Нерозказане

ПРОЛОГ. 5 РОКІВ ДО ТОГО

Літо 1912

Канни, Франція

Сухий пісок. Блиск води.

Роза на шезлонгу. Солом’яний крислатий капелюх. Шампанське.

На колінах Boule de Suif, “Пампушка” Мопассана. Читає, як цмулить.

Володя поруч. Засмага. Легкий костюм. Напружений. Очі злі.

У руці замацаний аркуш

— Какая пошлая херня твоя книга.

Роза:

— Tu comprends rien.

(фр. Ти нічого не розумієш.)

Володя складає аркуш навпіл, ховає в кишеню.

— Учись говорить нормально, Роза. Неможливо стерпіти. Кажеш, як блюєш.

Дивиться на неї, мов на невирішувану проблему. Обіймає ззаду. Запах персика. Руки в бюстьє. Лоб до її шиї.

Папір у кишені. Тисне на стегно. Випалює шкіру. Володя йде сиротами.

Дивиться на келихи. На пляшку.

Десь у гнилій Москві — ВІН.

Голодний. Худий. Тягне жінку. Немовля. На трьох роботах.

І українське видання. Без гонорару. По ночах.

Придурок.

I. 53 ДНІ ДО ТОГО

Листопад 1917

Комітет Порятунку революції

Київ

Київ трусило. Переворот в росії, а відлуння тут. Москва вже простягла руки. Задушити новонароджену українську державу.

На кожному кроці куплене бидло. Листівки з отрутою.

Земля крестьянам!

Мир солдатам!

Власть советам!

Якщо перекласти на людську: здавайтеся, лягайте під червону росію.

А що ж наші?

Затіяли Комітет охорони революції.

Цікаво, якої?

Засідання просто у Центральній Раді.

Порш головує.

Той що за розпуск армії. Dream team.

Симон скраю. Не смішно. Курва.

— Ніякої конфронтації, — мовив Порш.

— Треба переговори. З монархістами…

Одна біда. Ніхто до білої офіцерні не хоче.

Вирішили: поїде Симон.

А як не впорається — буде винен.

Колишня гімназія.

Бєлая ґвардія.

Царі в золочених рамах.

Пушкін в кутку. З пером в роті.

Симон доповідає:

— Готується заколот. В Києві. Давайте спільно. З нами.

Старший офіцер зітхнув:

— Вы кто? Хохлы?

Симон: “Київ.”

— Киев мать городов русских. А вы предатели.

Видихнув.

Повернувся.

Комітет розпущено. Усі повноваження Генеральному Секретаріату.

Тобто, Володі.

Лівому.

In stercore revertimur. (Знову в гній.)

II. 40 ДНІВ ДО ТОГО

20.11.1917

Третій універсал, проголошення.

Київ, Софійська площа

Метушня. Штовхання. Групове фото. Під Богданом.

“Віднині Украіна стає Украінською Народньою Республикою.

Не відділяючись від Росії і зберігаючи єдність іі, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росіі, щоб вся Росія стала федерацією вільних народів.”

Букви Володині. Без Грушевського.

Не театр. Цирк.

В Пітері ленін. Кордон прорвано. Червона пухлина розростається.

“Не відділяючись від Росії”.

Центральна Рада лягла під те, чого не існувало. Росію з вільними народами.

Грушевський ліворуч. Хвалиться новим томом Історії України-Руси.

Володя в капелюсі ззаду. Геніальним текстом пишається.

Vermis politicus (лат. політичний хробак) Думає Симон.

Володя дмухає у вухо:

— Що, балерина?

Проліз без мила? Вітаю з посадою.

(перекривляє Симонів голос)

— “Це люди так захотіли”, ага?

Хрест не допоможе. Скоро зникнеш, вилупку.

Тепер у Симона портфель.

“Міністр війни”, секретар з війська.

— Дивіться сюди. Камера! Спалах!

2026 рік.

Цей кадр в усіх підручниках, онлайн-енциклопедії, заставками відео.

Під ялинками, біля Богдана натовп.

Юрба. Кожен про своє.

Посередині риштування.

Одна людина по центру.

