Глава 35
Пам’ять — річ дивовижна. Іноді вона затирає обличчя, голоси, імена. Але ту ніч я пам’ятаю до дрібниць. 14 травня, 23:00 — саме так було зазначено в протоколі. Облава на банду "Чистильники", яка потім прогриміла в усіх заголовках газет і стала предметом розмов у кожному куточку Нью-Йорка.
"Успішна поліцейська операція".
"Знешкоджено небезпечне злочинне угруповання".
"Заарештовано п’ятеро вбивць".
Того вечора йшов дощ. Глуха тиша, яка підкрадається до свідомості та повільно краде розум... А потім все закінчилося. Люди в бронежилетах рушили з усіх боків, мов примари в темряві.
Пам’ятаю, як пролунало глухе грюкання дверей, які знесли з одного удару, а за ним крик:
— Поліція! Всім залишатися на місцях!
Далі все розгорталося блискавично. Ітан кинувся до запасного виходу, але не встиг. Потужний удар звалив його на землю. Він важко гримнувся об бетон, а вже за секунду троє офіцерів силоміць притисли його обличчям до підлоги.
Алекс спробував чинити опір, але марно. Його силоміць придавили обличчям до стіни, заламали руки за спину й повалили на коліна. Він сипав прокльонами, але поліцейські залишалися байдужими.
Копи діяли швидко й професійно — паскудний, добре налаштований механізм.
Кожен виконував свою роль, чітко знаючи, що робити й де шукати. Вони вибивали двері одну за одною, за лічені секунди обшукуючи кімнати, освітлюючи стіни ліхтарями. Вони готувалися до цього дня роками.
Я бачив кожного з них, але ніхто з них не бачив мене.
Бенджаміна скрутили біля стіни. Його погляд застиг десь у порожнечі, наче він досі не міг усвідомити, що тепер побачить небо лише через решітку, якщо взагалі доживе до ранку.
А потім пролунали постріли. Глухі звуки розірвали нічну тишу, запустивши справжній хаос.
— ЗБРОЯ! У ЦЬОГО ПОКИДЬКА ЗБРОЯ! — верещав хтось із копів.
Я бачив, як Ред упав на бетон, затискаючи плече рукою. Він прикрив Келлера, але йому також дісталося. Я помітив, як Ред впав на бетон і притиснув руку до плеча. Він намагався прикрити Келлера, але сам отримав кулю. Лише одного я не міг зрозуміти: хто, бляха, стріляв? З Редового плеча цебеніла кров. Поліцейський корчився від болю, його напарники кричали ще дужче — схожий на свиню перед забоєм...
Лукас кинувся до зброї, але не встиг. Його збили з ніг пострілом TASER у спину. Його тіло кілька разів здригнулося, лежачи на холодному, мокрому бетоні.
— Не рухайся! Руки за спину!
Двоє поліцейських миттєво навалилися на нього, силкуючись заламати руки. Останнім схопили Метью. Він виривався, кричав, що всі вони пошкодують, але його ніхто не слухав. Його обличчя було закривавленим, з розбитого носа текла кров.
Двоє офіцерів почали надавати першу допомогу Келлеру та Реду. Тим часом членів банди виводили зі складу один за одним. На вулиці вже чекали десятки поліцейських автомобілів. Я добре пам'ятаю обличчя тих, хто брав участь в операції. Вони були сповнені впевненості в успіху. У їхніх очах читалося передчуття тріумфу, святкування. Але вони помилялися. Є речі, які неможливо завершити остаточно. Деякі історії не закінчуються арештами чи вироками. Вони не завершуються навіть смертями. Тієї ночі багато хто думав, що переміг. Чимало людей повернулися додому героями. Дехто отримав підвищення. Вони святкували, пили за успіх операції, тисли руки, позували для фотографій із посмішками. А тоді почали про це потроху забувати. Люди завжди забувають, покладаючи надії на час, що нібито здатен поховати помилки. Вони думають, що правда помре разом зі свідками. Але правда має свою вперту природу: вона завжди повертається. І коли це трапляється, буває вже запізно щось змінити.
Я добре пам’ятаю ту ніч. Набагато краще, ніж вони.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!