Last Seen

Halfway House. 

Звикнути до цього місця було майже неможливо, так само як і назвати його домом.  Це була транзитна зона для зламаних людей, які намагалися склеїти своє життя заново.

За вікном стояв важкий, задушливий вечір. Спека, що цілий день безжально плавила асфальт, навіть після заходу сонця не поспішала вщухати. Крізь прочинену кватирку в кімнату просочувалося густе, вологе повітря, яке зовсім не дарувало полегшення. 

Емілія сиділа на вузькому ліжку у своїй маленькій кімнаті, втупившись у вікно, за яким відкривалася вулиця. Її думки безладно блукали, поки вона з нетерпінням чекала завершення строку перебування в цьому адаптаційному центрі. Лише тоді вона зможе нарешті покинути це гнітюче місце. Єдиною розрадою був Макс – людина, якій вона навчилася довіряти.Тихий скрип дверних петель змусив її здригнутися, вирвавши з глибоких роздумів. Вона швидко обернулася. 

На порозі стояв чоловік, заповнюючи собою майже весь дверний отвір. Легкий піт від задухи мерехтів на його лобі та скронях, а обличчя, в приглушеному світлі коридорної лампи, залишалося холодним і непроникним. 

— Макс? — Емілія стрімко піднялася з ліжка. 

Чоловік неспішно переступив поріг, зачинивши за собою двері. Його очі зосередилися на її обличчі. 

— Ти була слухняною, і сьогодні отримуєш те, чого так прагнула, — промовив він майже пошепки. — Еміліє, час настав.  

Кімната завмерла в тиші — лише на мить. А тоді обличчя дівчини осяяла щира, промениста усмішка. Ці слова для неї означали одне: кінець усьому, що тримало її в неволі. Він дотримався свого слова. Сьогодні все завершиться. Вона стане вільною. 

— Господи, Макс... Невже це правда? — її голос зривався від хвилювання. Вона стрімко підскочила, одним ривком подолала відстань між ними та, не пригальмовуючи, щиро кинулася йому в обійми. Її обличчя опинилося на його плечі, вона сміялася крізь сльози, відчуваючи неймовірне полегшення після довгих місяців безнадії. Чоловік підняв руки й повільно обійняв її у відповідь.

Але щось було не так. Його дотик не викликав тепла й підтримки, на які вона сподівалася. Руки міцно стиснули її спину, холодні й жорсткі, немов сталевий капкан. Він притиснув її до себе настільки сильно, що Емілія несподівано зойкнула — ребра затріщали від напруги, а повітря вибило з легенів. 

— Макс... Ти... ти мене задушиш... — прохрипіла вона, занепокоєно намагаючись втекти з його обіймів. 

Емілія вперлася руками в його груди, щосили штовхаючи, але той залишався нерухомим, як статуя. Його хватка тільки посилювалася, стаючи нестерпною. Паніка охопила її, коли вона підвела очі в пориві знайти на його обличчі хоч якусь ознаку людяності, але побачила лише незворушну мертву порожнечу в його погляді. 

— Вибач, — тихо прошепотів він їй на вухо. 

Його права рука неквапливо ковзнула до кишені. Емілія раптом відчула гострий, пекучий укол у шию, трохи нижче вуха.  

Вона мимоволі здригнулася, судомно вдихаючи гаряче повітря, але крик так і не зірвався з її губ — він застиг десь у горлі. Еторфін почав діяти миттєво: все перед очима поплило, стіни кімнати ніби нависали, немовби готові обвалитися всередину, а звуки перетворилися на приглушений, монотонний гул.  

— Що ти мені вколов? — ледве чутно запитала Емілія, похитуючись на місці. 

— М99.

Її пальці, що відчайдушно вчепилися в його одяг, безсило розтиснулися. Останнє, що вона відчула, перш ніж свідомість повністю згасла, — це те, як Макс розтискає свої смертельні обійми. Її тіло обм’якло і впало на підлогу, мов маріонетка, у якої обірвалися нитки. 

Підійшовши до неї, він обережно підняв її на руки. Емілія здавалася майже невагомою, наче поранений птах, чиї крила перестали тріпотіти. Поклавши її на вузьке ліжко, він дбайливо поправив ковдру. Її голова схилилася набік, пасма волосся прикривали обличчя, а дихання стало настільки тихим, що здавалося смерть нарешті забрала її у свої обійми. 

Чоловік востаннє поглянув на неї перед тим, як вийти з кімнати. Ледь двері зачинилися за його спиною, тишу Halfway House прорвав перший постріл — наче тріск сухої гілки в повній тиші. Коридори, які ще хвилину тому були наповнені сонною задухою, раптом перетворилися на пекло. 

Почулися крики — високі, пронизливі, сповнені такої первісної агонії, від якої холола кров. Пацієнти, які шукали тут прихистку від своїх демонів, зустрілися з монстром з плоті та крові. Пацієнти, які тут шукали захисту від своїх внутрішніх демонів, зіткнулися з монстром з плоті й крові. Глухі удари тіл об підлогу, брязкіт розбитого скла і нескінченні ритмічні постріли,   луною відбивалися від стін рехабу.

