Last Seen

18:30

Сівши в машину, я зі стуком зачинив двері. Ще кілька секунд залишався нерухомо, поклавши руки на кермо. Перед очима все ще стояла картина дитячої кімнати. Відкинувшись на спинку сидіння, заплющив очі.

За роки роботи мені довелося побачити чимало. Я бачив тіла, знайдені в річках, сміттєвих контейнерах, у згорілих автомобілях. Зустрічав обличчя вбивць, які лишали життя людей заради грошей, через помсту або ревнощі. Був свідком їхніх сліз після скоєного та байдужих поглядів тих, хто навіть не пам'ятав облич своїх жертв.

Але сьогодні... Сьогодні було зовсім по-іншому. Той, хто увірвався до будинку Келлерів, мав на меті не просто вбивство. Він хотів залишити після себе біль. Такий, щоб його відчували всі, хто переступить поріг цього будинку. І в нього це вдалося.

Він перетворив людське життя на частину свого викривленого плану. Найболючіше було навіть не те що він вбив дітей, а те, з якою жорстокістю зробив це. У нього вистачило часу залишити символ у дитячій кімнаті, коли поруч висіли їхні мертві тіла. Наче художник, який із задоволенням наносить останній мазок на своєму полотні.

— Покидьок... — прошепотів я. Але навіть це слово було занадто м'яким для нього. Покидьками стають ті, хто втрачає совість, а у цього її, здається, ніколи й не було. Я завів двигун, і машина повільно виїхала з подвір'я. У дзеркалі заднього виду ще довго мерехтіли проблискові маячки. Дорога додому сьогодні здалася особливо довгою.

На одному з перехресть рух сповільнився, і я машинально перевів погляд праворуч на міське кладовище. Два дні тому там почали ховати загиблих під час пожежі в реабілітаційному центрі. Свіжі могили було видно крізь металеву огорожу: десятки однакових насипів темної землі з вінками, квітами та фотографіями. Місцями біля могил стояли родичі загиблих.

Світлофор змінився на зелений, і машина позаду мене нетерпляче подала сигнал. Я обережно натиснув на педаль газу, починаючи рух вперед. Кладовище поступово ховалося за поворотом. Я дуже не хотів, щоб там з'явилися нові могили. Але поки цей злочинець залишався на свободі, я не міг цього гарантувати ні собі, ні іншим. Я міцно стиснув кермо, перед очима з'явився образ вбитих дітей Келлера. Щось у мені почало руйнуватися. Спочатку я подумав, що це була лише злість, але потім відчув, як важкість пройшла по шлунку. Нудота настільки раптово підступила до горла, що я затримав подих.

— Бляха...

Я опустив бічне скло, намагаючись вдихнути повітря. Це не допомогло. Перед очима знову промайнула дитяча кімната: маленькі рюкзаки, малюнки, спортивна стінка… Різко звернувши до узбіччя, я натиснув на гальма. Серце билося так сильно, що віддавало у вухах, а долоні були вологими. Я нахилив голову до керма, намагаючись заспокоїтися.

— Ти детектив, Ашере. Ти бачив десятки трупів. Зберися. — шепотів я сам до себе.

Але ці слова не допомагали. Я заплющив очі, одразу ж про це шкодуючи. У темряві все стало ще реальнішим. Вся родина Келлерів загинула. Відчувши, як шлунок остаточно відмовляється слухатися, я різко відчинив дверцята, вискочив з машини й нахилився до землі. Мене знудило.

Кілька хвилин я важко дихав, не в змозі піднятися. Теплий вітер обпікав обличчя. Я витер рот тильною стороною долоні та повільно підняв голову. Вперше за багато років не витримав побаченого. Це було не через кров чи понівечені тіла — річ у тому, що цей покидьок зробив з дітьми. Навіть не хочу уявляти їхні обличчя, коли вони зрозуміли, що відбувається. Глибоко вдихнувши кілька разів, я дістав з бардачка пляшку води, прополоскав рот і вмив обличчя. Повернувшись у салон автомобіля, ще кілька секунд дивився на своє відображення у дзеркалі заднього виду.

Під очима виднілися темні кола, а обличчя було блідим. Руки все ще ледь помітно тремтіли.

— Зберися... — тихо промовив я сам до себе.

Я не міг дозволити собі зламатися. Це суперечило моїм професійним принципам. Саме цього він і прагне — посіяти в мені страх, довести свою перевагу.

— Ні, покидьку. Ти цього не дочекаєшся. Ти міг убити цілу сім'ю, позбавити життя дітей, залишити за собою гори трупів, думаючи, що це робить тебе особливим. Для мене ти просто боягуз, який мене боїться.

Я завів двигун і плавно зрушив з місця.

***

Коли повернувся додому, кинув ключі на тумбу. Знявши взуття, пройшов до вітальні, ввімкнув світло. У мене залишалися ще кілька архівних документів, які я не встиг переглянути.

Я сів у крісло і підтягнув до себе папку з написом "2013. Оперативні матеріали." Документи всередині були зібрані в окремі файли за датами. Я машинально перегортав сторінку за сторінкою, і що далі читав, то менше у мене залишалося надії знайти щось нове.

