Last Seen

Я припаркував машину біля свого будинку й піднявся до квартири. Відчинивши двері, побачив Іві, яка несла кошик з брудною білизною до ванної. Звідти чувся ритмічний шум пральної машини. Я мимоволі посміхнувся — це було дивне, але приємне відчуття. Моя оселя почала здаватися чимось більшим, ніж просто місцем для ночівлі. 

— Я вдома, — кинув я, кидаючи ключі на тумбу.

— Уже зрозуміла, — почулося з ванної.

За мить Іві виглянула в коридор.

— Як минула зустріч? 

— Корисніше, ніж я міг подумати.

— Це добре чи погано?

— Поки що важко сказати.

Вона лише ледь помітно похитала головою, а потім ніби про щось згадала. Її обличчя оживилося, і вона клацнула пальцями. 

— До речі...

— Мм?

— До тебе заходив Макс.

Я вже збирався пройти до вітальні, але миттєво завмер. 

— Казав, що залишив для тебе конверт.

Я насупився, явно не чекавши такого повороту. Іві підійшла до комода біля стіни й дістала великий жовтий конверт.

— Він попросив передати це тобі особисто. 

Я машинально взяв конверт із її рук. Лише відкривши його, згадав, що просив напарника зібрати якомога більше інформації про будівництво, коли було вбито Реда. 

— Чорт… 

— Що сталося? — насторожено спитала Іві. 

Я повільно провів рукою по обличчю.  

— Забув зовсім.  

— Що саме?  

— Коли вбили Мейсона Реда, я попросив Донована скласти список усіх працівників, які були на будівництві того дня. 

— Ашере…  

— Не починай. 

— Ні, правда. Ти працюєш так багато, що вже починаєш забувати власні завдання. 

— Я пам’ятав. 

— До цього моменту?

— До цього моменту. 

Вона лише роздратовано видихнула. Мені було байдуже, що зараз вона почне про те, як мені варто відпочивати, більше спати та нарешті подбати про своє здоров’я. Вся моя увага була прикута до конверта. У ньому лежала товста пачка документів: кілька списків, фотографії, анкети працівників, копії трудових договорів. 

— Ого, — пробурмотіла Іві, вдивляючись через моє плече. — Донован, схоже, поставився до завдання дуже серйозно.  

— Він завжди ставиться серйозно. 

Я почав перегортати сторінки. Одне прізвище, друге, третє… Десятки імен. Будівельники, електрики, монтажники, охоронці, водії. Спочатку я гортав їх без особливого інтересу, але поступово сповільнювався. Ще повільніше. Мій погляд зачепився за один рядок, і я перечитав його знову. Потім ще раз. Іві відразу побачила зміну в моєму виразі. 

— Що там?  

Я промовчав.  

— Ашере?  

Піднявши на неї очі, я промовив:  

— Проглядаючи відео з камер спостереження з будівництва біля місця, де вбили Реда, я помітив чоловіка з кейсом. Він зайшов на об’єкт… — Я нашвидкуруч проскочив кілька сторінок записів. — Але в списках я не знайшов жодного працівника, який би підходив під його опис. 

Іві насупилась.  

— Може, ти його просто прогледів?  

— Ні. 

Я витягнув зі стосу останню сторінку. 

— Тут зібрані всі, хто офіційно працював того дня: кожен працівник, кожен водій, кожен охоронець. Навіть тимчасові підрядники. Щоб потрапити на об’єкт, слід було пройти через рампу і скористатися перепусткою. Система зчитує її, і працівник автоматично додається до списку бази. 

— Хіба охоронець не повинен знати всіх в обличчя? 

— Хороше питання.  

Іві сіла на край дивана, уважно спостерігаючи за мною.

— Тобто цей чоловік або скористався чужою перепусткою, або...

— Або його пропустили навмисно.

— Вважаєш, охоронець міг бути замішаний?

— Можливо. Або ж цього чоловіка тут добре знають, і перепустка була просто формальністю для камер.

Я відклав список працівників і дістав ноутбук, щоб показати Іві відео.

