Last Seen

Тридцять клятих дзвінків за вечір, жодної відповіді від Іві. Якби хтось сказав мені кілька місяців тому, що я буду так хвилюватися через те, що якась журналістка не бере слухавку, я б порадив йому звернутися до психіатра. Але зараз усе зовсім не здається смішним. Я не хочу її контролювати, але не можу інакше — я справді переживаю за неї. Невже через кохання люди втрачають розум?

Я розумію, Іві могла затриматися на роботі, засидітися над статтею або отримати термінове завдання від начальника. Я чудово усвідомлюю це. Але навіть у таких ситуаціях вона завжди відповідає хоча б на повідомлення. Вона могла написати "зайнята", могла послати мене до біса, могла роздратовано нагадати, що я занадто хвилююся, але ніколи не залишала мої спроби зв’язку без відповіді.

Підійшовши до вікна, я подивився на вечірній Нью-Йорк. Дощ лив уже кілька годин, і тонкі струмки води плавно стікали по склу. Можливо, з Іві й справді все гаразд. Можливо, через п’ять хвилин вона передзвонить і я почуватимуся дурнем. Чесно кажучи, був би радий відчути себе дурнем, лише б усе було добре.

Можливо, справа була не лише в моєму хвилюванні. Робота детектива привчає звертати надмірну увагу на такі дрібниці. Коли хтось раптом зникає, перестає відповідати на дзвінки та повідомлення, а логічного пояснення цьому знайти не вдається, в голові починають роїтися найгірші сценарії. Я чудово усвідомлював, наскільки шкідливою може бути ця звичка. Вона вже не раз приводила мене до передчасних висновків. Я глянув на годинник. Було майже перша година ночі. Якщо Іві десь затрималася і свідомо ігнорує мої дзвінки, завтра вона почує від мене все, що я про це думаю. Зроблю це, і, повірте, їй це точно не сподобається.

На столі задзеленчав телефон. Я миттєво схопив його, впевнений, що руда бестія вирішила подати знак. Та цього не сталося. Повідомлення надійшло від Макса, і в ту ж мить мені стало ще гірше.

Макс Донован: Не спиш?

Я важко видихнув і опустився на диван.

Ашер Томпсон: Ти сподівався, що я відпочиваю у відпустці?

Макс Донован: Чесно кажучи, на відсоток так і думав. Мені дзвонив "флорист".

Ашер Томпсон: То він дістав блакитні троянди?

Макс Донован: Ні, не зміг. Сказав, що це вперше, коли він не може знайти те, що потрібно. Але пообіцяв зробити все, якщо ти йому даси трохи часу.

Я закотив очі від розчарування.

Ашер Томпсон: Що тут такого складного? Він же професіонал, то чому так довго?

Макс на кілька секунд замовк.

Макс Донован: Саме тому він дзвонив мені, а не тобі. Знав, що ти будеш злитись.

Ашер Томпсон: Звичайно, буду. Невже наша клієнтка настільки багата, щоб замовити ті кляті троянди?

Макс Донован: Я й сам про це думаю. До речі, як там Іві Смітт?

Ашер Томпсон: Іди до біса.

Макс Донован: Хахаха.

Я відкинув телефон поруч і провів долонями по обличчю, намагаючись стримати емоції. Раптом телефон завібрував, і, очікуючи чергове повідомлення від Донована, я вже був готовий його послати. Але кинувши погляд на екран, побачив ім’я Іві.

— Слава Богу... — подумки зітхнув я, швидко відповідаючи на виклик. — Іві, ти взагалі нормаль...

— АШЕЕЕЕЕРЕЕЕ!

Я миттєво відсунув телефон від вуха. Голос, який пролунав у слухавці, зовсім не належав Іві.

— Мая?

— Оооо! Він мене впізнав! — голосно захихотіла дівчина. — Іві! Він мене впізнав!

У слухавці почувся якийсь незрозумілий шум. Я заплющив очі. Вони п'яні? Ну звісно. Звісно, бляха, вони п’яні.

