Last Seen

На екрані ноутбука великими літерами було написано одне слово: Atlantica. Курсор блимав поруч з назвою. Дівчина нерухомо сиділа, вдивляючись у цей рядок. Розмова з Ашером ніяк не виходила у неї з голови. Можливо, варто було відмовитися від цієї витівки, щоб уникнути проблем, але Мая прагнула отримати відповіді щодо трагічної загибелі її коханої тітки. 

— Щось сталося?

Почувши голос, вона здригнулася. Поруч з її столом стояла Стелла з чашкою кави в руках. Іві повільно підвела на неї погляд. 

— Не пам'ятаю, щоб ми перейшли на той рівень стосунків, коли тебе почали хвилювати мої справи. 

Стелла усміхнулася. 

— Мене це не турбує. Просто ти вже хвилин десять дивишся на монітор. Він сам статтю за тебе не надрукує, треба залучити мізки. 

— Так, але у тебе завжди добре виходить не користуватися ними, а натомість покладатися на свій рот. 

— Пережартуєш потім, я тобі це дозволяю, Іві Смітт. — Вона зробила ковток кави, але не збиралася йти. — Чула, тобі дісталася Atlantica? 

— І що?  

— Та нічого. Просто цікаво, чи ти сама вибрала цю тему, чи, можливо, Кевін вирішив зробити тобі подарунок. 

— Якщо тебе так це цікавить, можеш у нього запитати. 

Стелла посміхнулася. 

— Не нервуй. Я знаю, що змусило тебе взятися за це розслідування.  

— Справді?  

— Авжеж. Особливо, враховуючи, що твоя найкраща подруга, а точніше, її родичка працювала в цій компанії. 

Іві уважно подивилася на неї. 

— До чого ти хилиш? 

— Ні до чого, — Стелла безтурботно знизала плечима. 

— Це просто робота, Купер.

— А я думала — особисті зв'язки. 

Іві повільно підвелася з-за столу. 

— Якщо ти зараз натякаєш на... 

— Я не натякаю.  

Стелла зробила ще один ковток кави. 

— Уся редакція знає, що ти зустрічаєшся з детективом NYPD. Зручно, правда? Інформація майже з перших рук. 

Очі Іві звузилися. Купер поставила чашку на стіл. 

— Ти впевнена, що отримуєш матеріали завдяки своїм навичкам журналістки, а не через те, що маєш роман із детективом? 

— Повтори. — Іві зробила крок уперед. 

— У тебе проблеми зі слухом, Смітт? 

— Чому ж тоді ти, така розумна, не проходила конкурсу, щоб тут працювати?Половина редакції вже знає про твої стосунки з Кевіном. Йому ні одна спідниця не проходить повз, а твоя в редакції найкоротша. Збіг? Я маю сумніви. 

— Тобі ще в університеті варто було язика вкоротити, бо надто довгий він у тебе, Смітт. Схоже, ти не можеш змиритися з тим, що твої статті більше не головні на першій шпальті. 

Іві хмикнула: — Дуже самовпевнено для того, хто працює тут менш як тиждень. 

— Хай так, але я маю велике бажання зайняти твоє місце, питання часу, зайчику. 

Кілька журналістів почали спостерігати за їхньою суперечкою. Стелла це помітила. 

— Побачимо, чи вистачить тобі завзяття, коли Atlantica почне реагувати на твоє розслідування. Посиплешся, як суха ялинка після Різдва. Кажуть, ця компанія дуже не любить, коли втручаються в їхні справи. 

Іві промовчала у відповідь. Стелла ще кілька секунд дивилася їй у вічі, а потім мовчки пішла до свого столу. Лише коли вона зникла серед рядів робочих місць, Іві повільно видихнула. Купер її завжди дратувала. 

Ще з університету вони примудрялися сперечатися буквально через усе. Якщо одна казала "біле", інша обов'язково стала б доводити, що це "чорне". Схоже, за кілька років нічого не змінилося. 

Іві відкрила службову папку, яку Кевін переслав їй кілька хвилин тому. Усередині були документи, інформація про компанію, перелік дочірніх підприємств, кілька старих газетних вирізок та список людей, з якими редакція рекомендувала почати спілкування. 

