Last Seen

Розмова з Тернером виявилася нелегкою. Попри те, що під час нашої бесіди він удавав, ніби вперше чує мої запитання про Шарлотту, його брехню видавали жести та вираз обличчя. Джеймса Тернера зрадило його власне тіло.

Відчинивши двері департаменту, я одразу потрапив у вир хаосу: гамір голосів, нескінченні телефонні дзвінки, запах дешевої кави. Я рішуче попрямував до сходів, намагаючись не звертати увагу на людей навколо. Хтось вітав мене, але я лише стримано кивав у відповідь. Піднявшись на другий поверх і пройшовши довгим коридором, зупинився перед дверима свого кабінету.

— Брехун, — пробурмотів я сам до себе, повертаючи ключ у замку.

— Хто? — раптом почувся голос поруч.

Повернувши голову, побачив Макса. Він виглядав виснаженим і сонним, і було очевидно, що причина – моє нічне звернення з проханням знайти потрібну мені інформацію.

— Не тут. Заходь у кабінет, я все поясню, — коротко відповів я й рушив у своє "лігво".

Макс пішов слідом за мною і, зупинившись біля столу, сів на його край. Розуміючи, що він чекає новин, я мимохідь зауважив духоту в приміщенні. Надворі стояла нестерпна спека, і перш ніж розпочати розмову, потрібно було заледве дістати до вікна, аби його відкрити. Щоправда, шлях до нього перекривали коробки зі старими архівами. Окинувши поглядом цю перепону, я важко зітхнув і почав пробиратися до вікна.

— То, хто брехун? — запитав напарник.

Розуміючи, що дістатися до вікна буде складно, я стиха вилаявся. Кинувши на Макса короткий погляд, відповів: 

— Джеймс Тернер. 

— Ти розмовляв із директором “Atlantica”? Коли ти встиг? 

— На відміну від тебе, напарнику, я не скаржуся на брак сну, а виконую свою роботу. Сьогодні зранку я зустрівся з ним особисто. І знаєш що? — я спробував дотягнутися до ручки вікна, але через коробки перед собою це зробити не вдалося. 

Макс уважно на мене подивився.  

— Що?

Я ще раз вилаявся й потягнувся за вішаком, який стояв у куті кімнати, намагаючись ним підчепити ручку вікна.   

— Джеймс Тернер почувши ім’я Шарлотти Беннетт, удав, ніби ніколи про неї не чув. 

Макс мовчки спостерігав за моїми марними потугами впоратися з вікном. 

— Як директор компанії може не пам’ятати свого бухгалтера? — запитав напарник.  

У кабінеті було неймовірно спекотно, і це мене до сказу дратувало. Все, що мені зараз було потрібно, — ковток свіжого повітря. Від злості я мало не зламав вішак.   

— До того, як я заговорив про Шарлотту, він намагався виглядати байдужим. Проте проти власного тіла не піти — його тремтячі пальці видали те, що він бреше. 

— Може, вона взагалі там не працювала? Її ім’я використовували лише для прикриття, а роботу виконував хтось інший. 

Я зупинився, важко дихаючи, стиснувши вішак у руках так, ніби тримав спис готуючись полювати на мамонта.

— А як тоді пояснити тремтіння його пальців, коли я згадував ім’я покійної бухгалтерки?  

— Хочеш сказати, що він її прибрав? 

Я перевів погляд з напарника на зачинене вікно, а потім  глянув на вішак у своїх руках.  

— Він точно щось приховує. І страшенно не хоче, щоб це "щось" стало відомо мені, — пробурмотів я, невпинно намагаючись підчепити кляту ручку. 

Вішак вислизнув з рук і глухо вдарився об підвіконня. 

— БЛЯХА! Йди до біса! — вигукнув я. 

Макс, спостерігаючи за моєю боротьбою з вікном, засміявся.

— Тільки погляньте на цю сцену. Детектив першого класу, який розплутує найскладніші справи, безпорадний перед звичайним вікном. Якщо у відділі колись вручатимуть нагороди за дурість — ти точно виграєш, без конкуренції.  

Я різко схопив вішак і, виставляючи його перед собою, рушив до напарника. 

— Знаєш, яке покарання було поширене у давнину? — запитав я, наближаючись до нього.  

Очі Донована насторожено округлилися. Він повільно зісковзнув зі столу і притиснувся до стіни.  

— Яке? — несміливо запитав він.  

— Насадження на кіл, — почав я з безпристрасною серйозністю. — Смертна кара, під час якої засудженого насаджували на вертикальний загострений кіл. Найчастіше це робили на землі: спершу горизонтально, а потім встановлювали кіл вертикально. Інколи жертву одразу садили на вже поставлений кіл. Що обереш ти?

— Так, давай без насильства, дай його сюди. — Макс легко вихопив у мене вішак і за мить відчинив вікно.

У кабінет миттєво хлинула прохолодна свіжість. Я сперся руками об стіл, заплющивши очі. — Дякую, герою, — тихо вимовив я.

— Завжди радий, — з легкою усмішкою відповів він і знову влаштувався на краю мого столу. — Те, що ти просив мене розвідати, ще актуально?

Я потер обличчя рукою, почувши, як піт неприємно липне до шкіри.

— Тобі вдалося відшукати щось дійсно суттєве?

Макс схилив голову набік, задумливо дивлячись на мене.

— Це було непросто, але дещо таки вдалося відкопати. Пам’ятаєш, як я зазначив у своєму повідомленні, що офіційно у компанії начебто не було жодних проблем із законом?

— Продовжуй.

