Last Seen

Минуло два дні, а я досі не можу позбутися думок про Іві. Вона заполонила весь мій розум, і я почувався, ніби починаю втрачати здоровий глузд. Те, як це заважало мені зосереджуватися, важко описати. Я добре усвідомлював: якщо втраплю в пастку почуттів, це навряд чи позитивно вплине на мою роботу. Того вечора, після розмови з Маєю, Іві повідомила, що її подруга готова обговорити питання, але нагадала про раніше поставлені умови: не примушувати її до відповідей на запитання, які вона не захоче обговорювати.

Мій ранок у департаменті відчувається як повторення одного й того ж сценарію. Поки я заглиблений у розслідування резонансного вбивства, яке сталося на Бруклінських складах, жодних нових проривів у справі немає. Найбільше мене тривожить те, що сліди наслідувача "Чистильників" зникли, наче він просто розчинився у повітрі. Минув майже місяць, але так і не сталося нічого нового, навіть запланованого вбивства, яке мало відбутися 14 травня о 23:00 — саме так було зазначено у записці, знайденій на дверях будинку прокурора. 

Здається, всі деталі справ, які я маю у розпорядженні, якимось чином переплетені між собою. Проте Бруклінські склади, вбивство прокурора і поліцейського зовсім не складаються в одну картину. Зрештою, я вирішив розділити їх та займатися ними окремо.

Сидячи у своєму кабінеті, я переглядав документи, коли двері раптово відчинилися, і всередину увійшов мій напарник. Стукав він рідко, бо правила етикету були для нього пустим звуком — так само як і для мене. 

— Де це ми вчора швендялися? — запитав Донован, безцеремонно вмощуючись на дивані.

Я навіть не повів бровою, бо точно знав: варто лише подивитися в його бік — і мої очі розкажуть усе.

— Заїжджав до Medical Examiner’s Office. А що сталося? — спокійно відповів я.

— До Medical Examiner’s Office кажеш? — протягнув він.

Я вже збирався відповісти щось їдке, але тут пролунав дзвінок телефону. На екрані висвітився номер Іві. Не гаючи жодної миті, я прийняв виклик.

— Слухаю.

— Ашере, Мая готова поговорити.

Почувши її слова миттю випрямився.

— Коли?

— Вона чекатиме тебе на роботі. Я зараз скину адресу.

Підводячись із крісла, я потягнувся до свого піджака.

— Ти будеш там?

— Ні, не можу. У мене термінове завдання, начальство не відпустить. Їхати доведеться тобі самому.

Я стиснув губи, приховуючи роздратування, але нічого не сказав.

— Добре, надішли адресу.

— Пам’ятай, про що я тебе просила. Не тисни на неї — їй і без того важко зараз.

— Я пам’ятаю.

— Дякую.

Іві закінчила дзвінок, а я, ненадовго задумавшись, опустив телефон.

— Судячи з твого виразу обличчя, дзвонила Іві Смітт? — обізвався напарник, схрестивши руки.

Я підняв на нього погляд.

— Поїдеш зі мною.

Він здивовано знизав бровами.

— Куди саме?  

Я взяв зі столу ключі від автомобіля.  

— До племінниці Шарлотти Беннетт. 

Його обличчя миттєво змінилося.  

— О, а це вже цікаво. 

Я рушив до дверей. Донован квапливо піднявшись з дивану, пішов за мною.  

— Сподіваюся, після цієї розмови ти зможеш скласти всі пазли до купи.  

— Хотілося б у це вірити, напарнику. 

Я мовчки зачинив двері кабінету, і ми разом попрямували коридором.  

— То що? Розкажеш усе, чи мені доведеться здогадуватися самому? — запитав він, засовуючи руки до кишень. 

Я натиснув кнопку ліфта. 

— Племінницю Шарлотти звати Мая. Іві домовилася з нею про нашу зустріч, щоб у мене була можливість поставити їй кілька запитань про її тітку. 

Двері ліфта розчинилися, і ми зайшли всередину.  

— Для Маї втрата Шарлотти — дуже болісне переживання. Тому Іві попросила не наполягати із запитаннями, якщо дівчина не захоче на них відповідати.  

