Last Seen

Повернувшись до свого кабінету, я зачинив двері й нарешті дозволив собі видихнути. Допит Мерсера виявився кориснішим, ніж очікував. Він не був Шостим і не його спільником. Він вважав, що даркнет може стати місцем роботи, але чи усвідомлював, що це може зашкодити людям?

Я поклав папку на стіл, прокручуючи в голові все, що дізнався за останні дві години. Підстав висунути звинувачення Браянові Мерсеру у причетності до вбивства поки не було. Так, він брав участь у розробці SAT-X7, знав архітектуру системи й вмів створювати емулятори карток. Так, після звільнення почав працювати в даркнеті, де продавав подібні пристрої. Але за його словами, покупець залишався повністю анонімним, а доказів того, що Мерсер знав, кому і для чого продає обладнання, слідство наразі не мало.

Якщо він бреше й насправді є Шостим — наступних убивств найближчим часом не буде, адже він під вартою і ми матимемо достатньо часу перевірити кожне його слово.

Якщо він говорить правду, перед нами зовсім інша історія. Не серійний убивця, а людина, яка через образу на колишнього роботодавця та бажання заробити почала виготовляти та продавати незаконні пристрої для обходу електронних систем безпеки. За це прокурор має можливість висунути йому кримінальні обвинувачення. Якщо буде доведено, що створені ним пристрої були спеціально призначені для несанкціонованого обходу систем контролю доступу, Мерсеру можуть інкримінувати порушення федерального законодавства, пов'язаного з комп'ютерним шахрайством, незаконним обігом засобів несанкціонованого доступу та хакерських інструментів. За перший доведений випадок такого злочину йому може загрожувати до п'яти років ув'язнення. Якщо ж слідство встановить, що продаж таких пристроїв мав систематичний характер або відбувався багаторазово через даркнет, сукупний строк покарання може зрости до десяти років і більше.

Але кримінальна справа є лише частиною його проблем. Існує висока ймовірність, що Sentinel Access Technologies виступить потерпілою стороною. Якщо експерти підтвердять, що під час створення емулятора Мерсер скористався службовою документацією, закритими технічними протоколами, вихідним кодом або іншими матеріалами, які він отримав під час роботи в компанії, Sentinel може подати окремий цивільний позов. Порушення умов договору про нерозголошення (NDA), незаконне використання комерційної таємниці та інтелектуальної власності можуть коштувати йому сотні тисяч або навіть мільйони доларів компенсації. Проте, незалежно від цього, якщо не буде доведено, що Мерсер знав про те, кому він продавав свої пристрої, або свідомо допомагав злочинцю, він не нестиме відповідальність за самі вбивства.

— Чорт... — тихо пробурмотів я.

У двері коротко постукали.

— Заходьте.

На порозі з'явився Грін.

— Ашере, я отримав від допиту справжнє задоволення.

Я підняв голову.

— Я радий, що зміг вас хоча б десь задовольнити, бо інших варіантів не маю.

Капітан усміхнувся.  

— Май Бога в серці, у мене молода дружина і троє дітей. 

Він зробив крок у бік. Позаду нього стояли двоє молодих хлопців, по двадцять п'ять років, в новенькій формі. 

— Це Алекс і Райан. Вони перший тиждень у відділі. Хотіли з тобою поспілкуватися.  

Я подивився на Гріна. 

— У департаменті немає інших детективів?  

— Найкращих — жодного.  

— І за що ви їх так ненавидите? 

Один із хлопців ледь стримав сміх. Грін закотив очі. 

— Просто відповіси на кілька питань і спробуй нікого не травмувати. 

— Не обіцяю.

Грін усміхнувся і сперся плечем об дверний косяк. Стажисти увійшли всередину. Першим заговорив високий світловолосий хлопець: 

— Ашере...

— Уже погано.

Він розгублено моргнув. 

— Ем... чому? 

