Last Seen

ЧЕРВЕНЬ 2019

Червень увірвався до міста з густою, задушливою спекою. Манхеттен від ранку шумів автівками, сиренами та тисячами голосів, але в моєму кабінеті царювала тиша. Макс дедалі частіше помічав мій виснажений стан і хвилювався, що це розслідування може довести мене до критичної межі. Минув місяць відтоді, як справа "Чистильників" знову випливла на поверхню. Що більше я знаходив, то глибше занурювався в прірву, вибратися з якої, здавалося, було неможливо.

Мій кабінет остаточно перетворився на склад: коробки, папки, фотографії, видрук — усе повсюди. Вони займали стіл, підлогу і навіть підвіконня. Дошка навпроти столу була майже повністю захаращена схемами, фотографіями та нитками, що поєднували різні імена, дати й місця. Я поступово складав пазл. Іві несподівано перетворилася на мою союзницю в цій справі. Дівчина, яка ще місяць тому допікала мене своєю настирливістю, тепер сприяла виявленню нових деталей, які раніше вислизали від моєї уваги. За цей час наше спілкування з нею стало щоденним.

Саме тому, коли мій телефон ледь чутно задзижчав на столі, я навіть не здивувався. 

Іві Сміт: Я щойно переглянула фото символу, яке ти мені надіслав.

Я швидко відповів.

Ашер Томпсон: Вдалося його розшифрувати?

Іві Сміт: Так.

Я машинально глянув на дошку із фотографіями.

Ашер Томпсон: Цікаво почути твою версію.

Три крапки на екрані свідчили, що вона пише відповідь. Я неквапом випрямив спину та зручніше сів у кріслі.

Іві Сміт: Дивно, що ти досі цього не здогадався.

Ашер Томпсон: У мене просто не було часу.

Іві Сміт: Зараз я маю швидко закінчити роботу над сюжетом. Ввечері можемо зустрітися, і я все докладно поясню.

Ашер Томпсон: Тоді побачимось ввечері?

Іві Сміт: До вечора.

Я ще кілька секунд дивився на екран, сподіваючись, що Іві напише щось ще. Проте ніяких нових повідомлень не з'являлося. Я боявся сам собі визнати, що став залежним від неї. Здавалося, я вміло це приховую, але Макс почав занадто часто запитувати про неї. Все ж розколоти мене йому досі не вдалося.

— До вечора... — тихо повторив я, відкладаючи телефон.

Мій погляд знову зупинився на дошці. Фотографії жертв. Схеми. Дати. І два символи, які я так і не розгадав. Я підвівся з крісла й підійшов ближче. Символ виглядав гіпнотично: коло, трикутник, око в центрі та довга вертикальна лінія, що розділяла композицію навпіл. Я десятки разів на нього дивився, і все ж відчував, що щось упускаю.

— Дивно, що ти досі цього не здогадався... — пробурмотів я, пригадуючи слова Іві. — Ну ж бо... що ти приховуєш?

Я швидко повернувся до столу, відсунув кілька папок і відкрив ноутбук. Екран засвітився холодним світлом. Відкривши браузер, почав вводити запит.

“Окультний символ ока всередині трикутника”. 

На екрані з’явилися десятки сайтів. Масонство, ілюмінати, символ Всевидячого Ока. Я скривився.

— Якесь кліше... 

Клацнув на перше посилання. На моніторі висвітилася знайома картинка — трикутник з осяяним оком у центрі. 

Всевидяче Око. Символ божественного спостереження. Його використовували масони, різні окультні ордени, а також художники доби Відродження. Але це зовсім не те що я хотів знайти.

— Ні... це не те. 

Я знову перевів погляд на символ на дошці. Трикутник був перевернутий, а лінія перетинала все коло. Інші результати вели до тем про алхімію, сигіли та стародавні магічні печатки. Я відкрив ще один сайт — старий форум, присвячений окультній символіці. Сторінка виглядала так, ніби її створили ще на початку 2000-х. Я перегортав обговорення, аж поки раптом не побачив знайоме зображення. Я завмер. На екрані був символ, майже такий самий — не зовсім ідентичний, але дуже подібний. Коло, трикутник і око в центрі.