Середній зріст. Шинель до п’ят. Шапка.

Чорні чоботи.

Рукавиці зведені.

Цигарка між пальців.

Придивись.

Його погляд.

Прямо до тебе, глядачу.

Ти це бачиш?

Це він.

Симон.

Що він каже?

> МОНОГРАФІЯ:

Третій універсал все ще боявся зробити крок до повної незалежності. Україну прив’язували автономією до неіснуючої ідеальної росії, де всі народи живуть у рівності.

> ПРИМІТКА. С.Петлюра тиждень до цього на чолі Військового з’їзду прийняв резолюцію з вимогою повної незалежності.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ У.:

Третій універсал проголошував створення УНР в складі росії. Найбільшим прихильником незалежності був В.Винниченко.

> ВІСНИК УРЯДУ:

Винниченко В. "чутки про відділення України від Росії — або контрреволюційна провокація, або обивательська неосвідомленість".

III. 39 ДНІВ ДО ТОГО

Віче народів Австро-Угорщини

Січові стрільці

******

Квартира Симона.

Холодно. Олі нема.

Дзеркало.

Стрілецька форма, ледь шию чухає. Ефектна. На ньому всяка форма гарно.

Плечі рівні. Тіло тонке. Вузька талія.

Манжет з галуном.

Ремінь, пряжка. Знову схуд.

На поясі австрійський револьвер. Заряджений.

Волосся розпадається. Приміряє різні вирази обличчя. Пальці перебирають чотки.

Раптом. Серед купи речей вузький конверт.

Володя.

Знову. Шмарклі. Претензії. Вимагатиме увагу.

Ні.

Не зараз.

Часу нема.

Що Винниченко забув у владі?

Він не те що з державою, з собою не годен розібратися.

******

УСТАНОВЧЕ ВІЧЕ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ

Київ, вул. Львівська (Січ. Стрільців)

Касарні

Пилюка прибита дощем.

Внутрішнє подвір’я касарень, плац.

Дерев’яні підмостки.

Трибуна.

Прапори на всі смаки.

Перш за все синьо-жовті. З левами і тризубами.

Юрба дихає в такт настрою. Тут понад дві тисячі.

Звідусюд.

Галичина, Буковина, Поділля.

Різні форми.

На милицях. З орденами. З фронту.

Всі.

Біля входу сотник Євген Коновалець. Очі блищать. Вправляє вуса.

— Пане, — стишується, — злапали гурт провокаторів. До лєніна збурювали. Агітація. Оголошення клеїла Жінка серед них, Бош, не наша.

Симон рівно:

— На кол. Потім голову відірвати.

Євген завмирає. Зіниці розширюються.

Але за мить починає реготати.

Симон хлопає його по плечу:

— Ага. Жінку відпусти. А всіх решту в кайданки. І в камеру.

Коновалець киває.

******

Юрба гуде.

Виступають:

Масарик (чеська делегація),

Ісопеску (румуни),

Ніковський (українці-федералісти).

Потім Симон. Міністр війни.

— Щоб не допустити насильства над частиною українського народу,

потрібна сила. Реальна. Я вірю: Галичина і Буковина будуть з нами. Але лише тоді, коли у нас буде сильне військо.

Плескання:

— Всі підемо битись за наш край!

Симон завершує виступ.

Сходить.

Збоку від трибуни сухий старший чоловік з тростиною. Костюм. Капелюх. Професор Масарик. Киває.

Симон:

— Якщо чеському корпусу щось знадобиться — звертайтесь. Підтримаємо.

І додає:

— Час імперій скінчився.

Масарик ледь усміхається.

Євген дивиться. Захоплення. Відданість.

Симонів спадкоємець.

Ще не в командуванні.

Але вже скоро.

Після виступу. Коновалець:

— Пане, ви сьогодні взяли натовп. Моя повага. Я чув, Винниченко хоче домовитися з лєніним. Це правда?

Симон не відповідає.

Якби ти, хлопче, знав, скільки багна в політиці…

Хоч би часу вистачило.

