Last Seen

Я прокинувся о четвертій ранку в жахливому настрої. Голова розколювалася, неначе хтось цілу ніч стукав по ній важким молотом. У роті панували гіркота й сухість. Я був майже впевнений, що Іві вирішила залишитися в моїй квартирі, але цього не сталося. На щастя, хоча це не заслуга Бога, я прокинувся вдягненим у те, в чому вчора вийшов із дому. Повільно піднявшись і сівши на ліжко, одразу пошкодував про це. Спершись ліктями на коліна і сховавши обличчя в долоні, намагався зібратися з думками. Підвівшись, ледве похитуючись, підійшов до столу, щоб увімкнути лампу. Її світло одразу засліпило мене, змусивши трохи примружити очі.

На столі лежав аркуш паперу. Взявши лист до рук, почав читати.

Твій поцілунок був несподіваний для мене.

Але він мені сподобався.

Це все, що вона мені написала. Я згадав, як переступив межу і дозволив собі зробити те, чого не слід було. Добре, що все закінчилося лише поцілунком.

— Чорт… — пробурмотів я, зминаючи папір у кулаці.

Провівши рукою по волоссю, попрямував на кухню, щоб втамувати спрагу. За дві години доведеться починати збиратися на роботу. Саме усвідомлення того, що знову доведеться бачити огидну пику шефа, дратувало мене сильніше за похмілля. Повертаючись до кімнати зі склянкою води в руках, я вдарився ногою об дверний косяк.

— СУКО!!!  — крикнув  я, зігнувшись навпіл.

Спершись долонями об підлогу, я заплющив очі та кілька хвилин намагався дихати. Сильний біль поступово стихав, залишаючи по собі неприємну пульсацію в пальцях ноги. 

Піднявшись, кульгаючи до спальні, я дістався до ліжка й сів на його край. Знявши шкарпетку, побачив, що великий палець посинів.

Чудово…бляха, просто чудово…

Розтерши його в долонях, кинув погляд на годинник. Час вже збиратися на роботу. Йти туди я не поспішав. Знявши з себе зім’ятий одяг,  кинув його в кошик для брудних речей.

Душ не приніс полегшення. Гаряча вода лише розмазала втому по всьому тілу. Спираючись чолом на холодну плитку душової кабіни, я стояв так кілька хвилин. У певний момент подумав: якщо сьогодні не піти на роботу, світ не розвалиться на дрібні шматки, земля не перестане обертатися, а зірки не змінять свого місця на небі.

Ранкова кава вийшла гидкою. Поки вдягався, забув її на плиті. Частина википіла з турки, а решта занадто переварилася. Доведеться купувати її в кав’ярні біля роботи. Я вже тримався за дверну ручку, готуючись вийти з квартири, коли в кишені піджака задзвонив телефон. Діставши його, глянув на екран. Номер був незнайомий. Зазвичай на такі дзвінки я не відповідаю, але цього разу чомусь вирішив підняти слухавку.

— Слухаю, — відповів я хрипко. 

Перше, що я почув з того боку, був якийсь глухий шум і голоси, а потім жіночий голос.

— Детектив Ашер Томпсон? 

— Ви з ним говорите.  

— Вас турбують із Halfway House. 

Почувши це, мої плечі напружилися.  

— Ашере Томпсон, вам потрібно приїхати якнайшвидше.  

— Причина? — спитав я, хоча вже здогадувався, яку відповідь почую від адміністратора.  

— Це не телефонна розмова. 

— Вона знову влаштувала спектакль? — поцікавився, дивлячись на себе у відображенні дзеркала.

— Приїдьте і ми про все поговоримо.

Лінія обірвалась. Кілька секунд я вагався, чи варто мені їхати. В мене не було вибору. Зачинивши двері квартири, почав спускатися сходами вниз. Дзвінок з Halfway House порушив мої плани, і це було останнім місцем, куди я хотів би приїхати.

Сівши за кермо, машина різко рушила з місця. Місто мелькало за вікном, розмите сірою ранковою імлою. Спогади про минуле, які, мабуть, краще було б залишити забутими, знову нагадали про себе.

Моя колишня дівчина виявилася залежною від наркотиків. Через свою зайнятість я не одразу це помітив. Вона почала часто запізнюватися по роботі, або проводити час із подругою, яка і втягнула її в цю проблему. Емілія змінювалась. Зникали гроші, і вона вигадувала історії, ніби віддає їх на лікування своєї матері. Я довго цьому вірив. Кохав і через це добровільно став сліпим.

Той вечір я пам’ятаю занадто чітко. Емілія не відповідала на дзвінки. Я знайшов її у ванній кімнаті на підлозі. Поруч лежав пакетик із кокаїном. У неї сталося передозування, але, на щастя, вона була ще жива. Не гаючи жодної хвилини, я викликав швидку. 

Емілія вижила. Вона не раз згадувала, що народилася під щасливою зіркою. Того вечора мені здавалося, що вона уникнула смерті лише тому, що та не захотіла з нею зв'язуватися. 

Рішення про її реабілітацію приймав я, обравши для неї Halfway House. Жодних сумнівів у мене не виникло, коли я підписував усі документи. Емілія вважала мене монстром, котрий запроторив її до реабілітаційного центру, але я не мав іншого виходу. Я щиро хотів, щоб їй допомогли. Я боявся дня, коли повернусь додому і побачу її вже в морзі. Вона дивилася на мене так, наче я її зрадив. 

— Ти не маєш права, — сказала вона тоді. 

Я мав право. Просто вона цього не усвідомлювала.

Кліпнув очима, повертаючи себе до реальності. За лобовим склом машини виднілася будівля Halfway House. Звернувши на стоянку, заглушив двигун і попрямував до входу. Минуло два роки, але всередині все залишалося таким самим. У повітрі стояв характерний запах хлору, який використовували для прибирання підлоги.

Голова розколювалася. Хотілося пити воду літрами або пробити стіну лобом — різниці майже ніякої.

— Детектив Ашер Томпсон, — представився я, наближаючись до стійки реєстрації.

Жінка за нею кинула на мене погляд.

— Ви швидко приїхали, — промовила вона спокійним тоном голосу. — Кімната 214, другий поверх.

Я кивнув і попрямував до сходів.

Піднімаючись, думки ненароком зачепились за незрозумілу традицію фарбувати сходи у блідо-зелений. Цей колір завжди асоціювався з лікарнями, шкільними коридорами чи іншими місцями. На стінах висіли плакати з мотиваційними написами: «Ти сильніший, ніж думаєш». Я лише мимоволі усміхнувся — насправді брехня. Люди слабкі істоти світу.

Перед дверима з номером 214 я зупинився і постукав.

— Увійдіть, — почувся голос зсередини.