Last Seen

О восьмій тридцять я звернув з головної дороги до високої сірої будівлі Metropolitan Correctional Center. Здалеку вона більше нагадувала бетонний бункер, ніж в'язницю. Вузькі темні вікна, армований бетон і жодних зайвих деталей. Автомобіль довелося залишити на службовій стоянці. 

Я взяв посвідчення NYPD і синю папку з підписаним дозволом. Підійшовши до входу, мене зустріли двоє охоронців.

— Добрий ранок. Я детектив Ашер Томпсон.

Один з офіцерів мовчки перевірив мої документи, кілька разів поглянувши між посвідченням та фотографією. 

— Зачекайте.

Офіцер натиснув кнопку на рації.

— Пост №1. Підтвердіть прибуття детектива Ашера Томпсона, NYPD. Дозвіл на проведення інтерв'ю з ув'язненими. 

Кілька секунд у рації лунало потріскування ефіру. 

— Підтверджено. Проведіть через адміністративний вхід. 

Важкі сталеві ворота повільно відчинилися, і я увійшов усередину. Перше, що впало в очі, — це повна відсутність будь-якої метушні. Усе відбувалося тут за чітким розкладом. За куленепробивним склом сиділа співробітниця адміністрації. 

— Посвідчення. 

Я простягнув пластикову картку. Вона відсканувала її, ввела мої дані в комп'ютер і продовжила: 

— Залиште свою зброю.

Я мовчки розстібнув кобуру. 

— Glock 19. Два споряджені магазини. 

На стійці стояв металевий контейнер. Я поклав у нього пістолет, магазини, ніж, наручники та телефон. Жінка записала все залишене мною в окремий зошит. 

— Підпис тут.

Я залишив підпис у журналі відвідувань, отримавши пластиковий жетон із номером комірки. 

— Особисті речі зможете забрати після виходу.

Я коротко кивнув. Мене вже чекав інший офіцер.

— Слідуйте за мною.

Ми підійшли до металодетектора.

— Руки в сторони.

Я виконав усе, як він просив. Пролунав короткий звуковий сигнал.

— Детективе, залиште ваш годинник.

Я зняв його і поклав у пластиковий лоток. Цього разу металодетектор не спрацював. Офіцер відчинив металеві двері, що вели до вузького коридору. Після того як за мною зачинилися перші двері, попереду відчинилися другі. За ними розпочиналася федеральна в'язниця.

Повітря тут мало дивний запах — суміш пилу, бетону й металу. Кожні двадцять-тридцять метрів розташовані камери спостереження. На перехрестях коридорів чергували озброєні офіцери. Двері відкривалися лише після того, як зачинялися попередні.

— Це стандартна процедура? — запитав я, коли ми йшли коридором.

— Для всіх, хто тут не працює, — коротко відповів конвоїр. — Навіть федеральні агенти проходять через неї.

Ми зупинилися біля великих дверей з табличкою "Interview Rooms". Офіцер приклав магнітну картку, і замок клацнув.

— Начальник установи вже чекає на вас, детективе. Після короткого інструктажу ми по одному заводитимемо ув'язнених до кімнати.

Я кивнув на знак розуміння. Офіцер відчинив двері й пропустив мене вперед. Кімната виявилася просторішою, ніж я собі уявляв. Уздовж однієї зі стін розташувались десятки моніторів, на яких транслювалися зображення з камер спостереження, що показували коридори, прогулянкові дворики, камери й пости охорони. Біля великого столу стояв кремезний чоловік років п'ятдесяти в темно-синій формі. На його бейджі було прізвище H. Collins. Побачивши мене, він зробив кілька кроків назустріч.

— Детективе Ашере Томпсон?

— Так.

Він простягнув руку.

— Генрі Коллінз. Виконую обов'язки начальника Metropolitan Correctional Center.

Ми потиснули один одному руки.

— Дякую, що погодилися.

— Якщо чесно, — спокійно відповів Коллінз. — Побачивши номер вашого провадження та підпис капітана Гріна, зрозумів, що відмовити не можу.

Я ледь усміхнувся.

— Радий це чути.

Коллінз відкрив теку, що лежала на столі.

— Перед початком маю пояснити кілька правил.

Я мовчки слухав.

— Ув'язнених доставлятимуть по одному. Після завершення допиту засудженого повернуть до камери, і лише тоді приведуть наступного.

