Нерозказане

25.12.1904 р.,

Львів

одразу після 2ї глави

(Симон)

Сніг. Байдужий до всіх ваших бід. Може, й до моїх теж. Ніби хтось розпанахав подушку десь там, нагорі, та сипле. Місто мовчить. Тільки я, кашель, і пес десь бреше.

Ви ж хотіли, щоб я почав із лірики?

От і маєте.

Я йду. Каптур на голові, пальці побіліли, портфель під пахвою.

Цегляна голова. Мігрень.

Ладно. Поїхали. Чи це правда? Можливо. Але точно цікаво.

Виринає в пам’яті…

Кімната смердить. Не буду уточнювати чим, уявите самі. В кутку валяється жіноча панчоха. Одна. Порвана.

Ґвалт чи рейвах? Я не знаю.

І от вам картинка: одне ліжко. Одна ковдра. Ви ж самі робіть висновки.

— Ми ж не чужі люди?

На якусь мить простяг до мене лапи. Я закашлявся.

За хвилину він вийшов кудись. А я… схопився і тихо зник у темряві.

(Ви здивовані? Буває ж таке.)

Я не бовдур. Весь виступ я його бачив. Сидів, свердлив. Може, ще й думав, що непомітно.

А тепер те, навіщо ви тут.

“Сповідь полтавської галушки”.

Будемо знайомитися. Про Володю я вже сказав.

Тепер освіта. Семінарія. Вчили слово Боже. А заодно били різками. Обливали і на мороз. На горох колінами.

А знаєте ніжну любов попів до хлопчиків?

Ні?

В нашій семінарії було не гірше за інші. Але і не краще. Всі звикли, що діти зникають. Один хлопчик втік і втопився. Інший розчинився без сліду. А скільки їх мовчить?

Проте я мав козир. Дядько рідний Устим — Єпископ Сильвестр, старший по народній освіті в Київській губернії. Наші мене не займали. Не всім так щастило.

Чого ж вигнали? За місяць до завершення відрахували. Мазепинцем назвали. Терористом. І це був тільки перший суд. Видали вовчий білет. .

Зараз я вже загальноімперському розшуку. Пішов на підвищення. Втік. Галичина. Львів і закордон — дивне поєднання.

Куди ж без згадки про батьків.

Ось.

“Симоне, ми тебе любимио. Хочемо тобі тільки кращого.”

Виходить, правда, як завжди.

У вас не так?

Але в мене з обтяжуючими обставинами.

Дід заснував Іонівський скит і обитель в Києві на Видубичах. Має бамагу від государя-імператора. А прабабка взагалі аж три монастирі спромоглася заложити. Мені готували шлях. Мав носити шапку архієпископа.

Знаю-знаю. Це теж.

Якщо не целібат і не в рясі — то “Плодіться і розмножуйтеся”. Без упину.

Уявіть. Я ж не бачив мати без дитя.

Або всередині. Або на грудях. Повсякчас.

Семеро нас, малих, вижило, двоє ні. Скільки було ненароджених — не відаю.

Хата мала. Ввечері після молитви.

Щоденна програма з антрактами.

Батьківські любощі… (Щоб ми привчалися). Дякую за освіту.

Тато займаються довозом. Тримає кілька екіпажів, які розвозять пасажирів по Полтаві.

Володя. Він тепер вирішив, що я йому зобов'язаний. Хай почекаємо трохи.

У мене навіть прізвище зі значенням

Від “петля”. На Великдень приїжджав дід і розповідав про козаків. І нашого пра-пра-, який випутався з петлі. От того і прізвище. Цей номер щороку. Вивчив напам'ять.

Ладно. Всяке бачив. Всяке вже було. Без грошей можу. А без волі — ні. Рабів у роду не було.

Володя цей. Кажуть всі, що геній. А ви теж такої думки?

