Last Seen

Сонячне світло, просочуючись крізь напівзамкнуті штори, огортало спальню ніжним ранковим сяйвом. За звичкою я прокинувся, як завжди, о шостій ранку. Повернувши голову, побачив Іві. Вона мирно спала, закутавшись у ковдру, а її обличчя, розслаблене у сні, випромінювало безтурботність. Обережно, намагаючись не порушити тишу скрипом ліжка, я підвівся і направився до ванної кімнати. 

Включивши гарячу воду на максимум, відчув, як її гарячі струмені опікають шкіру, проганяючи залишки сонливості. Стоячи під душем, спершися руками на холодну кахельну стіну, я намагався ні про що не думати. 

Якщо вам цікаво, що сталося вночі, не хвилюйтеся — усе трапилося. Як саме? Це вже залежить від того, якою є ваша уява. 

Вийшовши з душової кабіни, я не побачив свого одягу — схоже, Іві випрала його ще вночі. У підсумку довелося обмотати рушник навколо стегон і вийти з ванної.

Я подумав, що Іві ще спить, але, наблизившись до кухні, одразу відчув аромат свіжозвареної кави. Вона сиділа на високому барному стільці у безрозмірній домашній сорочці, тримаючи горнятко в руках. Почувши мої кроки, дівчина повернула голову.

Я завмер у дверному отворі, відчуваючи її погляд, який не відривався від мене. Її очі повільно ковзнули вниз, зосереджуючись на краплях води, що блищали на моїй шкірі. У медових глибинах її погляду читалися відвертий інтерес і легка зухвалість.

Іві, не опускаючи очей, неквапливо зробила ковток кави.

— Я вже казала тобі, що в тебе гарне тіло?

Куточки моїх губ злегка здригнулися в натяку на усмішку — першій за цю нескінченну добу. Вона добре знала, що робить. Я схрестив руки на грудях, спершись плечем до одвірка, зустрічаючи її погляд.

— Вирішила почати ранок із заборонених прийомів, Смітт? — мій голос став нижчим і хрипкішим, ніж зазвичай. — Чи це такий звичний журналістський підхід? Хоча я б не відмовився від ще одного допиту… але, мабуть, у тебе просто немає на це часу.

Іві повільно опустила горнятко на стільницю, і її губи розтягнулися в легкій, провокативній усмішці.

— Це ексклюзивний метод для особливо впертого детектива, — впевнено мовила вона, не відводячи погляду.  — І, схоже, він працює бездоганно. 

Я відштовхнувся від одвірка і повільно, не розриваючи зорового контакту, скоротив відстань між нами. Прохолодна підлога кухні контрастувала з жаром, який після її слів розлився по моїх венах. Підійшовши впритул до барної стійки, я зупинився настільки близько, що мій рушник майже торкався її колін. Спершись обома руками об стільницю по обидва боки від неї, фактично замикаючи Іві у своєрідну пастку.Вона трохи відкинулася назад, але не намагалася вивільнитися. Навпаки, з гордо піднятим підборіддям дивилася прямо в очі. Теплий аромат свіжозвареної кави змішався з ніжним запахом її шкіри, створюючи майже магічну атмосферу.  

— Якщо ти вирішила почати допит, Смітт, то даремно витрачаєш час на балачки, — я схилився ближче, і мій голос знизився до глибокого напівшепоту.  — Ти ж розумієш, що я не відмовлюся? 

Її дихання ледь помітно пришвидшилося. Вона опустила погляд на моє ліве плече, а потім знову подивилася мені в очі. Я дозволив собі на мить зупинити погляд на її губах. У м'якому світлі вранішнього сонця, що заливало кухню, вона виглядала ще більш привабливою. Завелика сорочка, яка грайливо сповзла з її плеча, змусила пришвидшити мій пульс.  

— Навіть на щирі зізнання? — прошепотіла вона, трохи нахилившись уперед, так що відстань між нашими губами скоротилася до ледь помітних сантиметрів. — Я обожнюю деталі, Ашере.  