— Якщо вона відмовиться нам щось розповідати, то ця зустріч стане марною тратою часу, — спокійно додав Донован.  

Я окинув його коротким поглядом і мовчки перевів погляд на двері ліфта.  

— Не каркай у дорогу, Доноване. 

Ліфт зупинився, і вже за кілька хвилин ми опинилися на парковці. Я натиснув кнопку на ключах — машина відповіла коротким сигналом. Відчинивши двері, сів за кермо. Донован обійшов авто, усівся поруч, не зводивши з мене погляду. 

— Ти здаєшся щасливим, — промовив він, пристібаючи ремінь безпеки.  

— Не заводь мене. 

— Навіть усміхаєшся, чого раніше майже не траплялося, — пирхнув він, трохи криво всміхаючись. — Це Іві на тебе так впливає? 

Я ледь помітно стиснув кермо. 

— Доноване...  

— Що? — Він підняв руки, в знак своєї капітуляції. — Я ж тільки запитав.  

Зосереджено виїжджаючи з парковки, я влився у потік автівок на дорозі.  

— Ще одне слово — і пошкодуєш.  

Він насилу стримав сміх, але змовчав.  

Адреса, яку надіслала Іві, привела нас до непримітної будівлі кафе на околиці Манхеттена. Сіра коробка зі скла й бетону, в якій не було абсолютно нічого особливого. Я заглушив двигун і поглянув на фасад. 

— І що це за місце?.. — пробурмотів Макс, зацікавлено нахиляючись уперед.  

Я ще раз перевірив адресу у телефоні. 

— Тут працює Мая. 

— А це точно кафе? — хмикнув напарник. 

— Іві надіслала адресу. Не думаю, що вона б стала нас навмисно водити манівцями. 

— Може, подзвониш і перепитаєш? Знаючи жінок, вони завжди щось наплутають. 

— Ходімо спершу перевіримо. Якщо це помилка, тоді зателефоную. 

Я злегка штовхнув двері кафе першим. Звук дзвіночка над входом миттєво порушив тишу. Усередині було майже порожньо: кілька столиків, приглушене освітлення і приємний аромат свіжої кави. За касою стояла молода дівчина, яка одразу окинула нас холодним поглядом.  

— Доброго дня, щось бажаєте? — запитала вона рівним, стриманим тоном. 

Я ступив уперед і витяг жетон з кишені.  

— Детектив Ашер Томпсон. Мені потрібна Мая. 

Дівчина злегка напружилася й на секунду затримала погляд на моєму жетоні, після чого подивилася на мене.  

— Ви… Ашер Томпсон?  

Я ледь кивнув.  

— Так, це я.  

— Я гадала, ви прийдете самі, — її голос трохи пом’якшав.  

— Це мій напарник. Не хвилюйтеся.  

Дівчина задумливо прикусила губу, а потім кивнула на знак згоди.  

— Добре. Йдіть за мною, краще поговоримо так, щоб нас ніхто не чув. 

Вона покликала колегу, аби та замінила її за касою, й рушила в бік дверей із табличкою "Для персоналу". Ми з Максом послідували за нею. Коли за нашими спинами зачинилися двері, Мая зупинилася біля невеликого столу й сперлася на нього руками. Дівчина виглядала виснаженою. Темні кола під очима виділялися на блідому обличчі, плечі були напружені, а пальці мимоволі стискали край столу.  

— Іві сказала, що ви хочете поговорити про мою тітку, — ледве чутно промовила вона, не підіймаючи погляду.  

— Саме так, — відповів я. — Тільки коротко і по суті, якщо можна?  

Макс залишався мовчазним. Схрестивши руки на грудях, уважно спостерігав за ситуацією збоку. 

— Гаразд… Питайте.  

— Що ви можете розповісти про вашу тітку? Чим вона займалася в компанії “Atlantica”?  

— Вона була головним бухгалтером. У роботу я особливо не вдавалась, — зізналася вона після паузи. — Тітка взагалі рідко говорила про свої справи. 

— Чи згадувала вона коли-небудь про якісь проблеми чи конфлікти? — уточнив я зі звичною стриманістю. 

