Last Seen

Через пів години я привіз Іві до її будинку.

— Я ненадовго, — кинула вона, збираючись виходити з машини.

Я поглянув на неї скептично, і у відповідь вона закотила очі.

— Що таке? — запитала вона з легким роздратуванням.

— Коли жінка каже "я швидко", це часто означає...

— Ашере.

— ...що це може тривати годинами.

— Я впораюся значно швидше, — запевнила вона, піднявши брову.

— Ну добре, скажімо, за годину?

— Для тебе за дві, — відповіла Іві й швидко нахилилася, щоб легенько поцілувати мене в щоку.

— Бувай.

— Бувай. Зателефонуй, як завершиш, добре?

Вона кивнула, махнула рукою та зникла за дверима свого будинку. Глянувши на годинник, я мимоволі посміхнувся.

— Ставлю на те, що вона подзвонить через три години.

Завівши двигун, я вирішив використати цей час із користю. Мені потрібно було поговорити з Донованом.

***

У департаменті мене зустрів незмінний хаос і метушня, що викликали в мені легку ностальгію. Кілька офіцерів привіталися, і я відповів їм тим самим жестом.

— Ашере! Як відпустка?

— Вітаю, Спірсе. Жахливо, — коротко відрубав я, чим викликав у чоловіка сміх.

— Невже ти скучив за роботою?

— На відміну від багатьох тутешніх, я не просто сиджу в кріслі й байдикую. Я дійсно працюю. Як там твоя справа просувається? — кинув я у відповідь.

Спірсе миттєво посерйознішав після моїх слів.

— Поки що нічого нового.

Його відповідь мене більше не цікавила, тому я пройшов повз нього до сходів, кинувши наостанок:

— Ось про що я і кажу, я працюю, а хтось просто ковиряється в носі, Спірсе.

Підійшовши до дверей свого кабінету, я несподівано зустрів Донована, який саме виходив з нього мені назустріч. Не роздумуючи, я різко штовхнув його назад і зачиняв двері на замок.

Від неочікуваності, той перечепився і впав на диван.

— Ашере? Я…

— Знаю, що ти тут робив. Але зараз не до того.

Я забрав кілька паперів із його рук — те, що він для мене підготував, — і сів за стіл. На моєму обличчі з'явилась задоволена усмішка.

— Ти починаєш мене лякати, — пробурмотів Донован, пильно вивчаючи моє обличчя.

— Я лише хочу тобі дещо сказати, але прошу тебе тримати язика за зубами. Домовились?

— Руда до тебе переїжджає?

Бляха. Як він дізнався?

— Звідки ти…

— Ашере, може, доцільно нагадати, що я теж детектив?

— Ні. Ти ідіот.

— Звучить образливо.

Я мовчки дивився на нього, поки він нарешті не вибухнув реготом.

— Боже! Так вона справді погодилася?

— Доноване, тихіше.

— Вітаю. То коли весілля?

— Доноване.

— Я серйозно. Ви тепер офіційно маєте стати сімейною парочкою.

Я вже почав жаліти, що приїхав сюди. Судячи з того, як блищали його очі, це був лише початок. Макс продовжував сміятися ще кілька секунд, а я мовчки дивився на нього, борючись із сильним бажанням придушити його власноруч.

— Ти вже закінчив?

— Майже, — він витер сльозу в куточку ока.

— Доноване.

— Гаразд, гаразд. Замовкаю.

— Пам'ятаєш дату?

Посмішка повільно зникла з його обличчя.

— Яку саме?

— 14 травня, 23:00.

— Дату зі стікера, який ти знайшов на дверях будинку прокурора?

— Саме так. Ми тоді думали, що це день наступного вбивства, але нічого не сталося.

— Це була зовсім не дата нового вбивства.

У кабінеті запала коротка тиша.

— Поясни.

— Іві згадала одну важливу деталь.

Макс схрестив руки на грудях.

— І що саме?

— У той день о 23:00 відбулася облава на банду.

— Ну то логічно. — він відкинувся на спинку дивану.

— Цю дату я бачив у архівах справи десятки разів, але ніколи не звертав уваги, що це і є день тієї облави.

— Дивно, я думав, ти зробив собі помітку про це вже давно.

— А я не зробив!

— То хто тут ідіот? — він знову зареготав.

— А ти чому не спитав чи зробив я помітку?

