Last Seen

Минуло дві доби відтоді, як мене відправили у примусову відпустку. Мій стіл потонув під горою архівних справ, десятками протоколів, фотографій і звітів, змішаних із моїми власними нотатками. Я працював до всрачки, до пекучого болю в очах, ніби тисячі розжарених голок впиналися в них. Щоразу, коли здавалося, що нарешті вдається знайти зачіпку, що ланцюжок убивств складається в логічний пазл, новий факт руйнував усі припущення.

Я малював схеми, вибудовував зв’язки між «Чистильниками», «Atlantica» і новими жертвами, але через годину вже люто викреслював усе червоним маркером. Зім'яті папери летіли в куток, який перетворився на справжню гору моїх невдач.

Близько світанку, коли сонячні промені почали ледь помітно пробиватися крізь щілини жалюзі, я із втомою стиснув голову руками. Мій мозок ніби відмовлявся сприймати інформацію, перетворюючи текст на безладну низку чорних символів. Мій погляд затримався на фотографії понівеченого обличчя поліцейського, якого було вбито на Парк-Авеню, і раптом у голові спалахнув спогад.

« — Я отримала повідомлення від аноніма. Ім’я поліцейського було в списку...»*

Я різко випростався, і в хребті щось болісно хруснуло. Іві розповіла, що їй прийшло повідомлення з прихованого номера незадовго до вбивства. У тому списку були всі, хто вже загинув, і Мейсон Ред був останнім у переліку.

Холодний піт проступив на лобі. Моя аналітична частина, яку я так старанно плекав, зараз почала вигризати мене зсередини. Як я міг цього не помітити? Чому дозволив собі настільки захопитися емоціями, що нехтував головними запитаннями? Вбивця надіслав їй повідомлення, знаючи, що три роки тому Іві працювала над справою «Чистильників»? Якщо вона отримала цей список, це не може бути випадковістю. Їй дійсно може загрожувати небезпека.

Вбивця знав, що вона звернеться до мене. Я навіть впевнений: він стежить за кожним нашим кроком.

— Суко...

Навіть якщо Мейсон Ред був останнім у списку, це не означає, що список не може оновитися. Я почав міряти кроками вітальню, наче загнаний звір у клітці. Смартфон у моїй руці здавався розпеченим шматком заліза. Я то стискав його до болю в суглобах, то нервово крутив між пальцями. Підлога рипіла під моєю вагою, і цей звук неприємно врізався у свідомість, додаючи ще одну ноту в хаотичну симфонію моїх думок. Раптом я завмер. Ноги мовби приросли до паркету, спиняючи мене перед столом, заваленим розкиданими паперами, серед яких виділялася відкрита папка з головним гаслом «Чистильників». Я дивився на ці три слова, виведені жирним шрифтом у звіті: «Америка для американців».

Мій мозок, який хвилину тому панікував через Іві, почав знову збирати конструктор. «Чистильники» не були звичайними найманцями. Вони були фанатиками. Радикалами, що вважали себе хірургами, які вирізали пухлину з тіла нації. Але цей новий виродок не копіює їх в методах убивств. 

Якщо «Чистильники» дотримувалися ідеології чистоти крові та походження, то шукати послідовника серед мігрантів чи випадкових гастролерів — це все одно що шукати голку в сіні. А що, як треба шукати серед корінного населення? Серед тих, хто має глибоке коріння тут, у Нью-Йорку чи Бостоні. Серед тих, хто вважає цю землю своєю за правом народження і бачить у кожному «чужинці» особисту загрозу. 

Але Іві... Чому вона отримала той список? Вона — журналістка. Вона «голос» того самого суспільства, яке «Чистильники» вважають гнилим. Для них вона не просто випадкова мішень. В очах «Чистильників» вона — зрадниця, яка сміє голосно говорити про тих, кого вони хочуть стерти з лиця землі.

Пазл почав складатися в картинку, від якої мені захотілося блювати. Вбивця карає, і робить це так, щоб я став свідком кожної смерті. Але якщо він зачепить Іві, я перетворю його обличчя на криваву кашу, змушу страждати доти, доки він не помре, захлинаючись власною кров’ю.

