Last Seen

Ніч у Манхеттені ніколи не буває спокійною. Вона лише змінює ритм — від денного гамору до заглушеного, монотонного гудіння міста, яке ніколи не спить. Коли я повернувся додому, годинник вже показував за одинадцяту. Світло лампи відкидало жовтувату пляму на мій письмовий стіл. Зачинивши вхідні двері, я зняв піджак і недбало кинув його на спинку стільця. У цей момент завібрував телефон. Вийнявши його з кишені, на екрані побачив повідомлення від Макса.

Макс Донован: Ашере, я відшукав інформацію про компанію Atlantica. Вона розташована в Брукліні, Нью-Йорк, США.

Тип організації: приватна компанія, що спеціалізується на логістиці та перевезеннях.

Основний вид діяльності: міжнародні вантажні перевезення.

Компанія пропонує стандартний набір логістичних послуг: авіаперевезення, морські перевезення, митне оформлення, внутрішню доставку та логістику, а також складські послуги. За їх словами, щороку вони здійснюють десятки тисяч перевезень, керують тисячами контейнерів і співпрацюють з десятками партнерів по всьому світу.

Жодних публічних доказів причетності компанії до кримінальної діяльності або участі у гучних скандалах виявлено не було.

Я дочитав повідомлення напарника до кінця.

— Занадто чисто. Не вірю… — тихо пробурмотів я.

Відкривши свій ноутбук, почав шукати самостійно. Перше ж посилання привело мене на офіційний сайт. Там були новини, маршрути, історія заснування та численні світлини: усміхнені обличчя, контейнери, що пливуть у горизонт під золотими променями заходу сонця.

Я поспіхом гортав розділи.

"Про компанію".

"Наші цінності".

"Глобальна мережа".

Все виглядало надто ідеально. Мою увагу привернула фраза: "Ми гарантуємо повну прозорість на кожному етапі перевезення."

Відкинувся на спинку стільця, втупився в стелю. Тітка Маї була просто бухгалтером. Досі не можу зрозуміти мотив для її вбивства.

— Ні… — пробурмотів із сумнівом. — Мотив є, я просто шукаю його не там, де потрібно.

Зібравшись із думками, різко повернувся до ноутбука й відкрив нову вкладку для пошуку: "Як працює Atlantica?"

Відповідно до наданої інформації, контейнер належить одній особі, проте інші можуть брати його в оренду. Оформлення документів здійснюється наймачем, яка повинна подати накладну, де буде зазначено вміст контейнера. Водночас зазначене в документах не завжди відповідає реальному стану речей.

— Ти можеш перевезти що завгодно... Якщо тітка Маї працювала в бухгалтерії, логічно, що її робота була пов’язана з фінансами. Роблячи швидкий висновок, можна припустити, що її смерть якимось чином пов’язана з цим. Але що саме вона зробила?

Я схопив телефон і швидко набрав номер Макса.

— Так? — його голос був сонний і трохи роздратований.

— Мені потрібні фінансові звіти Atlantica. Все, що зможеш знайти.

— Ніч на дворі, Ашере. На відміну від тебе, я вже сплю.

— Мені байдуже. Відпочинеш у наступному житті. Жартую, бо його немає.

Повисла тиша.

— Це може почекати до ранку?

Я провів рукою по обличчю, стримуючи роздратування.

— Я так не думаю.

Пауза.

— Ти щось знайшов?

Я подивився на екран.

— Думаю, тітку Маї прибрали через велику суму грошей. Вона точно знала більше, ніж мала б.

Макс зітхнув у слухавку.

— Добре. Спробую щось зробити.

— Швидше.

Я завершив дзвінок, поклавши телефон на стіл. Кімната знову наповнилась тишею.

— Сподіваюся, Макс відшукає те, що мені потрібно.

***

Я прокинувся раніше, ніж задзвонив будильник. Спав лише години дві, бо в голові безперервно вирували думки. Відкривши очі, втупився в стелю. Ще один день, і нічого не змінилося. Останнім часом ловив себе на думці, ніби я застряг у петлі часу, стоячи на одному місці. Підвівшись і сівши на ліжко, ковзнув рукою по обличчю. Atlantica ніяк не давала спокою. Зрештою зібравши сили, я вирішив, що настав час їхати й поговорити з директором компанії про смерть тітки Маї. За годину я вже стояв перед головним офісом Atlantica.

Поглянувши на будівлю, що виглядала так, ніби зійшла зі сторінок рекламного буклета, було очевидно — тут обертаються великі гроші.

— Який несмак — пробурмотів я сам до себе.

Зупинившись перед входом, я окинув поглядом людей. Працівники заходили до будівлі, не звертаючи на мене жодної уваги. Пропустивши молоду жінку, я рушив слідом за нею. Усередині все виглядало ще гірше. Мої очі пробіглися по просторому холу, чистоту якого складно було назвати задовільною. Слово "стерильність" пасувало б тут найбільше. У повітрі відчувався аромат дорогого освіжувача. Макс колись зауважив: якщо в приміщенні запах дорожчий за освіжувач повітря в моєму туалеті, це місце для нього ніколи не буде комфортним.Для мене ж цей аромат нагадував про жахливі парфуми, які колись подарувала мені колишня. Я тоді вирішив використовувати їх замість освіжувача повітря в туалеті.

Підійшовши до стійки ресепшену, він буквально сяяв чистотою. Жодної подряпини на поверхні, а комп’ютери й канцелярське приладдя були розташовані настільки ідеально, що здавалося, їх спеціально вирівнювали під лінійку.

Дівчина за стійкою, молода й усміхнена, звернулася до мене:

— Доброго ранку, чим я можу вам допомогти?