— Будь ласка! Не треба! — жіночий голос, повен відчаю, обірвався різким хрипом, що перейшов у булькання крові в простріленому горлі. 

Персонал намагався врятуватися, кричати, віддавати команди, та їхні голоси губилися в глухому гуркоті важких кроків, що розривали тишу.  Хтось відчайдушно шкрябав нігтями по дверях чорного виходу, хапаючись за ілюзію захисту, поки чергова серія пострілів не перетворила деревину на залишки трісок, а тіло — на безформну масу в кривавій калюжі. 

Запах пороху миттєво змішався зі смородом казенної вечері разом із запахом свіжої крові, що почала розтікатися під тілами жертв. У напівтемних коридорах ледь блищали вогняні спалахи, вириваючи з мороку фрагменти, спотворених людських силуетів, які здригалися в останніх конвульсіях на холодній підлозі. 

Посеред цього жахливого хаосу стояла постать із кам'яним виразом обличчя. Останній постріл прогримів у коридорі, заповнивши простір моторошною тишею. Її порушувало тільки слабке хрипіння когось із поранених, але невдовзі та воно зникло, після короткого контрольного пострілу. 

Закінчивши свою справу, він неквапливо вийшов із будівлі на ґанок. Задушлива ніч враз здалася свіжішою в порівнянні  з тим м'ясним павільйоном, на який він щойно перетворив адаптаційний центр. Підійшовши до свого темного позашляховика, схованого в тіні дерев подалі від світла вуличних ліхтарів, він відкрив багажник. Повернувшись до будівлі, він відкрив кришку каністри, нахиливши її. Різкий, їдкий запах пального миттєво переповнив повітря, пробиваючи ніс. Сходи, дерев’яні стіни, килимове покриття були швидко просякнуті рідиною. 

Бензин було розлито так, щоб полум'я перекрило всі можливі шляхи до виходу для тих, хто міг залишитися всередині. Спорожнивши ємність, він витягнув із кишені запальничку Zippo.

Маленький спалах полум’я висвітлив його незворушне обличчя, позбавлене навіть натяку на каяття. Коли пальці розтиснулися, запальничка впала прямо в калюжу бензину.

Вогонь здійнявся миттєво. Висока вогняна стіна за одну мить охопила вхідні двері, стрімко поширюючись коридорами першого поверху. Засунувши руки до кишень джинсів, він спостерігав. Полум'я жадібно пожирало будівлю, відбиваючись у його темних очах яскравими, живими спалахами. Він слухав тріск дерева, звук, з яким лопалося скло, і поступове затихання останніх людських криків всередині. Адаптаційний центр перетворювався на величезний крематорій і це видовище приносило йому глибоке задоволення.

Повільно витягнувши праву руку із кишені, чоловік холоднокровно склав пальці. Не відводячи погляду від пекучого хаосу перед собою, він перехрестився. Його губи ледь помітно здригнулися. На обличчі, що мить тому скидалося на неживу кам’яну маску, розквітла повільна й моторошна посмішка. Вона була щирою, водночас зловісною і диявольськи спокійною.

***

Я прокинувся від того, як телефон завібрував просто під моєю щокою, тиснучи металевим корпусом у шкіру. Піднявши голову, відчув, як одна з архівних виписок прилипла до моєї щоки. Рука намацала слухавку.

— Алло... — пробурмотів я хриплим голосом. 

— Ашере, живо піднімай свою дупу! — у вухо врізався різкий голос шефа. — Рехаб горить! 

Я важко кліпнув, дивлячись на розкидані папери навколо. 

— Який рехаб? — сонно пробурмотів я, намагаючись сфокусувати погляд на годиннику. — Містере Грін, зараз ніч. Хай собі горить... там є пожежники, це їхній клопіт. 

— Ти що, п’яний?! — вибухнув шеф. — Негайно вирушай на місце! 

Я потер обличчя рукою, розмазуючи залишки сну. 

— Ви нічого не плутаєте, шефе? — єхидно всміхнувся. — Ви ж самі мене відсторонили. Чи вже забули? Тож я відпочиваю. Добраніч. 

Я скинув виклик і кинув телефон на стіл. Обличчя важко впало назад на стопку паперів. Не минуло й десяти секунд, як телефон знову вибухнув дзвінком. Вилаявшись крізь зуби, я різко схопив трубку і вже хотів послати Гріна туди, де не світить сонце. Але він не дав мені сказати ані слова. 

— Ашере, замовкни й слухай! Горить Halfway House! Там, де лікується Емілія! 

Його слова в одну мить вивели мене з заціпеніння. Я різко підхопився, так що стілець позаду із гуркотом впав на підлогу. 

— Їду!

***

Коли я дістався Halfway House, будівля була повністю охоплена вогнем. Пекельні язики полум'я зі страшним ревом виривалися з розбитих вікон, покриваючи цегляні стіни своїм нещадним жаром і стрімко здіймаючись до даху. Нічне небо застилав густий чорний дим, наповнений їдким запахом і попелом, який, мов сніг, осідав навколо.