Мая похитала головою, але її відповідь була схожою на спробу приховати щось важливе:  

— Ні… ну, тобто… не зовсім.  

Цей момент я відразу зафіксував.  

— Що ви маєте на увазі під "не зовсім"?  

Дівчина нервово стиснула губи й на мить загубилася у своїх думках. 

— Кілька разів вона приходила додому дуже пригніченою… Постійно перевіряла телефон, здавалася розгубленою. Я запитувала її... Але тітка лише усміхалася й говорила, що все добре. 

Макс тихо буркнув під ніс: 

— Класика.  

Я кинув короткий погляд у його бік, даючи зрозуміти, щоб утримав коментарі при собі, після чого повернувся до Маї:  

— Їй погрожували?  

Дівчина нарешті підняла на мене очі. Її погляд був сумішшю втоми й ледь помітного страху.  

— Вона не казала це прямо, але якось обмовилася… — голос Маї затремтів. — “Є речі, яких краще не знати. Якщо дізнаєшся — можеш поплатитися життям”. 

— Коли це було? 

— За кілька тижнів до... — її голос затих. — До того, як її вбили. 

Я повільно кивнув. 

— Вона хоч раз згадувала про якісь незвичайні вантажі, які перевозила компанія?  

Мая раптом напружилася.  

— Ви…  

— Просто скажіть, чи знаєте щось, або, можливо, чули її розмови про це.  

Вона зробила крок назад. 

— Я… випадково підслухала одну розмову. Шарлотта говорила телефоном — дуже тихо, але я розібрала кілька слів… “VIP-вантаж” і “вони змушують мене танцювати під їхню дудку”.  

Я глянув на Донована. Він у відповідь лише трохи звів брови.  

— Ще щось? — тихо поцікавився я.  

Мая стиснула повіки, зосереджуючись.  

— Вона сказала: “Якщо щось піде не так — нас усіх приберуть”. 

Я задумливо кивнув і подивився їй просто в очі.  

— Мая, ваша тітка була замішана в надзвичайно небезпечній справі. Її смерть виглядає як покарання за те, що вона знала занадто багато. Можливо, вона навіть планувала відмовити у виконанні завдань. За це її могли усунути.  

— Ви хочете сказати… що вона сама винна? — дівчина виглядала спантеличено.  

— Я так не вважаю, але підозрюю, що вона шукала людину, котрій могла б усе розповісти, — відповів я прямо. — Мая, мені потрібно дізнатися ще одну річ. Чи знала Шарлотта журналіста, на ім'я Деніель Кросс?  

Дівчина різко впала в ступор на кілька секунд. Її плечі напружилися, вона ледь помітно затримала дихання. Я помітив це. І Донован теж.  

— Я… — вона відвела погляд убік. — Не знаю. 

Це була брехня. Вона знала правду. Вона знала все.  

Я продовжив спокійно і без різкості:  

— Мая, вам не слід нічого боятися. Те, що ви розкажете, може допомогти знайти вбивцю. Чим швидше я отримаю необхідну інформацію, тим скоріше покарають того покидька, який скоїв це з вашою тіткою.

Вона стиснула губи, роздумуючи. Було видно, що Мая хоче розповісти, але щось її стримувало.

— Я насправді не…

— Ви, напевно, чули, що Кросс займався власним розслідуванням щодо компанії “Atlantica”? Після того як він розкрив правду про таємний вантаж і написав статтю на своєму сайті, її швидко видалили. Невдовзі після цього він зник. А тіло невідомого чоловіка, якого знайшли разом із вашою тіткою… у мене є підстави вважати, що це і є Даніель Кросс.

Мая нервово пропустила пальці крізь волосся. 

— Я його особисто не знала… — почала вона, але раптом спинилася. — Але…

Це було саме те, на що я чекав. Жодних зайвих питань. Головне – нічого не зіпсувати. Важливо було дати їй можливість договорити й бути обережним, щоб не налякати. Я терпляче мовчав. Ще трохи — і я отримаю частину пазла, якого мені бракувало.