Я кивнув.

— У кімнаті будете тільки ви та ув'язнений. Зовні працюватимуть двоє наших співробітників. Допит буде записаним на відео.

— Так, я розумію.

— Якщо ув'язнений стане агресивним, не намагайтеся вирішувати це самостійно. Під столом є тривожна кнопка. Натиснувши її, двері відчиняться менш ніж за п'ять секунд.

Коллінз уважно подивився мені в очі.

— І ще одне. Це не звичайні злочинці. За роки ув'язнення вони добре опанували маніпуляції людьми. Вони можуть брехати, провокувати, намагатися вас образити або спеціально говорити те, що ви хочете почути. Або ж взагалі зберігати мовчання.

— Зрозуміло. — Я зберігав спокій, дивлячись йому у вічі. 

Коллінз кілька секунд дивився на мене, потім раптово усміхнувся. 

— Починаю розуміти, чому капітан Грін наполягав, щоб приїхали саме ви. — Він натиснув кнопку внутрішнього зв'язку. — Починаємо. Доставте першого ув'язненого до другої кімнати для інтерв'ю. 

З динаміка пролунав голос: 

— Прийнято.

Коллінз поглянув на мене.

— Першим буде Александер Вілсон.

Коллінз подивився на мене і сказав, що першим буде Александер Вілсон. Він відчинив двері до кімнати для інтерв'ю. Приміщення було невелике: сірі бетонні стіни, металевий стіл, два стільці, які були прикріплені до підлоги. У кутку під стелею миготіла камера спостереження, а на протилежній стіні висіло велике затемнене скло. Коллінз і кілька офіцерів мали спостерігати за кожним нашим рухом. Я поклав теку на стіл і сів. Минуло кілька хвилин, потім пролунало металеве клацання. До кімнати увійшли двоє конвоїрів. 

Між ними повільно йшов чоловік: високий, худорлявий, з коротко стриженим темним волоссям, яке вже починало сивіти на скронях. На його руках блищали кайданки. Один з конвоїрів сказав: 

— Александр Вілсон. 

Вони посадили його навпроти мене, пристебнули кайданки до металевого кільця на столі та мовчки вийшли. Двері закрилися. Ми кілька секунд просто дивилися один на одного. Вілсон навіть не кліпав. Я відкрив теку.

— Александр Вілсон. Тридцять дев'ять років. Засуджений у 2014 році за участь в організованому злочинному угрупованні, чотири умисні вбивства, замах на вбивство, незаконне зберігання зброї й злочини на ґрунті расової ненависті. 

Жодної реакції з його боку. Він навіть не поворухнувся. 

— Чи були у вашій банді ті, кого не затримали під час облави?

Вілсон сидів мовчки, наче мене взагалі не існувало. Я трохи нахилився вперед.

— Ви мене чуєте?

Александр продовжував ігнорувати, навіть погляд його не змінювався. Жодної реакції — ні страху, ні цікавості, ні роздратування. Лише порожнеча на обличчі.

Змінивши підхід, запитав:

— Чи міг Ітан Гарсія скоїти самогубство?

Вілсон повільно поглянув на мене. Знову... нічого. Він не сказав жодного слова. Я ще хвилину ставив йому різні запитання. У відповідь була лише тиша. Я мовчки закрив папку.

— Гаразд. Ви обрали мовчання. Це ваше право.

Вілсон навіть не глянув у мій бік. Я натиснув кнопку виклику, і за кілька секунд двері відчинилися.

— Заберіть його.

Конвоїри відстебнули кайданки від столу й повели Вілсона до виходу. Двері зачинилися, і я ще кілька секунд дивився на місце, де він тільки що сидів. Ще не встиг перевести подих, як почув металевий брязкіт за дверима. За мить до кімнати завели Лукаса Мура. На відміну від Вілсона, він поводився зовсім інакше. Високий, широкоплечий чоловік з голеною головою майже під нуль, а на правій брові виднівся великий шрам. Ледь побачивши мене, він посміхнувся криво.

— О, ще один клоун із жетоном.

Конвоїри посадили його на стілець, повторюючи ту ж процедуру. Двері закрилися, і Лукас відкинувся на спинку стільця.

— Ну що, копе? Почнемо шоу?

Я відкрив папку.

— Лукас Мур.

— Я й без тебе знаю, як мене звати.

