Last Seen

( Наступна глава містить детальні описи насильства, смерті та інших важких подій. Якщо подібні теми можуть викликати у вас сильний емоційний дискомфорт, рекомендується пропустити цю главу або зробити перерву. )

Я прокинувся о 06:12 ранку, коли мене розбудив дзвінок телефону. З досадою потягнувся до тумбочки, ледве орієнтуючись у темряві, і, не відкриваючи очей, приставив мобільний до вуха.

— Слухаю… — промовив хрипким голосом.

З іншого боку трубки почувся напружений тон напарника.

— Доноване, я, звісно, просив зв'язатися, коли отримають особисті дані на Мерсера, але не о шостій ранку ж, бляха.

— Ашере… — Тиша запанувала лише на пару секунд, супроводжувалась важким диханням Макса. Потім той тихо заговорив. — Я не через Мерсера телефоную.

Я миттєво розплющив очі.

— То що сталося?

— Річард Келлер мертвий.

Немов удар під дих, ця новина вибила повітря з моїх легень. Я різко сів у ліжку.

— Що ти сказав?

— Келлера вбили.

Сон із мене зник миттєво, замінений неспокоєм і тривогою. Поруч почала ворушитися Іві. Вона розплющила очі, здивовано подивилася на мене, ще зовсім сонна й дезорієнтована.

— Я виїжджаю.

— Чекаю.

— Ашере… що трапилось? — її голос був тихим і теплим, коли вона повільно потягнулася, сідаючи на ліжко. 

Я мовчав, дивлячись на неї застиглим, наляканим поглядом. Ми запізнилися. Вчора я планував поговорити з Келлером ще раз. Сьогодні його вже не було серед живих.  

— Ашере...— стурбовано озвалася Іві.  

Я повернув голову в її бік. Вона сиділа, щільно обгорнувшись ковдрою.

— Що сталося? 

Я мовчки підійшов до шафи й почав діставати одяг.  

— Ашере.  

Не сказавши ні слова, стягнув із себе футболку для сну й швидко почав одягатися.  

— Можеш щось сказати? Що відбувається?  

— Річарда Келлера вбили. 

Іві застигла на місці.  

— Що?  

— Донован щойно зателефонував, повідомивши про це.  

Кілька секунд вона мовчала, погляд її був замислений. Раптово на тумбочці задзвонив телефон. Ми обидва одночасно перевели погляд на екран, де миготіло ім’я контакту — “Директор”. Іві несподівано насупилася, в її очах з'явилося здивування і легке напруження.  

— Що йому потрібно так рано? — промовила вона, взявши телефон у руки та відповідаючи на дзвінок. — Алло... 

Мені не вистачало часу, щоб слухати їхню розмову, тому я поспіхом попрямував у ванну кімнату. Потік холодної води миттєво вигнав залишки сну, освіживши голову. Машинально вичавлюючи зубну пасту на щітку, я почав чистити зуби, не відводячи погляду від свого відображення у дзеркалі. Одна думка нав'язливо крутиться в голові: Келлера прибрали. Вже не лишається сумнівів — вбивця усвідомив, що ми надто близько до розгадки. У той момент, коли я планував витягти з Келлера ім’я Шостого, його вбили. Вони з Редом були єдиними, хто знали особу Шостого, зберігаючи в таємниці ім’я. З коридору долинув голос Іві: 

— Так... зрозуміла... зараз приїду... 

Я швидко сполоснув рот і вийшов у коридор. Іві теж почала збиратися, на її обличчі явно читалося здивування, яке, ймовірно, нещодавно відображалося і на моєму. 

— Щось трапилось? — запитав я, ховаючи табельну зброю. 

— Директор терміново викликає мене до редакції. Сказав, що про це краще говорити особисто. 

Я лише кивнув на знак розуміння. 

— Поговоримо про це пізніше.

— Ашере...

Я вже відчинив двері, коли Іві наздогнала мене і торкнулася моєї щоки ніжним поцілунком.  

— Будь обережний, — промовила вона.  

Я посміхнувся, обійнявши її. 

— І ти також.  

Двері тихо зачинилися за моєю спиною. Через кілька секунд я вже мчав сходами вниз, дістаючи ключі від автомобіля. Інтуїція підказувала, що смерть Келлера була лише черговим кроком загадкового противника, який постійно випереджав нас на один крок.  

***

Південна, 123. 