— 09:17. До охоронця наближається чоловік у типовому робочому одязі: біла каска, помаранчевий жилет і темні робочі штани. Нічого незвичного. Він свідомо тримає голову опущеною, маскуючи обличчя під каскою. У руках — чорний кейс. Чоловік показує охоронцю якісь документи. Після цього охоронець жестом вказує на турнікет, і він спокійно проходить, скориставшись картою доступу. Виходить, у нього є перепустка.

— Цікаво, якою саме перепусткою тих, хто у списку він скористався?

— Потрібно звірити дані за часом. Якщо перепустка автоматично фіксується в базі, має відображатися точний час.

Я потягнувся до списку працівників, які були на об’єкті того дня. Поклавши поруч ноутбук і документи, почав уважно переглядати записи.

08:51 — Джонатан Рівз. Монтажник металоконструкцій.

08:54 — Майкл О'Браєн. Оператор крана.

08:57 — Семюел Гарріс. Електрик.

09:02 — Річард Вега. Водій вантажівки.

09:04 — Кевін Брукс. Бетоняр.

09:06 — Томас Кларк. Технік з обслуговування обладнання.

09:09 — Луїс Мендоза. Монтажник.

09:11 — Ерік Фостер. Зварювальник.

09:13 — Даніель Морріс. Підрядник.

09:15 — Генрі Блеквелл. Інженер-будівельник.

Я провів пальцем нижче.

09:17. Порожньо.

— Що там? — одразу запитала Іві.

Я не відповів. Ще раз перечитав запис.

09:15. — Генрі Блеквелл. Інженер-будівельник.

Потім одразу 09:18. — Вільям Роу. Охорона технічного сектору.

09:21 — Маркус Лі. Оператор копрової установки.

Я насупився.

— Як таке можливо?

— Ашере?

— Бачиш це?

Я показав Іві список. Вона кілька секунд уважно вивчала сторінку.

— Між 09:15 та 09:18 взагалі нічого немає.

— І що?

— Саме о 09:17 на територію зайшов чоловік із кейсом.

— Зачекай... Тобто його перепустка навіть не зафіксувалася в системі?

— Саме так.

Я розгорнув документ, який Макс прикріпив окремо, і уважно пробіг очима по рядках.

— От бляха... Поглянь сюди.

09:16:43 — SYSTEM INTERRUPTION (ПЕРЕРИВАННЯ В РОБОТІ СИСТЕМИ)

ACCESS LOG TEMPORARILY UNAVAILABLE (ДОСТУП ТИМЧАСОВО НЕДОСТУПНИЙ)

09:18:02 — SYSTEM RESTORED (СИСТЕМА ВІДНОВЛЕНА)

Іві повільно підняла очі на мене.

— Хтось свідомо вимкнув систему.

— Так, рівно на сімдесят дев'ять секунд, — відповів я, відкидаючись на спинку стільця.

Іві почала ходити по кімнаті, занурена в роздуми:

— Що ми маємо? Невідомий чоловік заходить на об'єкт, показує документи охоронцю. Той дає дозвіл, і чоловік прикладає перепустку, після чого спокійно проходить на територію. Але на відео не видно, щоб охоронець якось сприяв тому, що система перестала працювати.

— Він сам її вимкнув, — сказав я, схрестивши руки на грудях і поглянувши на Іві.

— Ти хочеш сказати, що він зробив це, просто приклавши перепустку? Як таке можливо?

Я знову поставив відео на паузу саме в той момент, коли незнайомець тягнув картку до турнікета.

— Дивись уважно, — мовив я.

Іві нахилилася ближче до екрана:

— Що саме я маю побачити?

— Його права рука.

Кілька секунд вона мовчала.

— Він тримає картку.

— Саме так.

Я збільшив зображення настільки, наскільки дозволяла якість запису.

— На вигляд — звичайна перепустка, але не зовсім.

— Ашере, поясни. 

— Якщо подивитися на інших працівників, ми бачимо, як вони прикладають перепустку та одразу проходять. Цей процес займає у них не більше секунди. А цей чоловік ніби затримує перепустку біля сканера. — Я запустив запис. — Помітно, що він тримає картку біля зчитувача. Одна секунда. Друга. Третя. Лише тоді турнікет відчиняється, і він проходить. Бачиш?  