— Еміліє... — шепіт сам по собі вирвався з моїх губ.

Я рвонув уперед, не помічаючи людей і метушні навколо. Пожежники зі звуком тягнули важкі рукави, парамедики вигукували команди — але для мене все злилося в один глухий пульсуючий шум у вухах.

— Гей! Стій! Туди не можна! — сильні руки зненацька вчепилися в мої плечі, змусивши зупинитися.

Переді мною стояли двоє патрульних. Один із них потужно притримував мене, змушуючи відступити за межі обережної жовтої стрічки, що огороджувала місце.

— Прибери від мене руки, Віле! — проривів я, вириваючись із його хватки різким рухом. — Пропусти мене, чорт забирай!

Його обличчя, оповите кривавими відблисками вогню, залишалося непохитним і суворим. Він опустив руки, але не відступив, продовжуючи загороджувати мені шлях собою.

— Ашере... туди немає сенсу йти, — його голос здригнувся, і в цьому зриві я почув той самий безвимірний жах, який зараз розривав моє власне нутро.

— Що ти верзеш? З дороги! — я спробував відштовхнути його.  

— Ти нічого не розумієш! — його голос зірвався на крик. — Коли ми прибули, полум'я поглинуло весь реабілітаційний центр! Біля будівлі не було жодної людини! Ані пацієнтів, ані лікарів, ти це усвідомлюєш?!  

Я застиг на місці. Дихання перервалося, а серце наче провалилося в бездонну прірву. 

— Ми допускаємо... — він ковтнув сухе повітря, не відводячи від мене погляду. — Допускаємо, що ніхто не зміг вибратися. Вони всі загинули у вогні. 

Гул руйнування палаючого даху злився із тріском полум'я, але всередині мене запанувала абсолютна тиша, глибока і гнітюча. Вогонь безжалісно палав у моїх очах, перетворюючи всі надії на попіл. Там була Емілія. А я все ще стою тут — безсилий, нездатний змінити те, що відбувається. 

Повільно видихнувши, я зробив нерішучий крок назад, потім ще один. Ноги раптом стали ватяними та вже не тримали вагу мого тіла. Я повільно опустився на брудний асфальт. 

Навколо метушилися пожежники, але для мене весь світ раптом стиснувся до розмірів цієї палаючої могили. Раптовий спазм скрутив усе всередині — так різко і болісно, що нудота підійшла до горла. Мені стало погано, як ніколи раніше. Я сперся руками об холодний асфальт і схиленою головою хапав переповнене гар'ю повітря, намагаючись хоч трохи втриматися у реальності. 

Заплющивши очі, перед ними з’явилася постать Емілії. Такою, якою вона була до того, як перша доза отрути потрапила в її вени, зламавши життя. У пам’яті спалахом ожив її щирий, дзвінкий сміх, який колись наповнював кожен куточок моєї квартири. Її ясні, живі очі, в яких ще не було тієї скляної, моторошної безнадії та вічної спраги до чергової дози. Я пам’ятав, як вона босоніж кружляла в танці на кухні, одягнена у мою завелику футболку, як ніжно обіймала мене зранку. Вона була втіленням життя. Емілія була світлом, яке повільно згасало в наркотичному тумані...

Повільно піднявши погляд, я побачив, як дах будівлі з громовим гуркотом обвалився всередину. Величезний фонтан іскор здійнявся високо у чорне небо. Полум'я ревіло і з тріумфом пожирало залишки конструкції. Жар від пожежі обпікав моє обличчя, а червонясто-золотаві відблиски вогню безупинно танцювали у моїх очах.

Їй не вдалося вибратися. Як і нікому з тих, хто був усередині.

Хвилі палючого тепла торкалися моєї шкіри, але всередині мене панував мертвий холод. І саме в ту мить я відчув легкий дотик чиєїсь руки на своєму плечі.

Цей дотик вирвав мене з трансу. Я повільно підняв голову, кліпаючи очима, що пекли від їдкого диму. Наді мною стояла Іві. Освітлене спалахами криваво-червоних відблисків пожежі, її бліде обличчя видавало тривогу, а розгубленість застигла в медових очах. Вона знала про Емілію, бо ще на другий день після нашого знайомства погрожувала розкрити цю історію через мою відмову співпрацювати. 

Я схопився на ноги та різким рухом притягнув її до себе. Обійняв її так міцно, що вона ледь чутно видихнула мені в груди. Мої руки зі всією силою впивалися в її спину, ніби тільки вона могла втримати мене на краю безодні. Іві мовчала. Вона не намагалася звільнитися з цих обіймів. Тихо піднявши руки, вона обвила ними мою шию і притулилася ближче, ховаючи обличчя у мене на плечі.  Я стояв із заплющеними очима, слухаючи биття її серця — швидке, але живе. У мене за спиною догоряло життя, яке я не зміг врятувати. Але тут і зараз, у моїх руках, билося життя, заради якого я був готовий спалити цей світ дотла. 

— Я тебе нікому не віддам, — прошепотів, хрипко, у її волосся.