— Де Іві? — спробував я стримати себе і запитав максимально спокійним тоном.

— Тут, з мнойоу.

— Має, передай їй телефон, будь ласка.

— Нєєєє.

— Має.

— Шо?

— Дай їй телефон, будь ласка.

— Іві, він лют…лют…людтхує…

На задньому фоні пролунав жіночий сміх. Ця розмова вже починала мене добряче дратувати.

— Ви п'яні?

— Ні.

— Має, ви нажерлися?

— Трошгги йєєє.

— Наскільки трішки?

Настала коротка пауза.

— Нууу, дивл…єчсь…ах…не знуюю як це сказгадрти.

Вона не могла зв’язати двох слів, і мені доводилося напружуватися, щоб зрозуміти, що саме Мая намагається сказати. Я потер перенісся, намагаючись заспокоїтися.

— Господи…

— Клич йуго сюди! Нам будге веселгго! — Почувся п’яний голос Іві.

— Має, дай телефон Іві!

— Нєєєєт!

— ВІН МЕНІІІІ ПОДГОБАЄТЬСЯ! — прокричала Іві.

Я важко видихнув.

— Має, де ви зараз?

— У цьому... — вона замовкла секунд на десять. — Ну... там де хстоли.

— Дівчатка, дякую, це просто геніальна підказка. — Я знову тяжко зітхнув.

— Я сараюся.

— Назви мені точну адресу, де ви зараз.

— Щас.

Після цього запанувала така довга пауза, що я вже подумав, ніби Мая заснула.

— Має?

— Я чикиктаю.

— Молодець, не поспішай. До ранку ще є час, можливо, протрезвієш і зможеш прочитати.

— Тут написано... — почулася її спроба зосередитися. — Б... Бе... р...рі…нгф…ілд…

— Має, швидше, будь ласка. — Тримаючи слухавку біля вуха, я намагався взутися.

— Не пегебивай меге, я вшуся!

Я сперся лобом об двері квартири. Знову тиша.

— Бергенфілд…

— Нарешті!

— Якшо ти не згнав, вжагалі дуге рошумна.

— Навіть не сумніваюся в цьому, дівчино.

— Сумшніваєшся, Ашерне.

— Ашер, Майє. Ашер.

— От бакиш, я тек і шкашала.

На фоні знову пролунав гучний сміх Іві.

— Дай сюди шелефон!

— Не шам!

— Має, він мі шлопець!

Я вже зрозумів, що цю розмову можна було б продовжувати безкінечно. З одного боку це мене почало забавляти, а з іншого — часу на веселощі зовсім не було.

— Ашерне.

— Ашер!

— Ашерне, гона скашала, щоу ти її шлопець.

Почулася якась боротьба, гуркіт, жіночий сміх. Нарешті в слухавці пролунав голос Іві.

— Ашере?

— Іві Смітт.

— Ти шлий?

— Я телефонував тобі тридцять один раз. Як гадаєш, я злий чи ні?

На тому кінці слухавки запанувала тиша.

— Шридцять гоін?

— Саме так, Іві, шридцять гоін.

— Ой.

Після цього я почув, як десь збоку Мая голосно вигукнула:

— Я ж шказала, шо їн зашоханий!

— Зашохмкни, — фиркнула Іві. — Ашере, приїжджай. Ми шамовимо шіцу.

Мая крикнула в слухавку:

— У шас йє шіпси. Іві шумує.

— Має!

— Шооо? Я шошомагаю!

Слухаючи їхню п’яну суперечку, я не втримав усмішки. Ще п'ятнадцять хвилин тому мені здавалося, що могло статися щось жахливе. А тепер найбільшою проблемою була її п'яна подруга.

— Приїшай, — продовжувала Мая. — Ми шороша шошпанія.

— Ви обидві нажерлися в соплі, дівчатка.

— Ше не шаважає мені жбути шорошою шошпанією.

— Маю сумнів.