Іві повільно кивнула. 

— Він наче вичікує. 

— Саме так. За цей час за ним ніхто не проходить, аж поки о 09:18:02 на території не з'являється Вільям Роу. Якщо використовувати звичайну картку, турнікет відкривається одразу. 

— А якщо ні? — Іві спрямувала свій погляд на мене. 

Я кілька разів постукав пальцем по столу.  

— Можна припустити, що він створив пристрій, замаскований під звичайну перепустку. Коли він підносить його до зчитувача, пристрій або надсилає некоректні дані, або перевантажує систему. 

— І журнал перестає працювати.  

— Так.  

Я підняв документ із технічним звітом. Причина збою не встановлена. Ознак зовнішнього втручання не виявлено. 

— Якщо слідів втручання немає, то техніки навіть і не шукали їх, — сухо промовив я.  

— Чому?  

— Або щось подібне вже траплялося, або хтось свідомо попросив цього не робити. Комусь дуже важливо було, щоб цей збій залишився просто технічною несправністю. Макс мав рацію. 

— У чому саме? 

— Ця особа знала, де розташовані камери. Розуміла, як працює система перепусток. І знала точний час запуску копрової установки. 

— Або була там раніше.  

— Схиляюся до того, що його знали особисто. 

Іві схрестила руки на грудях. 

— Але чому тоді він приховував обличчя?  

— Від камер. Чоловік чудово розумів, що копи почнуть шукати. 

Я дістав план будівельного майданчика, де були позначені всі точки спостереження. Поглянув на нього і декілька секунд мовчав. Потім посунув схему ближче до Іві.  

— Подивись.  

Вона провела пальцем по кресленню.  

— Зачекай... 

— Що?  

— Ось дивись: він зайшов в будівлю о 09:17, але наступна камера зафіксувала його лише о 09:40.  

Я усміхнувся.

— Шістнадцять хвилин, і жодного разу він не потрапив на камери спостереження. Судячи з розташування, між цими камерами є ще три. Чому ж вони його не зафіксували? 

Я постукав ручкою по столу. 

— Бо він знав маршрут, який дозволяв уникнути їх.  

Я повільно підвівся зі стільця й почав крокувати кімнатою. 

— Треба їхати на об’єкт і опитати свідків, — промовила Іві. 

Перед очима мигцем пройшов один із документів у конверті. Я різко кинувся до столу й почав гарячково переривати папери.  

— Ашере?  

Я був упевнений, що Макс виконав те, про що я його просив. Нарешті до рук потрапила потрібна папка. На титульному аркуші було написано: «Особи, які мали повний доступ до проєктної документації та системи безпеки будівельного майданчика».  

— Ось.  

Іві підійшла ближче, спостерігаючи за мною. Я відкрив першу сторінку й побачив назву компанії, що встановлювала турнікет.  

— Спершу мені потрібно з’ясувати, чи теоретично можливо обійти систему турнікета за допомогою пристрою, який використав цей чоловік. А вже потім — вийти на свідків, які працювали з ним того дня. 

— Хто займався встановленням турнікета? 

Я пробіг очима документ.  

— Sentinel Access Technologies.  

— Не чула про них.  

— Я теж. Але, судячи з паперів, саме вони займалися системою контролю доступу: турнікетами, перепустками та сервером журналів відвідувань. 

Я перегорнув сторінку. Всередині був договір із будівельною компанією, акти введення обладнання в експлуатацію, схема мережі та список співробітників Sentinel Access Technologies, які мали адміністративний доступ до системи.  

— Непогано, Макс, — пробурмотів я.  

Я передав список Іві й продовжив швидко перегортати сторінки. Раптом мій палець зупинився.

— Ось.

— Що?

Я мовчки дав документ Іві. У нижній частині сторінки дрібним шрифтом було написано, що у разі критичної програмної помилки система автоматично відновлює працездатність не пізніше ніж через 90 секунд.

Іві ще раз пробігла очима текст.

— Дев'яносто секунд, а у нас...