Я нахилився ближче до екрана монітора. Під картинкою розміщувався короткий опис:  Sigillum Custodis — Печатка Спостерігача. 

Зморщивши лоба, я заглибився в текст. Автор пояснював, що цей знак траплявся в кількох стародавніх європейських рукописах XVII століття. Його використовували таємні товариства як символ тих, хто наглядав за порядком у світі. У згадках також йшлося про те, що цей знак застосовували групи людей, які називали себе суддями в ситуаціях, коли наявні закони їм здавалися несправедливими.

Я повільно відхилився назад, спершись на спинку крісла. 

— Судді… 

У коментарях під статтею хтось написав, що в деяких версіях символ змінювали: додавали лінії чи точки, щоб позначити суддів, місця або цілі. Я підвівся з крісла й підійшов до дошки.

— Якщо це справді печать суддів, то "Чистильники"...

— Розмовляєш із папірцями?

Я здригнувся, почувши голос Макса, який стояв у дверях. 

— Ще раз так зробиш — і тебе шукатимуть глибоко на дні Гудзону. 

— Ти знаєш, — повільно вимовив він, уважно мене розглядаючи, — я починаю думати, що ця кімната скоро стане сміттєзвалищем. 

— Дотепно.

— Я не жартую, — Макс сперся плечем об шафу. — За місяць ти просто завалив приміщення барахлом. Спиш тут. Їси тут. Скоро, дивись, почнеш платити за оренду департаменту.

Я ткнувся в кишеню, дістав цигарку й запалив. 

— І що ти пропонуєш?

Макс знизав плечима. 

— Наприклад... вийти на свіже повітря.

— Я і так час від часу виходжу. 

— До автомата з кавою? Не рахується. 

Я ледь помітно посміхнувся. Макс вже збирався щось додати, але його увагу привернула дошка. 

— Ого... — Він підійшов ближче. — Як ти взагалі щось розумієш у цьому хаосі? 

— Бо я — Ашер Томпсон.

Макс підняв брову. 

— Той самий, що закоханий в Іві Сміт?

— Що? Ні. Ми просто підтримуємо зв’язок. 

— І ти справді думаєш, що я в це повірю? — Макс скептично хмикнув. 

— Ну що ж, це навіть цікаво. А чому ти взагалі так вирішив?

— Коли зустріч? 

— Ввечері. 

— От ти й спалився.

Зрозумівши, що щойно я сам себе викрив, швидко почав вигадувати щось, аби змінити тему нашої з ним розмови.

— Ми домовилися, що вона розкаже мені, що змогла дізнатись про цей символ. Це зовсім не те, про що ти подумав.

— Знаєш, що мене в цьому бентежить? 

— Що? 

— Око. 

— І? Око та й око.

Макс трохи нахилив голову.

— Воно наче дивиться не назовні. 

Я насупився. 

— В якому сенсі? 

— Більшість таких символів символізують спостереження, контроль, нагляд… — він зробив паузу. — Але це око, здається, спрямовано всередину трикутника.

Я на кілька секунд замовк. Макс зробив крок назад, а я підступив ближче до дошки, схилившись, щоб краще роздивитися символ. Декілька секунд я мовчки приглядався. 

— Всередину? — повільно перепитав я.

Макс кивнув. Він також нахилився до дошки, примружуючи очі, неначе намагався щось розгледіти у деталях малюнку. 

— Глянь уважніше, — сказав він. — Бачиш, як намальована зіниця? 

Я підійшов ще ближче. Око й справді виглядало незвично. Воно відрізнялось від тих, що я бачив на більшості окультних малюнків. Зазвичай зіниця завжди була спрямована прямо — так, ніби спостерігала за глядачем. Але тут вона зміщувалася, дивлячись на внутрішню частину трикутника. 

— Ти хочеш сказати... — почав я.

— Печатка Спостерігача.