— Бо людина, яка починає речення з імені, зазвичай не має жодної поваги. Ми з вами за пивом не домовлялися. 

Грін тихо засміявся. Хлопець ніяково прокашлявся. 

— Е-е... добре...  

Він поглянув у свій блокнот.  

— Детективе Ашере Томпсоне, як ви швидко визначаєте, що людина бреше? 

Я мовчки дивився на нього кілька секунд. 

— Якщо знайдеш універсальну відповідь — отримаєш Нобелівську премію.  

Хлопець розгубився.  

— Я... мав на увазі... по жестах. 

— Забудь про те, що бачив у TikTok чи читав у книжках про "схрещені руки" та "погляд убік". Люди брешуть по-різному. Один дивиться в очі, інший плаче, третій усміхається. Якщо будеш оцінювати лише жести — швидше посадиш невинного, ніж зрозумієш свою помилку. 

Хлопець мовчки зробив позначку в блокноті. Другий стажист підняв руку. 

— Ви часто стріляєте в підозрюваних? 

Я повільно перевів на нього погляд. 

Можеш сформулювати питання краще? 

— Ну... 

— Якщо детектив рахує перестрілки як спортивні досягнення, йому тут не місце. 

Хлопець почервонів. 

— Вибачте... 

— Не мені вибачайся. 

У кабінеті запала коротка тиша. Перший стажист знову зазирнув у свій блокнот. 

— Як стати таким детективом, як ви? 

— Не варто бути як я, прагніть стати кращим за мене. 

Вони переглянулися. 

— Якщо хочете справді бути хорошими детективами, навчиться слухати. Люди часто говорять багато, іноді навіть не замислюючись, що це може зіграти проти них.

Грін відштовхнувся від дверей. 

— Ну що, хлопці, хотіли зустрітися з Томпсоном?  

Обидва мовчки кивнули. 

— Вітаю. Побачили. Тепер можете повертатися до роботи, поки він остаточно не зіпсував вам уявлення про професію детектива. Ашере, перше серпня, не забудь. 

— Так, шефе, пам’ятаю. 

— Дякуємо, детективе, — майже в один голос промовили стажисти. 

— Не дякуйте, — байдуже відповів я. — Краще зробіть так, щоб через п'ять років мені не довелося розслідувати справу, яку ви провалите. 

Обидва нервово всміхнулися й вийшли з кабінету. Двері вже майже зачинилися, коли я почув голос Гріна в коридорі: 

— Ну як вам? 

— Якщо чесно... — невпевнено промовив один зі стажистів, — я думав, він зовсім інший.  

— Який?  

— Ну... більш... злий. 

Грін тихо засміявся.  

— Повірте, він дійсно злий. 

Я мимоволі закотив очі. Двері кабінету знову відчинилися.  

— Сьогодні у мене день відкритих дверей? — не відриваючи погляду від документів, пробурмотів я.  

— Мені вийти й постукати? — почувся знайомий голос. 

Я підняв голову. 

— Якщо ти з кавою, то не треба. 

Макс зачинив двері за собою, поклав теку на край мого столу і сів у крісло навпроти. 

— Я переглянув допит.  

— І що?  

— Гарно притиснув.  

— Він сам швидко здався, я думав, що буде довше.  

Макс ледь усміхнувся.  

— Не скромничай. Половина департаменту зараз це обговорює. 

Я байдуже знизав плечима. 

— Він дуже швидко мені довірився. 

Макс уважно подивився на мене. 

— Ми зробили крок уперед.

Донован нахилився ближче.

— Який саме?

— Тепер ми знаємо, звідки Шостий отримав пристрій. Але я досі не знаю його імені.

— До речі, — продовжив Макс, — поки ти допитував Мерсера, я отримав відповідь від МСС.

— Уже?

— Так. Вони погодилися.

— Начальник в'язниці спочатку вимагав повне обґрунтування, але після того, як побачив підпис Гріна і номер провадження, довго не сперечався.