— Сімдесят дев'ять, — уточнив я. — Це свідчить, що систему не відключали повністю, — задумливо потер я підборіддя.

— Гадаєш, серед співробітників Sentinel Access Technologies може ховатися його спільник?

— Усе можливо. А якщо ні, то комусь дуже добре пояснили, як усе працює.

***

Через сорок хвилин я вже заїжджав на територію промислового району Квінса. Саме тут розташовувався офіс Sentinel Access Technologies — компанії, яка спеціалізувалася на встановленні систем контролю доступу, турнікетів та комплексів безпеки для численних великих об'єктів у всьому Нью-Йорку. Припаркувавшись, я попрямував усередину.

У холі мене зустріла адміністраторка.

— Добрий день, чим я можу вам допомогти?

Я підняв жетон на рівень її погляду.

— Детектив Ашер Томпсон. Мені потрібно поспілкуватися з директором компанії.

В її очах промайнув прояв тривоги, а усмішка на обличчі миттєво зникла.

— Одну хвилинку, — відповіла вона, потягнувшись до телефону.

Вона швидко набрала номер по внутрішньому зв'язку.

— Містере Роджерс? У нас тут детектив поліції… Так, добре… зараз передам.

Закінчивши розмову, вона відклала слухавку.

— Ви можете пройти. Третій поверх, останній кабінет праворуч.

Я коротко подякував і, ледь помітно всміхнувшись, кивнув їй. У вестибюлі вдалося встигнути заскочити в ліфт разом із кількома працівниками компанії. На третьому поверсі було незвично тихо. Двері кабінету директора виявилися прочиненими.

Я обережно підійшов і, не зважаючи на це, ввічливо постукав.

— Заходьте, — почув я чіткий голос із середини.

Увійшовши, я побачив чоловіка, який сидів за великим столом і уважно оглядав мене оцінюючим поглядом. Йому було десь близько п’ятдесяти років.

— Ви детектив Томпсон? — запитав він спокійним тоном.

— Так, це я.

Підійшовши до нього, ми потиснули руки.

— Артур Роджерс. Директор Sentinel Access Technologies. Чим можу вам допомогти?

Я вирішив не марнувати часу. Сів у вільне крісло перед його столом і почав:

— У процесі розслідування вбивства поліцейського на території будівництва, де були знайдені й вилучені докази, я стикнувся із досить дивною ситуацією.

Я дістав телефон і поклав його на стіл перед Роджерсом.

— Хочу, щоб ви переглянули запис із камер спостереження.

Чоловік узяв телефон і почав уважно переглядати відео. Коли воно закінчилося, він підняв на мене очі, очікуючи пояснень. Було помітно, що він не зрозумів, на що саме мав звернути увагу.

— О 09:17, — сказав я, показавши йому точний час на записі. — Через турнікет, який встановила ваша компанія проходить чоловік. На перший погляд, нічого незвичайного: сканує перепустку, система фіксує його особисті дані та час проходження, заносить інформацію в електронний журнал.

Я зробив паузу, щоб впевнитись, що він стежить за деталями.

— Але в цій ситуації є один момент, — продовжив я. — О 09:17 саме цей чоловік, якого ви бачили на відео, прикладає перепустку до сканера, і в ту ж мить система перестає працювати рівно на сімдесят дев’ять секунд.

Я дістав із папки звіт технічної служби та передав його Роджерсу для аналізу.

— Жодних слідів злому не було виявлено. Як це можна пояснити?

Артур Роджерс уважно переглянув документ.

— Сімдесят дев’ять секунд, — тихо повторив він, примружившись. — Дивно.

Поклавши аркуш на стіл, він схрестив руки.

— Детективе, одразу зазначу: турнікет не може самостійно відключити систему. Усі дані він передає на сервер контролю доступу, де ведеться електронний журнал дій.

— Тобто звичайна перепустка не здатна на таке?

— Звичайна — ні.

— А якщо її модифікувати? Чи можливо створити перепустку, яка зірве функціонування системи?

Артур на мить задумався.

— Теоретично це можливо. У світі є чимало хакерів, для яких такі речі — дрібниці. У мене є певні підозри, але не хочу вас вводити в оману.