— Він приходив, — нарешті тихо сказала Мая.

Донован напружено випрямився.

— Коли це сталося?

— Приблизно за місяць до… — її голос тремтів. — До смерті тітки.

— Куди саме він приходив?

— До нас додому, — зізналася вона. — Вранці в суботу хтось подзвонив у двері. Це був він. Представився як Даніель Кросс, незалежний журналіст.

— Чи сказав він, з якою метою завітав до вас? — запитав Донован після короткої паузи.

— Так… Він хотів поговорити з Шарлоттою про її роботу.

Я швидко обмінявся поглядом із Донованом.

— Ви чули їхню розмову? Про що саме вони говорили?

— Лише уривки... — Мая заплющила очі, ніби намагалась воскресити той момент у пам’яті. — Він казав, що в нього є "докази". Тітка заперечувала, але він наполягав, переконував її щось йому розповісти. Що саме він намагався дізнатися, я сказати не можу. Мені треба було поспішати на роботу, тож я їх залишила наодинці.

Донован тихенько присвиснув: 

— Ось і шматок пазла, напарнику.  

Я проігнорував його коментар і продовжив:  

— Після того вони ще спілкувалися? 

Мая похитала головою. 

— Не знаю... — вона зупинилась, згадуючи. — Але пам'ятаю, як вона сказала йому: "Вони не товар..."  

Я повільно видихнув, відчуваючи вагу її слів.  

— Мая, ви дуже нам допомагаєте. А чи пам’ятаєте, як виглядав Даніель? — зробивши паузу я додав: — Разом з вашою тіткою на місці злочину було знайдено тіло невідомого чоловіка. Одна сторона його обличчя була сильно понівечена. У мене є фото. Якщо ви готові, я можу його показати... Але мушу попередити: це непросте видовище.  

Мая гірко усміхнулась і, видається, набралася рішучості.  

— Якщо це наблизить вас до злочинця... показуйте. 

Я затримав на ній погляд. Вона боролася з власним страхом. У мене ж не було іншого вибору. Я хотів знати правду. Хотів довести, що компанія причетна до злочину, причетна до вбивства двох невинних людей. Діставши телефон із кишені, на секунду завагався, тримаючи його в руці. Навіть для мене це фото викликало важкі відчуття, хоча у своїй роботі я бачив чимало.  

— Якщо вам стане погано, одразу скажіть, — попередив я. 

Мая кивнула, міцно стискаючи край столу руками. Я відкрив галерею, знайшов потрібний знімок і розвернув екран до неї. У перші кілька секунд вона мовчала, без жодних емоцій на обличчі — наче її свідомість намагалася осмислити побачене. Раптом вона гостро вдихнула повітря. 

— Боже... — її голос затремтів. — Це... 

Її рука різко прикрила рот, і дівчина відступила на крок назад. 

— Це він... — прошепотіла вона. — Це Кросс!  

— Ви впевнені?  

Мая кивнула, не відводячи від мене погляду.  

— Так... Я добре запам’ятала його обличчя.  

Зненацька я змінив тему:  

— Вам хтось погрожував після смерті Шарлотти?  

Вона замислилась і відповіла коротко:  

— Ні...  

Я нахилив голову трохи вбік.  

— Ви кажете правду? 

— Одного разу... — ледве чутно відповіла вона. — Мені зателефонували з невідомого номера. Нічого не сказали. Просто... хтось дихав у слухавку.  

— Якщо це повториться, одразу дзвоніть мені, — твердо промовив я, дістаючи візитівку. — У будь-який час.  

Вона прийняла її тремтячими пальцями.  

— Добре...  

Кивнувши, я повернувся і рушив до виходу. Але, коли вже переступив поріг, почув її тихий голос:  

— Вона ховала...  

Я спинився та озирнувся.  

— Що саме?  

Мая поглянула на мене, ніби зважуючи, чи варто це розповідати.  

— Флешку... — прошепотіла вона.  

— Флешку? Що на ній? 

— Я не знаю, вона захищена паролем. Я заховала її в камері зберігання на вокзалі. 

— Ви зможете передати її мені?  

Мая повільно кивнула.  

— Так...