Смітт швидко пробіглася очима по першій сторінці. Велика міжнародна корпорація, десятки благодійних програм, багатомільйонні інвестиції, сотні робочих місць. Однак вона розуміла, що потрібно заглибитися далі, оскільки те, що розповів Ашер і що спричинило загибель тітки Беннет та незалежного журналіста Деніела Кроса, зовсім не збігалося з тим, що було вказано в Інтернеті. 

— Як проходить збір інформації? — позаду почувся голос Кевіна. — Знайшла щось цікаве? 

Іві кинула на нього швидкий погляд.

— Поки що ні. 

Головний редактор сперся рукою об край її столу й усміхнувся. 

— Інтуїція підказує мені, що недаремно я довірив цю справу саме тобі. Якщо хтось і зможе докопатися до правди, то це будеш ти. 

— Чому саме я? 

— Бо це стосується твоєї подруги, чи не так?

— Це не має ніякого відношення до розслідування.

Кевін випростався.

— До речі, завтра зранку, о сьомій тридцять у тебе перша зустріч.

— З ким? 

— Колишній фінансовий консультант Atlantica.

У животі неприємно похололо. В голові промайнули слова Ашера: 

" — Не геройствуй. Не ходи на зустрічі одна. Не довіряй незнайомцям, які раптом почнуть пропонувати тобі "сенсаційні документи". "

— Як його звати?

Кевін зазирнув у свій планшет.

— Майкл Рівз.

Іві записала його ім'я в блокнот.

— Успішного полювання, Іві Смітт.

Щойно він пішов, Іві взяла телефон. Відкривши діалог з Ашером, почала друкувати повідомлення.

Іві Смітт: Завтра я зустрічаюся з колишнім співробітником Atlantica.

Вона вже майже натиснула "Надіслати", але застигла. Якщо повідомить зараз, Ашер зробить усе, щоб ця зустріч не відбулася. Після глибокого вдиху Іві видалила написане та заблокувала телефон.

— Пробач, — тихо прошепотіла вона.

***

Я вже збирався виходити з кабінету, шукаючи, куди поклав ключі, коли без стуку заглянув Донован.

— Ти ще тут?

Я поглянув на нього.

— Як бачиш.

Він усміхнувся і зайшов усередину.

— Маю прохання.

— Якщо це знову стосується допомоги з заповненням звіту, то навіть не починай.

— Та ні, — Макс махнув рукою. — Моя машина досі в ремонті, тому сьогодні без коліс. Не підкинеш додому?

Я поглянув на годинник.

— Без проблем. Тільки спочатку заберемо Іві з роботи.

— Серйозно? Дивно.

Я підняв брову.

— Що саме тобі дивно?

— Раніше ти б сказав: "Викликай таксі".

— Можу і зараз це запропонувати.

— Забудь. — Він задоволено всміхнувся. — Іві добре на тебе впливає.

Знайшовши ключі, ми вийшли з кабінету. Зачинивши двері, рушили. Коридори департаменту поступово порожніли. Денна зміна вже закінчувалася, нічна починала збиратися.

— До завтра, Томпсоне! — почувся голос із відкритих дверей.

— До завтра.

Донован підійшов до стійки чергового, щоб розписатися в журналі, я повторив за ним. Скляні двері відчинилися, і тепле вечірнє повітря огорнуло нас. Навіть після заходу сонця асфальт продовжував виділяти накопичене за день тепло. Поблизу безперервно сигналили автомобілі, лунала сирена, а з найближчого кіоску линув запах смажених хот-догів.

— Обожнюю Нью-Йорк, — пробурмотів Донован. — Особливо затори.

Моя машина була припаркована майже в самому кінці службової стоянки. Я натиснув кнопку на ключах, і фари коротко блимнули. Донован зайняв пасажирське сидіння, а я обійшов автомобіль і сів за кермо. Двигун тихо загуркотів. Я швидко глянув на годинник. Якщо пощастить уникнути заторів, маю встигнути забрати Іві з редакції вчасно. Донован одразу ввімкнув радіо, але через кілька секунд я його мовчки вимкнув.

— Зануда. 