— Башиш? Ми вше гарно шишпі…шпілкушмося.

Я засміявся і потер очі рукою. Вони доводили мене до істерики, але слухати п’яні теревені було, чесно кажучи, дуже весело.

Мая голосно дихала у слухавку, час від часу плямкаючи губами, а Іві, яка, здається, була поруч із нею, захлиналася від сміху.

— Ти швсе шодно шохочеш забрашти Іві до шебе.

Почувся гучний вереск Іві:

— МАЄ!

— Та шо я шкашала?!

Я прикрив обличчя долонею, намагаючись стримати сміх.

— Господи, дай мені сил.

— То шпришидеш?

Чесно скажу, я й так збирався це зробити ще до її запитання. Після тридцяти дзвінків і кількох годин хвилювання залишити Іві ночувати з Маєю, яка ледве могла говорити, було б ненормально.

— Буду за двадцять хвилин.

На тому кінці пролунало таке радісне верещання, ніби я щойно погодився оплатити їм відпустку на Гаваях. Завершивши дзвінок, я кілька секунд мовчки дивився на темний екран телефона. Після цього, узявши ключі від квартири та автомобіля, вийшов.

***

Через двадцять хвилин я вже стояв біля дверей квартири Маї, картаючи себе за те, що втягнувся в цю авантюру. Варто було дверям відчинитися, як мої очі розширилися від подиву. У вітальні панував цілковитий безлад: на журнальному столику громоздилися порожні пляшки й коробки з-під піци, а на підлозі валялися миски з чипсами. З колонок тихо лунала музика, а самі дівчата виглядали так, ніби пережили справжній апокаліпсис. Помітивши мене, Мая засяяла широкою посмішкою.

— Ашерне прийшов. — гукнула вона своїй подрузі.

— Ашер, — виправив я.

— Я те й шказала.

Іві сиділа на дивані, загорнувшись у плед. Її руде волосся було скуйовджене, а погляд здавався значно яснішим за той, що був у Маї, хоча це зовсім не означало, що вона була твереза.

— Привіт, — усміхнулася Іві.

— Привіт, — кинув я.

— І... — вона винувато скривилася, намагаючись виговорити слова. — Вибач.

— Уже краще, Іві Смітт.

Раптом Мая підняла руку.

— Я швідок.

— Чого?

— Шона шкала вибач.

Я важко зітхнув і зайшов всередину. Забрати Іві звідти було тим завданням. Вона стояла на своєму, запевняючи, що чудово себе почуває і може залишитися ще хоча б на годинку. Мая всіляко підтримувала цю блискучу ідею з ентузіазмом, притаманним лише п’яній людині. Після п’яти хвилин суперечок я не витримав, просто перекинув Іві собі на плече, кинув швидке "До побачення" Маї та виволік цю руду катастрофу з дому її подруги.

Перша частина дороги минула напрочуд спокійно. Іві сиділа поруч на передньому сидінні, притуливши голову до вікна, й щось ледве чутно бурмотіла. Я навіть почав думати, що зможу довезти її без зайвих інцидентів. Але саме тоді вона раптом випросталася.

— Ашере...

Щось у її голосі змусило мене нашорошитися.

— Що?

— Мені здається... — Вона замовкла на половині речення.

— Іві?

— Здається, мене зараз знудить.

— От, бляха!

Я миттєво звернув на узбіччя й різко натиснув на гальма. Автівка ще не встигла повністю зупинитися, а я вже нахилився через центральну консоль, намагаючись намацати ручку дверей з її боку.

— Не смій блювати в моїй машині!

— Я стараюся, — простогнала вона, затискаючи рот долонею.

Відчинивши двері, я вхопив її за руку, щоб вона ненароком не випала із сидіння, і акуратно нахилив назовні. Наступні кілька секунд були далеко не найкращими. Сидячи в незручній позі, я тримав свою дівчину за руку, поки її нудило на узбіччі дороги. Колись я уявляв, що кохання виглядає трохи інакше.