— Засуджений у 2014 році...

— Та пішов ти, йолопе. 

Він сказав це з такою спокійністю, ніби бажав мені доброго ранку. Я навіть не підняв очей. За роки моєї праці бачив і не таких. 

— За організацію діяльності екстремістського угруповання... 

— Копе, ти погано почув? Я сказав — пішов ти. 

Я перегорнув сторінку.

— Двадцять три дисциплінарні порушення за час відбування покарання. 

— І що?

— Два напади на співкамерників. 

— Бо були покидьками. 

— Три напади на співробітників 

Він широко посміхнувся. 

— Замало. 

Я підняв на нього погляд.

— Що?  

— Грати крутого.  

Його усмішка миттєво зникла з обличчя.  

— Ти щось поплутав, детективе. 

— Ні. Це ти щось поплутав. Думаєш, якщо будеш гучно говорити та сипати лайкою, я рознервуюся і розмажу твою пику по білим стінам?  

Він фиркнув.  

— А ти нервуєшся? 

— Ні. Просто мені шкода витрачати свій час на кусок гівна, як ти.  

Лукас розсміявся.

— Ну мудак...Ти завжди такий?

— Тільки коли бачу перед собою помилку природи. 

Його щелепи стиснулися. 

— Ти, суко...

— Обережніше зі словами.

— А інакше що буде?

— Нічого.

Він різко вдарив ногою по ніжці столу.

— Ви всі однакові! Гандони!

Я не здригнувся.

— Закінчив?

Він важко дихав.

— Пішов ти нахрін.

— Домовились.

Я закрив папку

Лукас здивовано насупився.

— Це все?

— Якщо ти не хочеш відповідати, навіщо мені тут сидіти?

Він кілька секунд дивився мені в очі.

— Що саме я маю тобі відповісти?

— Чи були у вашій групі ще люди? Наприклад, Шостий?

Його обличчя залишилося незворушним.

— Не знаю я ніякого Шостого.

— Он як?

— Та пішов ти.

— П'ятьох людей посадили до в'язниці. А через п'ять років хтось починає вбивати людей, залишаючи такий самий символ, як і ви.

Лукас мовчав.

— Це просто збіг?

— Мені байдуже.

Я трохи нахилився вперед.

— Тоді скажи мені одне. Чому ти так нервуєшся, коли я згадую Шостого? 

Його погляд на секунду сіпнувся вбік. 

— Чого ти причепився зі своїм Шостим? — буркнув він. 

— Цікаво… 

— Та пішов ти. — Він скривився.

Я сперся ліктями на стіл. 

— Ти можеш скільки завгодно лаятися. Але ти більше ніколи не вийдеш на свободу. Ті люди, яких ти прикриваєш... рано чи пізно будуть поруч з тобою, і я не впевнений, що за твоє мовчання тебе не приберуть так само як Ітана. Його ж вбили? 

Мур дивився на мене. Я не відвів погляду. 

— Чому мовчиш? — спокійно запитав я. — Питання не сподобалося? 

Лукас опустив очі на стіл. 

— Ітан був слабий. Його зробили "крутим" дурні журналісти. Ніхто його не вбивав, він сам наклав на себе руки. 

— Ти бачив?

— Ні.

— Звідки така впевненість тоді?  

Він нервово смикнув плечем. 

— Бо так сказали. 

Я ледь усміхнувся. 

— І ти в це віриш?  

Він раптово підняв голову. 

— Не зайобуй мене! — Його губи стиснулися. 

Я вирішив натиснути сильніше. 

— Знаєш, що мене дивує? 

— Та мені насрати що там тебе дивує.

— Чому лише через п'ять років Ітан вирішив покінчити з життям? Можливо, хтось із ваших вирішив його прибрати, бо ви не вважали Гарсію слабаком? 

Лукас видихнув.

— Ти нічого не доведеш. У тебе є докази, що це ми його злили? Ні? Тоді вали звідси! Я більше нічого не скажу.

— Бо боїшся сказати зайве?

Він примружив очі.

— Бляха...

— Якщо Ітана вбили не ви, то наступним можеш стати ти чи хтось із вашої банди. Ніхто вашу смерть і тут, і за межами в’язниці не оплакуватиме.

Він повільно підвів голову.

— Думаєш, мене це лякає?

— Думаю, так.

