Last Seen

— Ти кудись зібрався? — запитала Іві, побачивши, як я беру ключі від машини. 

— Так, потрібно від'їхати на пару годин. 

— Це пов'язано з розслідуванням?  

— Так. 

Вона схрестила руки на грудях. 

— Я хочу поїхати з тобою.  

— Відпочинь, я лише поставлю кілька запитань одній людині й одразу повернуся додому. 

— А якщо тобі загрожуватиме небезпека? 

— Не хвилюйся, місце, де я маю зустрітись із цим чоловіком, абсолютно безпечне.  

— Сподіваюсь, ти не брешеш. 

Я посміхнувся й, підійшовши до неї, поцілував у чоло. 

— Я швидко. Купити тобі щось смачненьке? 

— Так, хочу відро полуничного морозива.  

— Добре, буде тобі відро полуничного морозива.  

— Ну все, йди вже, бо зараз взагалі нікуди тебе не відпущу.  

***

Я припаркувався біля Hard Rock Cafe. Зсередини кафе долинала гучна музика. Типова атмосфера закладу. Зайшовши усередину, поринув у шумну атмосферу. Я обвів заклад поглядом. На стінах висіли гітари, плакати відомих музикантів та старі фотографії рок-зірок. Саме тут мені потрібно було знайти людину, яка могла відповісти на кілька важливих запитань.

Біля барної стійки стояв чоловік років сорока. Судячи з того, як відвідувачі з ним віталися, він працював тут давно.Я попрямував у його бік. Чоловік саме протирав келихи, коли помітив мене.

— Чим можу допомогти?

Я дістав жетон і швидко показав його. Погляд чоловіка одразу став уважнішим.

— Детектив?

— Мені потрібно поставити вам кілька запитань.

— Це щось серйозне?

— Поки що ні.

Я присів на високий стілець біля барної стійки. Чоловік поставив келих убік та знизав плечима.

— Якщо ненадовго.

— Як вас звати?

— Халанд Нілл Хо-Чанк.

Я ледь помітно кивнув, записуючи його ім'я в блокнот.

— Детектив Ашер Томпсон.

— Дуже приємно, детективе.

Я обвів поглядом зал, переконавшись, що ніхто не прислухається до нашої розмови.

— Вам щось відомо про банду "Чистильники"?

Халанд лише тихо фиркнув у відповідь.  

— Чув? Хто ж про них не чув? П'ять років тому весь Нью-Йорк тільки й говорив про цих покидьків.  

— Спостерігали за справою? 

— Як і всі. Газети, новини, телебачення. Навіть випадкові перехожі це обговорювали.  

Я кивнув.  

— А скільки ви вже тут працюєте? 

— Майже тринадцять років. 

— Тоді, може, вам доводилося помічати тут підозрілих відвідувачів? Особливо тих, хто поводився агресивно або намагався провокувати конфлікти між іммігрантами через національність?  

Халанд замислився.  

— Сварки бувають, але…  

— Але?  

— Але вони зазвичай не пов'язані з етнічністю. Люди сваряться через алкоголь, гроші, жінок, футбол чи політику. Через що завгодно, але щоб хтось навмисно приходив сюди й сіяв ненависть між різними народами... Не пригадую такого.  

Я уважно дивився на нього.

— Жодного разу? 

— Не можу сказати, що такого ніколи не траплялося. Просто не було нічого настільки серйозного, щоб запам'ятати.  

Я повільно постукав пальцями по стійці.

— А як корінні американці ставляться до іммігрантів? 

Халанд трохи усміхнувся. 

— Ви про індіанців? 

— Так.  

Чоловік сперся ліктями на барну стійку.  

— Ми ніколи не ставилися до іммігрантів вороже. Занадто вже добре знаємо, що це таке — бути об'єктом ненависті, — його голос знижувався, ставав глибшим. — Мій дід багато розповідав про ті часи, коли дітей нашого народу силоміць забирали в спеціальні школи. Забороняли говорити мовою предків, носити традиційний одяг...

Я лише мовчки слухав.

— Мого батька зневажливо називали дикуном. А мене в школі раз за разом запитували, чи я живу в типі. — Він криво усміхнувся. — Деяким людям досі здається, що індіанці існують лише у книгах та фільмах.

— І саме через це ви проти ненависті до новоприбулих?

— Саме так. — Халанд повільно похитав головою. — Ми надто добре знаємо, як це — відчувати зверхність тільки тому, що ти народився іншим.

Я опустив погляд, задумавшись.

— Але ж серед вас трапляються ті, хто думає інакше?

— Безумовно.

— Радикали?

— Вони є в будь-якому народі, детективе. Серед білих, чорних, азіатів... навіть серед корінних американців знайдуться свої нерозумні. — Його губи ледь торкнула іронічна усмішка. — Але поодиноке божевілля не робить їх голосом для всіх.

Я відкинувся назад на стільці, обдумуючи почуте. Халанд пильно подивився на мене.

— А ті, кого ви називаєте "Чистильниками", коли-небудь виходили на контакт із вашим народом?

— У якому сенсі?

— Спробували завербувати когось. Знайти однодумців. Людей, які погоджувалися б із їхньою ідеологією.

Халанд навіть не задумався.

— Ні.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Його відповідь була занадто миттєвою, щоб здаватися брехливою.

— А серед корінних американців були ті, хто підтримував гасло "Америка для американців"?

На обличчі чоловіка промайнула тінь роздратування.

— Детективе, повірте, ви не перший, хто ставить це питання.

— І що ви зазвичай відповідаєте?

Халанд відклав рушник убік і спокійно промовив:

— Те саме, що й зараз. Наші народи завжди вміли шанувати людей різного походження. Ми надто глибоко відчули на собі, що таке дискримінація, щоб бажати її іншим. — Він похитав головою.— Саме тому більшість корінних американців беззаперечно засуджували ідеологію Чистильників.

