Глава 7
Вона сиділа на ліжку, підтягнувши коліна до грудей. Її погляд був втуплений у вікно.
— Я знала, — ледь чутно прошепотіла вона, не повертаючи голови до мене. — Я знала, що ти прийдеш. Вони казали мені, що ти мене кинув. Але це ж неправда, так? — Емілія нервово засміялась. — Скажи мені... скажи, що вони брешуть.
Я мовчки стояв біля дверей. Здавалося, якби я зробив хоча б крок до неї, то мусив би знову ставати для неї опорою — чого мені зовсім не хотілося. Втім, вона зробила цей крок сама. Наблизившись занадто близько, я відчув, як від неї тхне ліками.
— Ашере, я більше не можу тут знаходитись. Вони колють мені багато херні від якої почуваюся наче овоч. Я відчуваю себе мерцем. Забери мене до дому, благаю.
Я мовчки вдивлявся в її зелені очі, які втратили блиск і стали порожніми. Не можна сказати, що мені не було її шкода, але Емілія сама стала причиною того, чому опинилася тут. Раптово, дівчина вчепилась в мої руки, стискаючи їх з такою силою, що побіліли пальці.
— Я клянуся тобі. Ніколи, я ніколи не повернуся до наркотиків, Ашере. Я… — вона ковтнула повітря. — Я хочу додому. До тебе. Я не хочу більше бачити білі стіни цієї кімнати.
Її тіло почало тремтіти, а плач ставав дедалі голоснішим. Я мовчки спостерігав, коли її коліна підкосились, і вона сповзла на підлогу, все ще міцно тримаючи мою руку.
Мовчки стиснувши щелепу, я обережно розтиснув її пальці. Один за одним.
— Ти тут не через мене, — хрипло промовив я. — І покидатимеш це місце без моєї допомоги.
— Ти ж обіцяв, — прошепотіла Емілія, дивлячись в мої очі.
— Я тобі нічого не обіцяв.
Почувши мої слова, вона видала стогін відчаю. Я вже збирався піти, адже не бачив жодного сенсу залишатися.
— Не йди... — її голос зірвався на шепіт. — Ти завжди так робив. Ти нічого не можеш вирішити. Тобі легше втекти від проблем, і ця проблема зараз повзає біля твоїх ніг.
Я застиг, стоячи спиною до неї.
— Я давно пішов від тебе, Еміліє.
— Брехня, — вона раптово підвелась. — Якби пішов, тебе б тут не було.
Не розумію чому, але я різко обернувся до неї. Її погляд метушливо пробігав моїм обличчям.
— Пам’ятаєш, як ти сказав, що я сильна? — Емілія нервово усміхнулася. — Це теж була брехня, чи не так? Усе, що було між нами, — брехня? То чому ж тоді ти мене тут залишив, Ашере?
— Ти тут, бо хворієш, — промовив я стримано. — Не тому, що я цього прагнув.
— Я зробила це, бо ти не міг зрозуміти, як всередині мене порожньо.
— А зі мною тобі буде боляче, — вирішив одразу їй відповісти. — І я не готовий бути твоїм знеболювальним.
— Я ж люблю тебе… — тихо прошепотіла вона.
— Любов так не виглядає, Еміліє. Любов не просить витягнути її з ями, тримаючи за горло.
Дівчина опустила погляд, тяжко зітхнувши.
— Якщо ти підеш… — коротка пауза. — Я не знаю, що зі мною буде.
— Якщо я залишусь, я знаю, що буде зі мною.
Я вийшов, акуратно причинивши двері за собою. На першому поверсі підійшов до рецепції. Адміністраторка, побачивши мене, знервовано стиснула папку в руках.
— Містере Томпсон… — обережно почала вона. — Її стан нестабільний. Вона марить вами. Каже, що ви — єдиний, хто здатен її заспокоїти.
Я трохи всміхнувся, але в цій посмішці не було і натяку на радість.
— Я — єдиний, хто зробив їй достатньо боляче, щоб вона сюди потрапила.
— Якщо їй стане гірше, — продовжила вона після паузи, — нам доведеться знову…
— Ні, — я подивився їй у вічі. — Доведеться вам розгрібати це лайно! Ви отримуєте за це кошти. Не дзвоніть мені більше, гарного вам дня.
Розвернувшись, я рушив до виходу, не залишаючи їй часу на відповідь.
***
Він прекрасно знав усе про її минуле і чітко усвідомлював, яким може бути фінал життя Емілії. Чоловік з’явився в реабілітаційному центрі відразу після того, як Ашер Томпос залишив його назавжди.
Наблизившись до рецепції та поправивши комір сорочки, тепло усміхнувся.
— Добрий день. Вам так личить червоний — до речі, це мій улюблений колір. Я прийшов до Емілії.
Медсестра підняла очі, і її щоки миттю спалахнули рум'янцем від компліменту.
— Ох, досить вам, Макс.
— Для такої гарної жінки, як ви, мені ніколи не шкода компліментів. Ашере вже був тут?
— Так, щойно пішов. Я можу йому зателефонувати.
— Не треба. Він передав мені роль того, хто наглядатиме за його колишньою дівчиною. Ну а для чого ж іще потрібні напарники?
— Яка ж ви чудова людина. Ашеру дуже пощастило мати такого помічника.
— Та годі вам, — відмахнувся чоловік. — Кімната 214?
— Так.
Підморгнувши жінці, він попрямував до сходів, піднімаючись на другий поверх. Увійшовши до кімнати 214, дівчина почувши його, миттєво обернулася.
— Макс?
Чоловік засунув руки в кишені джинсів. Злегка нахиливши голову, на його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.
— Привіт, принцесо. Сумувала за мною?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!