Він засміявся, і в його погляді замість гніву промайнула тривога. Вперше за весь допит.

Я сперся на спинку стільця.

— Знаєш, що найцікавіше?

— Що?

— Ти жодного разу не спростував існування Шостого.

Лукас мовчав, стискуючи щелепи.

— Є різниця між «його не було» і «я його не знаю».

— Допит завершено?

Я ще кілька секунд дивився на нього.

— Так.

Натиснувши кнопку виклику, я дочекався, поки двері відчинилися. Конвоїри підійшли до Мура. Підводячись, він нахилився до мене настільки, наскільки дозволяли кайданки. І тихо, майже пошепки, промовив:

— Якщо продовжиш шукати Шостого... то наступним будеш ти, детективе.

Я нічого не відповів. Конвоїри вивели його з кімнати.

Погроза не справила на мене особливого враження. За останні роки я чув їх сотні. Набагато цікавішим було інше.

До кімнати завели Метью Уайта. Він був нижчим за попередніх чоловіків, худий, з блідою шкірою та коротким русявим волоссям. На відміну від Лукаса, його обличчя не виражало ні злості, ні зверхності. Конвоїри посадили його напроти мене, пристебнули кайданки до кільця на столі й вийшли. Метью дивився в одну точку на стіні за моєю спиною, не моргаючи.

— Я — детектив Ашер Томсон, і хочу поставити декілька важливих питань. Крім вас у банді були ще люди?

Метью продовжував мовчати, не відводячи погляду від стіни.

— Чи знаєте ви, чому помер Ітан Гарсія?

Метью не поворухнувся. Я уважно спостерігав за ним. Чоловік свідомо не брав участі в розмові. Я поставив ще кілька запитань, змінюючи теми, але у відповідь — лише мовчання. Я не хотів витрачати більше часу, тому натиснув кнопку виклику.

— Допит завершено.

До кімнати зайшли конвоїри, і Метью мовчки підвівся. Коли його виводили, я залишився сам.

***

Донован припаркував автомобіль за квартал від редакції The New York Times. До завершення обідньої перерви залишалося ще близько сорока хвилин, тож він вирішив поїсти в улюбленому невеликому кафе. На відкритій терасі було людно, і Макс зайняв столик у затишному кутку.

— Вам як завжди? — запитав офіціант з усмішкою, впізнавши постійного клієнта. 

— Так. І чорну каву, будь ласка, — відповів Макс. 

Офіціант кивнув і зник усередині закладу. Макс розслаблено відкинувся на спинку стільця, ненав'язливо оглядаючи людей навколо. Звичний обідній натовп, але його увагу привернула молода жінка за кілька столиків від нього. 

Її світле волосся м’якими хвилями спадало нижче плечей, виблискуючи під сонячними променями. Вітер злегка колихав коси, відкриваючи тонку шию. Жінка була одягнена у світлу приталену блузу та темну спідницю-олівець, що вдало підкреслювали її фігуру. Одяг не виглядав вульгарно, але не зміг повністю приховати її витончені форми. 

Обличчя жінки мало бездоганні риси: виразні вилиці, правильний ніс і повні губи. Великі карі очі зосереджено бігали по сторінках блокнота, час від часу вона робила нотатки. 

У неї не було тієї показної краси, яку часто намагаються створити за допомогою дорогого одягу чи яскравого макіяжу. Навпаки, все виглядало напрочуд природно. Саме це й змушувало затримати погляд трохи довше, ніж дозволяють правила ввічливості. Зненацька позаду почувся знайомий голос: 

— Макс!

Він обернувся. До нього швидко наближалася Іві, на її обличчі сяяла щира усмішка. Помітивши його, вона весело помахала рукою і, оминувши кілька столиків, підійшла ближче. 

— Ну привіт. — Дівчина зупинилася поруч із ним. — Не заперечуєш? 

Макс посміхнувся: — Звичайно ні, приєднуйся. 

Іві сіла навпроти нього, поставивши сумку на стілець. 

— Що ти тут робиш? — одразу ж запитала вона. — Чекаєш когось? Чи ти вирішив за мною стежити, бо Ашер так попросив?

Макс тихо засміявся.

— Ні те, ні інше. Вирішив пообідати. Це, до речі, моє улюблене кафе.

Іві здивовано підняла брови.

— Справді?

— Ага.

