Last Seen

В цьому місті, правда завжди була значно тоншою за лезо бритви, тому я не довіряв журналістам і завжди вважав їх брехливими щурами. Вони були скрізь. Заважали та постійно лізли туди, де їх не просять. Першими намагалися приїхати на місця злочинів, щоб зробити свій тупий сенсаційний сюжет. Їм було начхати на співчуття. Вони лізли камерами в обличчя родичів, які плакали над тілами дітей, коханих, батьків. І ті, хто ридав найсильніше, завжди були зняті великим планом. 

Суко! як же я їх ненавиджу. 

Пройшов день потім другий. Я вже почав думати, що третій раз її точно не побачу. Що, колись дупа Іві знайде пригоди та вона просто подохне в цій гробаній грі за перше місце серед найкращих журналістів The New York Times. Або принаймні, вона на мене забила, бо з того дня, жодного разу не написала. Але життя — це ланцюг дрібних несподіванок. Одного вечора, повертаючись додому, я шукав ключі в кишені пальто. Цілий день моя голова страждала від болю. Хотілося прийти, залізти в теплу ванну та заснути. І знаєте що? На порозі, біля дверей своєї квартири я знову побачив її. Я завмер. Вона зустріла мене холодним поглядом, наче я припхався до неї додому. 

— Привіт, Ашере, — тихо сказала вона.

Я стояв, мов вкопаний, поки думки боролися між бажанням вигнати її геть і чимось більш… незрозумілим. Не подумайте, я не про секс. В моєму випадку можна було сказати, що робота мене душила, а я при цьому збуджувався. Бо в мене настільки щільний графік, що навіть сходити в туалет треба дуже швидко. 

— Як ти… Як ти мене знайшла? — втомлено прошепотів я.

Іві посміхнулася. 

— Ти думав, що всі журналісти настільки тупі? Світ маленький, Ашере. Спільні знайомства, робота і таке інше. Ось тепер я тут. 

Я відчував, як у грудях знову зростає тиск. Тільки я почав жити, як знову вона. — Іві, ти переступаєш межу. 

Вона кивнула, ніби чекала від мене цих слів.

— Можливо. Але якщо хочеш, щоб це закінчилось — нам доведеться працювати разом. 

Як же мені це набридло. Я мовчки на неї  дивився. А потім сам не розумію чого,  вирішив її запросити до себе у квартиру. Вона зайшла першою, почавши роззиратися по квартирі. Саме в цей момент я чогось подумав про те, що від сьогодні вона вже тут надовго. Хоча мені дуже хотілося думати інакше. 

Я запросив її, розуміючи, що зробив це на межі здорового глузду. Моя квартира була невеликою, розташованою в старому цегляному будинку. Їх ще називають“ таунхаус”. Стіни квартири були пофарбовані у сірий колір. Меблі — старі й потерті, які залишились після попередніх мешканців. 

Я мовчки поставив на журнальний столик пляшку дешевого віскі й дві склянки. Одну — для неї, іншу — для себе. Чомусь вважав, що алкоголь може розірвати між нами напругу, оголосивши перемир’я двох протилежностей.  

Іві сіла на диван, який відразу під нею просів, через що вона завалилась на спинку, не очікуючи такої підстави. Це викликало в мене сміх, але я відразу повернув собі холодний вираз обличчя. 

— Як ти так точно розкриваєш вбивство? — почала Іві, дивлячись прямо в мене. — Ти так вправно помічаєш деталі, які  інші не бачать.

Я розлив віскі, та простяг їй склянку:

— В дитинстві я захоплювався Шерлоком. А потім зрозумів, що хочу стати кращим за нього, але не став. Це роки тяжкої роботи, коли постійно бачиш більше крові, ніж жінок, коли твоя голова працює в режимі, що не дає права на помилку. Кожна дрібниця — це пазл, і якщо пропустиш хоча б шматок — картина зіпсується.

Вона нахилилася вперед, намагаючись вловити кожне сказане мною  слово.

— Але як ти тримаєшся? Після всього, що бачиш?

Я подивився на пляшку, потім на неї:

— Звик, бо не маю вибору. Це моя робота та моє прокляття.

Мені здалося, що погляд Іві проникав крізь мене. Але вона весь час відводила очі. 

— Ашере… ти зараз у стосунках? — раптом спитала вона, роблячи ковток віски. 

Її питання було простим. Вона не тільки  знала де я живу, вона підібралася до мене ще ближче. Я відвів погляд, не бажаючи знімати маску своєї байдужості, яку так довго тримав на собі.

— Стосунки? Вони — кайдани. Стосунки заважають нормально мислити, а мені треба думати чітко і холодно.

Іві кивнула, ніби розуміла про що я говорю та все одно продовжувала ставити дивні запитання. 

— Чому ти так боїшся бути відкритим?

— Бо відкритість — це привід для поранення. Люди не вміють тримати те, що їм довіряють. Вони зраджують. Тому я закритий. Це набагато краще, ніж бути знову розбитим.

Вона схилилась вперед, її голос став ще тихішим: 

— Якщо ти хочеш, щоб я від тебе відчепилась, нам треба трохи попрацювати разом. Ти маєш бути не тільки детективом, ти маєш зрозуміти мене, як людина, в якої є душа. Я б не прийшла сьогодні до тебе, якби ця справа дійсно не мала до мене ніякого відношення, але… — Іві зробила паузу, та одним махом осушила склянку, — … я пообіцяла своїй подрузі, що скажу ім’я вбивці, який так безжально вбив її рідну тітку. 

Я б і далі хотів вперто тримати свою лінію, але чомусь відчув, як її слова почали проникати крізь мою броню.