— Кілька років тому у фінансових звітах “Atlantica” з’явився дивний платіж. За два контейнери сплатили кругленьку суму — 47 мільйонів доларів. Найцікавіше, що транзакція пройшла через три підставні компанії, кожна з яких зареєстрована в різних юрисдикціях. У документах це значилося як “транспортно-логістичні послуги VIP вантажу”. Але випадок стає ще заплутанішим. Координати для доставлення вантажу вказані не були — у жодній системі обліку їх не зазначено. От тут починається найцікавіше: через декілька днів після цього таємничого платежу, безвісти зникає один із диспетчерів порту. Охоронець, який чергував тієї ночі, раптом подав заяву про звільнення і негайно виїхав з країни. Записи з камер відеоспостереження того дня виявилися відсутніми. Найбільше мене здивувало ось що: журналіст, який першим викрив цю історію і навіть написав статтю, уже через годину після публікації її видалив.  

Я вдивлявся у стелю. Пляма над лампою нагадувала обриси материка. 

— Два контейнери... — тихо промовив я. — І жодних слідів. Відкидаю думку про наркотики. Кілька місяців тому близько сотні агентів здійснили рейд на контейнеровоз "Гаяне", одне з суден компанії MSC, яке зупинилося в порту Філадельфії дорогою на Роттердам. У контейнерах із вином і горіхами вони виявили майже двадцять тонн кокаїну, вартість якого оцінювали в мільярд доларів. Розслідування показало, що понад третина екіпажу таємно сприяла завантаженню наркотиків із катерів уночі, коли судно рухалося вздовж узбережжя Південної Америки. Стосовно "Atlantica", вони знаючи про цю історію, не стали б не ризикувати, — я перевів погляд на Макса.  

— Тоді що саме там могло бути? Гроші? Коштовності?

— Найімовірніше — гроші. А якщо врахувати, що Шарлотта відповідала за кожен долар компанії...

— Що сказав тобі директор компанії "Atlantica" ?

— Усі документи знаходяться в повному порядку. Компанія завжди діяла відповідно до закону та строго дотримується вимог чинного законодавства. Що стосується запитань щодо Шарлотти, вона бездоганно виконувала свої обов’язки, і жодних зауважень чи претензій до неї ніколи не виникало.

— Але чому ж тоді він від самого початку навіть не згадав її імені?

— За його словами, у них багатотисячний колектив, і йому складно запам’ятовувати імена всіх співробітників. Він думав, що я настільки наївний, щоб повірити у таку маячню. — Я зупинився і поглянув напарнику прямо у вічі.

— Що? — запитав він.

Я криво всміхнувся.

— Шарлотта могла щось знати. Можливо, вона бачила, що було в тих контейнерах. Сорок сім мільйонів — достатня ціна, щоб змусити людину замовкнути назавжди. — Відповів я, стукаючи пальцями по столу.

— Але місце де знайшли її тіло та той окультний символ... Це все виглядає дуже нелогічно.

— Можливо, це просто спроба відволікти поліцію, змусити нас шукати там, де нічого немає. Доречі, вже майже місяць повна тиша...

Я підійшов до вікна, і сперся на холодне підвіконня, дивлячись назовні.

— Уяви собі: у тебе є щось таке, про що ніхто не повинен дізнатися. Що б це могло бути? Щоб осягнути таке, потрібно мислити, як справжній злодій.

— Якби я мав злочинні наміри, то, напевно, обрав би торгівлю людьми.

Почувши це, я різко кинув погляд на Макса. У кабінеті запанувала тиша. Відсторонившись від підвіконня, я почав ходити по кабінету.

— …я б займався торгівлею людьми. — повторив я майже пошепки. — Знаєш, що тут не складається?

— Що саме?  

— Твоя версія надто… проста.

Я розвернувся і сперся стегном на шафу, схрестивши руки на грудях.  

— Якщо це справді торгівля людьми, то навіщо тоді весь цей карнавал із символами?  — нахмурившись, запитав Макс.  

— Крім Шарлотти, виявили ще одне тіло. Однак зв’язок убитого чоловіка з компанією досі лишається невизначеним. — Я провів рукою по щелепі, намагаючись зібрати думки. — Це можуть бути дві окремі справи, які або випадково переплелися, або дійсно пов’язані між собою. 

Мій погляд зупинився на коробках з архівними матеріалами. 

— Потрібно повідомити шефу про знахідку, але чи має це сенс зараз, коли я не маю жодних конкретних доказів щодо причетності компанії до торгівлі людьми? Варто відшукати того журналіста — можливо, він знає більше про вміст цих контейнерів.

Я підійшов до столу й сперся на нього руками.

— Шарлотта могла опинитися там випадково… не в той час і не в тому місці, — тихим голосом сказав Макс.

Я скептично скривив губи.

— Ні. Вона була саме там, де мала бути.

Відсунувши одну з папок убік, я важко сів у крісло. Макс мовчки дивився на мене, не зводячи очей. Я підвів голову.

— Є ще щось?  

Він почав переступати з ноги на ногу.

— Є одна деталь... Я не був упевнений, чи вона важлива.

— У справі важливо все.

Макс кивнув і витягнув телефон із кишені.

— У рапорті порту була ще одна примітка. —  Він підняв на мене очі. — Перевезення мало відбутися за строго встановленою для контейнерів температурою. 

Я звузив очі.

— Продовжуй

— Від +10°C до +18°C. Але якщо вони перевозили людей, чому температура не мала бути вищою? 

Я повільно випрямився. 

— Така температура встановлена, щоб зменшити активність людей. Чим менше вони рухаються, тим менше шуму навколо. Занижувати її було б нелогічно — вантаж прибув би вже мертвим. Яка температура вантажу вказана при виході в море?

— + 5°C. Ашере… — почав Макс, але я підняв руку, зупиняючи його.  

— Не треба.  

Я і сам розумів, що він мав на увазі та вперше за довгий час я хотів, щоб це виявилося помилкою.