— Хочу тиші. — Я лише коротко глянув на нього.  

Машина виїхала з парковки. Донован мовчав кілька хвилин, дивлячись у вікно, а потім несподівано запитав: 

— Ну і як? 

— Що "як"?  

— Як тобі живеться з Іві? Ще не пожалкував?  

— Ні.  

— Ого. — Донован з притворною драматичністю поклав руку на серце. 

— Не перебільшуй, Макс. Знаєш, що найдивніше?  

— Що?  

— Раніше мене страшенно дратували чужі речі у квартирі. Тепер, коли Іві залишає свій одяг де попало, мені це навіть подобається.  

Донован розсміявся.  

— Господи... Ти закохався. Не можу в це повірити, Томпсоне. 

Я закотив очі. 

— Не удавай, ніби тільки-но відкрив нову планету. 

— Ви вже сварилися через якусь побутову дурницю?  

Я згадав нашу суперечку про брудні чашки.  

— Постійно бурчить, що я беру чисті чашки, п'ю каву і жодної не мию. Одного разу, коли вона не знайшла чистої, принесла мені каву в пакеті. 

Донован розсміявся. 

— Бідолашна Іві. Я обов'язково надішлю їй інструкцію, як з тобою поводитися. 

— Не витрачай свій час, — пробурмотів я. — Вона й без твоєї допомоги чудово справляється. 

— О, ні. Це тільки початок. Спочатку вона змусить тебе мити чашки. Потім будеш складати шкарпетки. Невдовзі ти й не помітиш, як почнеш розрізняти шпильки від невидимок. 

Я коротко глянув на нього. 

— Замовкни. 

— А потім... 

— Доноване. 

— Добре-добре.— Він підняв руки в знак капітуляції, але самовдоволена усмішка не зникла з його обличчя. 

Автомобіль повільно рухався вечірнім Мангеттеном. Потік машин застиг перед черговим світлофором. Попереду мигнули червоні стоп-сигнали, а над гарячим асфальтом коливався розпечений потік повітря. 

— До речі... — Макс знову обірвав тишу. — Я вже казав тобі про ту красуню, що працює з Іві? 

— Ти про Стеллу Купер?

— Так, саме про неї. 

Я скептично глянув на напарника. 

— Зі слів Іві, тобі краще цього не робити. 

— Та годі тобі, може в неї просто... 

— Доноване, не варто. 

Він похитав головою.

— Я розійшовся з Розою майже три роки тому і теж хочу бути щасливим, Ашере. 

Я вже збирався відповісти, як раптом у кишені задзвонив телефон. Взявши його, відповів. 

— Детектив Томпсон. 

— Детективе, вас турбують із федерального архіву. 

Я машинально випростався. 

— Слухаю.

— Ваш запит погоджено. Дозвіл на доступ підписаний, але є одна умова: частина документів має обмежений доступ. Можна ознайомитися лише в читальному залі архіву. Копіювання, фотографування чи винесення матеріалів заборонені. 

— Я знаю. 

— Ми підготували для вас перепустку. О восьмій ранку чекаємо на вас. 

— Дякую, обов’язково приїду. 

Поклавши телефон на центральну консоль, я подивився на Донована: 

— Федеральний архів погодив доступ. Завтра зранку почну переглядати всі матеріали справи. 

Макс задоволено присвиснув та сказав: 

— Мене досі дратує те, що ми все ще не знаємо ім'я цього шостого. Що він взагалі із себе представляє? Наче Воландеморд, ім'я якого не можна говорити. 

Я перевів погляд на дорогу. 

— Це мене теж злить. 

Світлофор перемкнувся на зелений. Натиснувши на газ, автомобіль повільно рушив у нескінченний потік машин. За кілька кварталів виднілася будівля редакції The New York Times, і після цього день нарешті мав закінчитися. 

Я припаркувався біля узбіччя. Діставши телефон, набрав Іві. Після кількох гудків вона відповіла. 

— Привіт, коханий. 

— Я вже під'їхав. 

— Хвилин п'ять, не більше. Треба дописати останній абзац, і я вільна.  

Я усміхнувся.  

— Добре. 

— Чи можеш зробити мені невелику послугу?  