> ПРИМІТКА. Томаш Масарик через рік стане першим президентом Чехословаччини. В Києві налічувалося до 50 тис. полонених з Австро-Уг., які створили Чеський легіон. З подачі С. Петлюри, цей легіон був під протекцією Ц. Ради і отримував фінансування життєзабезпечення.

IV. 25 ДНІВ ДО ТОГО

Зустріч в готелі

Листопад 1917.

Київ, Володимирська, 45

Готель “Петербург”

В коридорі запах пилу.

Царські форми. Триколори.

Офіцери. Біла кров.

“За єдіную росію.

А нє вашу Украіну,

Вип’ємтє же, господа”.

Засіли, як таргани.

Симон підіймається. Потерта форма і чоботи. Волосся від дощу злиплося.

На рецепції його чекають, хоч він тут чужий.

Кімната №7.

Генерал Павло Скоропадський.

Карта фронту, срібний чайник, акуратна канцелярія.

Павло в черкесці.

Встає, вітає.

Змінився. Без зверхності.

Павло, з акцентом:

— Добрий вечір.

Чи “вечір добрий”?

Симон усміхається:

— Обидва правильні.

Сідає, не знімаючи шинелі. Він ненадовго.

Павло наливає чай:

— Самі приєхалі?

Симон:

— Хочу без посередників.

Павло:

— Петлюровцы.

Вы слышали? Чули?

Самі себя називають. Навіть… сердюки. І те ваше… Вільне козацтво?

Симон легко киває:

— Чув. Програми писати марудно. Краще взяти прізвище. Моє.

Видихнув.

Замовк.

Півтора місяця. Організував штаб, українізував кілька підрозділів, зібрав добровольців, запустив Вільне козацтво.

І що ж у відповідь?

Свої.

Рада. Злякалася. Хочуть розпустити.

Добре, що сердюків Павло забрав. Хоч ці вціліють.

Симон:

— Дякую, що Ви забрали. Тепер сердюки ваші.

Павло наливає другу чашку.

Генерал:

— Мне ближе порядок, чем политика.

Видите ли, я даже начал учить мову.

Усміхається.

— Ось. Хочеться бути своїм.

Симон погоджується:

— Мова гуртує людей.

Павло:

— Мы разные с Вами, но кажется, не враги.

Симон:

— Скоро тут буде червона пошесть. Справжні вороги.

Підводиться: вже час йти.

— Дякую. За довіру.

Павло іншим голосом, дивно, по імені:

— Симон. Вы, я помню, давно с Винниченко. Задавите его, пока не поздно. Я понимаю, Ваш давний друг... Но он прикончит все наше дело.

Симон не міняє інтонації:

— Мене він вже не слухає.

Завмирає на мить.

— Але, може, ще почує.

Якась нова думка в його голові. Мружиться, дивиться на Скоропадського:

— До речі. Сердюки в чорних жупанах… Чистий епатаж. Хто це придумав? Вороги здохнуть від збудження.

Регоче.

— Генерале, я навіть театр згадав. Костюми, сцена. Танці з шаблями.

Павло усміхається:

— Театр — то хорошо. Держать стиль тоже часть дисципліни. Вы себе выпишите одну форму. Вам пойдёт.

Симон (весело):

— Тепер жоден ворог не встоїть. Павле, ще раз дякую. Зустрінемося.

Виходить.

> ПРИМІТКА: За 1.5 міс. міністром С.Петлюра встиг розгорнути українізовані частини, заснувати Вільне козацтво та сердюцький курінь. Частину згодом очолив П. Скоропадський. Ті частини, які не взяв під крило П. Скоропадський — розігнала Ц.Рада.

V. 19 ДНІВ ДО ТОГО

Спецоперація “Роззброєння”

Після захоплення Харкова москалі планували в Києві червоне повстання. Українці мали не допустити цього. Відлік часу на години. Успіх залежав від координації.

Кабінет Симона.

Штаб.

Папери стосами.

Дим всюди.

Симон в окулярах над картою. Не торкаючись столу. За його плечима Коновалець, Мельник, Капустянський, Ніконов. Мовчки. В темі.

— Усе, що має зброю, має бути або з нами, або без зброї, — Симон, не обертаючись. — До ранку. Тихо.

