Last Seen

Фотографії змінювали одна одну на екрані ноутбука. Я збільшив знімок вітальні будинку Келлерів. Наступне фото — символ у дитячій кімнаті. Ще одне — відбиток долоні на підвіконні. Я вже хвилин двадцять переглядав ті самі фотографії, намагаючись помітити деталі, які міг раніше пропустити.

У цей момент мені зателефонував Грін.

— Доброго дня, шефе.

— Доброго, Томпсоне.

Його голос звучав напрочуд спокійно.

— Як ти?

Я на мить задумався.

— Чесно кажучи... вже значно краще.

— Брехня.

Я ледь усміхнувся.

— Можливо.

— Донован сказав, що у тебе хороші результати по справі.

— Не сказав би, що вони мене повністю влаштовують.

Кілька секунд у слухавці було тихо.

— До речі... — продовжив Грін. — Сьогодні мені на підпис принесли запит до Metropolitan Correctional Center.

Я відкинувся на спинку крісла.

— Так. Я попросив Донована це зробити.

— Чому ти вирішив поговорити з "Чистильниками"?

Я повільно закрив ноутбук.

— Бо нас з самого початку обманювали.

— Поясни.

— Келлер і Ред збрехали. Обидва казали, що у банди було п'ять членів, але це неправда.

— Чому так?

— Був ще один член. Я говорив із Келлером, і він сам визнав це. Шостий заплатив Келлеру та Реду, щоб вони повідомили неправдиву інформацію – щоб усі думали, що "Чистильників" було п'ятеро, тоді як їх мало бути шестеро.

— Це серйозне звинувачення, Томпсоне.

— Я знаю.

— Є якісь докази?

— Поки лише непрямі.

— Тобто ти плануєш дістати їх від самих засуджених?

— Саме так. Я не хочу псувати імен поліцейських, хай для Америки вони залишаться героями.

Капітан важко видихнув.

— Ашере… — Він не договорив.

— П’ять років тому закрили справу, якої насправді не завершили.

— Гаразд. Це пояснює твій запит.

Я провів пальцем по краю столу.

— Це ще не все.

— Слухаю.

— До мене телефонував судмедексперт.

— Морроу?

— Так, саме він.

— І що він хотів?

— У грудній клітці одного з погорільців із реабілітаційного центру знайшли дві кулі. Морроу підтвердив, що ці поранення були завдані ще за життя. Людину спершу підстрелили, а вже потім почалася пожежа. Можливо, пожежа була лише для відволікання уваги від чогось важливого.

Я почув, як Грін тихо постукав пальцями по столу.

— Гарна робота, Томпсоне.

Я здивовано підняв брову.

— Це не комплімент?

— Ні, просто констатація факту.— Він засміявся. — Саме тому ти один із найкращих детективів, яких я знаю.

На кілька секунд я навіть розгубився, не знаючи, що відповісти.

— Але є одна проблема.

— Яка?

— Скоро серпень.

Я усміхнувся.

— Знаю.

— І я хочу бачити тебе у відділі.

— Насправді... — перебив я. — Я саме збирався про це запитати. Мені вже набридло сидіти вдома.

На тому кінці почувся короткий сміх.

— Я навіть не сумнівався.

— То коли виходити?

— Першого серпня чекаю на роботі. Без запізнень.

— Зрозумів.

— І, Томпсоне...

— Так?

— Ще раз зробиш щось подібне, звільню вже офіційно.

Я відчув, як усмішка сама собою з'явилася на обличчі.

— Зрозумів, шефе.

Грін закінчив телефонну розмову. Я поклав телефон на стіл і знову почав перегляд фотографій з будинку Келлерів. Двері квартири тихо клацнули. 

— Я вдома! — почувся голос Іві.

Не відриваючи погляду від ноутбука, я коротко відповів: 

— На кухні. 

Вже за мить вона стояла у дверному прорізі. Її руде волосся було недбало зібране у хвіст, на плечі висіла сумка, а в руках вона тримала картонний стаканчик із кавою. 

— Ти навіть не уявляєш, що сьогодні було в редакції. 

Я лише кивнув, продовжуючи розглядати фотографії. Іві поставила сумку на стіл й продовжила:

— Спочатку наш редактор влаштував усім прочухана через статтю про вибори. Потім виявилося, що дизайнер переплутав фотографії, і ми ледь не відправили в друк матеріал із чужим підписом. А потім зламався сервер і...

— М-м...

— А ще до нас сьогодні завітали журналісти з Вашингтона. Уявляєш? Один із них хвилин двадцять розповідав, як Нью-Йорк неправильно висвітлює федеральну політику. 

— Ясно.

Іві звузила очі.

— Ти мене взагалі слухаєш? 

— Слухаю.

— Повтори останнє, що я сказала. 

Я на мить задумався. 

— Хтось був дуже незадоволений політикою. 

Вона фиркнула. 

— Безнадійний. 

Я винувато всміхнувся. 

— Вибач. 