Навіть персонал здавався мені занадто ідеальним. Чи міг би я зустріти схожу дівчину у нашому бюро? Навряд чи. Адже це почесне звання безперечно належить сімдесятирічній міс Лорей. Інші працівники давно б вже пішли на пенсію, але цей Цербер у спідниці не пропустить нікого. Якщо ти випадково забудеш перепустку, вона моментально напише на тебе скаргу на двадцять сторінок, у якій детально розпише, який ти мудак, і понесе її прямо до шефа. А той уже забезпечить тобі місяць без премії.

Я кинув погляд на дівчину, показавши своє посвідчення детектива. Чомусь вважав, що коли вона його побачить усмішка відразу зникне з її ідеального обличчя, але ні. Її хвилювання видали очі. Чи злякалася вона? Я так не вважаю.

— Мені потрібно поговорити з директором компанії. Це стосується вбивства Шарлотти Беннетт.

— Зачекайте хвилинку.

Дівчина взяла слухавку та швидко набрала номер. Повернувшись до мене спиною, вона почала говорити тихим голосом. Для мене це було звично — у всіх схожих ситуаціях завжди так поводяться, коли треба мати справу з детективом. Її плечі трохи здригалися під час розмови, і хоча кожен рух видавав напруження, виглядала вона як професіонал.

Закінчивши розмову, дівчина обернулася і, надягаючи на обличчя ввічливу посмішку, коротко повідомила:

— Ашере Томпсон, вас уже чекають. Десятий поверх, 100 кабінет.

— Як приємно, що на мене уже чекають — саркастично промовив я. — Дякую.

Я рушив до ліфта з якого саме вчасно вийшов натовп працівників. Зайшовши, натиснув потрібний поверх. Двері зачинилися і кабіна рушила вгору. Я кинув погляд на своє відображення в дзеркальних дверях. На мене дивилася людина, яка саме зараз почне псувати день іншим. Пролунав дзвінок і двері відчинилися на десятому поверсі. Мене зустрів довгий, порожній коридор, в кінці якого був кабінет директора. Йдучи, я вже ненавидів це місце. Зупинившись перед дверима, я двічі постукав.

Відчинивши двері, я ступив усередину. Просторий кабінет зустрів мене великими панорамними вікнами. Жодного зайвого декору: ні картин, ні фотографій, ні розкішних аксесуарів, які зазвичай прикрашають приміщення людей на таких посадах. У центрі кімнати за масивним столом із червоного дерева сидів чоловік близько сорока років. Його темне волосся було акуратно зачесане назад, шкіра обличчя доглянута, без глибоких зморшок чи ознак втоми. Сірі очі з холодним поглядом уважно вивчали мене, майже не кліпаючи. Тонкі губи ледь торкнула майже непомітна, проте явно фальшива посмішка. Його дорогий костюм темно-синього кольору сидів бездоганно, ніби щойно з примірочної. На зап’ясті блищав елегантний годинник, ціна якого, напевно, перевищувала мою річну орендну плату.

Особливу увагу привертали його руки. Довгі, акуратні пальці з доглянутими нігтями постійно рухалися. Чоловік тримав їх зібраними, але час від часу вони ледь помітно стискалися. Хоча ззовні він здавався спокійним, я чітко відчував його напруження.

— Ашере Томпсон, правильно?

— Так, — відповів я спокійним голосом.

— Прошу, сідайте, — запросив він.

Я підійшов до столу та сів в одному з крісел навпроти.

— Чим можу допомогти? — заговорив він.

Я ледь помітно усміхнувся.

— Джеймсе Тернере, дякую за те, що знайшли для мене час. Я веду розслідування щодо вбивства Шарлотти Беннет, яка була вашою співробітницею.

При згадці імені жертви обличчя Тернера залишилося непроникним, але його пальці помітно стиснулися.

— Шарлотта Беннет… — протягнув він. — На жаль, не пам’ятаю всіх працівників. А ким вона працювала?

Якби вона була звичайною прибиральницею, я б міг тобі повірити. Але не пам’ятати ключову фігуру компанії...

— Розумію. Але як можна забути таку важливу людину у своєму бізнесі? Це доволі цікаво.

Тернер миттєво кліпнув очима, усвідомлюючи, що мої слова змогли схопити його за довгий ніс.

Попався.

Я відкинувся на спинку крісла, ніби хотів дати йому можливість виправдатися. Його пальці знову напружено стиснулися в кулаки. Я уважно стежив за найменшими змінами у його рухах.

— Гаразд, — тихо промовив я. — Тепер, Джеймсе, розкажіть, чим займалася Шарлотта?

Що я почув у відповідь? Тишу. Лише його пильний погляд, який уперся в мої очі.

— Ви готові до відвертої розмови? — запитав я з ледь помітною посмішкою. — Чи мені продовжувати спілкуватися із самим собою?

Як я полюбляв псувати настрій першим, щоб його не встигли зіпсувати мені.

— Так, — різко кинув він і, зітхнувши, відкинувся назад у своє офісне крісло.

— Добре, — продовжив я. — Мені повторити своє запитання?

Його напруження було очевидним. Він нервово намагався опанувати себе. Мене ж трішки розважала та іронія в тому, як темно-синій костюм зараз наче підкреслював колір його почервонілого обличчя.

Я подався трохи ближче до столу, не відводячи від нього погляду.

— Джеймсе, — м’яко наголосив я. — Чим у вашій компанії займалася Шарлотта Беннетт?

— Шарлотта… — пробурмотів він після короткої паузи. — Вона була головним бухгалтером.

— Нарешті мій монолог став діалогом, — я ледь помітно усміхнувся.