На карті позначки: Арсенал, Печерськ, 3-й авіапарк.

Операція почалась вночі.

29/30 листопада.

Українські частини заходили у казарми одна за одною. Мовчки.

Вигрібали червону погань.

Ніяких розстрілів.

Ніяких допитів.

Любителям лєніна: чемодан, вокзал, матушка росія. Ешелонами.

Спротиву не було. Червоні не чекали на таке. Лише в 3-му авіапарку 1 наш убитий, 4 поранених. Симон дізнався на світанку. Мовчки виписав кошти.

Ранок. Ніч без сну. Штаб. Всі на місці. Симон підписував донесення. Двері грюкнули.

Влетів голова уряду.

— Ти! Охрінів! Диктатор доморощений! Лакей імперіалістів!

Володя хрипів.

Вуса ходором.

Розхристаний. Очі запалені.

— Ти ж знав, придурок. Я проти. Я тут головний! Це репресії. Зрада соцпартії! Плювок в революцію!

Симон не підняв голови.

— Це про гідність, Володю. — відповів. — Тепер жодна сука не в’якне, що в нас Гражданская война. Речі треба називати своїми іменами.

— Але ж не все так однозначно…

— Ми попереджали. Два рази. Мали шанс піти.

Папір хруснув під пером. Симон поставив підпис, подивився прямо:

— Володю, ми не в літературному гуртку. До чого тут соцпартія? Вони хочуть нас вбити. Всіх.

Взяв наступну телеграму.

— До Бердичева. Повна зачистка. Командування — генералу Скоропадському.

— Видам наказ, — сказав Коновалець.

Симон кивнув. Володя не рухався.

— Мовчиш, голово уряду? — кинув через плече, вже не дивлячись.

Володя без слів.

Руки стискалися.

******

3 грудня 1917

Бердичів

Скоропадський прибув до станції під вечір. З українських частин: 10-та кавалерійська дивізія, 27-й запасний полк, запорожці. Командир гайдамацького відділу зголосився одразу.

— До 40 більшовицьких офіцерів. Зброя на складах. П'янствують. Чекають сигналу від леніна.

Телеграма з Києва: “Маєте всі повноваження”.

Павло кивнув:

— Починайте.

Червону потороч знешкоджено за ніч. Всіх під арешт. Приміщення опечатане. Зброя реквізована.

5 грудня.

Шепетівка, Старокостянтинів, Проскурів. Українці зачистили Коростень, Здолбунів, Сарни. Коло замкнулося. Червоні знешкоджені.

Перемога кооперації.

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЇ, 10 клас:

Забув зазначити. Краще зроблю Петлюру і Скоропадського ворогами.

> СПОГАДИ ВИННИЧЕНКА:

У нашому конфлікті з большевиками винні деякі наші „соціалісти”, лякеї контрреволюції. Не більшовики.

*Від авт. Лякеїв звати Симон.

> МОНОГРАФІЯ:

Приклад блискучої кооперації С. Петлюри і П. Скоропадського досі замовчується. Обділений увагою.

> ПРИМІТКА.

Операція вибила у леніна шанс назвати червоне вторгнення громадянською війною.

VI. 13 ДНІВ ДО ТОГО

17 грудня 1917.

Київ, Хрещатик, 38

Ген. Секретаріат. Кабінет Голови уряду.

Дим. На столі аркуш.

Печатка. Підпис: Ленин. Троцкий.

Червоні зреагували на зачистку.

“Рада ведет двусмысленную буржуазную политику, не признает Советы.

В случае неполучения ответа в течение 48 часов будем считать Раду в состоянии войны против Советской власти.”

Симон зібраний, читає голові уряду.

— Потрібна відповідь. Негайно.

— Ти перебільшуєш, балерина, — каже Володя.

— Вони ж… такі люди, як і ми. Блеф.

Симона трусить. Виходить.

Єфремов за дверима:

— Вплинь на нього. Ти ще не все використав. Здатен на більше. It's alright, we'll stay friends.

Симон повертається.

З текстом.

Склали з Єфремовим.