— Та хай тебе чорти деруть! Буду я ще тобі диктувати, що робити! Пробач, але жити мені хочеться більше, ніж указувати тобі на очевидне.  

Я обірвав його і перейшов до суті:  

— Ми йдемо не тим шляхом. Якщо припустити, що наслідувач залишив дату, то що саме він хотів передати? Чи став би він пам'ятати день затримання банди?  

— Якщо він фанатик — можливо. 

— Але який у цьому сенс?  

Донован лише знизав плечима. 

— А що, якщо це справа рук “Шостого”? Він залишив стікер, був у банді, і наче мститься, прибираючи всіх, хто причетний до тієї облави. Робить це навмисно, ніби вказує на послання: "Ось я, шукайте саме мене".  

— Це звучить логічно, але Келлер тобі його імені не скаже.  

— Келлер має знати, що може стати наступним. Його треба попередити.  

Макс зосереджено подивився мені в очі.  

— Він зараз за кордоном із сім'єю. За моїми даними, вони щойно поїхали відпочивати.  

Я перевів погляд на дошку розслідування.  

— Усе вказує на “Шостого”. Келлер власноруч відпустив звіра на свободу, щобільше — уклав із ним угоду. Звісно, він мовчить, бо боїться, що їхній із Редом ретельно приховуваний план лопне, як мильна бульбашка.  

— Саме тому він мовчить, — промовив Донован. — Якщо зізнається, що допоміг злочинцю, йому кінець. 

Я ледь помітно кивнув. Макс задумливо потер підборіддя, потім неквапливо підвівся з дивана і попрямував до дошки. 

— Тоді поясни мені одну річ.  

— Яку саме?  

— Якщо "Шостий" зараз на свободі, то чому він чекав цілих п’ять років? 

— Можливо, йому потрібно було більше часу для обдумування плану?  

— Чекати стільки років?  

— Він грав на випередження, обчислював кожен хід. Коли працював з Ітаном, той розв'язував усі питання. Але тепер "Шостий" самотній.  

Макс насупився.  

— Реда він уже усунув. Залишився тільки Келлер.

— Саме це мене і насторожує.

Я дістав телефон із кишені.

— Ти збираєшся йому дзвонити?

— Так.

— Навряд чи він відповість.

— Але спробувати треба.

Я набрав номер.

Один гудок.

Другий.

Третій.

Після кількох гудків увімкнулася голосова пошта. Без жодного слова я завершив виклик. Макс тихо вилаявся. Уже майже місяць жодних зрушень: ані нових жертв, ані повідомлень, ані натяків на будь-яку активність вбивці.

Донован сперся плечем об шафу з документами.

— Я ж казав.

— Макс.

— Мм?

— Ти впевнений, що він справді поїхав за кордон?

— Дані прикордонної служби це підтверджують.

Якщо на людину може полювати вбивця, вона або тихо ховається, або тікає світ за очі.

— Так, Келлер і Ред були залучені до тієї справи. І так, хтось може мститися за це. Але ми досі не знаємо, хто насправді Шостий. Мене цікавить, чи мають корінні американці упередження або ненависть до іммігрантів. Тому я збираюся поїхати до Hard Rock Cafe.

— Не зовсім розумію тебе, Ашере. 

— Hard Rock International із 2007 року належить Seminole Tribe of Florida — племені семінолів зі штату Флорида. Вони придбали цей бренд разом із мережею ресторанів, готелів і казино майже за мільярд доларів. 

Макс кілька секунд мовчав. 

— І що з того?  

Я важко зітхнув. 

— Доноване, іноді здається, що твій мозок функціонує лише з дев'ятої ранку до п'ятої вечора. 

— А зараз котра година? 

— Не виводь мене.

— Добре, поясни тоді нормально, причому тут семіноли? 

— Річ у тому, що я хочу поговорити з людиною, яка може знатися на тому, як корінні народи ставляться до приїжджих. 

— І ти серйозно збираєшся їхати в ресторан лише для того, щоб поставити кілька запитань? 

— Не тільки.  

— Там працює один чоловік — індіанець. Ще коли я служив у патрульній поліції, там стався конфлікт між відвідувачами. 

Макс потер перенісся пальцями.  

— І що ти розраховуєш почути? 

— Хочу зрозуміти, чи існує серед них така ненависть до іммігрантів, яка могла б перерости в щось більше — справжню одержимість.