— І наскільки часто ти тут буваєш?

— Досить часто.

Вона оглянулася, ніби намагаючись згадати.

— Дивно... Я жодного разу тебе тут не бачила.

Макс усміхнувся, зробивши ковток води.

— Це тому, що тільки у "білих" людей є нормальна обідня перерва.

Іві примружила очі.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Хочу нагадати, що я журналістка і теж працюю з ненормованим графіком.

— Але хоча б знаєш, що таке обід.

Вона пирхнула.

— Це ти зараз дуже сміливо сказав.

Макс тихо засміявся. У цей момент повернувся офіціант.

— Ваше замовлення.

Він поставив перед Максом тарілку з гарячою пастою та чашку чорної кави й уже збирався йти, коли Іві підняла на нього погляд.

— Ой, зачекайте. Чи можете принести ще карбонару та капучино на безлактозному молоці без цукру, будь ласка?

— Добре, зараз принесу.

Коли офіціант пішов, Іві сперлася ліктями на стіл і з цікавістю подивилася на Макса.

— Ну, а тепер кажи чесно... Ти опинився тут, щоб перевірити, чи не залицяється до мене наш головний редактор?

Макс усміхнувся.

— Ашер може багато чого мені доручити, але він не буде марнувати мій час на такі дурниці.

Іві вже збиралася відповісти, коли біля їхнього столика зупинилася жінка.

— Іві Смітт? — запитала вона.

Обидва підняли голови. Це була та сама жінка, яку Макс помітив кілька хвилин тому. Зблизька вона виглядала ще краще, від неї ледь вловлювався аромат дорогих парфумів із нотками жасмину й бергамоту. Іві напружилася.

— Привіт, — усміхнулася жінка. — Сонечко, я тебе навіть не помітила.

Її погляд ковзнув по столу.

— О... не знала, що ти сьогодні обідаєш із чоловіком.

Іві натягнуто всміхнулася.

— Як бачиш. Але він не мій чоловік.

Жінка тихо засміялася.

— Ну, вибач. Я просто подумала, що ти одружена із роботою, тому було дивно побачити тебе в компанії хоч якогось чоловіка.

Іві повільно звела на неї погляд.

— Добре, що хоч під столом у шефа не прибираю, — сказала вона.

У цей момент Макс пирхнув, роблячи ковток кави, і розбризкав краплі по поверхні столу. Білявка продовжувала усміхатися, але її усмішка стала трохи напруженішою.

— Ти справді віриш у ці плітки? — вона ледь знизала плечима. — Я вважала, ти професійна журналістка, яка завжди перевіряє інформацію.

— Навіщо ж перевіряти очевидне? 

Білявка тихо засміялася, ніби зовсім не переймаючись. Макс мовчки переводив погляд з однієї жінки на іншу. Атмосфера за столом змінилася настільки різко, що відвідувачі за іншими столами почали звертати увагу на дівчат. 

— До речі... — вона перевела погляд на Донована. — Ми ще не знайомі. 

— Стелла Купер. — Вона простягнула руку.

Чоловік підвівся. 

— Макс Донован.

Вони потисли руки, вітаючи одне одного. 

— Дуже приємно. Ми з Іві працюємо разом у The New York Times.  

Іві спостерігала, як її колега тисне руку Доновану, а потім тихо прошепотіла: 

— Раджу помити руки з милом. 

Стелла удавала, що не почула слів Іві, усміхаючись Максу. 

— Мушу сказати, у вас чудовий смак, Доноване. Це кафе — одне з найкращих у районі. 

— Згоден з вами на всі сто відсотків. Коли маю вільний час, заходжу сюди пообідати. 

— Мабуть, ми ще не раз з вами перетнемося.  

Макс вже хотів щось відповісти, але відчув на собі уважний погляд Іві. Вона мовчки дивилася на нього, ніби очікувала, скільки ще він милуватиметься новою знайомою. Стелла теж це помітила, ледве підіймаючи кутики губ.  

— Не буду вам заважати. Приємно було познайомитися.  

— Навзаєм.

— Побачимося в редакції, Смітт. — сказала Стелла, поплескавши дівчину по плечу. 

— Та йди вже з Богом, — кинула їй Іві, не повертаючи голови. 

Стелла розвернулася і повільно рушила до виходу з тераси. Макс мимоволі провів її поглядом. 