— Ось наша відповідь. Підписуй.

Мовчання.

Голова уряду ховається.

30 ГОДИН

— Ми ще радимось.

На Симоні лиця нема.

З ким радишся?

З Грушевським?

Той зайнятий: козаччина себе не опише.

Чи геніальний письменник забув літери?

48 ГОДИН.

Час сплив.

Україна без слів.

Війні бути.

VII. 11 ДНІВ ДО ТОГО

VII.I. ЛИЦАР В ОБЛАДУНКАХ (Симон)

Маловолодимирська.

Квартира Симона.

Розкидані речі. Відкриті шафи і шухляди. Гармидер.

Симон перед дзеркалом.

Крутиться на всі боки.

Чорна форма. Garde Noire. Сердюки.

Вдягається. Сорочка. Штани.

Чоботи — металеві шпори.

Чорне сукно. Дорого. Вовна.

Приталена. Довга.

Манжети сріблом в три лінії.

Комір строчений. Туго.

Не нахилиш голову.

Портупея чорним хрестом.

Кобура з револьвером.

Lebel modèle-92. Сім набоїв.

Пасок кривавий, у три кільця.

Дякуй, Симоне, нервам. За тонку талію.

Від талії складки широкими хвилями.

Шапки не треба.

Порухався.

Вдивляється в себе.

Не те. Заважатиме.

Скидає портупею, ремінь.

От і все.

Не вийде.

Завмер.

Видихнув.

Повертає все на місце.

Портупея. Ремінь. Кобура.

Пасок.

Ніж.

Лезо гостре. По пальцю. Крапля крові.

Сьогодні буде без застібок.

Глядачу сподобається.

Повинно.

Бо більше варіантів нема.

Quelle sacrée mascarade.

Курва. Хоч у казку. Для дорослих.

Останнє.

Козацький батіг. За ремінь.

Тільки б не вивалився.

Лиш би тіло не підвело.

Вчасно зупинитися.

Скроні тисне.

Серце тарабанить.

З лівого рукава чотки.

Обмотані. Натерті.

Пальці торкаються хреста.

Приклався губами.

В кишені маленька коробочка.

Пастила. Медична. Легальна. З Франції. 2 штуки перед виходом.

Прошу тебе, Господи.

Жах.

Дай час. І силу — не перетнути межу.

Сніг на світле волосся.

Пальто шурхає.

Влізай в авто, не зламавши образ.

48 годин минули.

Політика брудна справа.

Хтось має вимазатись, щоб інші не тонули.

Сьогодні ти.

Текст підготував.

Відповідь України.

Має бути два підписи.

Один є: Симон Петлюра. Міністр.

Другий — голови уряду.

Відсутній.

Він вирішить все.

ПРИМІТКА.

Revolver modèle 1892 8 mm. (Lebel, St.Etienne). 7 набоїв нестандартний барабан. франц. офіц. револьвер.

VII.II. ДРАКОН (Володя)

Ген. Секретаріат. 48 год. після ультиматуму. Пізно ввечері.

Я три ночі тут.

Сиджу, не виходячи. Спав на канапі кілька годин. Вчора.

Сорочка зібгалася.

Їсти не хочу.

Очі злипаються. Але спати боюся. Можу прокинусь без посади.

“Vermis politicus” (лат. політ. хробак) — Каже Симон в моїй голові. І я хочу. Його. Вбити.

Залякує мене війною.

Ленін? Не ворог. Не нападе.

Я нашим так і сказав. Не вірять. Йолопи.

Єфремов ошивається.

Святеник семінарський. Інтеліґент у вишиванці.

До Симона приклеївся.

Ходять парою.

Два йолопи.

Ряса до ряси.

Текст народили.

Мені носять. По черзі.

— Підпишіть, голово уряду.

Не хочу нічого вирішувати.

Я на табуреті.

Без спинки.

Крісло відсунув. Не можна. Засну миттєво.

Що робити?

І Симон не зайде. Образився.

Півтемрява. Лампа над столом світить куполом. Двері зачинені зсередини.

Вхід збоку. Щоб менше бачили.

Клац.

Я ж замикав.