Тут, у Львові, наприклад. Професор Грушевський: “Симоне, Чикаленко мене особисто прохав за нього. Такий простий, талановитий хлопець, треба допомагати земляку.”

Допоможу. Тільки цим і займуся. Більше ж нема чого робити.

Хочете послухати про “Львів — український П'ємонт?”

Або про каву?

Чи цікавіше те, що було в сортирі?

Я ж просив про допомогу. Викликати лікаря. Він мене не зрозумів. Не чув мого “Відчепися!”. Просто тяг, як річ. Це було гидко. Я це запам’ятаю. Я вмію пам’ятати.

Отямився. Бачу, вже в нього вдома. Під чимось. Щось мені кололи. Голова плила.

Ви б що робили?

Ахаха. Ну я знаю. Ви чекали. Зараз він розплющить очі і… Ні.

Я зіграв ролю. Я ж актор взагалі.

Я добре граю. Як треба. В семінарії постійно на сцені. Вистави наші були… ого-го. Навіть Джульєтту можу.

Навчився різними мовами. Грецьку і латину в семінарії. Французьку вчу. Німецьку вже знаю. Бо війна близько. Відчуваю. Стануть у нагоді.

І в бібліотеці беру, і купую. Книжки про ораторське мистецтво. Навчаюсь тримати публіку. Мені треба. Зараз я тільки пишу статті. Виходить таке собі. Якщо чесно.

Але це ж початок?

А скоро вони стоятимуть і слухатимуть. Мене.

А Франко… Божество в моєму пантеоні. Одразу за Шевченком. Але того я вже не міг застати. Ходжу до них у маєток. Буває, сидимо до ранку. Він же не до всіх так. Мені пощастило. До речі, один знайомий каже, його батько дружив з Шевченком. Думаю, бреше.

Володі сам Франко нецікавий. Він хоче рецензію. Визнання великого письменника. Знавця душ і майстра слова. А ще краще, дві рецензії.

В мене є мета. Я знаю, чого хочу.

Зараз я в соцпартії. Інших все одно нема. Партії — це пил. Міхновський мені таке казав. І пішов з нашої когорти. Вища мета: українська держава. Буде треба, помру для цього. А поки мушу грати. Щоб вижити.

Так, політика поперла. А терпіть. Бо це теж важливо для сюжету.

Харлампійович (Чикаленко) може, візьме мене до себе в редакцію. Буду журналістом. Але шлях до нього лежить через Володю. Письменника-генія.

Чому я посміхнувся? Бо я вже, в 25, пишу непогано. Verba volant, scripta manent. Принаймні Франко так каже.

Тлумак. Мені ж не можна сміятися. Один зуб — сколений. З бійки. Ще в школі. За малих, яких лупцювали старші в бурсі. Я захистив. Назвали мене “єврейським батьком”. Їх всі били. А я захищав.

Не можу стерпіти, коли ображають слабших. У мені щось ламається, як чую писк беззахисного. Навіть звіра. А як це дитина — то все. Більше себе не контролюю. Зло треба ламати. Прямо, різко, без зволікань.

Досі не відпускає.

Симоне, витруси це все з голови.

Придумав собі борг. І оце “нечужі люди”. Хай забирає. Грошима. Твоє щастя, що я був без зброї.

Хочу їсти. Але я можу тільки влити в себе те, що хлюпається в моїй похідній манірці.

Намацую в кишені ще дещо — засмальцьований папірець. “Ну що, коли йдемо до Франка?” Від цього почерку мене вже трусить.

Знаю його, як облупленого. Буде йому. І Франко. І рецензії.

Як там у нас в семінарії казали.

Володя. Присягаюся тобі всіма святими всіх святих престолів: ти в мене отримаєш таке Золоте копіє, що сто років не забудеш.

Плюнув. На сніг. Я вдома.

Дочитали нудний монолог.

Тримайтеся.

Далі буде цікавіше.

P.S. головний герой мусить представитись.