Нерозказане

24.12.1904 р.

Львів

вул. Куркова, 10 (нині Лисенка)

Закордонний з'їзд РУП

(Володя)

Наближається. Різдво. Янголи, кутя і весь цей несмак. Христос у них ся рождає. Опіум для народу.

Я кисну. Нудьгую на з’їзді нашої партії. Поважні пики з вусами. Скоро цій шаразі прийде кінець. Розвели безідейність.

Закордон. Галичина. Тут все не так. Слово “революція” вимовляють пошепки, наче прокляття. А вареники у них пироги. Проте хоч так, додому не можна: знову посадять.

Третій рік я в РУПі, а все одне й те саме. Замість клясової боротьби якісь балачки про самостійність. Не так давно розкол. Пішли незалежники з Міхновським, харківським божевільним, що підірвав пам’ятник Пушкіну. Злетіло у повітря, то й добре. Бачив його кілька разів. Великий бугай з отакими вусами. Жінки таке люблять. Запитаю про нього у Чикаленка. Той жук усіх знає. А мене сприймає, як сина. Земляк.

Яка ще, чорт забирай, незалежність, коли ми на автономію не спромоглись? Спершу звалимо панів. А тоді вже будувати щось своє. Без царя, без батога, без покори.

Львів не Київ. Катя далеко. Вона не моя любов, я чесно їй сказав. Так, товаришка по партії, яка може мене задовольнити. Розрядка. Приносила мені передачки в Лук’янівку, виплескувала почуття через бублики і банки з огірками. Я відвадив її від самогубства: навіщо цей фарс, що ти цим зміниш? Я її не кохаю. А проте скучив. По тим її міщанським мереживним подушкам і мальованим чашкам рустикальними мотивами. Була б тут, зайшов би.

Франко. От його я би хотів побачити. Він тут, в цьому місті. Але я йому не цікавий. Треба показати щось вартісне. Прозу. Вогонь. Я готовий. Я хочу. Я ж вже два роки як надрукований письменник. Харлампійович дасть грошей. Хоча ні. Змушує мене переписувати тексти "...а от Гоголь переписував по 7 разів, а Толстой по 12…”. Я не Гоголь і не Толстой. Я Винниченко. Всі мене запам’ятаєте.

Стукаю чоботами. Змерз до пальців на ногах. Думки делеґатів з’їзду вилітають з робіт білою вологою парою. Промовці сухі, як моє горло. Треба було взяти щось ковтнути. Соваюсь на стільці. Злюся. Клята зима. Клятий арешт, через який я тут. Катя лишилася там. Її ті дрібні перлові ґудзики на спині. Запустити руки під них. Пам’ятаю її запах. Йолоп її законний тут. Лиса макітра. Тарган. Навіщо брав жінку, яка тебе не хоче?

І тут голос. Лагідний. Атласною стрічкою.

Повертаю голову.

Трибуна. Пляма світла. Зверху. Шурхіт аркушів.

Стукіт олівця по поверхні. Мій ровесник. Тонкий. Блідий. Стоїть за трибуною, ніби йому боляче тримати хребет прямим.

Читаю плян з'їзду: “Симон Петлюра. Полтавський осередок партії”.

Ім’я пафосне. Симон. Не Семен, ні. Симон Зилот, апостол. Або Болівар, визволитель колоній в Америці. Стоїть спирається. Руку запустив у своє волосся. Таке, як попіл. Цигарку вправив за вухо.

А очі. Як вода, холодні, правда моментами, бачу, вони теплішають. Стають сірі. Це шматує мені груди.

Нагадав мені сухотну дівчинку, сусідську небогу. Билася в гарячці, мокра. Бліда, прозора. Вмерла.

Я не міг відвести погляд.

Сірі рвані пасма раз по раз падали на чоло, він відкидав їх. Нервово, тими витонченими пальцями, що мали б бігти по роялю. Натомість він щось белькотів про стан земських шкіл якоїсь нікому не потрібної губернії з її безглуздими повітами. Здався мені ідеально негарним. Нервовим.

Довів мене до кашлю.