Він натиснув кнопку внутрішнього зв’язку.

— Мелісо.

— Так, містере Роджерс?

— Попрохайте Кріса Гарпера зайти в мій кабінет із технічною документацією серії SAT-X7 і журналами обслуговування.

— Зараз все зроблю.

Завершивши розмову, Роджерс перевів погляд на мене.

— Кріс Гарпер — начальник нашого інженерного відділу. Він керував розробкою архітектури систем контролю доступу. Якщо хтось може прояснити ситуацію, то це він.

Поки ми чекали, Роджерс попросив помічницю принести до кабінету дві чашки кави. Не встиг я зробити перший ковток, як двері відчинилися, і до приміщення зайшов Кріс.

— Прошу, сідайте, Крісе.

На вигляд йому було приблизно сорок років. Худорлявий чоловік у світло-блакитній сорочці з закоченими рукавами тримав під пахвою ноутбук, а в іншій руці стискав товсту теку з кресленнями.

— Крісе, це детектив Ашер Томпсон.

Ми потиснули руки.

— Радий знайомству, детективе.

— Взаємно.

Артур кивнув у мій бік.

— Детектив має кілька доволі специфічних запитань щодо наших систем. 

Я вийняв телефон із записом, який вже показував Роджерсу, і поклав його на стіл перед Гарпером. Той уважно переглянув відео, передав девайс назад і втупився в мене. 

— Якщо чесно, нічого такого не бачу. 

— Придивіться до перепустки уважніше. Вам не здається вона дивною? 

— Можете збільшити момент, коли чоловік прикладає її до сканера?

Я виконав те, що попросив Кріс, і передав йому телефон. Через кілька секунд він уважно розглядав відео і нарешті заговорив. 

— Якщо я не помиляюся... це зовсім не схоже на перепустку. 

Я мовчки дивився на нього, очікуючи пояснень.

— Тобто? 

— Зовні вона виглядає як звичайна перепустка, але… — Кріс відкрив свій ноутбук. — Наші картки мають стандартну товщину — трохи менше міліметра. А предмет у руках чоловіка на відео явно товщий. Погляньте на його пальці. Бачите? 

Я придивився уважніше і зрозумів, що раніше не звернув уваги на цю деталь, доки Гарпер не вказав на неї.

— Усередині такого корпусу можна заховати пристрій, здатний хакнути систему та спричинити її короткий збій?

Кріс повільно кивнув у відповідь. 

— І що саме може бути всередині?  

— Теоретично... мікроконтролер, який імітує роботу RFID-картки. 

— Він може вивести систему з ладу?  

— Не зовсім. Якщо хтось досконало знає протокол обміну даними між турнікетом і сервером, то може свідомо відправити неправильну послідовність команд. 

— І що тоді?  

— Сервер може інтерпретувати це як серйозну помилку зв’язку. Щоб уникнути пошкодження бази даних, частина таких систем автоматично переходить у режим аварійного перезапуску. У цей момент журнал подій перестає зберігати дані. 

Я крадькома обмінявся поглядом з Артуром.  

— Значить, цей збій системи був не випадковим?

Інженер повільно закрив ноутбук.

— Ні, детективе. Якщо моя гіпотеза правильна, людина, яку ви шукаєте, прекрасно розуміла, як працює наша система.

Я відкинувся на спинку крісла, уважно дивлячись на Кріса.

— Наскільки вузьке коло людей здатне провернути таке?

Гарпер задумливо провів пальцями по столу.

— Якщо розглядати теорію — будь-який досвідчений спеціаліст із систем захисту міг би це зробити. Але якщо враховувати конкретно цей випадок… — він похитав головою. — Тут усе значно складніше.

— Наскільки?

— Потрібно не просто бути програмістом. Важливо розуміти архітектуру SAT-X7, принципи обміну даними між контролером турнікета та сервером, а також механізм аварійного відновлення. Без цих знань система просто зависла б, а тут все було виконано із феноменальною точністю.

— Тобто той, хто за це відповідає, досконало знав вашу систему зсередини?

— Вірно.

У кабінеті запала напружена тиша.