Я підійшов до вікна і відсунув край жалюзі. Він може бути прямо перед моїми очима. Ця думка робила його в сотню разів небезпечнішим за будь-якого звичайного вуличного психопата.

Я заспокоював себе думкою, що Іві вже на роботі. Журналісти The New York Times не дозволяють собі спати до обіду, а під час ранкових нарад телефони зазвичай стоять у беззвучному режимі. Дзвонити їй зараз — це все одно, що намагатися поговорити з дияволом.Саме цією думкою я намагався прикрити свою тривогу, стримуючи паніку, яка вже готова була поглинути мене.

Я вирішив зателефонувати пізніше. Часу тепер у мене вдосталь, тому вирішив заїхати в одне місце. Потрібно було забрати у Маї флешку.

***

Ранковий Нью-Йорк зустрів мене задушливим повітрям, яке вже встигло просочитися вихлопними газами. Дорога до околиці Манхеттена зайняла близько двадцяти хвилин. Я припаркував машину і зайшов усередину.

Дзвіночок над дверима звично забренькав. У кафе було всього кілька ранкових відвідувачів: вони мовчки пили каву, не відводячи поглядів від екранів телефонів.  Мая стояла за касою. Вона виглядала ще більш втомленою, ніж минулого разу. Помітивши мене, дівчина помітно напружилася, швидко пробила чек останньому клієнту і жестом показала мені підійти до краю барної стійки, якомога далі від чужих вух.

Я підійшов, спираючись на стійку так, щоб максимально закрити її від поглядів із залу.

— Детективе, — тихо сказала вона, озираючись. 

— Ти принесла? — запитав я, вдивляючись їй в очі.  

Мая несміливо ковтнула і засунула руку в кишеню фірмового фартуха. Обережно витягнула руку над стійкою. Її пальці ледь помітно тремтіли, коли вона розтиснула їх і непомітно передала на мою долоню маленький холодний предмет — чорну флешку без жодного маркування. 

— Я забрала її вчора ввечері з вокзалу, як ви й просили, — тихо промовила дівчина. — Я спробувала розблокувати її вдома... але там складний пароль. Я навіть не уявляю, що на ній. 

Я міцно стиснув флешку в руці та сховав її у внутрішню кишеню піджака. 

— Ти все зробила правильно, — відповів я спокійно, намагаючись додати їй хоч трохи впевненості. — А тепер послухай мене уважно. Якщо хтось запитає тебе щось про особисті речі Шарлотти, ти нічого не знала. Ніколи нічого не бачила і нікому нічого не передавала. Зрозуміла?  

Вона мовчки кивнула.  

— Так… Я зрозуміла. Ви... ви знайдете того, хто вбив Шарлотту? 

— Я вже близько до цього, — відповів я. — Будь обережною. Якщо помітиш щось підозріле — одразу телефонуй мені.  

Вийшовши з кафе на залиту сонцем вулицю, я відчув, як адреналін знову починає розганяти кров. Залишалося найскладніше — зламати пароль і подивитися, яких демонів ховає компанія «Atlantica». І робити це доведеться не через офіційних техніків департаменту — Грін відсторонив мене, а отже, мені потрібен був хтось свій, хто вміє діставати інформацію з-під землі та не ставитиме зайвих запитань.

Я сів у машину, зачинив двері й одразу набрав номер Макса. 

— Донован, — промовив я, щойно почув його голос у слухавці. — Цукерки вже в мене. Мені потрібен найкращий букет, який лише можеш знайти. Щось унікальне, не з магазину, і щоб довго тішило око, не втрачаючи свіжості. 

— Зрозумів тебе, — коротко відповів він. — Є один продавець у Квінсі. Тільки за готівку. Скину адресу. 

— Спасибі, напарнику, — сказав я і вимкнув телефон.  

Перед тим як вирушити до Квінса, не втримався й відкрив чат з Іві. Жодного нового повідомлення. Востаннє вона заходила в мережу ще вчора ввечері. Стиснувши зуби, я набрав її номер і увімкнув гучномовець.  

Тиша в машині наповнилася монотонними гудками, що тягнулися, здавалось, вічність.  

— Ну ж бо, Іві... — прошепотів я, стискуючи кулак і раптом різко вдаривши ним по керму. — Просто візьми слухавку...