Він закурив. Дим до стелі рівною колоною. Чого його шкіра гладка? На ньому не росте? Сорочка розстібнута. Теж чисто. Мотузка для хрестика. Віруючий.

Дивно. Його слова мені дещо нагадали. Вузли між реченнями. Постановки питань. Десь було.

Мені захотілося вилізти з-за столу і доторкнутися до нього. Якби я трохи хильнув в обід, я б так і зробив. Але я був тверезий.

Його постава здавалася чимось… не знаю. Таким, що хочеш зламати, просто щоб перевірити, коли хрусне. Як в дитинстві ми з хлопцями відкручували лялькам голови. І садили на штахети. Сили в мене і зараз вистачить.

Він щось виголошував по своїй дурнуватій доповіді, наче це когось хвилює.

Мене накрило.

Я вийшов. Сьогодні партія без мене. І різдвяний пунш теж. І так нудить. Треба тікати. Щоб не зруйнувати все. Або бодай себе.

Ледь не зачепився за одвірок краєм пальта.

Я досі їх бачив. Ті губи, що не мали жодного права бути там, де були. На нервовому, сіпаному обличчі з гострим підборіддям і холодними очима. Вигнуті, майже жіночі, надто чуттєві як на чоловіка. Абсолютно нестерпні.

Такими або співають літургії. Або виголошують смертний вирок, притискаючи револьвер до скроні.

Сортир. Щось тілесне й дике, що виповзло з живота й осіло в горлі.

Сором. Лють.

Захотілося вдарити себе.

А краще його.

У вухах досі бриніло: Altissĭma flumĭna minĭmo sono labuntur. Найглибші річки течуть з найменшим шумом. Згадалися беззмістовні роки в гімназії.

А ця бліда полтавська галушка вчила латину в своїй бурсі.

Вчепившись у кахлі, ніби стіни могли мене втримати, я визнав:

Мене тягне до нього.

Не як до товариша. Про що мені з ним дружити. Не як до брата по ідеї. Я ж бачу: він не соціаліст. Не ідейний. Не як до ворога, щоб зійтися в інтелектуальному двобої. Який з цього семінаристика мені ворог, справжньому письменнику.

А як до того, чий голос розрізає тебе навпіл, і ти стоїш вирваний, мов той нерв.

І я виблював. Я. Той самий, кого лупили ременем за м’якість. Батько ламав мені пальці, коли дізнався, що я пишу. “Хіба мужик має писати, як баба?” — казав він. “Мужик працює. Мужик мовчить. Мужик заробляє гроші і утримує родину. Що ти отримаєш своїми закорюками?”.

Я мовчки сховав зошит у курнику.

Навчився бути чоловіком так, як навчаються стріляти: через рани. Я заробляю. Словами. Навіть за скльопані есеї мені виписують чеки. Хоча б той бородатий професор Грушевський.

А тепер от. Чи я чоловік? Стою у вбиральні. Втік від самого себе.

Я себе вивчив. Знаю, коли час робити ноги. Все, що починається отак, може скінчитися смертю.

І тут. Доторк.

Я обернувся. Він мовчав.

Крижані пальці ковзнули мені по щелепі.

Гріх? Я в таке не вірю. Я завжди уявляв себе Мефістофелем. Тим, хто спокушає. Тим, хто сміється у вогні.

Але зараз я був Фаустом у львівському сортирі.

І Він. Не янгол і не демон. Просто той, хто торкнувся мене перший.

— Покидьок! — знайомий голос гримнув з коридору. Катін чоловік.

Я навіть не здригнувся.

Треба бути чесним з самим собою. Я хотів ще.

> ВІКІПЕДІЯ:

С. Петлюра і В. Винниченко мали складні неоднозначні стосунки (*див. 42 джерел спогадів)

> ПІДРУЧНИК ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, 10 КЛАС:

Ці двоє до 1917-го мені не цікаві.

> МОНОГРАФІЯ:

Брошура на 44 стор. “Винниченко проти Петлюри” надрукована більшовиками в 1920, які використали протиріччя у їхніх стосунках. Містила статті В. Винниченка, який шукав собі посади у більшовиків.