Last Seen

Бруклінські склади. Тиждень тому.

Можете мені повірити, я бачив багато різного, але тут щось з самого початку видавалося дивним. 

Це не перше вбивство, яке сталося на Бруклінських складах. П’ять років тому, після першої трагедії, це місце одразу протухло смертю. 

Я ступив усередину покинутого приміщення. Не дивно, чому вбивці обирають такі локації, бо напевно знають, що нормальна людина сюди не сунеться. Хоч я і сам людина, але точно не нормальна. Під ногами захрустіло скло. Промінь ліхтаря у моїй руці розрізав густу темряву. 

Тіла жертв лежали в самій глибині закинутої споруди. Спочатку я помітив жінку. Вона лежала з розкинутими руками, наче маріонетка, в якої обірвались усі нитки. Трохи далі на животі лежав чоловік, зі зв’язаними за спиною руками.  

Я нахилився ближче до жінки й побачив численні ножові поранення в області грудей. Стан чоловіка був інакшим — його побили так жорстоко, що тіло втратило свої звичні обриси.

— Нічого цікавого, — пробурмотів я сам до себе, витягуючи телефон, щоб зробити кілька знімків.

З таким архівом фотографій цілком можна було б організувати власну виставку. Звісно, далеко не всі світлини призначені для показу, але якби люди побачили, якою може бути жорстокість, можливо, кількість вбивств стала б значно меншою.

На стіні, біля місця, де лежала жінка, я помітив малюнок, зроблений кров'ю. Це було кільце зі складними геометричними лініями, що перетиналися між собою. Я колись стикатися з вбивствами, пов'язаними з жертвопринесенням, але такого символу ще не бачив. Зробивши кілька фотографій, я нахилився до загиблого чоловіка. На його голові було видно численні сліди побоїв, а всі кістки були зламані. Він не справляв враження людини, яка відчайдушно боролася за своє життя. Вбивця діяв холоднокровно та методично, демонструючи витонченість справжнього садиста. Подібні методи часто застосовують катувальники, аби досягти своїх намірів. Але, здається, цей чоловік так нічого і не сказав. Бо інакше навіщо доводити свою справу до кінця? 

— Ашере! — крикнув мені Макс з іншого боку приміщення. Його голос лунав глухо, відбиваючись від стін. — Ходи сюди.

Я наблизився до нього. Напарник стояв поруч із відкритим ящиком. Усередині якого лежали подерті газети, пляшки, шматки тканини, під якими виднілася коробка від нового телефону.

— Розпаковка новенького iphone біля трупів? — усміхнувся мені він.

— Ти досі цьому дивуєшся? Хто зна, що в голові того покидька, який це з ними зробив.

На бетонній підлозі біля жінки я помітив відбитки черевиків. Розмір приблизно 43-й. Судячи з глибини слідів, вбивця міг бути дуже кремезним. Обійшовши тіло, серед купи сміття я знайшов невеликий клапоть паперу. Розгорнувши його, побачив, адресу, написану недбалим почерком. Злочини завжди починають кричати лише тоді, коли знаєш,  де шукати їхні докази. Це ж місце кричало відлунням двох смертей. 

Піднявши очі до стіни, я втретє затримав на символі свій погляд.  

— Ну що, Макс — прошепотів я напарнику, — починається гра “впіймай психопата”. 

Схожий малюнок на стіні, мені доводилося бачити приблизно два роки тому. Щоправда, він трохи відрізнявся. Тоді це був знак угруповання, яке називалося "Чистильники". Банда фанатиків, які свято вірили, що світ потрібно "очищати" від бруднокровних. Проте їх усіх давно посадили за ґрати. 

— Знову сатаністи, — Пробурмотів я собі тихенько під ніс.

— Що ти знайшов? — Макс підійшовши до мене, побачивши символ. 

— Черговий підпис хворої людини, яка вірить в те, що має право обирати кому жити, а кому померти. Нічого нового. 

Макс зморщив лоба: — Для чого тоді ховати коробку від нового телефону і залишати адресу на місті злочину?

— Бо цей йолоп хоче погратися. Він настільки тупий, що навіть… — я підняв коробку, щоб подивитись на номер моделі, який було стерто. — ...а ні, не настільки тупий. 

Адреса на папері — Бушвік. Район, який знаходився на півночі Брукліну. Відразу всередині виникло дивне відчуття азарту, коли мозок починає працювати швидше, вважаючи, що я майже тримаю вбивцю за горло. В голові поступово почав вимальовуватися ланцюг.

— Макс, треба їхати, — кинув я напарнику, ховаючі телефон в кишеню.

З’явились поліцейські, криміналісти та медичні працівники швидкої. В цьому місці моя справа була завершена.

***

Макс сів у машину, та глянув на мене. Йому подобалося, коли справа виглядала заплутаною, але зараз в його очах читалась напруга.

— Бушвік, кажеш… — пробурмотів він. — Веселий в нас буде вечір.

Я мовчки кивнув, відчуваючи, як у грудях знову розпалюється азарт. У мене завжди була дивна схильність до таких справ: чим складніше, тим цікавіше. Машина рушила з місця. Вітер пробивав через відкриті вікна авто. Я дивився на нічне місто, яке тихо дихало, повільно ковтаючи світло ліхтарів.