— Жива? — запитав я, коли все нарешті скінчилося.

— На жаль.

— От і добре.

Вона тихо застогнала і сперлася чолом об дверцята.

— Ти найгірший чоловік у світі.

— Мені варто було чекати, щоб ти встигла захезати салон машини? — усміхнувся я, дістаючи серветки.

— Та хоча б підтримав мені волосся!

Навіть у сутінках я помітив, як кутики її губ мимоволі смикнулися в усмішці.

— Наступного разу обов’язково. Можу ще свічки запалити та ввімкнути романтичну музику.

— Придурок.

— Алкоголічка.

— Я не алкоголічка! — обурилася вона.

— Так усі алкоголічки кажуть, — хихикнув я, простягуючи їй серветки.

Іві витерла губи, важко видихнула і відкинулася на спинку сидіння.

— Мені соромно.

— От і добре.

— Ніякої підтримки для бідної дівчини. Ще й ображаєш, — буркнула вона, надувши губи для більшого ефекту.

— Та ти що? Я приїхав за тобою серед ночі, витягнув із квартири твоєї п’яної подруги й врятував салон своєї машини від катастрофи. Як на мене, це більш ніж достатня підтримка.

Вона стримано засміялася. Зачинивши дверцята, я сів за кермо і знову виїхав на дорогу.

Дощ усе ще йшов. Двірники рівномірно ковзали по лобовому склу, а нічний Нью-Йорк повільно плинув за вікном у жовтому сяйві ліхтарів. Ми декілька хвилин їхали в тиші.

— Ашере?

— Мм?

— Ти справді хвилювався?

Я коротко глянув на неї.

— Як думаєш?

— Не знаю, — вона опустила погляд на свої руки. — Вибач.

Я важко видихнув.

— Просто попереджай мене наступного разу.

— Добре.

— І відповідай на телефон.

— Добре.

— І не напивайся до стану Маї.

— Це було неможливо. До стану Маї неможливо напитися.

Я не стримав сміху. Іві теж тихо засміялася, після чого знову притулилася головою до скла.

— Знаєш...

— Це завжди поганий початок речення, — кинув я, не зводячи погляду з дороги.

— Я серйозно.

— Це ще гірше.

Вона штовхнула мене ліктем.

— Я рада, що ти приїхав.

На декілька секунд у машині знову запанувала тиша. Я дивився на мокру дорогу попереду, на червоні вогні автомобілів і думав про те, що ще кілька годин тому був готовий перевернути весь Нью-Йорк догори дриґом через її мовчання.

— Я також радий, що приїхав, — нарешті відповів я.

Іві не промовила жодного слова, лише посміхнулася. За хвилину стало очевидно, що вона заснула. Звісно ж. Ця рудоволоса катастрофа змусила мене пережити кілька годин суцільного нервового жаху, встигла напитися разом зі своєю подругою, ледь не наблювати у моїй машині, а потім безтурботно заснути. Я похитав головою і мимоволі усміхнувся.

Чорт забирай, я, мабуть, справді був у неї закоханий.

***

Коли ми під'їхали до мого будинку, Іві все ще спала. Я на мить залишився сидіти за кермом, поглядаючи на неї. Після всіх тих нервів, які вона мені сьогодні створила, у мене було щире бажання розбудити її. Дуже грубо розбудити. Але, дивлячись, як вона мирно сопе, притулившись до шибки, я лише важко видихнув.

— Прокидайся, алкоголічко.

— Ммм...

— Ми приїхали.

— Не ми. Ти приїхав.

— Іві!

Вона повільно розплющила одне око.

— Я тебе люблю.

Ці слова змусили мене завмерти.

— Ти п'яна.

— Дуже.

— Саме тому я не буду сприймати це серйозно.

— Боягуз.

Я потягнувся до ременя безпеки, яким вона була пристебнута. Обійшовши машину, я відчинив дверцята з її боку та підхопив її на руки.

— Вилазь із машини та навіть не думай на мене блювати.