Артур Роджерс тяжко видихнув.

— Крісе... Хто володіє такою інформацією?

— Розробники, інженери, частина сервісного відділу, а також ті, хто займався впровадженням систем на об'єктах. І... — він трохи помовчав, — колишні працівники.

Я миттєво підняв голову.

— Колишні працівники?

— Так. Ми блокуємо їхній доступ до серверів після звільнення, але знання в голові не заблокувати.

— Скільки людей покинули вашу компанію за останній рік?

— Приблизно п’ять.

Я взяв блокнот і швидко відкрив чисту сторінку.

— Мені потрібні їхні імена.

Артур Роджерс мовчки кивнув і, не зволікаючи, натиснув кнопку на телефоні внутрішнього зв'язку. 

— Мелісо. 

— Так, містере Роджерс. 

— З'єднайте мене з відділом кадрів. 

— Одну хвилину. 

За кілька секунд у слухавці пролунав чоловічий голос. 

— Відділ кадрів, слухаю. 

— Це Роджерс. Мені потрібні особові справи всіх співробітників, які звільнилися з компанії за останній рік. 

— Добре. Паперові чи електронні копії? 

— Паперові. Принесіть їх до мого кабінету. 

— Зрозумів. Вже несу. 

Артур поклав слухавку та обернувся до мене. Кріс, що сидів навпроти, схрестив руки на грудях.  

— А чи були серед тих, хто звільнився, люди, які працювали саме над серією SAT-X7? — промовив я.

Кріс і Артур обмінялися поглядами.  

— Звісно, — тихо відповів директор. 

— Поки чекаємо... — мовив Кріс, — я можу ще більше звузити коло підозрюваних.  

Я підвів на нього погляд.  

— Яким чином? 

— Детективе, не кожен інженер був проінформований про механізм аварійного відновлення SAT-X7. Цю функцію розробляла окрема команда. 

— Продовжуйте. — Я уважно подивився на нього.  

— Включаючи мене, таких людей було шестеро.  

— Вони ще працюють тут?  

Він повільно похитав головою. 

— Ні. Двоє вже давно перейшли до інших компаній. Один перебрався до Канади. Ще один звільнився через конфлікт із керівництвом. 

Артур важко зітхнув.

— Через що виник конфлікт? — уточнив я.

Директор компанії кинув серйозний погляд у мій бік.

— Один зі співробітників наполягав на доступі до вихідного коду наших систем після того, як ми запропонували йому перейти в інший відділ. Він був переконаний, що моє рішення необґрунтоване, і заявляв, що є неперевершеним фахівцем, здатним працювати на двох посадах. Але я бачив його потенціал інакше, тому відхилив пропозицію. Після цього він почав порушувати правила внутрішньої безпеки.

— Як його звати?

У цей момент у двері кабінету постукали.

— Заходьте, — сказав Роджерс.

До кабінету зайшла жінка років тридцяти п’яти. Вона тримала в руках кілька папок.

— Начальник відділу просив передати вам особові справи всіх співробітників, які звільнилися з компанії за останній рік.

— Дякую, Саро. Покладіть їх перед детективом Ашером Томпсоном.

Жінка на мить поглянула на мене й помітно зашарілася. Обережно підійшовши, вона поклала папки переді мною. Я швидко пробігся очима по наклейках на корінцях:

Дерек Холт.

Натаніель Прайс.

Ендрю Коулман.

Браян Мерсер.

Еліас Вест.

— Саро, ви вільні. Коли закінчимо, я вас викличу.

Жінка чемно вклонилася, кинула ще один короткий погляд у мій бік і майже одразу зникла за дверима. Артур, помітивши її реакцію, усміхнувся. Підвівшись зі свого місця, він сів поруч і взяв верхню папку. Розкривши її, почав:

— Дерек Холт, — сказав він, гортаючи документи. — Сервісний інженер. Працював у нас сім років, обслуговував обладнання на об'єктах. Звільнився самостійно. Нині працює в Бостоні.

Кріс одразу додав:

— Дерек не мав доступу до SAT-X7. Він займався виключно встановленням обладнання на об’єктах.

Я записав це до свого блокнота.

