голова відкинулась. — Довбень…

Симон намагався. Щиро. Виходило таке собі.

— Сука… ще повільніше — вже стогнав він. — Завмри. Руки. На мене.

Максим вже ледь контролював себе. Тіло його стискалося. Спина пішла дугою. Під щелепою, вниз по шиї, проступила рвана червона пляма. Наче опік.

— Я… — прохрипів він. — Вийди… Wyjdź. Powiedziałem! (поль. Вийди, я сказав!)

Симон побачив, як у Максима сіпнулося горло. Як затремліли ключиці.

І ця клята пляма поповзла нижче — під груди.

Захотілося поцілувати. Просто туди. В шию. В те червоне.

Він нахилився ближче.

Максим різко забовтав головою. Майже панічно.

— Н-ні…

І сильно штовхнув Симона в груди, щоб той відсунувся.

— Щоб я бачив… тебе… — голос уже ламався.

Мокрий, розбитий, він дивився на Симона знизу.

— На мене… — ледь чутно повторив він. — Давай.

Від цих спогадів Симона почало нудити.

Максим вимагав від нього позбавитися будь-якого сорому.

Зараз він сповз з ліжка, натягнув кальсони й стару сорочку. Босі ноги ляснули по морених дошках. Поплентався на кухню. Стегна боліли при ходьбі.

В коридорі лунав голос Славінського, з кухні, рівний і спокійний.

Симон завмер перед дверима.

— …він ще не готовий,— говорив Максим. — Er ist jetzt schon viel besser dafür geeignet. (нім. Але вже значно краще)

Інший голос щось тихо відповів. Симон здогадувався, хто це міг бути.

Максим продовжив:

— Ще тиждень-два. Іншого шансу не буде.

Симон плюнув. Ну авжеж. Академік.

Світоч мовознавства.

Козляча дупа, до якої треба підступитися.

Огидно.

Ще рік тому Симон не уявляв собі, що житиме в імперській столиці, в квартирі з прислугою, з ідеальним чоловіком тільки для того, щоб влізти в тіло і голову до якогось старого пенька.

Мерзота.

Але Микола не відчепиться. Той уже все запланував.

Треба просто перетерпіти.

Зрештою, Paris vaut bien une messe. (фр. Париж вартий меси, Генріх VI).

Симон застиг.

Час входити.

Так і є. Це він. Академік Корш.

З кавою.

Максим біля вікна. Курив так, ніби хотів прокурити стіну наскрізь.

— Та зрозумів я, — Симон уже починав дратуватись.

Тупотів по кахлям босий, з цигаркою, сонний від ночі.

— Господи. Ласий до хлопців старий хрін.

Корш сидів нерухомо. Стискав тростину. Очі важкі.

Максим не втручався.

— Ты не понимаешь, — тихо сказав Корш.

— Та що ще? — Симон фиркнув. — Чи я перший рік живу? Он у Києві маю одного… писаку.

Махнув рукою.

— Бігає колами, дивиться як побитий пес. І нічого. Живий.

Максим заплющив очі. Повільно видихнув.

Корш навіть не кліпнув.

— Симон. Ты идиот.

— О, почалось.

— Нет. Ты правда идиот, — тут Корш раптом гупнув тростиною об підлогу так, що чашки ледь не посипались.

Симон аж сіпнувся.

— По-твоему, это игра? Интрижка? Литературщина ваша киевская?

Тиша.

Корш нахилився вперед.

— Что-то пойдет не так — ты сядешь.

Симон фиркнув:

— За що?

— За содомию, для начала, — відповів академік.

Максим різко посунув до балкона.

Корш говорив далі рівно. Майже холодно.

— Скажет, что ты его принудил — будет больше. Лет пятнадцать. А то и “посягание на империю”. Пожизненно.

Симон перестав усміхатись.

— Та він же…

— Кто? Предводитель Императорской академии? Мужик с доступом к царю? — Корш карбував кожне слово.

— А ты кто?

Симон мовчав.

— Хер из Полтавы. Социалист. Неблагонадежный.

Максим встряв з балкона:

— Симоне… він не жартує.

Корш кивнув.

— Ежели он тебя пристрелит — будешь виноват ты. Покушался на честь и достоинство. Державного мужа.

У кухні стало дуже тихо.

Навіть вулиці майже не було чути.

Симон повільно сів.

Цигарка тліла між пальцями.

Корш дивився прямо на нього.

— Ты все еще считаешь, что идешь соблазнять старого козла?

Довга пауза.

І от тільки тепер у Симона вперше реально почало холонути всередині.

Він же уявляв: гру, контроль, інтрижку, владу.

А тепер?

Імперія, закон, Сибір, і людина, яку не можна просто “покрутити”.

Він довго мовчав. Потер лице долонями.

А тоді абсолютно по-дурному, по-дитячому, спитав:

— Він хоч не страшний?

На балконі глухо гупнуло.

Максим вдарився лобом об косяк.

Корш ще якийсь час мовчав.

Потім дуже повільно зняв окуляри. Протер. Подивився просто на Симона.

— И главное.