Макс відкрив теку й простягнув мені кілька аркушів.

— Дозвіл надано. Завтра о дев'ятій ранку.

Я швидко пробігся очима по документу. Макс на мить опустив очі.

— Ітан Гарсія наклав на себе руки кілька місяців тому.

У кабінеті запала тиша.

— Так. Повісився у своїй камері.

Донован мовчки дивився на мене.

— Це офіційна версія?

— Так.

— А неофіційна?

Я важко видихнув.

— Не знаю. У матеріалах написано, що черговий знайшов його під час ранкового обходу. Камера була зачинена зсередини. Ознак боротьби не виявили. Судмедексперт підтвердив самогубство. 

Я повільно сів у крісло, відкинувшись на спинку. 

— Три місяці тому, — кинув Макс. 

— Дивний збіг, — тихо сказав я.  

— Теж про це подумав. 

***

До закінчення робочого дня Іві залишалося близько пів години. Я ще раз переглянув список питань, які планував поставити кожному з учасників банди «Чистильників». Завтра очікувався важкий день, а зараз я мріяв лише про одне — забрати Іві з роботи та хоча б ненадовго забути про цей клятий департамент. 

Коли я під'їхав до The New York Times Building, вечірнє сонце вже ховалося між хмарочосами. Біля центрального входу метушилися люди. Я сперся плечем на дверцята автомобіля, дістав пачку цигарок і закурив, чекаючи на Іві. Дівчина вийшла з будівлі, і її обличчя миттєво засяяло усмішкою.

Підійшовши, вона поцілувала мене та передала свої речі, щоб я поклав їх на заднє сидіння авто. 

— Знову граєш роль мого особистого водія? 

— Хоча б зарплату мені платила, — усміхнувся я. 

— Безсовісна експлуатація. — Докуривши, я кинув недопалок на асфальт. — Сідай. 

Вона слухняно обійшла машину, відкрила дверцята та сіла на пасажирське сидіння. Я зайняв місце за кермом і рушив з місця. Манхеттен повільно занурювався у вечірні затори, і ми їхали, наче равлики серед потоку машин.

— Ну? — не витримала Іві. — Судячи з твого обличчя, ти щось хочеш розповісти. 

Я усміхнувся кутиком губ. 

— Це настільки помітно? 

— За останній місяць я вже навчилася читати твій вираз обличчя. 

— Не кажи такого. Це небезпечно. 

— Чому?

— Почнеш цим користуватися. 

Вона тихо засміялася.

— Так що сталося?

Я коротко глянув на неї:

— МСС погодив допит. 

— Справді?

Я кивнув. 

— Завтра о дев’ятій годині маю бути біля будівлі.

Я дивився на дорогу.

— Все складається дуже дивно. 

Вона задумалася. 

— Що саме? 

— Те, що Ітан Гарсія помер до того, як вбили Шарлоту та Даніеля. 

Іві на кілька секунд замовкла. 

— Думаєш збіг? 

Я ледь похитав головою. 

— Шостий чудово розуміє одну просту річ: будь-хто з банди рано чи пізно може заговорити. Прибравши Ітана, він психологічно залякає інших, тому я не очікую, що завтра отримаю хоч якусь відповідь. 

— Це буде прикро. 

— Мене дратує, що коли я майже досягаю розгадки, один із них раптово здійснює самогубство за кілька місяців до початку нової серії вбивств. 

Запала тиша.Автомобілі повільно просувалися вперед, час від часу зупиняючись на світлофорах.

— А якщо це дійсно було самогубство? — тихо запитала вона.

— Тоді я просто витрачу кілька годин на перевірку цієї версії.

Іві нервово потерла пальцями ремінь безпеки.

— Мені не подобається, коли ти говориш таким тоном.

— Яким?

— Коли починаєш з'єднувати всі частини в одне ціле. Зазвичай потім відбувається щось дуже погане.

— У мене немає іншого вибору.