Last Seen

Серпень завжди був найспекотнішим місяцем літа в Нью-Йорку. Місто, задихаючись від спеки, не зупинялося навіть на мить: автомобілі, метро, нескінченний потік людей — усе рухалося у своєму безумному ритмі.  

Щодня пазл ставав трохи чіткішим, хоча до цілісної картини ще було далеко. Єдине, що я знав точно — убивця майже в моїх руках. За цей місяць багато змінилося й у моєму житті.  

Квартира, що раніше слугувала просто місцем для короткого перепочинку між змінами, тепер виглядала зовсім інакше. Дві чашки замість однієї стояли на кухні. На холодильнику з’явилися магніти, які Іві принесла з сувенірних крамниць, повз які проходила. Її плед лежав на дивані. У ванній поруч із моєю зубною щіткою тепер стояла ще одна.  

Половина полиць у шафі теж була заповнена її одягом. Але найбільше дивувала мене ранкова метаморфоза квартири. Тепер вона дихала життям. Іві могла тихенько співати пісню, почуту дорогою на роботу, сперечатися зі мною через забуте молоко чи обурюватися через гору брудних чашок від кави на столі.  

— Це вже четверта за сьогодні, Ашере.  

— Третя.  

— Четверта.  

— Добре... хай буде третя. 

Вона завжди закочувала очі, а я ловив себе на думці, що спеціально затягую суперечку ще на хвилину-другу, бо мені подобався бачити як вона злиться. 

Але найдивнішим було інше: я перестав повертатися додому лише для того, щоб переночувати. Тепер я приходив, знаючи, що там на мене чекають. Іноді Іві приходила раніше й зустрічала мене вечерею. Інколи я сам ставав до плити. А бувало, ми просто замовляли щось смачне й проводили разом час, сидячи перед телевізором, дивлячись Netflix.  

Після особливо виснажливих днів вона любила мовчати. Дивно, адже раніше я завжди вважав, що тиша — це лише порожнеча. Тепер вона наповнилася іншим значенням — спокоєм. 

Робота нікуди не зникла. Навпаки, її стало ще більше. Я так само засиджувався в департаменті до пізньої ночі, забував їсти. Інколи ловив себе на несподіваних думках. Ще кілька місяців тому, якби хтось сказав, що я власноруч дозволю іншій людині увійти у свій особистий простір, ділити зі мною квартиру, готувати їжу чи чекати когось після роботи, я б лише розсміявся і порадив цьому навіженому звернутися до психіатра.  А тепер усе це стало звичною частиною мого життя. І що найдивніше — мене це зовсім не обтяжувало. 

***

Я відклав блокнот із нотатками, зробив ковток уже холодної кави та відкрив ноутбук, щоб знову переглянути електронну базу даних NYPD. Результат той самий: нічого нового. Усі матеріали, що знаходяться в нашому департаменті, я вже знав практично напам’ять.  

В кожній справі незмінно повторювалося одне і те саме: "Інших причетних осіб не встановлено." 

Я відкинувся на спинку крісла, задумливо розмірковуючи. Ми працювали на межі можливого — і не лише детективи нашого департаменту. Над операціями такого масштабу йшло злагоджене співробітництво з федеральними агентами, прокуратурою, ФБР. Частина документів, які могли стати в пригоді, зберігалася у федеральному архіві, і до них був обмежений доступ. Чинному детективові потрібно було довести службову необхідність отримання подібних матеріалів. Зазвичай це означало офіційний запит через керівництво департаменту, із поясненням важливості певних паперів для розслідування. Якщо серед документів були секретні звіти федеральних агентів або інформація про діючі оперативні розробки, додатково вимагалося схвалення начальника управління, а іноді — навіть рішення федерального суду. Мені потрібно було прочитати все, що стосувалося банди та її діяльності. Найголовніше — знайти ім'я "Шостого". Можливо, саме в тому архіві та криється ключова інформація.  

Я взяв папку з документами та рушив до кабінету Гріна. У приймальні зупинився поруч зі столом його секретарки. 

— Доброго ранку, Морган. Капітан зайнятий?  

Вона зиркнула на мене з помітним роздратуванням, а потім, закотивши очі, відповіла: 

— Доброго ранку, Ашере. Хвилинку, з'ясую.  

Пройшло кілька секунд. Вона набрала номер шефа, коротко перепитала й, дочекавшись відповіді, кивнула в мій бік, даючи знак заходити. Я мовчки попрямував до кабінету Гріна. Постукав два рази й почув у відповідь лаконічне:   

— Заходь.  

Капітан сидів за своїм столом, уважно переглядаючи якийсь звіт. Я поклав папку на стіл перед ним і зайняв місце навпроти.

— Шефе, мені потрібно отримати доступ до федерального архіву.

Грін завмер лише на секунду, піднявши погляд прямо на мене.

— Мені необхідно переглянути повний архів справи "Чистильників". Усі матеріали: досьє ФБР, дані федеральної прокуратури, матеріали оперативних груп...

Шеф неквапливо відклав ручку, склав руки на грудях і мовив:

— Поясни.

