Last Seen

Над Манхеттеном розливалося травневе сонце, заливаючи будівлі своїм яскравим світлом. Ранок у департаменті починався у звичному ритмі. В коридорах чулися глухі удари дверей кабінетів, дзвінки стаціонарних телефонів, перемовини співробітників біля кавомашини. Усю ніч я провів за роботою з архівами, і до світанку мій кабінет виглядав так, ніби через нього пройшов невеликий ураган.

Коробки з позначкою "CLEANERS / ARCHIVE" були розставлені вздовж стін, під столом, біля шафи та дверей. Частина відкритих папок з документами лежала упереміш з моїми записами. Я заснув просто посеред цього хаосу, поклавши голову на складені руки, притиснувшись щокою до стопки паперів.

— Ашере.

Я навіть не поворухнувся.

— Ашере.

Хтось легенько кілька разів штовхнув мене в плече.

— Ей.

Я різко здригнувся й підвів голову. Сонячне світло боляче вдарило в очі, змушуючи примружитися. Переді мною стояв Макс із двома паперовими стаканами кави в руках.

— Ти виглядаєш так, наче тебе вантажівка переїхала, — спокійно сказав він.

Я провів рукою по обличчю, намагаючись позбутися залишків сну.

— Почуваюся приблизно так само.

Макс поставив один стакан на стіл, відсунувши кілька папок.

— Ти тут ночував?

Я кинув погляд на годинник на стіні. Він показував 8:17.

— Я не думав, що засну на роботі.

Підняв чашку з кавою та зробив ковток. Гаряча, гірка рідина трохи привела мене до тями.

Макс нахилився над столом, вивчаючи безлад із паперів.

— Ну? — запитав він. — Ти щось знайшов?

Я мовчки підсунув йому одну з папок.

— Мене зацікавили два поліцейських, які накрили "Чистильників".

— Ну, одного вбили, а що з іншим?

Я відкинувся на спинку стільця й потер очі.

— Пам’ятаєш я колись говорив, що бачив символ банди, але ніколи його детально не розглядав. — Я постукав пальцем по малюнку.

— Пам’ятаю. Дай вгадаю, він ніде не згадується в матеріалах?

Кілька секунд я мовчав.  

— Я пам’ятаю, що бачив його і був переконаний, що він є серед речових доказів. Але ні, його ніде немає чітким крупним планом на жодній фотографії.

Макс підвів погляд.  

— Що робитимемо далі? 

— У справі зазначено, що банду накрили: Мейсон Ред. На жаль він уже мертвий, а от Річард Келлер ще живий. Хочу поговорити з ним. Можливо, він розповість щось, що допоможе заповнити прогалини.  

— Неофіційно? — уточнив напарник.  

— Гадаю, Гріну не обов’язково знати про це. Це більше для мене — аби нарешті скласти бодай якусь цілісну картину. 

Я глянув на нього.  

— У мене є підозра, що він наступний. — Сказавши це, я взяв його фотографію, підійшов до дошки й прикріпив її. 

Макс важко видихнув.  

— Сподіваюся, твої здогадки помилкові.  

— Келлер звільнився з поліції через рік після того, як заарештували "Чистильників". 

— І що?  

Я зустрів погляд Макса:  — Він чогось боїться. 

У кімнаті запанувала кількасекундна тиша. З коридору долинув сміх, а потому звук скла, що розбився об підлогу. Макс повільно видихнув.  

— Ти хочеш сказати... 

Я ствердно хитнув головою.  

— Якщо хтось взявся за вбивства людей, які мали стосунок до справи "Чистильників", — я зробив ковток кави, — то цей перелік може виявитися значно довшим, ніж ми гадаємо.

Сівши за стіл, я швидко ввів ім'я Річарда Келлера в службовій базі. Комп'ютер кілька секунд обробляв запит, після чого на екрані з’явилася картка з його особовими даними: адреса, телефон, дата звільнення.Переписавши адресу на стікер, я сховав його до кишені джинсів.

— Поїхали, — коротко кинув я, звертаючись до напарника.

— Ти збираєшся їхати в такому вигляді?

Я оглянув себе і здивовано подивився на Донована.

— Щось не так із моїм зовнішнім виглядом?

Макс скривився.

— Хоча б зуби почисть.

Закотивши очі, я підійшов до столу, дістав із шухляди зубну щітку й пасту і мовчки пішов до маленької раковини в кутку кабінету. Вона залишилася тут ще з тих часів, коли приміщення використовували як медпункт. Видавивши трохи пасти на щітку, я швидко почистив зуби, поглядаючи у тьмяне дзеркало над раковиною.

Відображення залишало бажати кращого. Очі червоні від безсонної ночі. Щетина ледь помітною тінню обрамляла щелепу. Волосся стирчало в різні боки. Я сплюнув у раковину, прополоскав рот і витер обличчя паперовим рушником.

— Краще? — кинув я, дивлячись на нього через плече.

— Прогрес, — коротко відповів він.

Ми вийшли в коридор, зачинивши двері за собою. У департаменті панувала звична ранкова метушня. Ми вже збиралися вирушати, як раптом перед нами з'явився шеф. Він став прямо перед нами, схрестивши руки на грудях. Його погляд повільно пересунувся з мене на Макса.

— І куди це ви так поспішаєте? — запитав він.

Я ненадовго замислився.

Макс уважно дивився на мене, чекаючи відповіді. Брехати він не вмів.

— До архіву, — спокійно відповів я. — Хочемо переглянути ті документи, що доступні тільки там.

Шеф з прижмуреними очима подивився на мене.

— А ті, що в кабінеті, хіба недостатньо?

Макс нервово відкашлявся.

— Так, але… — він зробив жест рукою, — там можуть бути важливі деталі. Наприклад, символ…

— Закрий свого рота, — тихо прошипів я крізь стиснуті зуби.

— Про який символ йдеться? — дивуючись, запитав містер Грін, дивлячись на нас із підозрою.

Я важко видихнув, усвідомлюючи, що пояснення лише розтягне розмову.

— Той, якого ми виявили на складах у Брукліні. Хочу перевірити, чи не має він відношення до банди Чистильників.

Кілька секунд шеф мовчки дивився на нас. Це були ті самі миті, коли людина або вірить у твою брехню, або ні. Нарешті він ледь посміхнувся.

— Не затримуйтесь, — тільки й сказав він. — У нас сьогодні важкий день.

Ми швидко рушили далі коридором.

— А коли це у нас були легкі дні? — пробурчав я з невдоволенням.

— Архів?

Я лише знизав плечима.

— Перше, що спало на думку. Що я ще міг сказати цьому бовдуру?

Макс похитав головою.

— Якщо він дізнається, що ми рвонули до Келлера без дозволу, він нас вб’є.

Я різко зупинився і пронизав Донована поглядом.

— Віриш чи ні, але мені насрати, друже.