Кроки. Тихі, котячі.

Ключ прокрутився. Зсередини.

Хто?

Думаю, це змова імперіалістів.

Або шавки цього Скоропадського.

Лампа блимає.

Я не рухаюсь.

Зараз він об’явиться.

Я вже не боюся.

Руки. Ззаду. Револьвер в спину. Крізь сорочку. Підводжуся.

Пальці за плечі. Холодні, з вулиці.

Табурет вибиває ногою.

Шпора дзеленькнула.

Чобіт чорний, блискучий.

Я хотів обернутися.

Не дає.

Вдарив. В голову.

Не второпав, чим.

Я захитався.

На шиї петля. Довга.

Підсунувся. Міцний запах шкіри. Нової. Телячої. Вовна. Нова.

Я в стіл впечатаний.

Зовсім близько.

Ніж.

Гострий.

Зараз все. Скінчиться.

Бачу передовиці:

“Невідомий вбивця. Голову Уряду”.

Дихаю поверхнево. Наче це допоможе.

Петля здавлює.

Але він мене не душить!

Дзенькнуло.

На підлогу. Щось.

Один рух ножем. Мої підтяжки.

Штани капітулювали перед невідворотністю.

Він без пальта. Воно десь валяється.

Світло гасне.

Він за мною.

Я ловлю запах. Цей самий.

В-І-Н.

Посміхаюся.

Прийшов!

Ціла вистава для мене!

Я єдиний. Глядач.

Щось вигадав.

Страшно.

Цікаво.

Посміхаюся. Сонливість зникла.

Знаю все.

Хоче підпис.

VII.III. МАГІЯ (Симон)

Генеральний Секретаріат.

48 годин після ультиматуму.

Пізно ввечері.

„Symonie, skoroś zaczął — dokończ.”

Якщо почав, то завершуй. Оліна фраза.

Світло зникло. Все чорне.

Не планував.

Хотів, щоб він все бачив.

Пасок із шиї — дихай, скотина. Може, скажеш щось. Тільки не про леніна.

Тримаю за горло правою.

Темно. Курва.

На ньому фланель на мотузці і ґудзиках. Тримається.

Не бачу, відчуваю.

На мені штани і сорочка. Все інше скинув.

Так і лежи на столі. Тобі ж подобається.

Я знаю.

Світло на секунду блимнуло.

За стільницю пальцями. Тримається.

Мліє.

13 років. Заради цього?

В голові моїй шум.

Нащо це?

Щоб підписав? І тільки?

Припиняй, Симоне, дотримуйся сценарію.

Пастила вже в моїй крові.

Я готовий. Уже хвилин п'ять.

Action!

Розводжу йому руки.

Долоня в долоню. Пальці між пальці.

Відчуваю його каблучку.

До стільниці.

Трохи надавлюю. Кожну.

Аркуш на місці.

Розіп’ятий. Голова уряду.

Sacrificium.

Притискаюся. Упор.

Два шари тканини, один зайвий.

Задоволений виставою, генію?

Руку в його підштанники.

Під мотузку і ґудзики.

Вказівним і середнім веду. Як цигарку.

Повільно.

Від кореня до кінця. Вверх.

Великий палець — притиск. Печатка.

Туди де все сходиться.

Завмер.

Дихаєш?

Світло вмикається.

Дивись, яка краса.

Тільки для тебе.

Тільки один раз!

Дістаю ніж.

Лезо блискає.

Вже весело?

Розріз — одним порухом.

Знизу. До талії.

Міліметр — і будеш без найдорожчого.

Тебе зафіксовано. Не рухайся.

Я вмію. Не промахнуся.

Світла нема. Знову.

Шов розпоротий.

Ґудзики сиплються зернами.

Підштанники на килимі.

Один шар тканини. Мої штані. Чухають мені пах, курва. Рухаюся.

І його теж. Рукою.

Fort.

Ритм. Відбиває годинником.

Контроль.

Plus fort.

Пряжка вросла мені в живіт.

Нахиляюся.

Encore plus fort.

Пальці в рота — неглибоко.

Його шорсткі вуса. І борода.

Ти так хотів цього.