Повернувшись до столу, я взяв видрук символу, знайденого в останньому посиланні, і прикріпив її поруч із фотографією оригінального знака на дошці.

— Дивись. 

Макс нахилив голову. 

— Вони схожі, — сказав він. 

— Так. 

— Але не ідентичні.

— Не ідентичні. 

Я простукав пальцем по вертикальній лінії, що перетинала символ.

— Цього в оригіналі немає.

Макс насупився. Я відступив на крок назад, схрестивши руки.

— Якщо це справді "Sigillum Custodis", — повільно промовив я, — тоді “Чистильники” використали його як основу для своєї символіки. 

— І навіщо їм взагалі була потрібна якась символіка? 

Я перевів погляд на дошку. 

— Якщо чесно, усе це видається мені суцільною маячнею. Просто хворі фанатики, які прикривалися якоюсь там Печаткою Спостерігача, щоб виправдати вбивства людей.

Макс на мить замовк, пильно вдивляючись у дошку. Його погляд повільно ковзнув по фотографіях і, нарешті, зупинився на мені. 

— Але ж ти сам щойно сказав, що вони були суддями, — тихо зауважив він.

Я різко похитав головою. 

— Коли? 

— Коли я зайшов у твій кабінет. Це було не мені адресовано, але ти промовив це вголос.

Я зробив кілька кроків до дошки та зірвав одну з фотографій.

— Судді карають винних. — сказав я, кинувши  фото на стіл. — А ці виродки лише вбивали.

— Але ти ж казав, що…

— Так, — перебив я його. — Через це поліція і пішла неправильним шляхом у самому початку. 

Роздратовано провівши рукою по волоссю, я відкрив коробку й витягнув кілька папок, розклавши їх по столу. 

— Подивись на ці прізвища. 

Макс підійшов до столу.  

— Салазар, Моралес, Чен — всі вони іммігранти, Макс.

Напарник поволі видихнув.

— А до чого ця вся історія про «суддів»?

— Бо вони вважали себе ідеологами, які прагнули Америки без іммігрантів. Їхня мета була простою: расизм, замаскований під щось витончене й вишукане. Вони хотіли, щоб їх сприймали чимось більшим, ніж просто групу людей. Як орден. Як таємне братство. Але в реальності це була лише купка фанатиків, які вирішили взяти на себе право визначати, хто має право жити в цій країні. 

***

Вечір повільно опустився на місто. Коли я вийшов із машини, у повітрі ще відчувалася спека. Ми домовилися зустрітися з Іві в піцерії. Невеличкий заклад тулився між пральнею та магазином коміксів. Крізь прозорі вікна пробивалося тепле жовте світло. За склом було видно столики із червоно-білими скатертинами та кухаря, який майстерно крутив тісто над головою. Я відчинив двері, від чого  дзвіночок видав м’який звук.

Іві сиділа до мене спиною, швидко записуючи щось у свій блокнот, нахилившись ближче до сторінки. Вона навіть не помітила, коли я зупинився поруч із її столом.

— Ти знаєш,— промовив я,— дуже вдячний, що цього разу ти вирішила потурбуватися про мої фінанси.

Іві підняла голову. Її обличчя на секунду виглядало здивованим, але дуже швидко в куточках губ дівчини з’явилася легка усмішка.

— Що ти маєш на увазі?

Я сів навпроти неї.

— Досить несподівано, що ти не призначила зустріч у якомусь дорогому ресторані, де рахунок перевищив би триста доларів. 

Вона засміялася. 

— Все ще не можеш мені цього пробачити?

— А я ображався?

— Навіть якби так сталося, Ашере, я певна, ти б знайшов спосіб зникнути до того, як принесли б рахунок.

— Безумовно.

Іві відклала ручку і сперлася ліктями на стіл.

— Насправді я просто люблю піцу.

— Ну, тут ми з тобою схожі.

До нас підійшов офіціант.

— Готові зробити замовлення?

— Пепероні, — відповіла йому Іві.

Чоловік зробив запис у свій блокнот, та пішов. Я подивився на дівчину.

— Ти ж навіть не запитала про мої вподобання, — усміхнувся я.