— Пам’ятаєш Чистильників? — запитав я, зосереджуючи увагу на дорозі. — Колись вони гучно заявляли, що покликані очистити світ від бруднокровних. Бушвік — настільки яскравий і самобутній район у північному Брукліні, де живуть хіпстери та творча молодь Нью-Йорка, але… — моя думка залишилася незавершеною, бо Макс встиг підхопити її, щоб продовжити. 

— До недавнього часу це місце вважалося одним із найнебезпечніших районів Нью-Йорка. Навіть теперішня яскрава атмосфера Бушвіка не здатна повністю приховати сліди його минулого. Але чи є логіка в тому, що залишив після себе вбивця? Ти впевнений, що оглянув усе? Можливо, щось важливе залишилося поза твоєю увагою?

 — Макс, він не надто переймається законами логіки. Йде по власній, дуже хворій схемі. Отже, я уважно все оглянув і не знайшов нічого, окрім символу та адреси на шматочку паперу.

Грати зі смертю — це одне, але торкатись розуму того, хто її несе, — зовсім інше. Телефон задзвонив, на екрані засвітився номер шефа. Макс усміхнувся, спостерігаючи, як я зітхаю й таки відповідаю на дзвінок.

— Ашере, у нас ще одне вбивство. Швидко рушайте. 

— Де? — я майже гаркнув в трубку, бо це ніяк не входило в мої плани.

— Бушвік. Адресу скинув Максу. І не гарчи на мене, бо залишу без зарплатні. 

— Та можна подумати, — тихо сказав я, не встигнув завершити виклик.

— Ашере! Я все чую, — гиркнув мені шеф, кинувши трубку. 

— Жирний йолоп, — прошипів я, кидаючи телефон на заднє сидіння. — Що там за адреса?

Макс відкрив повідомлення і відразу подивився на мене здивованим поглядом.

Побачивши вираз обличчя напарника, я насупив брови.

— Ну що там? 

— Не повіриш, Ашере, — Макс тицьнув телефон мені в обличчя, — це саме та адреса, що написана у тебе на клаптику паперу. 

Уілсон — авеню.

У салоні запанувала тиша. Макс навіть припинив голосно жувати свою жувальну гумку.

— Хто жертва? — спитав я, стискаючи пальці на кермі.

— Прокурор Девід Міллер. Якщо я не помиляюсь, він займався справою банди "Чистильників".

Я тихо вилаявся. Вбивця не просто почав з нами гратися, він спеціально залишив адресу ще до того, як вчинив розправу над жінкою та чоловіком.

Це означало тільки одне — вбивця планує бути на два кроки попереду нас. Але в чому сенс? Якщо з прокурором ще є якась логіка, то ким були його перші жертви? А можливо вони не такі вже й перші? 

— Він водить нас просто за ніс. Цей виродок значно ближче ніж здається.  — кинув Макс, підкуривши цигарку.

Я мовчав, проте в голові все крутилася лише одна думка: він про мене знав. 

Знав, що я знайду той клаптик. Знав, що ми вирушимо в Бушвік. Знав, що, коли ми прибудемо, на нас уже чекає свіже тіло. Це аж ніяк не випадковість і не божевілля психа. Це його ретельно продуманий сценарій, де кожен крок давно розписаний.

Я поглянув у вікно. Повз нас промайнули обличчя перехожих. Хтось із них, можливо, був ним.  Якщо він про все знає, то неодмінно розумів, що  ми почали гнатися за його тінню, і бездумно насміхався з нас.  

— Макс, — гукнув я напарника, — він грає з нами не для того, щоб ми його зловили. Його мета — змусити нас ганятися за ним, поки він обдумує нові ходи.  

— Ти думаєш, він слідкує за нами? 

— Я впевнений. Він міг увесь час бути поруч, непомітно спостерігаючи. Він знає про нас усе, а ми про нього — нічого. Це найбільше мене дратує, розумієш? А знаєш, що найгірше?  

Макс мовчав, пильно дивлячись на мене. 

— Він навіть зараз  може бути зовсім поряд.  

Коли ми повернули у Бушвік, прямуючи до авеню Уілсон, на нас уже чекали поліцейські машини. Залишивши авто, ми вийшли на вулицю. Третє тіло за вечір. Цього разу це була не випадкова жертва. Це був перший сигнал, якому я мав приділити особливу увагу.

На дверях квартири прокурора червоним маркером була зображена та сама символіка, що й на стіні складу.

Підійшовши ближче, я помітив невеликий напис: "14 травня, 23:00".

— Це що, календар смерті? — з легкою усмішкою зауважив напарник.

— Почуваюся мов учасник примусової гри цього покидька.

— А може, ми не глядачі? Здається, він хоче, щоб ми були його акторами.

— Хай поцілує мою дупу. — вилаявся я.

Разом із Максом ми спостерігали, як з квартири виносять тіло прокурора, загорнуте у чорний пакет. П’ять років тому цей чоловік домігся засудження групи "Чистильників". І тепер — його вирок наздогнав його самого.

Але дата... Навіщо вбивці відкрито оголошувати, коли він планує наступне вбивство? Такий крок начебто дає шанс його спіймати, але водночас ставить нас у вкрай небезпечне становище, ніби босими ногами на гостре лезо. Він не зробить цього 14 травня. Або ж зробить це раніше 23:00.