Last Seen

Автомобіль виїхав із території Metropolitan Correctional Center. Якщо Міллер не збрехав, це може сильно вплинути на справу. Звичайно, я б не довіряв вбивці на всі сто відсотків. Мені необхідно дізнатися ім'я Шостого, вистежити його і зупинити подальші вбивства.

Я дістав телефон і зателефонував Іві. Почулися гудки, але вона не відповідала.

— Давай... — тихо промовив собі під ніс.

Виклик скинувся. Я спробував набрати ще раз. Знову довгі гудки, але Смітт так і не відповіла. Мене дратувало, коли вона так робила, тим паче, що ми домовлялися: якщо Іві не може поговорити, то хоча б мала залишити якийсь смайл чи коротке повідомлення, аби я знав, що все гаразд. Я наполегливо телефонував далі, але у відповідь чув лише ті самі нескінченні гудки.

— Ну ж бо...

На чотирнадцятому дзвінку я вже перестав переконувати себе, що все в порядку. Натиснувши сильніше на педаль газу, автомобіль різко вирвався вперед, вливаючись у стрімкий потік машин. У грудях повільно зростало неприємне відчуття тривоги. Я вирішив зателефонувати Доновану.

— Слухаю, — Макс одразу ж відповів на виклик.

— Де ти зараз?

— У департаменті. Щось трапилося?

— Іві не відповідає на мої дзвінки.

— Ми випадково зустрілися з нею в кафе біля The New York Times, — сказав Макс. — Посиділи хвилин десять, потім до нас приєдналася якась її колега. Здається, вона назвалася Стеллою Купер. Пообідали разом і розійшлися.

— Іві більше нічого не казала? Можливо, у неї є якісь плани, про які я не в курсі?

— Ні, вона не згадувала нічого. Її здивувало, що я взагалі опинився в закладі біля її роботи. Вона навіть висловила підозру, начебто ти мене найняв за нею стежити.

— Ну звісно, більше мені немає чим зайнятися.

— Я їй так і сказав, але вона не надто в це повірила.

— Є одне місце, куди вона могла б поїхати.

На іншому кінці лінії почувся шурхіт фантиків.

— Ти знову за цукерки взявся?

— Та я тільки одну відкрив, що ти причепився? — почувся звук жування. — То куди вона могла поїхати?

Я подивився в праве дзеркало, ввімкнув сигнал повороту і перебудувався в праву смугу.

— До її оселі.

— І навіщо їй туди їхати?

— Макс, це жінки. Що коїться у них в голові, зрозуміти не просто.

Дорогою до будинку Іві я продовжував розмову з Максом. Розповів про допит Чистильників і про те, що вдалося з’ясувати. Автомобіль звернув на знайому вулицю, і за кількома будинками вже виднівся її дім. Припаркувавшись біля бордюру, я вийшов із машини та попрямував до дверей.

— Макс, я на місці.

— Постукай у двері.

Зупинившись біля сходів, я втомлено потер обличчя.

— Ти серйозно? Я не тупий, Доноване.

Той засміявся в слухавку, відкриваючи вже десяту цукерку.

— Та годі вже їсти!

— Не заздри, Томпсоне.

— Мені це байдуже, потім будеш нити, що в тебе обличчя покривається прищами.

Піднявшись сходами, я перевірив двері, вони були зачинені. Постукав кілька разів. Запала тишу. Її порушив Донован, відкриваючи нову цукерку.

— Доноване, ти мене відволікаєш.

Той поспішно почав жувати, відповідаючи з набитим ротом:

— Вибач.

— Іві! — покликав я.

Жодної відповіді. Я відійшов убік і ступив до вікна. Прикрив долонею очі від сліпучого сонця й зазирнув усередину. У хаті було порожньо. Усі речі стояли так, як вона залишила їх у той день, коли збирала валізи, щоб переїхати до мене.

— Усередині нікого немає, — тихо промовив я.

— А у Маї вона може бути? — запитав Донован.

— Може й так, але знаючи її подругу, вона, скоріш за все, зараз на роботі. Іві зазвичай не турбує її, бо це дуже відволікає Маю від справ. Мені це не дуже подобається.