Ще здалеку я помітив миготіння синьо-червоних проблискових маячків. Вулиця була заблокована автомобілями патрульної поліції, а навколо зібрався натовп сусідів, яких стримувала жовта стрічка. Одні перешіптувалися, інші намагалися розгледіти, що відбувається у дворі. Припаркувавшись, я заглушив двигун і вийшов із машини. Наближаючись до будинку родини Келлерів, помітив кілька знайомих облич.  

— Томпсоне! — гукнув один із працівників нашого департаменту. — Не сидиться тобі у відпустці?  

Я лише коротко кивнув. За інших обставин я б послав його надовго, щоб забув, як звуть рідну матір, але зараз зовсім не до того. 

— Детективе, ми тільки почали роботу, — кинув криміналіст, проходячи повз із валізою оснащення.  

Піднявшись вузькими сходами до ґанку будинку, я раптом побачив містера Гріна біля входу. Він мовчки стежив за роботою криміналістів, тримаючи руки в кишенях брюк. Я сповільнив крок.  

— Шефе...  

Він кинув на мене пильний погляд. Як не дивно, жодного допиту про те, чому я тут, не було.  

— Не очікував вас тут побачити, — зізнався відверто. 

Грін кілька секунд мовчав, потім відступив убік, звільняючи дорогу до дверей будинку. Наші погляди перетнулися. Його голос прозвучав стисло: 

— Працюй.  

Я здивовано підняв брови.  

— І… це все? 

Втомлена посмішка пробігла обличчям Гріна, ледь помітна, але красномовна.  

— Нам потрібен детектив, здатний знайти винного. Серед тих, хто зараз у будинку, таких немає. 

Я тихо кивнув і пройшов повз нього. Переступивши поріг будинку, я побачив, що Донован уже чекає на мене. Він стояв посеред передпокою з похмурим виразом обличчя. Побачивши мене, Макс коротко сказав:  

— Тобі краще цього не бачити.  

— Де вони? 

Макс важко ковтнув і відповів:  

— Вітальня.. і дитяча кімнати.  

Я мовчки увійшов до вітальні. Річард Келлер лежав на спині біля дивана. Судмедексперт завершував первинний огляд. На його грудях виднілися кілька вогнепальних поранень, розташованих майже в прямій лінії, яка нагадувала усмішку. Навколо розтеклися темні плями крові, які частково ввібралися у світлий килим. Жорстокість, з якою вбивця розправився з жертвами, приголомшувала. Нахилившись, почав уважно оглядати тіло Келлера. Вуха та ніс були відрізані, як і деякі внутрішні органи. Череп чоловіка було розкрито, а мізки випалено паяльною лампою. Я потер обличчя долонями. Зробивши кілька фотографій, рушив до тіла дружини Келлера.   

Її тіло лежало біля входу до дитячої кімнати. З положення було очевидно: вона кинулася до дітей. Жінка впала лише за кілька кроків від дверей, так і не встигнувши їх відчинити. Її рука застигла, простягнута вперед, наче навіть після смерті вона намагалася до них дотягнутися. 

Я стиснув щелепи.

Горло жінки було перерізане, а на спині виднілися численні ножові поранення. Значна частина шкіри зі спини була зрізана.

— Діти... — тихо промовив я, не відводячи погляду від зачинених дверей кімнати.

Макс мовчки пішов за мною.

Відчинивши двері, перше, що впало в око, — це розкиданий по підлозі конструктор. Біля ліжок лежали маленькі рюкзачки, на письмовому столі залишилися кілька незакінчених дитячих малюнків. На мить усе здавалося звичайним, навіть щемливо затишним, доки я не примітив те, що було праворуч, де була закріплена шведська стінка. Руки дітей були зв’язані, а мотузки стискали їхні шиї. Петлі перекинуто між сходів драбини.

Холодний жах пройшовся по тілу, коли я помітив, що їхні внутрішні органи були повністю відсутні. Донован, зробивши кілька знімків, підійшов ближче до мене й тихо сказав:

— Судмедексперт визначив, що смерть настала між другою та четвертою ранку. Чому він так із ними? Божечки, шкода... Як їх шкода... Жінка була вагітною третьою дитиною...

Я не відповів і продовжував оглядати кімнату. Все здавалося надто впорядкованим: ліжка акуратно заправлені, на підвіконні стояли горщики з квітами, а на стіні висіли дитячі фотографії, дипломи зі шкільних конкурсів та малюнки.