Трохи і досить.

Мої чотки з хрестом по щоці.

Зміна ракурсу.

Правою — за підборіддя.

Розвертаю голову.

Не пручається.

Дивлюсь на нього. В очі.

Лампа спалахом. Сліпить мене.

Сіпається. Кліпає.

Щось сталося. Шо саме?

Не знаю.

Відсувається.

Підписує. Криво. Але є.

Видихаю.

Він спускається на килим.

Осідає на коліна.

Тягнеться до мого ременя і пряжки.

Господи.

Ні. Я не хочу.

Виставу закінчено.

Дуже дякую. Голово уряду.

Володя на килимі. Голий від пояса. Зі страхом і соромом.

Сухий і задоволений.

Чим?

Дивиться на мене. Чорні очі сміються.

З мене.

Вдягаюся.

Холодно.

Папір зі мною.

Кажу: “Я тебе не тримав. Сам підписав. Твоє рішення”.

Давиться реготом:

— Ніхто не повірить. Не мій стиль, мова, лексика.

Хай знає:

“Не переоцінюй себе, генію.

І текст не твій.

Це Пампушка. Мопассан. Жертва в багні.”

Вийшов. Темно.

В туалеті виблював.

Впертися в умивальник — боляче. Синці будуть.

Не кінчив. Ще досі діє.

Скоро мине.

Utinam tanti esset.

Хоч би воно того коштувало.

Зрозумів.

Очі в мене були. Сірі.

За них і підписав.

Це погано, дуже погано.

Симоне.

Пампушка.

Він чи я?

> ДОВІДКА. 1919р. перший твір В. Винниченка в еміграції — п'єса “Гріх”: Революціонерку схиляє до сексу жандарм, шантажує вбити всіх партійців. Написано імовірно зима 1917/18.

> П'ЄСА “ГРІХ”:

Монолог жандарма.

“Пропоную найвищу насолоду: любити чоловіка, якого ненавидиш.

Вам хочеться схопити мене за горло, задушить, загризти, а ви обнімаєте мене, цілуєте. Бо не маєте вибору. Одна революціонерка мене так любила.”

ПРИМІТКА. Взимку чоловіки носили фланелеві підштанники. Зазвичай до колін, бо високі чоботи. На мотузці, а спереду ґудзики.

VIII. ОДИН ДЕНЬ ДО ТОГО

30 грудня 1917.

Київ.

Кабінет міністра війни.

Аркуші, скріплені ниткою.

Статут Української Армії.

Симонове творіння.

Скасовані чини. Командири відтепер не виборні, а призначені.

Армія не гурток.

Наказ закон.

Не обговорюється.

Дисципліна передусім.

> ПРИМІТКА. 30.12.1917 С.Петлюра без процедури і погодження приймає Статут Армії. Перевищення повноважень.

IX. ДЕНЬ 0. НОВИЙ ВІДЛІК.

Війна.

Червоні вже на шляху до Києва.

Україна надала відповідь.

Оприлюднено публічно, із запізненням.

Два підписи.

Міністра війни і Голови Уряду.

Скандал у владі.

Міністр війни не годний.

Петлюра не впорався. Ось заява фракції:

Самоуправство.

Авторитаризм.

Лакей імперіалістів.

Зрадник революції.

Ворог трудового народу!

А що ж скаже товариш міністр у своє виправдання?

А він мовчить.

Голова уряду, які ваші претензії?

Володя усміхається. Дивиться на руки.

Гарні.

Симон подає заяву за власним бажанням.

— По особистих мотивах, — каже.

І виходить.

З Ради.

З Уряду.

З усього цього фарсу.

За дверима падає сніг.

На порозі новий рік.

І червона орда.

Зустрічай, Симоне, майбутнє.

Без посади.

З темною плямою.

Зате з гідною відповіддю ворогу.

> ПІДРУЧНИК, ІСТОРІЯ УКРАЇНИ:

Уряд України на чолі з Винниченком В.К., одразу, без зволікань, відповів більшовикам. Сміливо.