«ПЛАН ТЕРОРИСТИЧНОГО АКТУ».

НЕ РОЗГОЛОШУВАТИ

Це здалося мені цікавим.

2013 рок.

За оперативною інформацією, члени угруповання "Чистильники" планували замах на мера Нью-Йорка Даніеля Вокера. Причиною стало підтримання ним масштабної міграційної реформи, яка спрощувала легалізацію певних категорій іммігрантів і розширювала міські програми інтеграції.

Зі слів лідера банди Ітана Гарсії:

“Я вважав, що його рішення було зрадою для Америки. Але чому я про це розмірковую тут перед вами? Даніель Вокер — замурзаний іммігрант, який здобув посаду мера незаконними способами. Всі давно знають, що голосування було неправильним. Для мене і всіх членів банди Вокер завжди буде ворогом”.

Місце замаху — благодійний захід у Центральному парку.

Александр Вілсон відповідав за логістику операції, включаючи транспортування зброї, маршрути відходу та забезпечення безпеки групи. Після отримання наказу ліквідувати ціль він зайняв позицію, але в потрібний момент не здійснив постріл. Через втрату часу операцію було скасовано.

Зі слів лідера банди Ітана Гарсії:

“ Александр мав виконати своє перше вбивство, але провалився з тріском. Я до останнього вірив, що він впорається. Просто уявіть собі, як би рясніли головні сторінки газет, якби Алекс убив цю брудну собаку, яка посіла крісло мера Нью-Йорка”.

Я поклав документ окремо.

— Цікаво...

Саме в цей момент телефон тихо завібрував.

Іві Смітт: У нас сьогодні божевільня. Не чекай мене рано. Мабуть, затримаюся до пізнього вечора.

Я на кілька секунд задумався, глянувши на екран. Після всіх сьогоднішніх подій, зовсім не хотілося, щоб вона поверталася сама.

Ашер Томпсон: Я тебе заберу після роботи. Як закінчиш, подзвони мені.

Склавши всі папери, я підвівся.

— Гаразд... треба приготувати вечерю.

Відкривши холодильник, я кілька секунд оцінював його вміст: куряче філе, овочі, печериці, вершки. Ще декілька тижнів тому в ньому можна було знайти хіба що пляшку води, банку гірчиці та упаковку простроченого сиру.

— Уже краще.

Я дістав продукти й розклав їх на стільниці. Поставив сковорідку на плиту, взяв ніж і почав нарізати овочі. Лезо рівномірно ковзало по дерев'яній дошці. Поставив каструлю з водою для пасти й увімкнув витяжку. Кинув цибулю на розпечену поверхню сковороди, вона одразу зашипіла, наповнивши кухню ароматами. Потім додав гриби й нарізане куряче філе.

Раніше я б просто замовив піцу або взагалі нічого не їв би, найчастіше працюючи до ночі, запивав голод кавою. Але з появою Іві в моїй квартирі все змінилося. Я роблю це не тому, що люблю готувати, атому, що тепер вдома мене хтось чекає.

Я відкрив холодильник, дістав вершки та вилив їх на сковороду. Почулася вібрація телефону, який лежав на столі. Витерши руки рушником, відповів на дзвінок.

— Слухаю.

— Детективе, добрий вечір. Це Артур Роджерс із Sentinel Access Technologies.

Почувши знайомий голос, зробив звук на витяжці тихішим.

— Доброго вечора, Артуре.

— Ми отримали ваш офіційний запит із департаменту. Юридичний відділ уже його погодив. Особову справу Браяна Мерсера відправимо поліції вже сьогодні. Крім того, я дещо пригадав.

— Дуже вам дякую. Так, кажіть.

— Коли Мерсер працював у нас, він був буквально одержимий однією ідеєю.

— Якою?

— Він постійно казав, що будь-яку систему безпеки можна обійти. Це лише питання часу.

Я нічого не відповів.

— Ми тоді сприймали це як професійну самовпевненість, — продовжив Роджерс. — Але зараз... після нашої з вами розмови...

— Ви вважаєте, що це міг бути він?

— Я не можу робити таких висновків. Але якщо людина на відео дійсно використала пристрій для емулювання службової картки та спричинила аварійний перезапуск... Браян був одним із небагатьох, хто міг би його створити. Я подивився на сковороду. Соус починав закипати.

— Дякую, містере Роджерсе.

— Гарного вечора, детективе.

Зв'язок урвався. Поклавши телефон на стіл, помішав соус. Запах вершків, грибів і смаженого м'яса наповнив кухню. Я зменшив вогонь і накрив сковороду кришкою. Вода в каструлі вже кипіла. Засипавши пасту, перевів погляд на годинник. Спершись долонями на стільницю, я подивився у вікно. Нью-Йорк жив своїм життям. Автомобілі, люди, шум... Для більшості це був звичайний вечір. Для мене це ще одна спроба скласти до купи шматки головоломки. Все сильніше здавалося, що між усіма подіями є зв'язок, який мені поки не вдавалося повністю розплутати. Паста була готова. Зливши воду, я змішав її із соусом.

— Здається, навіть їстівне, — тихо промурмотів сам до себе.