— Сусіди кажуть, що нічого не чули, — зауважив Макс.

Я повільно подивився в напрямку дверей дитячої, і мій погляд зупинився на килимі.

— Бачиш?

Макс подивився на мене.

— Той самий символ, який ми бачили на складах у Брукліні.

Я повільно опустив очі. На світлому килимі, у самому центрі кімнати, кров’ю було намальовано знак. Без слів витягнув телефон і зробив знімок. Не відводячи погляду від символу, я опустився навпочіпки й натягнув рукавички. Провів пальцем по знаку — кров ще не встигла повністю висохнути.

— Неначе його намалювали зовсім недавно, прямо перед нашим приїздом, — тихо сказав я.

— Не міг же він просто сидіти й чекати тут, серед тіл?

— Повір, Макс, міг.

— Але навіщо?

— По-перше, він йобнутий. По-друге, це його підпис.

Я ще раз обвів поглядом кімнату. У цей момент зайшов один із криміналістів.

— Детективе.

— Так? — я озирнувся.

— Ми знайшли дещо цікаве.

— Де?

— На підвіконні другого поверху. Схоже на частковий відбиток долоні. Не кров'яний. Якась технічна речовина... можливо, мастило.

Я обмінявся поглядом із Максом, швидко вийшов із дитячої та піднявся на другий поверх до спальні Келлерів. Біля вікна працювали двоє експертів: один фотографував слід, інший готував набір для вилучення.

— Чекайте, дайте-но подивлюся.

Вони мовчки відійшли вбік. На білій дерев'яній поверхні чітко виднілися кілька темних ліній. Це був не повний відбиток долоні, лише його фрагмент. Я нахилився ближче. Запах ледь вчувався, але був знайомим: мастило, схоже на те, яке використовують для механізмів чи промислового обладнання.

— Ми вже можемо зняти відбиток? — запропонував експерт.

— Знімайте, — кивнув я і продовжив оглядати підвіконня.

— Вікно було відчинене?

— Так.

Я глянув на раму та задумався. Жодних подряпин, замок цілий. Виходить, він таки не скористався задніми дверима дому.

— Ашере, — раптом перервав мої думки голос Макса за спиною.

Я обернувся. У руках він тримав прозорий пакет.

— Ось, знайшли під батареєю.

Я взяв пакет. Усередині лежав невеликий шматок чорного пластику неправильної форми зі слідами крові. Довжина приблизно два сантиметри. Один край був загостреним. Я пильно оглянув його, перевертаючи в руках.

— Що це таке?

— Криміналісти ще не визначили, — відповів Макс.

Я застиг на місці.

— Макс...

— Що? — він підняв на мене очі.

— Він це використав замість ножа...

— Ти впевнений?

— Упевнений.

Я повернув пакет Максу. Донован переводив погляд з мене на уламок.

— Він точно йобнутий.

Разом із Максом ми повернулися до вітальні.

— Детективе! — покликав один із криміналістів.

Я негайно попрямував до нього.

— Щось знайшли? — запитав я.

— Так, гадаю, вам треба це побачити.

Наблизившись, я помітив, як криміналіст обережно підняв праву руку Річарда. Його долоня була забруднена густою чорною речовиною — не повністю, лише в центрі та біля основи пальців.

— Мастило?

— Саме так.

Макс підійшов ближче.

— Зачекайте... Це ж схоже на відбиток на підвіконні...

— Уже перевірили, — перебив його криміналіст. — Візерунок папілярних ліній збігається. Це долоня самого Келлера.

Я ще раз уважно оглянув його руку.

— Тобто він торкався підвіконня ще до своєї смерті?

— Або хтось використав його руку, коли Келлер уже був мертвий.

— Це якась маячня. — Я потер скроні.

— Що саме? — уточнив Макс.

— Його сліди мали б залишитися не тільки на долоні. На пальцях, на рукавах, потрапити під нігті, якби він щось ремонтував у своєму гаражі. Але ж інша рука чиста.

Я ще раз уважно розглянув руку Келлера. Мастило було нанесене нерівномірно, ніби він тримав у руці якийсь предмет, забруднений у ньому. Схоже, він намагався чинити опір.

— Гараж перевірили? — запитав я у Донована.

— Працюють, — коротко відповів Макс.

— Маю інше запитання.

— Яке? — він підвів на мене погляд.

Я знову зосередився на долоні Річарда.

— Коли точно Келлер повернувся з відпустки?