— Знову розглядаєш фото з будинку Келлерів? 

— Так.

Іві важко зітхнула й сіла поруч зі мною. 

— Я вже починаю ревнувати тебе до цих фотографій. 

Вперше за останні кілька хвилин я підняв на неї очі. 

— Не варто.

Вона поклала голову мені на плече й знову почала розповідати про свій день. Про нового стажиста, який випадково облив кавою головного редактора. Про чергову безглузду нараду. Я слухав її частково, чуючи слова, але майже не вловлював їхнього змісту. 

— ...а потім Мая... 

Я машинально кивнув. 

— ...сказала, що ми зовсім перестали бачитися. 

Я знову кивнув. 

— І запропонувала нам всім кудись вибратися. Вона хоче запросити нас із її хлопцем на прогулянку. 

Я повільно закрив ноутбук. 

— Стривай... що? 

Іві ледь усміхнулася. 

— О, нарешті я дочекалася моменту, коли ти почав мене слухати. 

— Ти сказала, що вона хоче запросити нас із її хлопцем на прогулянку? 

— Саме так. 

Я насупився.

— А без мене ніяк? 

— Ашере... — вона тихо засміялася. — Ти постійно працюєш. Було б чудово, якби хоч на день ти забув про всі свої справи та приділив час мені. 

Я потер перенісся. 

— Справедливо, але… 

Іві не дала мені договорити: — Ніяких "але", я не хочу чути, Ашере. Ми вирішили, що 14 серпня підемо на фестиваль морозива. 

— До цього часу ще треба дожити, — я посміхнувся, не зводячи з нею погляду. 

— Та куди ти дінешся. І запам’ятай, якщо ти не підеш зі мною, я на тебе дуже сильно ображуся. 

— Ні. Просто звичайна прогулянка. 

Я мовчки дивився на неї. 

— Хоча... це ще не все. 

— Що ще?  

Вона закотила очі.   

— До нас сьогодні приєдналася нова журналістка. Ну... не зовсім нова.   

Я мовчки чекав продовження. 

— Ми разом навчалися в університеті.  

— Подруга?  

Іві пирхнула, так наче я сказав найбільшу дурницю у світі. 

— Скоріше... моє персональне покарання.  

Я усміхнувся.  

— Настільки все погано? 

— Ти навіть не уявляєш. Її звати Стелла Купер. В університеті ми постійно конкурували. Якщо я писала матеріал краще — вона обов'язково доводила, що її кращий. Якщо мене хвалив викладач — вона гнівалася. Якщо я вигравала конкурс, вона тижнями не могла заспокоїтися.  

— І хто перемагав частіше? 

Іві самовдоволено усміхнулася.  

— Я.  

— Отже, причина її неприязні зрозуміла. 

— Не лише її. 

— А чия ще? 

Вона схрестила руки на грудях. 

— Бо мене теж вона страшенно вкурвлювала.   

— І тепер вона працює разом із тобою?  

— Так.  

— Я думав, у вас там суворі критерії прийняття на роботу. 

Іві голосно фиркнула. 

— Вона навіть конкурс не проходила. 

— Не проходила?  

— Ні.  

Дівчина сердито похитала головою. 

— Шеф просто взяв її без конкурсу. Привів її сьогодні в редакцію і сказав: це ваша нова колега.  

— Дивно.  

Вона нервово провела рукою по волоссю. 

— Ми всі свого часу проходили співбесіди, тестові завдання, чекали відповіді тижнями. А вона просто заходить і відразу отримує робоче місце. 

— Може, у неї сильне портфоліо? 

— Може. Але, мабуть, там портфоліо точно не у письмовому вигляді. Але справа навіть не в цьому. 

— А в чому?  

Іві скривилася. 

— Вона хоче стати ведучою. 

— І це тебе злить? 

— Це мене вкурвлює. 

Я ледь стримав сміх.

— Аж настільки вона тобі огидна?

— Ашере... ти ж знаєш, скільки років я до цього йшла. Скільки ефірів провела. Скільки матеріалів зробила. Скільки разів залишалася в редакції до другої ночі. А вона вже сьогодні ходила за директором і розпитувала, коли її поставлять у кадр.

Я мовчки дивився на неї.

— І знаєш, що найгірше? Я чудово знаю цей погляд. Вона дивиться на моє місце так, ніби воно вже її.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша. Я повністю повернувся до неї.

— Ти боїшся конкуренції?

Іві одразу похитала головою.

— Ні.

— Тоді чого?

Вона задумалася.

— Мабуть, прикро усвідомлювати, що хтось може отримати те, за що я боролася роками, значно легше.

— Якщо вона справді краща за тебе, то нічого не поробиш. А якщо ні, тобі нема про що хвилюватися.

Вона примружилася.

— Це був досить хитромудрий спосіб заспокоїти.

— Спрацьовує?

Іві ще мить дивилася на мене, а потім тихенько засміялася.

— Ні.