— Доноване?  — сухо пролунало навпроти. 

Він повернув голову. Іві схрестила руки на грудях.

— Слину витри. Не раджу розглядати цю людину для відносин. Заробиш собі цілий букет венеричних захворювань. 

Макс кліпнув.

— Я просто...

— Просто що?

Він винувато посміхнувся. 

— Якщо чесно... вона дуже красива. 

— О, дякую, — Іві театрально приклала руку до грудей. — Надзвичайно цінна інформація. 

Макс тихо засміявся.

— Та годі тобі. 

Іві взяла зі столу серветку й почала повільно складати її навпіл. 

— Ти можеш мені вірити або ні, але Купер завжди мала слабкість до короткочасних захоплень і ніколи не розглядала чоловіків для тривалих стосунків. Ти — добра людина, і я не хочу, щоб ти постраждав. 

***

Міллер мовчав. Він помітно тремтів, хоча в кімнаті було тепло. 

— Бенджаміне Міллер, я детектив Ашер Томпсон.

Він ковтнув слину.

— Ти готовий відповідати на мої запитання? 

Він швидко кивнув.

— Так... Я просто хочу, щоб це закінчилося. 

— Тоді почнемо з простого. Чи знаєш ти, чому Ітан Гарсія наклав на себе руки? 

Міллер завмер. Його обличчя миттєво зблідло. Чоловік повільно похитав головою.

— Він... не накладав на себе руки, — тихо мовив Бенджамін.

— Повтори. 

Чоловік облизав пересохлі губи: 

— Його вбили. Ітан... — Міллер нервово потер долоні. — Він ніколи б не повісився. Бо панічно боявся смерті. 

— Він про це говорив?

— Постійно. Охоче згадував про це після того, як позбавляв когось життя. Гарсія пишався, що йдуть з життя тільки ті, кому не судилося бути обраними. За його думкою ми усі були обрані, тому смерть нас остерігалася. Звучить як суцільна маячня, але він вірив у це. 

Я уважно спостерігав за кожним його рухом.

— Хто міг його вбити?

Міллер заплющив очі.

— Я не знаю.

— Не хочеш говорити?

— Я... справді не знаю.

Його голос тремтів.

— Але знаю, хто цього хотів.

Я трохи нахилився вперед.

— Хто?

Він ще раз озирнувся на дзеркало.

— Один із тих... хто також відбуває покарання.

— Назви мені його ім'я.

— Я... не можу.

— Не можеш чи боїшся?

— Боюся.

Він сказав це так тихо, що навіть я ледве почув.

— Детективе, навіть у стін є вуха.

— Чому він хотів смерті Гарсії?

Міллер опустив голову.

— Коли ми ще були на волі... під час одного з нападів... Ітан... — Його голос урвався, і він глибоко вдихнув. — Ітан убив його сестру.

Я залишався незворушним.

— Іммігрантка? 

Бенджамін повільно кивнув.

— Так. — Його пальці ще міцніше вп’ялися в край столу. — Тут багато людей ненавидять нас. Дуже багато. Але є й ті, хто досі вважає нас героями. 

Я уважно слухав.

— Через це у в'язниці постійно щось відбувається. Бійки, погрози... іноді когось знаходять побитим у душовій. Офіційно — "не встановлено". Насправді всі все розуміють.

— І ти думаєш, що після Гарсії він вб’є інших?  

— Я не думаю. Я знаю. Він помститься кожному, бо ми ж були одним механізмом, тож і відповідатимемо разом.  — Він підняв на мене перелякані очі.  — Одного разу я почув, як він сказав, що поки дихатиме останній з банди Чистильників, його сім'я не матиме спокою. 

— Чи був ще хтось у вашій банді? 

— Ви питаєте про Шостого... так? 

Я залишався незворушним, хоча всередині відчув, як пазл починає складатися і я за секунду від того, щоб дізнатися нарешті ім’я цього покидька.

— Як його звати? 

Міллер похитав головою. 

— Не знаю.

— Ти не в тому становищі, щоб брехати, Міллере. 

— Я кажу правду. Не знаю...  — швидко відповів він. — Ми всі називали його просто Шостий. 

Я насупився.