— Натаніель Прайс займався встановленням камер спостереження, Ендрю Коулман — систем пожежної безпеки. Я вже почав думати, що марно витрачаю час, коли Кріс несподівано сказав:

— Браян Мерсер.

Я підвів погляд на нього:

— З ним був конфлікт?

Артур кивнув:

— Так, саме про нього я згадував раніше.

Роджерс передав мені папку. На першій сторінці була фотографія чоловіка. Темне волосся, гострі риси обличчя. Здавалося, йому близько тридцяти років. Освіта — комп'ютерна інженерія. Спеціалізувався на системах контролю доступу. Брав активну участь у розробці SAT-X7.

— Основну частину коду для автоматичного перезапуску після критичної помилки писав саме Мерсер, — зазначив Кріс.

— Отже, він розбирався в системі краще за всіх? — запитав я.

— Після мене — так, — підтвердив Кріс, трохи нахиливши голову.

Я гортав документи далі. Розділ про дисциплінарні порушення. Несанкціоновані спроби доступу до службових серверів. Порушення політики безпеки. Попередження. Остаточне звільнення.

— Чи важко він пережив вашу відмову? — я подивився на Артура.

— Дуже важко, — погодився Роджерс. — Після звільнення він неодноразово писав листи президенту компанії, вимагаючи повернути йому роботу.

— Погрожував? — уточнив я, занотовуючи слова Роджерса.

— Ні, — відповів Артур.

— Я подам запит до вашої компанії, щоб офіційно отримати особисті дані цієї людини.

Артур кивнув.

— Без проблем. Наш юридичний відділ підготує всі необхідні документи. Ви отримаєте особову справу, контакти, адресу проживання, копію трудового договору, наказ про звільнення та всю інформацію, яку дозволено передати поліції в рамках розслідування.

Обмінявшись міцним рукостисканням та подякувавши, я вийшов із кабінету.

***

Вийшовши з будівлі Sentinel Access Technologies, я сів за кермо. Дістав телефон і набрав номер Донована. Після другого гудка почув його голос.

— Якщо це Ашер Томпсон, то я не знаю, хто ви і чого хочете від мене.

— Макс, є справа.

— А коли у тебе до мене їх немає? — засміявся напарник.

Я виїхав із парковки.

— Повір, вона набагато цікавіша, ніж ти думаєш. Схоже, у нас є підозрюваний.

— О, це вже інтригуюче. Слухаю уважно.

— Колишній інженер Sentinel Access Technologies, Браян Мерсер. Він працював над системою SAT-X7 і писав частину коду, яка відповідає за аварійний перезапуск сервера. 

— Тобто він міг створити цей пристрій? 

— За словами головного інженера, з усіх працівників лише він знав систему досконало. 

Я почув, як Донован щось швидко занотовує.  

— У тебе є його адреса?  

— Поки що ні.  

— Чорт...  

— Ти ж знаєш, що мені її просто так не дадуть. Саме тому я зателефонував тобі. 

— Треба оформити офіційний запит від департаменту до Sentinel Access Technologies. Мені потрібен повний пакет інформації про Браяна Мерсера: домашня адреса, номер телефону, особова справа, копія трудового договору, контактні дані, авральні контакти, дата прийняття та звільнення, службові характеристики — усе, що вони можуть надати в рамках розслідування.  

— Зрозумів.  

— У Роджерса вже знають про наш запит. Тому підготуй лист якнайшвидше. Підпиши його від мого імені, зареєструй через канцелярію та відправ негайно кур'єром і електронною поштою. Часу втрачати не можемо. 

— Прийняв. Гріну повідомити? 

Я рушив далі.

— Ні. Я припускаю, що він може дізнатися, але зараз це хвилює мене найменше. До речі, ще одне.  

— Говори.  

— Після того, як надішлеш запит, перевір Мерсера на всіх наших базах: судимості, адмінпорушення, дозволи на зброю, фінансові претензії, позови — усе, що знайдеш.  

— Уже займаюсь. Як тільки надійде відповідь від компанії, одразу тобі зателефоную. 

— Саме це я й хотів почути. Домовились.