— Але не всі думали так само?

Чоловік сумно посміхнувся.

— Так.

— Чому?

— Через їхній клятий слоган.

Я мовчав, чекаючи продовження.

— "Америка для американців". Люди чули ці слова й одразу уявляли нас. Багато хто вирішив, що саме корінні народи стоять за цими злочинами. Ідея була доволі примітивною. Мовляв, індіанці більше не витерпіли несправедливості й почали повертати те, що їм належить.

Я звузив очі та запитав:

— Повертати що саме?

— Свою землю.

— Чому люди так думали?

Халанд ледь помітно всміхнувся.

— Через Манхеттен. Чотириста років тому голландці уклали угоду з місцевими племенами, обмінявши острів на речі, які тепер здаються майже жартом.

Я кивнув, бо ця історія мені була відома.

— Люди справді вірили, що Чистильники мстяться через це?

— Не всі, звісно. Але такі чутки ходили, — знизав плечима Халанд. — Мовляв, корінні племена нарешті вирішили повернути те, що їхнє. Але, якщо хтось убиває невинних тільки через їх походження — це не про захист землі. Це просто вбивство.

На кілька секунд запала тиша, але я спитав:

— Чи могли серед банди бути індіанці?

Халанд насмішкувато пирхнув.

— Ні.

— Взагалі жодного?

— Жодного, — впевнено похитав він головою. — Через це багато хто згодом змушений був перепросити за свої припущення.

Я задумливо зиркнув на нього. Він продовжив:

— Та зрештою, всіх же знайшли.

Я нічого не сказав.

— Усі дізналися їхні імена. Газети тижнями смакували цю історію. П’ятеро людей. П’ять облич.

Я поволі кивнув:

— Так...

Халанд вивчально глянув на мене.

— Щось не так?

Я мимоволі злегка посміхнувся.

— Знаєте, іноді в старих справах залишаються сторінки, яких ніхто не читає до кінця.

Чоловік нахмурився, намагаючись усвідомити сказане.

— Не зовсім вас розумію, детективе.

Я знизав плечима.

— І не потрібно розуміти. Назвімо це так: інколи трапляються історії, де люди переконані, що знають абсолютно всіх дійових осіб, але...

— Але? — його голос видавав інтерес, з часткою недовіри.

Я зупинив погляд на ньому на кілька секунд.

— Але іноді хтось залишається поза сценою.

Він промовчав, втупившись у мене так, ніби намагався вгадати: чи я натякаю на щось конкретне, чи, можливо, просто філософствую. Я ж нічого більше пояснювати не збирався.

— Детективе?

— Так?

— Якщо той, кого ви шукаєте, справді існує...

Я завмер, підозрюючи, куди веде його думка.

— ...сподіваюся, цього разу він не вислизне.

На мить мені здалось, ніби він усе зрозумів. Або принаймні здогадався, до чого я хилю.

— Я теж на це сподіваюся, — тихо сказав я.

Халанд уже збирався повернутися до своїх справ, але раптом знову глянув на мене з виразом цікавості.

— Можна поставити вам запитання, детективе?

— Це залежить від запитання, — відповів я.

На обличчі чоловіка з'явилася легка усмішка.

— До якої етнічної групи ви належите?

Питання заскочило мене зненацька.

— Це має значення?

— Для мене — ні. Просто цікавість.

Я задумався на мить.

— Мій батько був іммігрантом.

Халанд кивнув повільно.

— А ваша мати?

— Також.

— Зрозуміло.

Між нами запала кількасекундна тиша. Потім Халанд підняв на мене погляд, дивлячись прямо в очі.

— Знаєте, детективе... якби справжні Чистильники дізналися, що людина з таким походженням їх розшукує...

Я мовчки чекав продовження.

— Ви б уже давно стали наживкою для риб на дні Muh-he-kun-ne-tuk (Гудзону).

Його голос звучав спокійно. Це не була погроза — радше сухий констатуючий факт. Я ледь помітно посміхнувся.

— Оптимістично оцінюєте ситуацію.

— Я говорю серйозно.

Його незворушний погляд промовляв більше, ніж слова.

— Вони ненавиділи всіх, хто не вписувався у їхню картину світу. Жодних півтонів для них не існувало.

— Вірю.

Халанд повільно кивнув.

— Тому будьте обережні.

— Завжди намагаюся.

— Ні.

Чоловік ледь помітно похитав головою.

— Ви не зовсім зрозуміли, — мовив він тихим, майже приглушеним голосом. — Старайтеся бути уважними до кожного.

Я насупився, відчуваючи в його словах щось невловимо тривожне.

— Що ви маєте на увазі?

Його погляд ковзнув через залу.

— Зло рідко виглядає саме так, як ми собі його уявляємо. Іноді воно сидить поруч із вами. Воно може потиснути вам руку, щиро сміятися з вашого жарту чи роками бути вдаваним другом.

Мене охопив неприємний холод зсередини, який ніби пробіг уздовж спини. Халанд помітив це і злегка усміхнувся.

— Ще одна порада, детективе.

— Слухаю вас, — мовив я, намагаючись приховати скептичний тон.

— Довіряйте лише собі.

Моє лице спохмурніло в легкій напівусмішці.

— Це звучить доволі сумно.

— Але безпечно.

— У моїй роботі поняття "безпечно" не існує.

— Саме тому я раджу бути обережним.

Халанд простягнув руку.

— Бережіть себе, Томпсоне.

Я відповів потиском руки.

— Постараюся.

— І якщо колись знайдете того, кого шукаєте... не дайте йому зламати вас.