Last Seen

О сьомій ранку мене розбудив дзвінок телефону. Розплющивши очі, побачив Іві, яка мирно спала поруч. Декілька пасем її волосся впали на обличчя, і я намагався не робити різких рухів, щоб її не розбудити. Мені телефонував Грін.

— Слухаю.

— Доброго ранку, Томпсоне.

— Доброго, шефе.

— Ми затримали Браяна Мерсера.

— Він вже в департаменті?

— Так. Збирайся, я чекаю на тебе.

Я сів на ліжку.

— Виїжджаю.

Грін поклав слухавку. Повернувшись, я подивився на Іві. Вона спала так само спокійно, міцно обіймаючи подушку. Я обережно прибрав пасмо волосся з її щоки, і вона ледь помітно всміхнулася уві сні.

— Спи...— прошепотів я, цілуючи її в лоб. — Побачимося ввечері.

***

Попри ранню годину, коридорами вже снували детективи. Біля ліфта мене зустрів Грін.

— Ходімо.

Ми мовчки рушили довгим коридором.

— Як він поводиться? — запитав я.

— Спокійно.

— Занадто?

— Зараз сам все побачиш.

Ми повернули до службового крила. Наприкінці коридору зупинилися біля двох металевих дверей. На одній з яких було написано:

INTERVIEW ROOM 3

Грін відчинив двері, і ми увійшли до кімнати спостереження. Тут панувала напівтемрява. Єдиним джерелом світла було велике дзеркало, що зайняло майже всю стіну. За ним розміщувалася кімната для допитів. Я наблизився. За склом сидів Браян Мерсер. Він був спокійний, не смикав ногою, не крутив головою, як це часто роблять ті, хто вперше опиняється у подібній ситуації. Мерсер просто сидів, дивлячись в одну точку перед собою. Його долоні спокійно лежали на столі. Грін мовчав. Я продовжив спостерігати. Мерсер був охайно поголений, одягнений у темно-синю сорочку та джинси. Несподівано він ледь усміхнувся.

Грін передав мені теку. 

— Усе, що ми зібрали на нього. 

Я швидко переглянув кілька сторінок. Останнє місце роботи, попередні характеристики. Жодної судимості, жодних адміністративних порушень після звільнення. Надто все чисто. Я закрив папку. 

— Він або дуже обережний…

— …або справді ні в чому не винен. 

Я коротко кивнув. 

— Зараз з'ясуємо. 

Глибоко вдихнувши, я відчинив двері та зайшов до кімнати допиту. Світло холодної люмінесцентної лампи падало на металевий стіл. Два стільці, відеокамера під стелею, пластиковий стаканчик із водою. Абсолютна тиша. Мерсер повільно підняв голову, і наші погляди зустрілися. Я сів навпроти, поклавши папку на стіл. 

— Добрий ранок, містере Мерсер. Я детектив Ашер Томпсон.

Він не відводив погляду.

— Залежить від того, для кого.

Я ледь усміхнувся.

— Справедливо.

Знову тиша. Я не поспішав ставити запитання. Мені було важливо, щоб він звик до мене. Мерсер мовчки спостерігав за мною, я — за ним. Минуло секунд двадцять.

— Знаєте... — нарешті сказав я спокійним голосом. — Ви очікуєте, що я почну сипати звинуваченнями.

Він ледь нахилив голову.

— Хіба ні?

— Ні.

Я відкинувся на спинку стільця.

— Насправді мене цікавить інше. Я переглянув вашу особову справу. У вас дуже хороша характеристика. Наскільки я знаю, ви були одним із найкращих інженерів Sentinel Access Technologies.

— Колись був.

Я кивнув.

— Але у вас стався конфлікт, так?

Мерсер опустив погляд на долоні.

— Таке буває.

— Буває.

— Знаєте, що мене здивувало?

— Що?

— Після звільнення ви більше не працювали за спеціальністю. Чому?

Він знизав плечима: — Не склалося.

— Дивно, адже ви витратили роки на інженерію, а потім раптово перестали цим займатися?

— Так трапляється.

— Поясніть.

Мерсер повільно видихнув.

— Після тієї ситуації мене ніхто не хотів приймати на роботу.

— Через рекомендації?

— Через Роджерса.

Я відкрив теку.

— Ви вважаєте, що він усе зруйнував?

Він тихо засміявся.

— Вважаю? Він це і зробив.