Я міг розгледіти кожну дрібну золотаву цятку в її очах. На мить відволікшись від гри, яку ми щойно затіяли, я вирішив взяти на себе роль ведучого.  

— Наприклад, про свою сім’ю. Хто вони, чим займаються? Вони живуть у Нью-Йорку? 

Веселий блиск у її очах згас миттєво, наче хтось перемкнув вимикач в її голові. Вона різко відсторонилася, впираючись долонями в край стільниці, створюючи між нами невидимий бар'єр. Її обличчя враз стало холодним, а плечі напружилися.

— Не треба, Ашере. — Навіть не починай.

Вона спритно зіслизнула зі стільця, оминаючи мене широкою дугою, наче я став для неї небезпечним. Зупинившись подалі, Іві схрестила руки на грудях. 

— Я не хочу про це говорити, — коротко відказала вона. Її тон звучав так категорично, що будь-які спроби умовлянь чи продовження теми одразу здавалися марними. — Залишмо це поза нашою розмовою.  

Її слова не були різкими, але в них чітко вловлювалося більше — страх.  Мені здалося, що мої запитання зачепили її сильніше, ніж я очікував. Її раптова зміна настрою викликала відчуття неприродності й настороженості. Стоячи біля стільниці, я відчув, як ранкова легкість і тепло поступово тануть у повітрі.  

— Зрозумів.

У відповідь вона злегка здригнулася, хоча я не підвищував тону голосу. Відстань між нами, яку ми ще хвилину тому намагалися скоротити, знову зросла. Її плечі були настільки напруженими, що це було помітно через тканину сорочки.

Чому вона так панічно уникає розмов про родину?

Несподівано я згадав її розслідування щодо «Чистильників». Вона знала про них надто багато. Набагато більше, ніж могла б знати випадкова людина.

Чи були її мотиви в цій справі лише професійними? А може, вона шукала не просто матеріал для статті, а когось конкретного? Можливо, історія торкнулася її особисто?

Я вирішив не тиснути.

— Добре, — зрештою промовив я, перериваючи гнітючу тишу. — Забудемо про це. Я відвезу тебе на роботу.

***

Дорога до редакції The New York Times пройшла в повній тиші. Ми уникали обговорення нашої короткої суперечки на кухні. Я зосередив увагу на дорозі, лише періодично кидаючи побіжні погляди на Іві. Вона вдивлялася у вікно, і я ніяк не міг збагнути, чи була вона заглиблена у свої думки, чи просто чекала, поки я поїду геть. 

Коли я зупинив машину біля головного входу, вона не поспішала виходити. Її погляд ковзнув до мене, і на мить у її очах проблиснула тінь каяття або, можливо, спроба знайти спосіб усе виправити. Вона нахилилася вперед, ніжно поцілувавши мене. 

— Побачимося ввечері, — сказала Іві, виходячи з машини. 

Я не міг відірвати від неї очей. Іві майже дісталася сходів, коли раптом каблук зачепився за нерівність асфальту. Її тіло схилилося вперед, і було зрозуміло, що падіння неминуче. Я миттєво відкрив двері, готовий кинутися на допомогу, але мене випередив чоловік, який йшов за нею. Він встиг її підхопити. 

Я одразу впізнав у ньому того самого чоловіка, який нещодавно запрошував Іві на обід. Він обійняв її за талію. Цей франт тримав її занадто міцно і стояв надто близько. Самовдоволена посмішка розтягнулася на його обличчі, немов він щойно виграв цілий статок. 

Чоловік прошепотів щось Іві на вухо, але, підвівши погляд, зіткнувся з моїми холодними очима. Минулого разу я намагався поводитися ввічливо, але сьогодні цього не буде. Я рішуче попрямував до них. 