Тиша.

— Про “старого развратника”.

Голос рівний. Але щось у ньому змінилося.

— Он никогда. Вообще. Никого не имел.

Симон кліпнув.

— Що?

— Никогда.

Максим стояв біля балкона. Не ворухнувся.

Корш дивився тепер кудись повз них. Наче вже не тут.

— Ни мужчин. Ни женщин. Никого. Двадцать лет душит это в себе. Боится. Себя прежде всего.

Симона пробрало по-справжньому.

Корш говорив про Шахматова не як про ресурс. Ніби він роками споглядав, як людина добровільно ховає себе живцем.

Симон повільно опустив цигарку.

— Господи…

Тиша затягнулась.

— Я думав… йому років шістдесят.

Максим заскреготів зубами. Прикусив губу.

Корш подивився на Симона так, ніби зараз приб’є тростиною.

— Золушка, твой Prinz. Князь. Сирота.

Главный по истории-философии-лингвистике.

Самый молодой академик на руководящем посту. В истории россии.

Максим видихнув.

— Сорок, Симоне. Йому буде сорок.

Все було гірше.

Не старий академічний дід.

Не розпусник.

Чоловік. Занадто розумний.

З владою. Наляканий.

І, судячи з усього, страшенно самотній.

> АКАД. КОРШ Ф., 1912:

Украинцы сами не знают, кого имеют среди себя. Думают, что Петлюра — выдающийся редактор, патриот, а он из породы вождей, и станет предводителем народного движения.

> МОНОГРАФІЯ:

Найвідомішим учнем славіста, орієнталіста і доктора римської філології Ф. Корша був А. Шахматов, у якого він приймав захист.

З 1905 р. Корш займався редакцією Українського Євангелія в Рос. імперії.

Член наук. товариств Львівського і Копенгагенського університетів.

В 1914 р. Корш — головний редактор наук. видання М. Славінського “Украинский народ в его прошлом и настоящем”.

II.V. ЗНАЙОМСТВО

СПб,

Імператорський Маріїнський театр

Гримерка була завалена квітами.

В пляшках. В цебрах. В вазах і навіть каструлях. Пара букетів просто на підвіконні. Загорнуті в папір.

Надія Забіла-Врубель тільки готувалася до сцени. В мереживному халаті. Волосся туго зачесане. Під перуку з кокошніком.

Ще без гриму.

Троянди були вчорашні.

До кімнати зайшов чоловік.

Середнього зросту.

В дорогому костюмі мишачого кольору.

Обличчя ховав оберемок із квітів. Темно-червоний. Бездумно розкішний навіть для імператорської опери.

— Alex… — усміхнулась вона м’яко. — Vous me gâtez. (фр. Вы меня балуете). И вчера. И вот, уже, сегодня. А вдруг я не оправдаю вашего доверия?

Шахматов трохи знітився від самого тону. Незграбно поправив рукавичку.

— Nadine, Вы всегда… каждый день прекрасны.

И еще. Можете со мной говорить по-вашему. Я понимаю. Малоросский.

Надін засміялась тихо. Легко взяла квіти. Подякувала французькою.

Вона була не сама.

Трохи збоку стояв Симон. Темний костюм. Ідеально виміряне трохи недбале волосся. Руки за спиною. Ніби й спокійний. Але й напружений.

Надін раптом згадала:

— Ах. Це мій земляк. Малорос.

Шахматов перевів погляд. Водянисті блакитні очі заблимали.

Симон чемно кивнув. Розшаркався. Майже скромно.

— Он кстати ученый, этнограф. Из Львовского университета, — продовжила Надін так легко, ніби говорила про погоду.

— Привела его оперу послушать. Alex, Вы знаете, они там в своей Галиции не умеют. Так, как мы.

Шахматов придивився уважніше.

Симон вправив краватку і відчув. Той погляд. Академік дивився на нього, як на комаху.

Надін усміхнулась ще ширше.

— Позвольте ему просто возле вас посидеть в ложе. Он очки дома забыл, а зрение слабое.

Коротка пауза.

Шахматов ще раз подивився на Симона.

Кивнув.

— Конечно.

І все.

Симон одразу вклонився. Взяв Надін за руку. Легко торкнувся губами пальців.

— Бажаю Вам легко виступити.

І вони з Шахматовим вийшли з гримерки майже без слів.

Двері зачинились.

Кілька секунд було тихо. Чути тільки театр десь за стіною.

А тоді заворушилась ширма в кутку.

Вийшов Максим.

Без піджака. З цигаркою в пальцях. Спокійний настільки, ніби весь цей час просто дрімав.

Надін навіть не обернулась.

Максим подивився на зачинені двері. Повільно видихнув дим.

— Ja odpracuję! Naprawdę!

(поль. Я відпрацюю, присягаюся).

Надін взяла троянду з букета. Покрутила в пальцях.

— Głupek. Czekaj tutaj. (поль. Безтолковий. Чекай тут). У мене буде година — відпрацюєш.

Він ледь усміхнувся. Поцілував її в плече.

— Куди ж я без тебе. Я ж тебе люблю.