Дорога до квартири зайняла близько десяти хвилин, хоча зазвичай я долаю цю відстань за три. Проблема в тому, що Іві раптом вирішила, ніби ходіння по прямій лінії — це даремний винахід людства. У під’їзді вона постійно намагалася спертися на мене всією вагою, і я ледве стримував цю жінку, щоб разом з нею не злетіти зі сходів.

— Мало того, що ти алкоголічка, так ще й важка.

— Неправда.

— Ти ще й на голову мені залізь. — пробурмотів я під ніс.

Іві голосно зареготала:

— Це романтично.

— Це проблеми зі спиною.

Вона образилася рівно на три секунди. А потім знову вибухнула сміхом. Мені довелося прикрити їй рота, щоб не збентежити сусідів, адже вони нормальні люди й о третій ночі сплять. Тільки-но ми зайшли до квартири, я притулив її до дверей, сподіваючись, що вона дочекається, щоб я встиг зняти з неї взуття.

— Бігом у ванну! Від тебе тхне алкоголем!

— Нєєє. — вона посміхнулася, трохи хильнулася в сторону і втративши рівновагу сповзла вниз, сідаючи дупою на підлогу.

Дивлячись на це, я закрив очі.

— Іві, ти тхнеш алкоголем.

— Це дуже образливо.

— Мені байдуже.

Минуло зовсім трохи часу в суперечках, і я зрозумів: годі намагатися домовитися. Я просто взяв її на руки й приніс у ванну кімнату. Посадивши її на підлогу, увімкнув теплу воду й почав налаштовувати напір, щоб набрати воду.

— Іві, ти ледве тримаєшся на ногах. Тобі потрібно хоч трохи прийти до тями.

— Та стою ж! — Вона різко підскочила на ноги й спробувала зробити крок для демонстрації своїх слів, але одразу ж врізалася в стіну.

Я спостерігав за цим без жодної емоції:

— Блискучий доказ.

— Це не я! Це стіна винна! — обурилася вона.

— Звичайно, звичайно.

Поки я налаштовував температуру, Іві вмостилася на закритій кришці унітаза, зосереджено дивлячись за моїми діями.

— Ашере!

— Що?

— Ти поводишся як тиран.

— А ти — алкоголічка.

— Це наклеп!

— Залазь у воду.

Через надмірну кількість алкоголю Іві ледь трималася на ногах. Було очевидно, що сама вона не впорається. Вона кілька хвилин намагалася розстебнути блискавку на своїй сукні, тихенько щось бурмочучи собі під ніс, але зрештою дозволила мені допомогти. Я декілька разів підхоплював її за руку, коли вона мало не послизнулася. У якийсь момент вона несподівано почала голосно сміятися без жодної видимої причини.

— Що тут смішного?

— Блискавка зламалась.

— Вона не зламалась.

— Зламалась!

— Іві, ти просто тягнеш її не в той бік. Дай сюди.

— Контрол-фрік, — буркнула вона мені.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Все одно дякую.

Сукня полетіла до кошика для брудної білизни. У якийсь момент Іві нахилилася, щоб почухати ногу, і мало не врізалася носом у підлогу. Я ледве встиг її підхопити.

— Бачиш? — заявила вона із самовдоволеною усмішкою, міцно тримаючись за мою футболку. — Я знала, що ти мене підтримаєш.

— Це був інстинкт самозбереження. Якщо ти розіб'єш собі голову, мені доведеться їхати з тобою до лікарні.

— Брехун.

— На всі сто згоден.

Вона примружилась і дивилась на мене з підозрою.

— Ти мене любиш.

— У ванну.

— Це не відповідь.

— У ванну, Іві.

За хвилину вона вже сиділа у теплій воді, а я нарешті зміг видихнути. Але ненадовго.

— Ашере!

— Що ще?

— Ти забрав мою білизну!

— Це ж логічно, — кинув їй, запускаючи пральну машину.

Судячи з запаху цигарок, алкоголю та ще Бог зна чого, затягти Іві у ванну — було найбільш адекватним рішенням.

