Last Seen

Я чекав, сидячи в авто біля центрального входу The New York Times Building. Діставши з кишені пачку цигарок, хотів закурити, коли помітив, що до мене прямує Іві. Вона виглядала втомленою, очевидно, день був важким. Під очима виднілися темні кола, а плечі здавалися згорбленими, ніби на них був тягар. Я вийшов з машини та підійшов до неї. Забрав сумку з її рук і відчинив двері, щоб вона могла сісти в салон.

— Дякую, Ашере ...— її голос був тихішим, ніж зазвичай.

Коли я сів за кермо, мимоволі поглянув на дівчину перед тим, як поїхати додому. Іві відкинула голову на підголів'я і заплющила очі. Ми їхали кілька хвилин у тиші. Я не став розпитувати, як пройшов її день, адже було видно, що вона ледве тримається. Як і я, Іві провела весь день біля будинку родини Келлерів. Ми їхали через вечірній Манхеттен у мовчанні.

— Ти щось їла сьогодні? — спитав я, порушивши тишу.

Вона повільно розплющила очі й повернула голову в мою сторону.

— Каву рахувати?

Я усміхнувся.

— Це — не їжа.

— Тоді ні.

— Я приготував вечерю.

Її брови піднялися від здивування.

— Справді?

— Так.

— Сам?

— Так, невже думаєш, що я на таке не здатний?

На її втомленому обличчі з’явилася усмішка.

— І кухня залишилася ціла?

— Так, цілком.

Вона тихо розсміялася.

— Це вже успіх.

— Якщо захочеш, можу ще й теплу ванну приготувати. Після такого дня тобі явно не завадить трохи розслабитися.

Вона кілька секунд просто дивилася на мене, наче вперше бачила.

— Що? — запитав я.

Іві похитала головою.

— Нічого. — Вона тихо видихнула. — Просто... ти дуже змінився.

Я мовчав. Мене завжди бентежила ця фраза, адже змін у собі не відчував.

— Для тебе я більше не здаюся нудним?

Вона трохи ширше усміхнулася, почувши це.

— Ти ніби забув, яким був на нашій першій зустрічі. Зараз ти мене з роботи забираєш, вечерю готуєш, під одним дахом живемо, і ще ванну хочеш набрати.

Я на мить замислився.

— У твоїх очах я вже не мудак?

Іві тихо засміялася.

— Ні.

Я коротко глянув на неї, а тоді знову перевів погляд на дорогу.

— Справа не в цьому.

— А в чому ж? — Іві уважно на мене подивилась.

— Бо з тобою... я інший.

— Знаєш... — прошепотіла вона. — Мені подобається такий Ашер.

Я усміхнувся кутиком губ.

— Не звикай. На роботі я все ще той самий тошнотик.

— О, в цьому я навіть не сумніваюся.

Знову зосередився на дорозі. Попереду загорілося червоне світло, і я зупинив машину. Іві мовчала, але я відчував, що вона дивиться на мене.

— Що? — не витримав я.

— Просто намагаюся зрозуміти, коли саме це сталося.

— Що?

— Коли ти почав думати не тільки про себе.

— Я й раніше думав.

Світлофор перемикнувся на зелене, і ми продовжили рух.

— Знаєш...сьогодні, коли ми були в будинку Келлерів, мені було важко. Я бачила багато місць злочинів, але це… — Вона заплющила очі. — Я не можу перестати думати про тих дітей.

Я стиснув кермо ще сильніше.

— Я теж весь день думаю про них. Коли був у дитячій кімнаті, відчув, що ось-ось зламаюся.

— Ашере, ти добре приховуєш свої емоції, але я бачила твої очі.

— Дорогою додому мені вперше стало зле.

Вона широко розплющила очі.

— Ашере...

— Іві, мене знудило. Така реакція у мене вперше. Університетський досвід підготував нас до цього, але тоді всі відчували це, крім мене. Чому тепер так сталося?

Вона мовчала декілька секунд, потім накрила мою руку своєю.

— Це зовсім не робить тебе слабким.

— Але ж...

— Ашере, це — нормально.

Я сумно всміхнувся.

— Просто за всі роки роботи я ніколи не дозволяв собі такої вразливості.

Іві злегка стиснула мої пальці.

— А я вважаю, що ти просто залишився людиною, яка може адекватно сприймати ситуацію..

Я нічого не відповів. Ми майже під'їхали до будинку. Зупинивши машину біля під'їзду, заглушив двигун. У салоні запанувала тиша. Іві, як і я, не поспішала виходити.

— Дякую, — тихо промовила вона.

Я здивовано глянув на неї.

— За що?

Вона усміхнулася.

— За те, що в моєму житті з’явилася людина, на ім'я Ашер Томпсон.

Ці слова виявилися важчими за все, що я чув за сьогодні. Звісно, я був радий, що вона бачить у мені людину, з якою їй комфортно, але через мене Іві опинилася в небезпеці. Вона була мішенню. Я маю віддати своє життя, щоб вона жила.

Посміхнувшись дівчині та вийшовши з машини, обійшов її та відкрив Іві дверцята, простягнувши руку. Вона без вагань прийняла її.

Піднявшись на свій поверх і відчинивши двері квартири, пропустив Іві вперед. Ледь переступивши поріг, вона одразу завмерла.

— Боже, який приємний аромат. Я така голодна, що могла б з'їсти слона.

Я усміхнувся, і коли Іві зняла взуття, вона кинула на мене зацікавлений погляд.

— Ти справді сам це все приготував?

— А схоже на те, що я викликав шеф-кухаря?

Вона засміялася.

— Ні... Просто...

— Йди переодягнися, а я тим часом накрию на стіл.

Вона поцілувала мене і пішла до спальні.

Я почав метушитися на кухні. Встиг обпекти пальці й кілька разів вдаритися плечем об одвірок, поки накривав на стіл. Коли все було готово, покликав Іві.

У відповідь — тиша. Витерши руки рушником, прислухався. У квартирі було дуже тихо.

— Іві?

Вона не відповідала. Я пішов коридором до спальні. Двері були прочинені. Зазирнувши всередину, я завмер: Іві заснула, навіть не переодягнувшись. Я кілька секунд мовчки дивився на неї. Руде волосся розсипалося по подушці, а руки безсило лежали вздовж тіла. Я посміхнувся та обережно сів на край ліжка. Іві навіть не поворухнулася, лише щось тихо пробурмотіла уві сні. Взявши плед з крісла, укрив її. На мить моя рука завмерла біля обличчя дівчини. Останніми днями вона майже не відпочивала: спочатку пожежа в реабілітаційному центрі, потім убивство Келлерів... Вона трималася як могла — усміхалася, жартувала, працювала не покладаючи рук. Втома взяла своє. Я обережно прибрав пасмо волосся, що впало їй на щоку.

— Я кохаю тебе, Іві Смітт... — промовив я пошепки. Вона ледь помітно насупилася уві сні, але не прокинулася. Я ще кілька секунд дивився на неї, а потім безшумно вийшов із кімнати, закривши двері так, щоб залишилася тільки вузька щілина. Повернувшись на кухню, вимкнув основне світло і залишив лише освітлення над обіднім столом. Дві тарілки так і залишилися стояти поруч. Я глянув на них, потім відкрив холодильник і поставив вечерю всередину.

— Завтра розігріємо…