Я мовчазно слухав.

— Я створював системи, що приносили компанії мільйони. Працював ночами. Буквально жив на роботі. А потім одного дня сказали, що моє місце — в іншому відділі. — Його голос залишався спокійним.

Я помітив, як щелепи Мерсера стиснулися.

— Ви образилися?

— Я відчув себе приниженим. Це різні речі. — Він підняв очі.

— Вважаю, вам завдали болю.

Мерсер кілька секунд дивився на мене, наче не очікував почути саме це.

— Коли людина присвячує компанії майже все життя, а потім її просто викидають... це важко прийняти.

Я бачив, як напруга в його плечах трохи зменшилася.

— Я також не раз переживав подібне, тому добре вас розумію.

Він насупився.

— Справді?

— Так, не раз. — Я говорив спокійно. — І щоразу мусив починати майже з нуля.

— Ви знаєте... — тихо сказав він. — Ви перший, хто хоча б спробував мене зрозуміти. Зазвичай інші лише звинувачують мій складний характер.

— Саме тому я тут. Але є одна проблема.

Мерсер насторожився.

— Яка?

Я поклав перед ним фотографію турнікета із Sentinel.

— Хтось використав знання про систему, яку ви допомагали створювати.

Його погляд спустився на фотографію. Жодної миттєвої реакції. Він залишався занадто спокійним.

— І?

— Через це загинула людина.

Мерсер повільно підняв голову. — Ви думаєте, що це зробив я?

— Я думаю, що той, хто це зробив, добре знав SAT-X7. А таких людей небагато.

Мерсер відкинувся на спинку стільця.

— Детективе...

— Так?

— Якщо я зараз скажу, що не маю до цього жодного стосунку... ви мені повірите?

Я декілька секунд дивився йому прямо в очі.

— Я повірю лише фактам.

Мерсер ледве усміхнувся і провів пальцем по краю столу.

— Тоді дозвольте мені бути щирим. Так, я знав цю систему майже напам'ять, — сказав він після короткої паузи. — І так, я справді міг зробити те, про що ви говорите.

— Продовжуйте.

— Після звільнення гроші швидко закінчилися. Нову роботу знайти не вдалося. Спочатку були випадкові підробітки: ремонт електроніки, приватні замовлення. Потім я потрапив у неправильне середовище — Даркнет.

— Чим ви займалися?

— Займався конструюванням електроніки.

— Якою саме?

— Будь-якою, за яку платили: емулятори RFID-карток, пристрої для копіювання перепусток, плати для тестування систем контролю доступу, інструменти для обходу окремих моделей турнікетів — усе залежало від замовлення.

— Ви ж розумієте, що це незаконно?

— Так. Я це розумів з самого початку. Але це приносило чималі кошти. — Він сумно посміхнувся. — Значно прибутковіше, ніж працювати офіціантом.

Я мовчки відкрив блокнот і почав записувати його слова.

— Як давно ви цим займалися?

— Приблизно півроку.

— Ви працювали самі?

— Так.

Я зробив коротку позначку.

— Як вас знаходили клієнти?

— Через маркетплейси.

— Можете назвати які саме?

Він назвав кілька, які я записав в блокнот.

— Як ви приймали оплату?

— Криптовалюта.

— Bitcoin?

— Переважно Monero. Monero значно складніше відстежити.

— Опишіть останнє замовлення.

Браян замовк, його пальці тихенько постукували по столу.

— Було одне цікаве.

Я підвів погляд.

— Коли?

— Приблизно три місяці тому.

— Що замовили?

— Пристрій для емулювання службових перепусток, але не звичайний.

— У чому різниця?

— Замовник одразу зазначив, що пристрій повинен не лише копіювати RFID-картку. Він мав вміти імітувати службову карту адміністратора конкретної системи.

— SAT-X7?

Браян кивнув.

— Саме її.

— Ви погодилися?

— Так.

— Чому?

— Тому що заплатили утричі більше, ніж зазвичай.

— Скільки?

— П'ятдесят тисяч доларів.

— Ви знали, для чого замовнику цей пристрій?

— Ні.

— А якщо відверто?

Він різко підняв голову.

— Я говорю правду. Моє завдання було зробити пристрій. Мене не цікавило, що він з ним планує робити.

— Тобто ви навіть не цікавились, навіщо замовнику цей пристрій?

— Саме так. Як я вже сказав, мене не хвилювало, навіщо він це замовляє.