— Ти крадеш мої речі.

— Я їх перу!

— Ага! Я подам на тебе в суд!

Я не зміг стримати посмішки. Вийнявши з шафи одну зі своїх футболок, я поклав її на тумбу біля ванної. Іві пильно глянула на неї, а потім перевела погляд на мене.

— Вона ж просто величезна.

— Це звичайна футболка нормального розміру.

— Для ведмедя.

— О, Боже… — махнувши рукою, я залишив кімнату.

Коли Іві вийшла з ванної у моїй чорній футболці, яка доходила їй майже до колін. Я ненароком усміхнувся. Виглядала вона справді кумедно, і я ледь стримався, щоб не зареготати.

— Не дивись так.

— Як саме?

— Наче тобі це подобається.

— Мені це подобається.

— Ашере!

— Що?

— Я намагаюся ображатися.

— Погано виходить.

Вона фиркнула, а потім наблизилася і сперлася лобом мені в груди.

— Я вже підготував тобі постіль. Час спати.

— Я не хочу спати.

— Тебе ніхто й не питає. Це не обговорюється.

Іві насупила ніс і притиснулася до мене ще міцніше. Я не стримався і засміявся.

— Ходімо.

Вона неохоче відірвалася від мене, але слухняно попрямувала до спальні. Хоча слово "попрямувала" не зовсім підходило до її стану. Вона більше хиталася з боку на бік, натикаючись на меблі.

— Обережно.

— Я обережна.

Тільки-но ці слова зірвалися з її вуст, як вона вдарилася плечем об дверний отвір.

— Бляха, Іві!

— Це вони напали на мене, — пробурмотіла вона, киваючи на двері.

— Ти — суцільна катастрофа!

Нарешті ми дісталися ліжка. Іві без найменшого сумніву гепнулася на нього, навіть не відкриваючи ковдру.

— Оооо... — протягнула вона із задоволеним зітханням.

Я вже потягнувся, щоб накрити її, але раптом вона схопила мене за футболку й потягнула до себе.

— Не йди.

— Іві, у мене багато справ.

— Не йди.

Я важко видихнув. Саме так починалася друга стадія п'яної Іві. Перша була веселою та безтурботною, друга — надмірно ніжною. Вона раптово вчепилася за моє зап'ястя.

— Лягай зі мною.

— Ні.

— Чому?

— Бо ти п'яна.

— Це дискримінація.

— Це здоровий глузд, Іві Смітт.

Вона спробувала підтягнути мене до себе. Але, на її жаль, різниця між нашою вагою та зростом мала вирішальне значення. Замість того щоб опинитися поруч із нею на ліжку, я просто зробив пів кроку вперед. Злегка усміхнувшись, обережно витягнув руку з її пальців.

— Зрадник.

— Іві, спати.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

Вона кілька секунд вперто дивилася на мене, але раптом змінила тактику і знову простягнула руки. Я миттєво зрозумів, що вона задумала.

— Навіть не думай.

— Але...

— Ні.

— Ашере...

— Ні.

— Ти жорстокий.

— Мені це часто кажуть.

Поки вона пробувала протестувати, я швидко схопив край пледа і загорнув її в нього до — Що ти робиш?

— Муміфікую тебе.

— Це незаконно. Я подам скаргу. Я зовсім не жартую.

Вона почала вириватися, але я ще раз затягнув плед щільніше. Потім іще раз для надійності. Врешті на ліжку переді мною опинився дуже незадоволений згорток з рудим волоссям.

— Я тебе ненавиджу.

— Я теж тебе люблю.

Іві розкрила рота, ніби хотіла щось сказати, але розгубилася. Я задоволено посміхнувся. Вона ще невдоволено пробурмотіла кілька слів собі під ніс, але вже за мить її повіки почали важчати. Я обережно поправив ковдру і прибрав із її обличчя руде пасмо волосся. Здавалося, битву завершено. Принаймні до світанку.