— Яку саме? 

— Купи, будь ласка, кави.  

— Яку саме?  

— Лате на безлактозному молоці, без цукру. 

— Добре.

— І ще...корицю зверху.

— Все?

— Все. Люблю тебе.

Вона поклала слухавку раніше, ніж я встиг відповісти.

— Ну? — поцікавився Донован.

— Сказала почекати п'ять хвилин. Попросила купити каву.

Макс усміхнувся. Я дістав пачку цигарок і простягнув її Максу. Той взяв одну сигарету і закурив. Я зробив те саме. Повернувши голову, побачив вивіску кав'ярні через дорогу від редакції. Ми зайняли місце в кінці невеликої черги. Поки чекали, встигли докурити. Коли черга дійшла до нас, бариста привітно нас зустрів.

— Доброго вечора, чого бажаєте?

— Один великий лате на безлактозному молоці, без цукру, з корицею, — почав я. — Один американо. І подвійний еспресо.

— Рахувати разом?

— Так,— коротко відповів я.

Макс настільки здивувався, що його очі розширилися.

— Звідки така щедрість, Ашере Томпсон?

Я усміхнувся.

— Імена?

— Ашер, Макс та Іві.

— Лате для Іві? — перепитав бариста.

Донован не втримався від коментаря:

— Можете написати для Ашера, він у нас тендітна душа.

Бариста усміхнулася, а Макс багатозначно глянув на мене.

— Замовкни, Доноване.

— Не можу. Я скучив за тобою.

Я лише закотив очі. Через кілька хвилин ми покинули кав’ярню, тримаючи паперові стаканчики, прямуючи назад до редакції, де нас мала чекати Іві. Вона вийшла з будівлі, притискаючи до грудей папку з документами. Побачивши нас, усміхнулася, прискоривши крок.

— Привіт! — підійшовши ближче, вона здивовано перевела погляд із мене на Донована. — Макс? Що ти тут робиш?

— Моя машина в ремонті, попросив підвезти.

Я простягнув Іві паперовий стаканчик.

— Ось твій лате.

Вона взяла його.

— Корицю не забув?

— Ні.

Іві зробила невеликий ковток і задоволено заплющила очі.

— Ммм... Дякую.

— Бачиш? — пробурмотів Донован. — Він безмежно у тебе закоханий.

Я вже збирався щось відповісти, коли Макс кілька разів штовхнув мене ліктем.

— Що? — поцікавився я.

Напарник ледь помітно кивнув у бік виходу.

— Поглянь...

Я обернувся і побачив, як з будівлі редакції вийшла дівчина. Її світле волосся м'якими хвилями спадало на плечі, а в руках вона тримала телефон і маленьку сумку. Макс аж випростався.

— Ось про неї я тобі казав...

Я перевів погляд з дівчини на Макса. На його обличчі з'явився той самий вираз, який зазвичай буває у дітей перед вітриною магазину іграшок.

— Доноване...

Він навіть не почув мене. Жінка поглянула в наш бік, ніби відчувши на собі чийсь погляд. Її обличчя одразу осяяла легка усмішка.

— О ні... — тихо видихнула Іві.

— Що сталося? — не зрозумів Донован.

— Вона йде до нас.

Макс машинально пригладив волосся рукою і швидко поправив комір сорочки. Я кілька секунд спостерігав за ним, а потім серйозно сказав:

— Доноване, якщо вона зараз попросить підвезти її додому, я тебе придушу.

Жінка підійшла до нас.

— Доброго вечора, — привітно усміхнулася вона, дивлячись на Донована. — От ми знову і зустрілися, Макс.

— Доброго вечора, Стелло, — привітався Макс, простягаючи руку.

Вона легко потиснула йому долонь. Макс буквально не відводив від неї очей. Я подивився на Іві, яка лише тихо закотила очі.

Стелла звернулась до мене, люб'язно простягнувши руку:

— Стелла Купер. Ми з Іві працюємо разом у The New York Times.

Я потиснув її руку.

— Ашер Томпсон. Детектив NYPD. Іві багато про вас розповідала.

Стелла скоса глянула на Іві.

— Сподіваюся, тільки хороше?