— Як представився замовник?

— Ніяк. Він залишався анонімним. Усі повідомлення надходили через зашифрований канал. Обліковий запис був створений того ж дня. Оплата здійснювалась через кілька десятків криптогаманців. Жодного імені, жодної фотографії, жодного номера телефону.

— Як ви передали товар замовнику?

— Через схованку.

— Де саме?

— Камера схову на Центральному вокзалі.

Я трохи нахилився вперед.

— Ви залишили пристрій у комірці?

— Так.

— Ви бачили покупця?

— Ні.

Я уважно дивився на нього.

— Ви зберегли листування?

Браян похитав головою.

Після підтвердження отримання все автоматично видалялося.

— Резервні копії?

— Немає.

Я на кілька секунд замислився, а потім поставив єдине запитання, яке дійсно мало значення:

— Цей пристрій... він був єдиним?

Мерсер подивився мені прямо в очі.

— Так.

— Ви абсолютно впевнені?

— Сто відсотків. І якщо той, хто його купив, зараз використовує його, то у світі існує лише один такий екземпляр.

***

Кімната спостереження була відділена від допитної товстим одностороннім дзеркалом. З цього боку було чітко видно кожен рух Браяна Мерсера, в той час, як він бачив тільки своє відбиття та Ашера Томпсона, який сидів навпроти. У приміщенні було близько десятка людей: детективи, оперативники, криміналісти та двоє молодих стажистів, яких запросили подивитися на роботу одного з найкращих детективів.

Грін стояв біля скла, схрестивши руки на грудях. Усі уважно спостерігали за Томпсоном. Аудіосистема на столі між кімнатами передавала кожне слово так, ніби вони були всередині. Після кількох хвилин мовчання один із молодих детективів тихо запитав:

— Капітане... він навмисно так довго зволікає з питаннями?

Грін навіть не повернув голови:

— Так.

— Але ж... він майже нічого не питає по суті.

— Тому що це стиль любителів, — Грін повільно перевів погляд на присутніх. — Ви всі зараз очікуєте, що Томпсон почне тиснути. Правильно?

Кілька людей мовчки кивнули.

— Саме це і видає початківців, — Грін знову подивився на Ашера. — А Томпсон — найкращий детектив у Нью-Йорку.

Молодий оперативник нерішуче промовив:

— Але ж так швидше...

Грін тихо пирхнув.

— Швидше? Ні. Чорта з два так ти доб’єшся, щоб тобі щось сказали. — Він вказав рукою на Мерсера. — Подивіться уважно.

Усі знову перевели погляд на допит. Браян уже не сидів так впевнено, як спочатку. Він кілька разів змінив позу, почав терти пальці, відводити очі, частіше ковтати.

— Бачите?

Ніхто не відповів.

— Томпсон нічого з ним не робить. Він лише змушує його думати, що Ашер на його боці та розуміє його почуття. Найкращий допит — це той, коли людина сама починає переконувати себе, що сказати правду буде легше.

Грін пройшовся кімнатою, потім зупинився біля столу.

— Знаєте, чому я завжди ставлю Томпсона в приклад?

Ніхто не наважився відповісти.

— Бо він працює. — Голос шефа став жорсткішим. — Він дійсно працює. Поки більшість із вас сперечається, чия черга їхати на виклик... Томпсон уже переглянув би матеріали справи.

Кілька людей опустили очі.

— Поки ви чекаєте закінчення зміни, він залишається на роботі до другої ночі. Коли ви шукаєте привід відкласти роботу на завтра, він уже перевірив усі можливі версії. — Грін сперся долонею об стіл. — Саме тому він є одним із найкращих детективів, яких я зустрічав за свою тридцятирічну службу.

У кімнаті хтось тихо кашлянув, а капітан бігло кинув на присутніх холодний погляд.

— Ви хочете знати, чому я так суворий зі своїми людьми?

Ніхто не відповів.

— Бо сім'ям убитих байдуже, чи втомлений детектив. Їм неважливо, скільки ви сьогодні їли. Їм неважливо, чи хочеться вам додому. Їм потрібна лише одна відповідь: хто це зробив. І якщо для цього треба працювати над справою до світанку, значить, будете працювати. Ось так працюють справжні детективи. Не силою. Не криком. Результатом. Тому вам всім, тут присутнім, до Ашера ще далеко, як до Китаю рачки голою сракою по землі.