— Мені здається, ти її теж любиш, а ще я знаю, що ти не переносиш піцу з ананасами — вона тебе дратує.

Я засміявся.

— Коли це я таке казав?

— Минулого разу, коли був п’яний і поцілував мене.

— Не було такого.

Нашу розмову перервав дзвінок на телефон Іві. Вона відповіла, тихо шепнувши мені "Шеф". Я кивнув зі спокійним розумінням і відкрив меню. Після цього мимоволі перевів погляд на неї. Вона виглядала трохи втомленою, під очима вже позначилися ледь помітні тіні. Завершивши розмову, Іві поклала телефон екраном донизу на стіл і відкрила блокнот із символом, повернувши його у мій бік.

На сторінці поруч із малюнком символу виднілися позначки.

— Я намагалася скласти його, ніби пазл, — промовила Іві. — Кожен елемент має своє значення.

Я вдивлявся в малюнок, не кажучи жодного слова. Іві легко торкнулася зовнішнього кола ручкою.

— Почнемо з найпростішого. — Вона провела лінію вздовж кола. — У багатьох радикальних угрупованнях воно означає замкнений цикл. Те, що розпочато, вже неможливо зупинити. — Вона вказала ручкою у центр символу. — Око. У звичайній символіці воно символізує спостерігача. Але тут око розташоване по-іншому.

— Як саме? — запитав я. 

— Воно не дивиться назовні. — Іві постукала ручкою по паперу. — Воно спрямоване вгору. 

На цьому її теорія почала розходитися зі словами Макса. Я мовчки слухав, чекаючи, куди зверне її аналіз.

— Ніби жертва споглядає тих, хто стоїть над нею, — сказала вона. — Як людина, яка бачить власну розправу. — Вона обвела ручкою трикутник. — Перевернутий трикутник у давніх текстах часто символізує падіння або знищення.

Я відкинувся на спинку стільця.

— Є ще одна деталь, — додала Іві, вказавши на кілька маленьких крапок. — Ось ці цятки. Я переглядала фотографії з місць злочинів. На перших шести світлинах я помітила цей символ. Дивно, але його ніде не зняли великим планом, ніби навмисно проігнорували чи не зауважили. На решті фото цього символу не було видно.

Я насупився, почувши це, але промовчав. Іві  продовжила: 

— Це був початок. — Вона затримала на мені погляд, а потім додала до малюнка шість тонких ліній, що простягалися з центру символу. 

— А ось це… 

Я нахилився ближче:  — Ці елементи схожі на списи.

— Саме так, — сказала Іві. Вона поглянула на мене й невпевнено всміхнулася.

— Ось цього я не розумію. Всім відомо, що їх було п’ятеро. Чому тоді тут усе вказує на шістьох? 

Я кілька секунд мовчав, а потім тихо відповів: — Бо їх справді було шестеро. 

Іві застигла на місці. 

— Що? 

Я поглянув їй в очі. 

— У банді було шість людей. 

— Але ж у всіх записах… 

— П’ятеро, — перебив її я.

— Тоді звідки…

Я нахилився вперед та тихо прошепотів:

— Іві, те, що я тобі зараз скажу, повинно залишитися між нами.

Її погляд одразу став серйозним. Я зробив коротку паузу і продовжив:

— Шостий учасник видав усю банду поліції.

Іві повільно видихнула.

— І про це ніхто не знає?

— Офіційно — ні, але мені потрібно, щоб ти дала слово, що нікому про це не скажеш.

Вона повільно кивнула.

— Добре, — дівчина поклала руку на блокнот. — Я обіцяю.

Я відкинувся на спинку стільця й на мить перевів погляд у вікно.

— Я говорив з Річардом Келлером.

Іві трохи нахилилася вперед.

— Тим, який брав участь в облаві?

— Так.

Я провів пальцем по краю столу, згадуючи нашу розмову з ним.

— Він розповів, що за два тижні до операції до нього прийшов чоловік. Він був готовий передати точні координати, де переховується банда.

— Але чому він так просто дав поліції цю інформацію?