Іві тихо пирхнула.

— Не сподівайся.

Купер всміхнулася, наче очікувала саме такої відповіді.

— Насправді я хотіла дещо запитати. — Вона подивилася на Іві. — Ти зараз їдеш додому?

— Так.

— Слухай... Незручно просити, але чи могли б ви підвезти мене? Сьогодні без машини, а таксі досі затримується…

Іві на мить задумалася і повільно повернула голову до мене. Я мовчки дивився на неї, потім перевів погляд на Донована, який дивився на мене так, ніби від моєї відповіді залежало його майбутнє. Я ледь примружився, а він радісно усміхнувся.

— Можемо, — сказав Макс.

Я повільно глянув на нього, потім взяв його під руку і відійшов трохи далі, щоб нас не почули.

— Хто тягнув тебе за язик? — прошепотів я, дивлячись на напарника.

— Яка різниця? Все одно тобі везти мене додому, тож можемо підвезти її дорогою.

Я тяжко зітхнув.

— Ти навіть не знаєш, де вона живе.

— От зараз і дізнаємося.

Ми повернулися до Іві та Стелли. Купер винувато мені усміхнулася.

— Якщо справді незручно, нічого страшного. Я почекаю таксі.

— Ні, не треба, Ашер підвезе.

Я мовчки потер перенісся.

— Починаю шкодувати, що погодився співпрацювати з тобою.

— А я — ні.

Я лише похитав головою та сів за кермо. Іві влаштувалася поруч, поставивши каву в підсклянник. Позаду сіли Стелла і Макс.

— Куди їдемо? — запитав я, запускаючи двигун.

Стелла ніяково усміхнулася.

— Це трохи далеченько. Бруклін, район Бенсонгерст.

Я завмер на мить. Їхати не менше сорока хвилин, а потім ще везти додому Макса. Перевівши погляд на дзеркало заднього виду, зловісно подивився на Донована. Той вдав, що його раптом дуже зацікавив пейзаж за вікном. Відступати вже не було куди. Я сам погодився на цю авантюру.

— То, Стелло, — промовив Донован. — Як довго ви вже працюєте в The New York Times?

— О, не дуже довго. — Стелла тихо засміялася.

Її сміх луною прокотився салоном. Я міцніше стиснув кермо.

— Чому обрали журналістику? — продовжив він. 

— Знаєте, вся моя родина пов'язана з журналістикою. Мені завжди подобалася криміналістика, хотіла навіть опанувати цю професію, але мене відмовили. Тож вирішила піти по стопах батька. 

— Тоді у нас є дещо спільне, — засміявся Макс. — Детективи теж ставлять безліч запитань. 

Стелла знову розсміялася. Цього разу голосніше. Я краєм ока глянув на Іві.

Вона сиділа, дивлячись на дорогу, і мовчки помішувала трубочкою каву.

Я добре знав цей вираз обличчя. Її це дратувало не менше, ніж мене. Тим часом позаду розмова розвивалася далі. 

— А у вас є хобі? — не вгамовувався Донован. 

— Є. Люблю фотографувати.  

— Справді? Я теж.  

— Це прекрасно, — Купер плеснула в долоні. 

— Щоправда, останнім часом лише трупів, на все інше просто не вистачає часу.  

Почувши це, Іві ледь не вдавилася кавою, кинувши на мене переляканий погляд. Мої очі також розширилися, я тільки знизав плечима. Після фрази Донована в салоні запала тиша. Вона тривала ще кілька секунд, поки Стелла не почала голосно сміятися. 

— Доноване, та ви ще й жартувати вмієте. 

— Чого ж? Я серйозно кажу, зараз покажу.  

Донован уже збирався дістати телефон, коли я вирішив втрутитися, щоб зупинити його.

— Максе, — гукнув я, не повертаючи голови, — заради всього святого... дай людині спокій.

Стелла прикрила усмішку долонею.

— Насправді все гаразд.

— Бачиш? — задоволено сказав Донован.

Я мовчки глянув на нього через дзеркало. Позаду знову пролунав сміх.

Цього разу вже обоє сміялися. Іві тихо застогнала, притулившись чолом до холодного скла.