> СПОГАДИ В. ВИННИЧЕНКА:

Петлюру звільнили за перевищення повноважень. Любив паради, красивий одяг і театр. Йшов в розрив з лінією партії.

> ПРИМІТКА:

Понад сто років пройшло. За відповідь української влади агресору досі не соромно.

Ось вона:

Росія не має права втручатися у внутрішні справи України.

Україна не допустить анархії та розрухи.

Більшовицькі частини повинні вернутися до себе в росію.

Україна виступає проти більшовицьких методів встановлення влади.

Під цим документом два підписи.

Голови Уряду.

Міністра війни.

ЕПІЛОГ

Новорічна ніч 1917/1918.

Дарниця (тоді не-Київ)

Чехословацький табір

(Місце точно не віднайдено)

Сніг. Мороз гризе щоки.

Вдалині чорними обрисами піщані горби. Дарницькі дюни.

Навесні тут все буде в траві і козах.

Зараз тихо. Проте за кілька тижнів стрілятимуть. Дюни стануть висотою.

На задньому подвір'ї табору стовп вогнища. Туди летить все: докази, кількості, списки.

Чеський легіон згортає табір. Треба закруглятись. Київ став небезпечним.

Три роки тут селили полонених з Австро-Угорщини. Всіх. Німців, угорців, словаків, галичан, чехів.

Останніх було найбільше. Влаштували бараки, лікарню і церкву. З п’ятдесяти тисяч лишилися сотні.

Симон простягає руки до вогню.

Кермував сюди з міністерства. Останній день, коли можна взяти службову автівку.

Завтра він уже ніхто.

Однак довезти пасажира встигне.

Навпроти сидить Томаш Масарик. Пан далеко за шістдесят.

Старий плащ. Тростина поруч. Окуляри блимають від полум'я.

Між ними пляшка. Недопита.

І невідворотна війна.

Масарик дивиться на багаття.

— Центральная Рада пойдет к немцам.

Симон мовчить.

— И тогда, — продовжує чех, — Антанта не поверит в твою Украину.

Закидує у вогонь ще з десяток паперів.

Краї аркушів скручуються чорним.

Симон дивиться на нього.

— Я це знаю. З першого дня. Німеччина програє. Я вже вам казав.

Тріск соснової гілки.

Сніг валиться на землю.

Десь далеко бухкає гарматою.

Масарик слухає.

— Тем более, — каже він. — Вы ставите не на того. Плохой выбор.

Симон усміхається.

Стомлено.

— А хороший де?

Відповіді нема.

Лише вітер зривається у верхів’ях.

Підхоплює попіл.

Симон ковтає з пляшки. Дивиться на чеха.

— То ви проти України?

Масарик довго мовчить.

Припасовує слова.

Потім знизує плечима.

— Когда она состоится, я буду за.

Полум'я відбивається в окулярах.

Симон киває.

— Ми вас цілий рік утримували. Десятки тисяч воїнів.

Масарик бере зі стосу ще один документ.

Не читаючи.

Жбурляє у вогняну пащу.

— Я в долгу не останусь.

В тиші тріскає паперова зшитка.

Холодно. Все одно холодно.

Завтра Симон поселить його в келії Софійського Собору. Таємно.

Входом з Георгіївського провулку.

> МОНОГРАФІЯ.

Масарик знищив всі документи про підтримку чехів Центральною Радою. Коли Київ в лютому 1918 зайняли червоні, вони зберегли нейтралітет і цим домоглися виїзду у Францію, щоб воювати на боці Антанти і вибороти її підтримку.

Масарик підготував звіти В. Вільсону. Де заперечив Україну як окрему державу.

Однак за рік, вже за Директорії він змінить свою позицію. І в подальшому надасть прихисток Україні і особливо дипмісії М. Славінського.

> ПРИМІТКА.

Останній раз без зазначень кордонів, чеський табір позначений на картах 1932 р. Далі знищений. Місце понад 2000 поховань полонених не відоме. Чехія намагалася писати ноти СРСР, але марно.

> ВІД АВТОРА

Остання версія звільнення Петлюри з посади секретаря з війська — його про-Антантська орієнтація, що частково підтверджується ним самим у пізнішому листуванні.