— Тому що йому було потрібно скласти з ними угоду.

— Що він запропонував Келлеру?

— Гроші й точні координати. Але за умови, що його ім’я не з’явиться серед затриманих.

Вона здивовано підняла брови.

— Скільки ж він заплатив?

— Один мільйон доларів.

Між нами на кілька секунд повисла тиша. 

— У банді шостий відповідав за фінанси, — продовжив я. — За словами Келлера, він ніколи не брав участі у вбивствах іммігрантів.

— Але ж він все одно був частиною системи, — обурилася Іві. — Чому цей шостий вирішив здати їх?

— Він сказав, що його хочуть прибрати.

— І Келлер погодився?

Я продовжив: — Тоді дружина Келлера боролася з раком. Лікування коштувало неймовірних грошей. Річард погодився, зазначивши у звітах, що в банді було лише п’ять членів.

— Його напарник про це знав? — Іві звернула на мене серйозний погляд. 

— Так. Келлер зізнався, що Ред одразу погодився, але попросив половину суми.

Іві знову кинула очі на символ у блокноті та повільно провела пальцем по намальованих списах.

— Тепер усе стало зрозумілим.

Я мовчав.

— Але є одна проблема. — сказала вона.

— Яка? 

— Якщо шостий зник… то він може бути тим, кого ти шукаєш.

— Я так не думаю, але й не викреслюю його зі списку підозрюваних.

— Ашере. 

— Що? 

Іві не зводила з мене погляду.

— Що, якщо він все ж таки той, кого ви шукаєте?

Я на кілька секунд замовк, вдивляючись у її блокнот.

— Я думав про це, — тихо озвався я. 

— І що? 

Я похитав головою.

— Не сходиться. 

— Чому? 

Я взяв серветку зі столу й почав машинально складати її пальцями.

— Людина, яка виклала мільйон доларів, щоб зникнути зі справи, навряд чи почне вбивати. Це як відрізати собі ногу, а потім її пришити та спробувати поворушити пальцями.  

Іві на мить задумалась і кивнула. 

— Це звучить логічно.  Але тоді залишається ще один варіант.

— Який? — зацікавлено запитав я. 

— Хтось дізнався про шостого. 

Я відчув, як холодна хвиля накотилася десь всередині. Повільно видихнувши, я відповів: 

— І тепер прикривається його ім’ям?

— Все можливо. Як варіант — має право на існування.

— Ашере… є ще одна річ, яку я повинна тобі показати. 

— Що саме? 

Вона відкрила блокнот і простягнула його мені. На сторінці я побачив уже знайомий символ, але поруч із ним був інший малюнок — той самий знак, який я бачив на Бруклінських складах.

— Я перевірила всі фото з місць нових злочинів. Цей символ є тільки на одній світлині — першій. Я думаю, що він не має жодного відношення до банди та точно не стосується їхньої ідеології. 

Я повільно випрямив спину й вдивився в символи. 

— Що ти хочеш цим сказати? 

Іві замислилася, перш ніж продовжити: — Я ще не маю остаточного висновку, але майже впевнена в одному. 

— У чому? 

— Усе це пов’язано, але я не можу цього довести, — сказала вона.

Нашу розмову перервав офіціант, який поставив перед нами тарілку з гарячою піцою.

— Нарешті, — мовив я напівжартома, беручи шматок до рук. 

Іві ледь помітно усміхнулася, але в її очах було щось віддалене, ніби думками вона перебувала десь далеко. Кілька хвилин ми мовчки їли, лише звук ножа, що зіскрібав сир із краю, порушував тишу.

— До речі, — сказав я. — Як твоя подруга?

Іві підняла на мене погляд.

— Яка саме? 

— Та, у якої… вбили тітку на Бруклінських складах.

На її обличчі приглушено пройшла тінь суму.

— Мая, — коротко відповіла вона й опустила погляд на тарілку. — Вона тримається. 

— Це звучить як ввічливий спосіб сказати "погано".

Іві тихо видихнула й торкнулася пальцем краю склянки. 