— Після розмови з ув’язненими лише Міллер зміг підтвердити, що в банді було шестеро осіб. Проте він так і не озвучив найважливішого — імені. Ітан Гарсія постійно уникав називати його ім’я, звертаючись просто Шостий. Не впевнено, але є ймовірність, що ця особа могла згадуватися у справах, які зберігаються у федеральному архіві.

— Тобто ти серйозно вважаєш, що вся ця чортова справа тримається на одному слові якогось божевільного вбивці? — скептично звівши брову, запитав Грін.

— Ні. Я маю на увазі, що не збираюся покладатися на здогадки. Нам потрібні факти.

Капітан кілька секунд мовчав, уважно дивлячись мені в очі.

— Федеральний архів — це не якась там бібліотека, Ашере. Я не можу просто взяти й подзвонити туди зі словами: "Надайте моєму детективу всі документи, які він просить."

— Я знаю процедуру.

— Тоді розумієш, що вони запитають мене: "Яка службова необхідність?"

— Якщо ми не встановимо особу Шостого, наступне вбивство — лише питання часу.

Грін важко зітхнув.

— ФБР уже двічі відмовлялися передати ці матеріали. Їхня позиція проста: справа закрита.

— Вона була закрита п’ять років тому. Тепер її знову відкрито.

— Для нас.

— Для них також, просто вони цього ще не усвідомили.

Капітан потер перенісся, вираз його обличчя став роздратованим.

— Господи... Як же ти завжди знаходиш спосіб зіпсувати мені життя.

— Це одна з моїх найкращих рис.

— Помиляєшся. Це твоя найгірша риса.

Я промовчав, терпляче чекаючи його рішення. Грін ще раз швидко переглянув документ, який я підготував заздалегідь. Потім, похмуро зітхнувши, відкрив шухляду столу, дістав службовий бланк і почав писати.

— Пам’ятай: це всього лише запит, Томпсоне, не дозвіл. Якщо федеральні пошлють нас під три чорти, більше я нічого зробити не зможу.

— Цього вистачить.

— Не перебивай. — Його ручка швидко рухалася по паперу. — Якщо дозвіл отримано, працюватимеш лише у федеральному архіві. Ніяких копій, ніяких фотографій документів. Максимум — лише власні нотатки.

— Я це знаю.

— І ще одне. Якщо там буде щось важливе, про що ти мені не розкажеш...

— Ви ж мене знаєте.

— Саме тому й попереджаю.

Не стримавшись, я ледь усміхнувся: — Ви починаєте мені довіряти?

— Не перебільшуй. Я просто занадто старий, щоб щоразу ловити тебе за комір.

Він підписав документи й передав їх мені.

— Віднесеш Морган. Вона оформить офіційний запит.

Я взяв папери.

— Дякую, шефе.

— Не дякуй. Якщо ФБР погодиться, за кілька днів у мене точно почне боліти голова.

— Здається, вона у вас і зараз не надто в порядку.

— Томпсоне...

— Уже йду.

— Ну? — одразу запитала Морган, коли я переступив поріг кабінету.

Я поклав підписаний бланк перед нею. Вона ковзнула очима по документу.

— Коли чекати відповіді? — я сперся на її стіл.

Морган швидко перегорнула сторінки.

— Якщо федеральні не затягнуть із бюрократією... день-два.

Телефон у кишені завібрував. Витягнувши його, я побачив повідомлення від Іві.

Іві Смітт: Привіт! Ти зараз не дуже зайнятий?

Ашер Томпсон: Якщо чесно — дуже.

Іві Смітт: У такому разі в мене для тебе гарна новина. Я отримала грандіозне завдання — розслідування.

Ашер Томпсон: Серйозно? Про що йдеться?

Іві Смітт: Atlantica.

У грудях щось неприємно стиснулося. Не гаючи часу, я набрав відповідь.

Ашер Томпсон: Хто дав тобі це завдання?

Іві Смітт: Головний редактор.

Відчув, як щелепи мимоволі стиснулися. Все, що я хотів, щоб вона цього не робила. Через це загинула тітка її подруги, і я це доведу. Журналіст теж став жертвою через статтю про компанію. Я точно не хочу, щоб Іві взагалі була залучена в цю справу.

Ашер Томпсон: Відмовся.

Іві Смітт: Що? Ні. Ашере, я розумію твоє занепокоєння, але це єдина можливість притягнути винуватих до відповідальності за вбивства Шарлотти та Даніеля. Вони нічого мені не зроблять. Як тільки сюжет про моє розслідування стане публічним, навіть якщо вони спробують мені нашкодити, це зробить їх винуватими. Вони не зможуть уникнути відповідальності.

Ашер Томпсон: Передай цю тему комусь іншому. Іві, це не іграшки! 

Кілька хвилин вона мовчала. Потім зателефонувала мені. Я вийшов із кабінету до коридору і відповів на дзвінок. 

— Що сталося? — голос Іві звучав спокійно.

— Це розслідування — твоя ідея? 

— Редактор озвучив це сьогодні на нараді. Я не відмовилася.

Я провів долонею по обличчю.