Піжон миттєво зблід. Його руки, які ще секунду тому торкалися Іві, відсмикнулися, ніби він випадково доторкнувся до оголеного дроту. Чоловік ледь не втратив рівновагу, поспіхом відступаючи на кілька кроків. Я зупинився, не відриваючи від нього погляду, підняв руку і, злегка посміхаючись, показав середній палець. Я спеціально зробив це повільно, щоб цей момент залишився в його пам’яті назавжди. 

Іві спостерігала за сценою з легкою посмішкою, лише ледь помітно похитавши головою. У її очах все ж промайнув ледь вловний вогник задоволення. Не кажучи ні слова, вона повернулася й попрямувала до дверей. 

Я зачекав, поки скляні двері редакції зачинилися за Іві, і лише тоді, сівши в машину, неспішно виїхав із парковки. 

Дорога до Маї мала зайняти близько двадцяти хвилин. Я відкинув голову на спинку сидіння й зазирнув у телефон, набравши номер Донована. 

— Ашере? — почувся спокійний голос Макса. 

— Мені потрібна вся доступна інформація про родину Іві Смітт. 

На іншому кінці слухавки запанувала коротка тиша. Я майже міг уявити, як Макс підняв брову. 

— Інформація про родину Іві? — перепитав він із явним подивом у голосі. — Ти серйозно? 

— Макс, — холодно відповів я. — Просто зроби це.

— Ашере, зачекай. Розкажи, що відбувається? Навіщо тобі копатися в її брудній білизні? 

Я сильніше стиснув кермо. Макс був занадто проникливим, а його допитливість зараз була останнім, чого я бажав. 

— Макс, — повільно та наголошено вимовив я його ім'я. — Не став зайвих питань. Просто виконай прохання. 

Я почув як він тяжко видихнув.

— Гаразд. Спробую знайти все можливе. Але не обіцяю, що це буде швидко.  

— Дякую. 

Я кинув телефон на сидіння поруч і натиснув на газ. 

***

Кафе було майже порожнім, у повітрі ледь відчувався аромат свіжих круасанів і кави. Мая одразу мене помітила. Я вибрав столик у дальньому кутку залу. Вона відставила тацю на барну стійку і, швидко озирнувшись на колегу, рушила до мене. Її обличчя видавало напругу — вона чекала новин.

— Детективе, хакеру вдалося зламати пароль? На флешці щось є?

— Сідай, нам треба поговорити.

Вона нервово подивилася у бік адміністратора, що стояв біля входу.

— Нам категорично заборонено сідати за столи клієнтів, — прошепотіла вона, мимоволі перебираючи край фартуха. — Якщо мене помітять...

— Сідай, — повторив я тихо, але з таким тоном, що обговорення більше не передбачалося.

Мая невпевнено сіла, її очі тривожно ковзали по залі. Я нахилився ближче, опустивши голос до мінімуму, щоби нас ніхто не почув.

— Хакер працює над флешкою. Все йде за планом, — сказав я, злегка киваючи, підбадьорюючи її. Але одразу додав різким тоном: — Та прийшов я не заради цього. Мені потрібне дещо інше.

Вона примружила очі, вловлюючи серйозність моїх слів.

— Що саме?

— Ніхто не повинен знати, що я тут був, — відповів я, дивлячись їй прямо в очі. — І тим паче про нашу розмову. Якщо хтось запитає — ти мене сьогодні не бачила. Зрозуміло? Особливо, якщо запитає Іві.

Вона завагалася, але зрештою кивнула.

— Добре. Я нікому нічого не скажу. Але що трапилося?

Я нахилився ближче, вивчаючи її обличчя.

— Має, я хочу, щоб ти відповіла мені максимально чесно. Ти щось знаєш про сім’ю Іві? Хто її батьки?

Дівчина завмерла. Її погляд мимоволі ковзнув до барної стійки, але вже за секунду знову повернувся до мене. В її очах читалося щире здивування. 

— Детективе... — зітхнула вона й похитала головою. — Іві ніколи, зовсім ніколи не згадувала про свою родину. Ми знайомі багато років, але це єдина тема, яку вона завжди оминає. Варто лише дійти до цього питання, як вона одразу змінює розмову, жартує або удає, ніби не чула. Я нічого не знаю. Усе, що можу сказати.