— Шостий мало з нами спілкувався. Нас дратувало, що він жодного разу не брав участь у наших облави, нікого не вбивав і взагалі дистанціювався. Його роль полягала в тому, щоб відмивати гроші, розподіляти їх між членами банди, відкривати підставні рахунки. Якщо ми п'ятеро були наче скажені пси, то він відрізнявся. Шостий завжди був надто спокійним, не підвищував голос і ні з ким не сперечався. 

Я мовчки слухав.

— Навіть Гарсія поводився поруч із ним інакше. 

— Ітан його боявся?

Бенджамін задумався.  

— Ні... не боявся.

— Поважав?  

— Скоріше... слухав. Бо він вважав, що Шостий — знахідка. Він настільки майстерно проводив фінансові операції, комар і вуса не зіпсує. 

— Він був у вашій групі одразу? 

— Ні, з’явився десь через місяць. 

— Як Гарсія його вам представив? 

— Взагалі ніяк. Ітан не любив вдаватись у деталі. Все, що він тоді сказав, було: — "Це Шостий. Хто він такий, вас їбати не повинно. Він займатиметься фінансами. А тепер позакривали свої пиздаки та рушаймо".  

— Чому ви не запитали нічого? 

Він гірко усміхнувся. 

— Ви не знали Ітана. Коли він щось вирішував, ніхто не сперечався. Його боялися і поважали. Гарсія любив отримувати увагу. Він хотів, щоб його боялися. 

— А Шостий? 

— Йому було байдуже. Він просто виконував свою роботу на якихось власних умовах із Гарсією. Однією з умов було те, що він готовий займатися чим завгодно, але не вбивати людей. Ми тоді цього не розуміли. Зараз усвідомлюю, що ми були просто дурнями, які виконували накази й тепер всі за це платимо. 

— Чому його не заарештували разом із вами? 

Бенджамін заплющив очі. 

— Бо за кілька годин до облави він просто зник. 

— Гарсія знав куди?  

— О, ні. Він тоді дуже лютував, коли дізнався, що Шостий прихопив із собою кругленьку суму грошей. З цим можна було б прожити насичене життя до старості.  

Я уважно дивився на нього. 

— Чому ти вирішив усе це розповісти? 

Бенджамін довго не відповідав. Його погляд знову ковзнув до затемненого скла. Потім він тихо видихнув. 

— Бо я знаю, що скоро помру. 

— Звідки така впевненість? 

— Це відчувається.  

— Відчувається?  

Він кивнув.  

— Після смерті Гарсії все змінилося. Ми втратили свого лідера, а це означає, що нас можна зачепити та ніхто не зможе заступитися. 

— Хтось тобі погрожував?  

— Ні.  

— Тоді чому ти вирішив, що помреш?

Міллер гірко усміхнувся.

— Бо знаю правила банди.

— Які правила?

Він подивився мені в очі. 

— Якщо ти вступив до банди, вийти з неї можна лише одним способом — ногами вперед, у чорному пакеті. Зараз я зраджую банду, розповідаючи її секрети. Це обов’язково дійде до вух учасників, і вони мають мене стратити. — Його пальці ще сильніше стиснули край столу. — Неважливо, хто тебе вб'є: власні чи вороги. Кінець однаковий. Я втомився. Краще вже померти, ніж довічно жити у стінах цієї в’язниці.

— Бенджаміне... — спокійно промовив я. — Думаєш, убивства, які зараз відбуваються і схожі на ті, що робили ви... до них може бути причетний Шостий?

Міллер завмер.

— Я... не знаю. Детективе, це лише ваші припущення.

— А твої?

Він мовчав.

— Ти боїшся відповісти?

— Боюся помилитися.

Я не перебивав.

— Шостий... Він ніколи не був схожий на нас. Ми отримували задоволення від насильства. Гарсія — найбільше. А він... ні. Хоча, пройшов час, можливо в його голові щось змінилося, але я жодного разу не бачив, щоб він радів чиїйсь смерті.

— Це ж не означає, що він не здатний убивати?

— Не означає, — тихо погодився Міллер. — Саме тому я й не можу відповісти.

Він підняв на мене втомлений погляд.

— Якщо ви питаєте, чи міг це зробити Шостий... я не знаю. Якщо питаєте, чи здатен він усе це організувати ...то так. Здатен. Але це не одне й те саме, детективе. Я не знаю, чи він убивця. Я лише знаю, що якщо хтось і зміг би п'ять років залишатися невидимим, а потім почати свою гру... то це саме Шостий.