— Я вже висловлював тобі свою думку щодо цього. Іві, не займайся цим розслідуванням. 

— Ашере, ти правда вважаєш, що я можу потрапити в небезпеку? 

— Слухай уважно. Не зустрічайся з директором компанії. Не їдь нікуди без попередження. Якщо редакція планує інтерв'ю, спочатку повідом мені. І взагалі, будь ласка, повідомляй мене про всі свої дії. 

— Ашере, вибач, але ти зараз втручаєшся не у свої справи. Коли ти займаєшся розслідуванням, я втручаюся? Ні. То і ти, будь ласка, займайся своїми справами. Це моя робота, і я не збираюсь втратити шанс домогтися справедливості для винних, незалежно від того, подобається тобі це чи ні! 

Я стиснув телефон так сильно, що кісточки пальців побіліли. 

— Ти не розумієш, про що говориш. — Я сперся плечем об холодну стіну коридору. — Іві... я серйозно. 

— Я теж. — Її голос більше не звучав м'яко. 

— Ти хочеш, щоб я просто заплющила очі? Після всього, що сталося з Шарлоттою? Після Даніеля? Якщо хтось дійсно причетний до їхньої смерті, я не маю наміру сидіти склавши руки тільки тому, що ти хвилюєшся. 

— Це не хвилювання. 

— А що тоді?

Я заплющив очі.

— Я просто хочу, щоб ти залишалася живою.

На іншому кінці настала тиша.

— Ашере...

— Я вже бачив, до чого призводять такі розслідування. Гинуть люди, Іві.

Вона мовчала. Все, що я чув, — лише її дихання.

— Ти дійсно думаєш, що мене можуть убити?

— Я не знаю.

— Але припускаєш це.

— Так.

— Послухай мене. Якщо ти не відмовишся...

— Не відмовлюся.

Я важко видихнув.

— Добре. Тоді обіцяй мені хоча б одну річ.

— Яку?

— Не геройствуй. Не ходи на зустрічі одна. Не довіряй незнайомцям, які раптом почнуть пропонувати тобі "сенсаційні документи".

Вона кілька секунд мовчала.

— Обіцяю.

Цього було недостатньо. Але вже хоч щось.

— І ще одне, — додав я.

— Що саме?

— Надішли мені графік усіх зустрічей, пов'язаних з Atlantica.

— Ти що, хочеш мене супроводжувати? 

— Якщо знадобиться — так. 

Іві тихо засміялася. 

— Ти неможливий.  

— Я знаю.  

— Ашере...  

— Що?  

— Будь ласка, довіряй мені, так само як я довіряю тобі.  

Я їй довіряв. Не довіряв тільки людям, з якими їй доведеться взаємодіяти. А це зовсім інша річ. 

— Я подумаю, — сказав я після паузи.  

— Це означає "ні"? 

— Це означає, що я подумаю. 

Вона тихо зітхнула. 

— Забереш мене з роботи? 

— Якщо не затримаюся в департаменті. 

— Добре.  

— Іві...  

— Що?  

— Будь обережна. 

— Ашере, нічого не станеться, я тобі обіцяю. 

Дзвінок обірвався. Усередині мене залишалося дивне відчуття. Немов ми щойно попрощалися не на кілька годин, а на значно довший час.  

— Усе нормально? 

Я озирнувся. Донован стояв позаду, тримаючи папку в руках. Він уважно дивився на мене, а тоді примружив очі.  

— У тебе зараз такий вигляд, ніби збираєшся от-от блювати. 

Я важко видихнув. 

— Хотів би, щоб усе було так просто.  

Донован підійшов ближче.  

— Що сталося? 

Я потер перенісся пальцями, відчуваючи нестримну тривогу.  

— Іві... Головний редактор доручив їй провести найгірше з можливих розслідувань. 

— І? 

— Вона збирається копати по Atlantica, Доноване.  

Обличчя Донована враз стало серйозним і напруженим.  

— Йой… 

Він озирнувся, наче впевнювався, що нас ніхто не підслуховує. 

— Вона відмовилася?  

— Ні, бляха, вона не відмовилася! — я сперся плечем об стіну, відчуваючи напругу.  

— Тоді в чому ж справа?  

Я кинув на нього різкий погляд.  

— Річ у тому, що журналісти, які надто активно лізуть куди не треба, довго не живуть.  

Донован промовчав, а я продовжив:  

— Даніель, Шарлотта... Якщо моя гіпотеза вірна, їхня смерть — це зовсім не збіг обставин. Я це доведу.  

— Слухай... Ти ж з самого початку знав, із ким вирішив заводити стосунки. 

Я промовчав.

— Вона журналістка, Ашере. До того ж запальна, і впертість у вас обох — просто однакової дози.  

— У цьому і вся клята проблема.  

Він лише похитав головою. 

— Проблема в іншому: ви обоє готові ризикувати життям заради своєї роботи. Але вперше ти опинився по інший бік цього конфлікту. Що плануєш робити? 

Я кілька секунд дивився на підлогу. 

— Те, що я вмію найкраще. 

— Що саме? 

— Знайду того, хто за всім цим стоїть... перш ніж він добереться до неї.