— Не нагнітай завчасно.

— Я й не нагнітаю.

— Та нагнітаєш.

— Ні.

— Ой, та попизди мені.

Я тяжко видихнув. Сперечатися з Донованом у мене зараз геть не було бажання. Повернувшись до машини, сів за кермо, рушаючи  з місця. 

— Їду додому. Якщо і там її немає, я переверну це місто догори дриґом. 

— Ашер Томпсон закоханий, — узагальнив Макс.  

— Ні. 

— Признай це нарешті. Якби вона була тобі байдужою, ти хіба б так переживав через неї?  

— Ну… 

— Ага, розкажеш мені ще одну казку про те, що вона оселилася у тебе лише тому, що ти занадто хвилюєшся за її безпеку.  

По дорозі до свого дому мій напарник продовжував знущатися з мене. Якби він був поряд, розправився б з ним власними руками. Зупинившись біля будинку, я різко вийшов з машини, продовжуючи сперечатися з Максом. 

— Можливо, тобі варто було б поїхати до редакції? 

— У неї сьогодні короткий день. Не думаю, що вона залишалася б там. 

На своєму поверсі я завмер. Біля дверей моєї квартири стояла Іві, риючись у сумці. Поряд була світло-сіра валіза. Помітивши її, я повільно видихнув. 

— Макс.  

— Що? 

— Відбій.  

— Що сталося?  

Я не відводив від неї погляду. 

— Пропажа знайшлася.  

На тому кінці дроту почувся глибокий, полегшений видих.

— Слава Богу... Ну все, давай. І так купу часу на тебе витратив, Отелло недороблений.

Я завершив виклик. Іві, побачивши мене, застигла.

— Ашере...

Вона перевела погляд з телефона в моїй руці на моє обличчя. Я мовчав. Здавалося, з мого виразу вона зрозуміла, що я знову намагався додзвонитися до неї.

— Господи... — Іві почала шукати свій телефон. Знайшовши, помітила десяток пропущених дзвінків від мене. Її очі широко розкрилися.

— Я... він був на беззвучному... — вона розгублено підняла погляд на мене. — Я просто поїхала забрати ще кілька речей із квартири. Потім пакувала їх, телефон лежав у сумці... Я навіть не...

Вона замовкла, ніби очікувала, що я почну чергову повчальну розмову. Натомість я швидко скоротив відстань між нами й міцно обійняв її, ніби боявся, що варто послабити обійми — і вона зникне. Іві здивовано завмерла.

— Ашере...

Я відчував, як шалено калатало моє серце. Вона нерішуче обійняла мене у відповідь.

— Ти мене до смерті налякала... — тихо сказав я.

Іві мовчала. Я відчув, як вона сильніше притиснулася до мене, а потім повільно відсторонилася настільки, щоб подивитися мені в очі. У її погляді читалася провина.

— Пробач... Я навіть не подумала... Мені здалося, що це займе хвилин двадцять.

Я похитав головою.

— Більше так не роби.

Вона винувато всміхнулася.

— Обіцяю.

Запала тиша, і я ще кілька секунд дивився на неї. На її очі, на злегка скуйовджене волосся, на маленьку складку між бровами, що з'являлася, коли вона хвилювалася. І раптом усвідомив просту річ: я боюся її втратити.

— Знаєш...— повільно провівши рукою по її щоці, промовив я.

Іві уважно дивилася на мене.

— Іві Смітт, я кохаю тебе.

Її очі широко розплющилися. Вона явно не очікувала почути це від мене.

— Ти...— її голос затремтів. — Що?

— Кохаю тебе, — всміхнувся я.

У її очах блиснули сльози, і вона тихо засміялася крізь них.

— Ти навіть не уявляєш, скільки разів я хотіла це почути.

Без зайвих слів, Іві нахилилася вперед і ніжно мене поцілувала. Повільно, без поспіху, ніби цим поцілунком могла сказати все, для чого бракувало слів. Коли наші чола торкнулися одне одного, вона ледве чутно прошепотіла:

— Я теж тебе кохаю, Ашере.