— Власне… їй дуже складно. Вони були надзвичайно близькі. Її тітка фактично замінила їй матір. 

Я нічого не питав, чекаючи, доки вона сама захоче продовжити.

— Мая переїхала до неї ще підлітком після смерті своєї матері, — промовила Іві. — Тому для неї вона була не просто тіткою — другою мамою. 

Я мовчки узяв другий шматок піци й відкусив невеличкий шматок.

— Розслідування ще триває, — сказав я з набитим ротом. — Повідомлю тебе, якщо справа зрушить із місця. Але наразі нічого нового. 

— Думаєш, що це має зв’язок із “Чистильниками”? 

— Поки що не впевнений.

Вона все ще допитливо дивилася на мене, мовби намагаючись прочитати те, що я не наважився сказати уголос.

— Але… ти не схожий на людину, яка сумнівається.

Я ледь помітно усміхнувся на її зауваження.

— Детективи взагалі рідко виглядають як люди, які сумніваються.

Іві трохи схилила голову набік.

— Є одна річ, що мене турбує, — продовжила вона.

— Яка?

— Жертвами банди були іммігранти, а от родина моєї подруги народилася в США. Якщо ми говоримо про шостого, і якби він продовжував справу, то не став би її вбивати. Я просто не розумію сенсу.

— Вона працювала десь офіційно? — запитав я, беручі ще шматок.

— Так. У транспортній компанії.

Я на секунду завмер, відклавши піцу.

— У транспортній компанії?

— Так.

Іві відразу помітила зміни на моєму обличчі.

— Що?

Я повільно відкинувся на спинку стільця.

— Нічого… просто цікаво.

— Ашере.

— Що?

— У тебе зараз обличчя людини, яка щось зрозуміла.

Я кілька секунд мовчав, а тоді тихо сказав:

— Назви мені цю компанію.

Іві здивовано кліпнула.

— Навіщо? 

— Бо іноді найменші деталі складають цілий пазл.

— Atlantica.

— Тітка Маї працювала там давно?

— Близько двадцяти років, — відповіла Іві, тягнучись за шматком піци.

— Велика компанія, — зауважив я, дістаючи телефон і швидко набрав Максу повідомлення. Я вказав назву цієї компанії та попросив дізнатися про неї більше. 

— Дуже.

Відклавши телефон, ми продовжили вечерю, залишивши розмови про розслідування на потім. 

— А що до тебе? — запитав я після невеликої паузи. 

Іві підняла на мене очі. 

— У якому сенсі? 

— Ти майже нічого про себе не розповідала: де народилася, навчалася... Чим займаються твої батьки?

Вираз її  обличчя миттєво змінився.

— Не спілкуюся зі своєю родиною, — коротко сказала вона.

Я одразу зрозумів, що випадково зачепив тему, яка їй явно була неприємна.

— Чому? — обережно поцікавився я.

Іві на кілька секунд замовкла, задумливо крутячи в руках склянку.

— Я не люблю запитань про свою родину.

— Вибач… — проговорив я тихо, продовжуючи вдивлятися у неї. 

Вона неспішно знизала плечима:

— Ми давно не спілкуємося. 

— Чому?

Іві  усміхнулася, однак ця усмішка нагадувала радше захисну реакцію.

— Сімейні розколи.

Я вирішив більше її не розпитувати. Іноді одного слова достатньо, щоб зрозуміти: за ним може критися цілий світ болю, до якого краще не торкатися.

— Зрозуміло, — м'яко сказав я.

Ми перейшли на інші, більш нейтральні теми для розмови, але десь на периферії моїх думок вперто спливала назва Atlantica. Я запам’ятав її дуже чітко. Моя інтуїція підказувала, що про цю компанію варто дізнатися якнайбільше. Тоді я ще не здогадувався, наскільки важливою вона стане в нашій історії з Іві і які наслідки це з собою принесе. Але все це буде згодом. Поки що нічого не віщувало бурі, і я просто дивився на дівчину навпроти й усвідомлював, як невгамовно закохуюсь у неї з кожною секундою все більше.