Я напружив щелепи. Таку відповідь я й очікував, але від цього легше не ставало. 

— Пробував поговорити з нею сам, — вимовив я крізь зуби. — Вона відразу закривається, ніби я питаю про державну таємницю. 

— Детективе, якщо вона не хоче про це говорити, значить, у неї є на те свої причини. Можливо, ці речі їй надто болісні. Не тисніть на неї. Повірте, Іві не з тих людей, яких можна переконати силою або натиском. Навпаки, ви лише віддалите її ще більше. Якщо вона вам довіряє, то рано чи пізно сама захоче з вами цим поділитися.

Має підвелася зі стільця й обережно поправила свій фартух.

— Мені час повертатися до роботи. Але, можливо, хочете щось замовити? 

— Американо з молоком, — відповів я. — І подвійну порцію терпіння, якщо маєш.

Вона посміхнулася й попрямувала до барної стійки. Я залишився сидіти, заглиблений у роздуми, дивлячись у вікно. Раптом у кишені джинсів коротко завібрував телефон. 

Я витягнув смартфон і побачив повідомлення від Макса. Короткий, але змістовний текст змусив мене швидко пробігтися очима по рядках.  

Мая повернулася раніше, ніж я очікував. Вона поставила горнятко з кавою переді мною й на мить затрималася поруч. Я одразу заблокував телефон.  

— Дякую.  

— Смачного, детективе, — усміхнувшись, сказала вона і попрямувала до інших відвідувачів.  

Я швидко встав зі стільця, кинув на стіл банкноту і, прихопивши каву, направився до виходу з кафе.  

***

Повернувшись додому, я кинув ключі на стіл, увімкнув комп'ютер і переслав файл із телефона. Принтер зашумів, видаючи сторінки одну за одною. Взявши роздруківки, я вмостився за стіл і почав їх читати. 

Річард Венс. 55 років. Меценат, засновник фонду «Світанок».  

Вдовець, двоє двох дітей. 

Джуліан Венс. 30 років. Бізнесмен. 

Іві Смітт. 27 років. Журналістка The New York Times. 

Дружина: Ліліан Смітт. 

Чому Іві взяла прізвище матері? 

Я заглибився далі у текст.

Річард Венс – людина, чиє ім’я ніколи не згадувалося в кримінальних хроніках, але Донован виявив інше. 

Коли Іві було п’ять років, її матір, Ліліан Смітт, скоїла самогубство через ревнощі до чоловіка. Річард мав коханку, яка за день до трагедії сказала Ліліан, що він зробив їй пропозицію. Смітт була знайдена мертвою в зачиненій ванній кімнаті власного будинку. 

Це все пояснювало. 

Я продовжував перегортати сторінки, аж раптом щось змусило мене зупинитися.  

Іві Смітт вважали зниклою, коли їй було всього десять років. Пізніше її знайшли, після чого вона проходила реабілітацію в приватній клініці для дітей із психічними розладами. 

Моє серце завмерло. Я відкинувся на спинку крісла, втупившись у вікно. Іві була донькою чудовиська. Моя параноя почала згасати, поступаючись місцем іншому, що обпікало зсередини, — гарячому бажанню захистити її. Тепер я розумів, чому вона так реагувала на мої запитання.  

Я вирішив звільнити одну зі стін у вітальні, щоб розмістити мапу розслідувань, точну копію тієї, що висить в моєму кабінеті. Взявши червоний маркер, почав наносити позначки на карту міста, додаючи поруч нотатки та фото. 

Близько одинадцятої вечора я завершив роботу, діставши свій записник. Моя рука швидко занотовувала кожну важливу деталь. Відступивши кілька кроків назад, я спробував оцінити картину загалом. Погляд невимушено ковзав від одного фото до іншого, поки зрештою не зупинився на написі "ЧИСТИЛЬНИКИ".