— От і добре. — Я підвівся і пішов до кавової машини. — До речі...

— М-м? — Іві пішла за мною, спершись плечем об холодильник.

— Сьогодні телефонував Грін.

— І що він хотів?

— Сказав, що моя відпустка закінчилася.

Іві здивовано підняла брови.

— Тобто?

— Хоче, щоб я з першого серпня повернувся до департаменту.

Вона кілька секунд мовчки дивилася на мене, потім засміялася.

— Ну звісно.

Я всміхнувся.

— Що?

— Вони там без тебе зовсім безпорадні. — Вона розвела руками. — Варто тебе відправити у відпустку, як у них усе валиться.

Я дістав із шафи дві чашки.

— Ашере, поки ти був у відпустці, вони майже не просунулися вперед. А ти, не працюючи офіційно, знайшов більше зачіпок, ніж вони всі разом.

Я лише знизав плечима.

— Це моя робота.

— Ні, це вони бовдури.

Я засміявся.

— Передам Гріну.

— Передай.

Вона навіть не змінила виразу обличчя.

— Скажи йому, що я так сказала.

— Він буде в захваті.

— Та мені байдуже. — Іві схрестила руки на грудях. — Вони знають, що не дуже компетентні, і тому ти їм потрібен. Але будьмо реалістами, вони зовсім не цінують тебе як особистість, а лише використовують твій розум для досягнення своїх щомісячних планів з розкриття справ.

Я мовчав.

— І знаєш що?

— Що?

— Мене це водночас і радує, і дратує. Бо я знаю, що ти скучив за роботою. Але також я розумію, що як тільки ти повернешся в департамент... — Вона налила собі кави та зробила ковток. — ...ти знову почнеш приходити додому о другій ночі, забувати їсти, засинати над документами й відповідати мені "ага", навіть не чуючи запитання. 

Я винувато всміхнувся.

— Не все так погано. 

— Ашере... — Іві підійшла ближче й легенько штовхнула мене плечем. — Не змінюй себе. 

— Домовилися.

Вона тепло всміхнулася.

— От і чудово. А тепер припини думати про своїх маніяків хоч на півгодини. 

— Лише на пів години? 

— Для початку цього вистачить. А потім можеш знову рятувати Нью-Йорк. 

Іві зробила ще один ковток кави, поставила чашку на стіл і підійшла до мене ближче. 

— Знаєш... — тихо промовила вона.  

— М-м?  

— Я вже встигла за тобою скучити.  

— Від одного до десяти? 

— Десять. — Вона ніжно поклала долоні на мої груди, повільно розгладжуючи тканину футболки пальцями.  

— Ти знову десь далеко, детективе? 

— Уже ні.  

— Точно?  

— Точно.  

Іві підвелася навшпиньки та ніжно доторкнулася до моїх губ. Поцілунок був коротким, майже несміливим. Відсторонившись лише на кілька сантиметрів, вона усміхнулася. 

— Оце вже більше схоже на правду.  

Я обійняв її за талію і знову поцілував. Цього разу довше. Вона тихо усміхалася крізь поцілунок, обіймаючи мене за шию. У цей момент на столі завібрував телефон. Я не звернув уваги. Він завібрував вдруге. Іві приречено застогнала.  

— Чорти б драли того, хто зараз псує момент… 

Я простягнув руку, взяв мобільний і подивився на екран.  

Макс Донован. 

— Це Макс, у нього щось важливе. 

Іві закотила очі. — Ну звісно. 

Я відкрив повідомлення. 

Макс Донован: Ми знайшли слід Браяна Мерсера. 

Я миттєво став серйозним.

Іві відразу це помітила.

— Що сталося?

Я показав їй повідомлення.

Макс Донован: Камери спостереження на Центральному вокзалі зафіксували Мерсера кілька хвилин тому. Він вийшов із потяга приблизно о 22:17. Ми вже відстежили маршрут. Він направляється за адресою, яку нам надала компанія, де він працював. Оперативна група вже виїхала. Якщо він там — його затримають. Якщо все піде за планом, завтра зранку зможеш його допитати.

— Нарешті... — промовив я.

— Це той інженер? — запитала вона.

Я кивнув.

— Браян Мерсер.

— Його знайшли?

— Схоже, що так.

Я швидко набрав відповідь.

Ашер Томпсон: Не дайте йому зникнути.

Макс Донован: Не хвилюйся.

Я заблокував телефон і поклав його назад на стіл. Іві уважно дивилася на мене.

— Я приготую тобі обід на завтра. Напевно, ти затримаєшся на роботі.

Я винувато всміхнувся.

— Вибач...

Вона лише зітхнула.

— Я все розумію, Ашере. Не варто за це просити вибачення.

Якщо Браян Мерсер дійсно створив пристрій, який дозволив обійти систему Sentinel Access Technologies, то завтра вранці я зможу отримати ім'я вбивці. Або ж... чергова тупикова гілка, яку Шостий підкинув спеціально, щоб відвести нас ще далі від себе.