"Каселона". Шалений рейс

/З неопублікованого роману Коте Ріни/

Сирена вила, не замовкаючи ні на мить. Спалахи помаранчевих вогнів відбивалися від білих стін лабораторії, механічний голос наказував негайно залишити приміщення, на екранах за товстими шибками миготіли попереджувальні знаки.

Щоб вивчити тутешню мову, мені знадобився майже рік. Я розуміла, що це означає. Коли загориться напис: «Дезінтеграція», усе всередині боксу перетвориться на частинки.

На жаль, вихід було заблоковано, і лише картка першого рівня допуску могла його відкрити.

Годинник на моїй руці пискнув.

Третя ранку. Кінець зміни. Час здавати інвентар і йти у свою будку, тобто в квартиру службовця категорії Зет.

Дисплеї спалахнули червоним. Почався зворотний відлік.

Я засміялася, відмовляючись вірити у те, що відбувається. Втім, моє життя – низка невдач. Легко здогадатися, що й закінчитись воно мало з волі випадку.

До початку робочого дня надто довго. Мене не випустять звідси хоча б тому, що майже нікого немає, лиш автоматика, черговий охоронець, нічні прибиральники (та вони все одно не відкриють електронний замок) і професорка Ліліана Евгенія.

До речі, щодо професорки… Вона лежала на підлозі прямо в центрі приміщення – мертва і лячна. Темна вечірня сукня, макіяж, сумочка… Ліліані було за п’ятдесят, але завдяки косметичним процедурам їй дали б років тридцять п’ять, не більше.

Я не розуміла, чому вона прийшла до Дослідницького центру в такий час, виряджена, наче на вечірку. Ніколи раніше не бачила її в чомусь, окрім роби та халата.

«Десять», – повідомив екран.

Гадаю, Ліліану перенесли до дезінтегратора зовсім недавно. За кілька хвилин до того, як штовхнути мене у відчинену камеру і заблокувати двері? Схоже на те. Хто? Напевно, той, чиї пальці залишили синці на її шиї. Я б побачила його, якби обернулася на тихе шарудіння за спиною, але щоденна рутина зробила мене байдужою до уявних загроз.

«Дев’ять», – вискочила наступна цифра.

Дивний спосіб убивства. В цьому світі є безліч можливостей знищити людину, не забруднивши рук.

«Вісім».

Можливо, злочин на ґрунті пристрасті? Професорка Евгенія міняла коханців як рукавички.

«Сім».

Як рукавички… Так, я пам’ятала, що це означає, інші – навряд.

«Шість».

Таймер пришвидшився? Чи зі мною жартувала підсвідомість?

«П’ять».

Безглузде життя і такий самий кінець… Ой, забула відрекомендуватися. Мене звуть Катерина, для друзів – Котя, тут – працівниця Зет-508.

«Чотири».

Я студентка ветеринарного факультету. Була. В цьому світі про мою професію й не чули. Тварин немає, рослини культивуються тільки в лабораторіях. За проведений тут час я не зустрічала нікого, крім людей, та й їжа нагадувала суміш мокрого картону і підсоленого пінопласту. Але можу помилятись – я бачила лише Дослідницький центр і не мала доступу до загальноосвітньої інформації.

«Три».

«Цей світ» – абсолютно неправильний вислів. Ідеться, мабуть, про майбутнє. Або про альтернативну реальність. Інша планета? Мені не пояснювали, але не здивувалася б.

«Два».

Ну й навіщо я забилася в куток? Не розумію. Інстинкти? Ні, не допоможе. Взагалі-то установка на стелі кругла… І що? Моя тутешня кар’єра тривала майже рік, і я добре засвоїла: те, що потрапило в цей бокс, не повернеться до колишнього вигляду за жодних обставин.

«Один».

Я на мить заплющила очі, притулилася спиною до стіни. Чомусь страх відпустив. Дошкуляло лише те, що покидьок, який замкнув мене разом із Ліліаною, завтра ходитиме Дослідницьким центром, наче й не було нічого.

«Нуль».

Сирена заверещала по-новому.

«Дезінтеграція», – спалахнуло вгорі.

І знову відлік.

На третій секунді тіло професорки зникло.

На п’ятій екран згас.

На десятій двері розблокувались і всередину зазирнув охоронець. Оглянув порожнечу, подивився на мене… Знизав плечима, кинув у передавач:

– Хибна тривога. Повідомте техпідтримку, нехай перевірять системи.

Вийшов, провів карткою по електронному замку…

– А як же я?!

Звичайно, я в курсі, що службовці класу Кей і вище принципово не помічають клас Зет, але це явно не та ситуація, щоб демонструвати снобізм!

«Дурепо! Тобі не повірять ні щодо Ліліани, ні щодо дезінтеграції. А якщо повірять, доб’ють у процесі експериментів», – зупинила я себе.

Даремно турбувалася. Чоловік у формі мене не почув.

Я сама себе не чула.

Не бачила.

Але трохи відчувала і навколишні предмети, і власне тіло. Принаймні крізь металеву стіну я протиснулася не без зусиль.

Отже, дозвольте відрекомендуватися знову.

Катерина (Котя).

Студентка ветеринарії (у далекому минулому).

Працівниця найнижчої категорії з усіх можливих (до сьогодні).

Жертва чи то міжчасового, чи міжпросторового експерименту.

З третьої ранку незрозуміло якого за земним літочисленням року, місяця та числа – примара.

***

/Онікс-6, через три роки/

– Семе, клянусь, воно нормальне! – Чоловік за тріснутим прилавком підсмикнув довгі широкі рукави і склав засмаглі до чорноти руки в благальному жесті. – Всі функції в нормі, програмне забезпечення стандартне, жодних модифікацій не проводилось. Один із перших екземплярів нової моделі! Абсолютний ексклюзив!

– Воно прямо зараз малює зеленого кота, Нікале. Повір, воно не нормальне.

Торговець так різко підхопився з рипучого пластикового стільця, що зачепив головою яскраву електронну вивіску. Вогники мигнули, від «Барахолка Ніка» залишилося кумедне «холка Ніка», проте він не звернув уваги на несправність.

– Це така фішка! – сплеснув у пухкі долоні й аж перегнувся через прилавок, вказуючи на товар. – Імітація творчої особистості. Останній писк моди, друже! Ну чому ти вагаєшся? Невже й справді ніколи не мав справ зі штучним інтелектом?

Сем здригнувся, пригладив короткий їжачок попелясто-сірого волосся:

– Свого вистачає. І не наполягай, мені ця іграшка задарма не потрібна.

– Я ж і не віддаю її безплатно! Змилуйся, га? Знаю, мій борг виріс… Нема чим розплатитися, розумієш? Глянь! – Нікал повернув до гостя магазинчика екран комп’ютера, заляпаний бризками якоїсь їжі. – Немає прибутку! Взагалі! Відколи закрили туристичну трасу на Онікс-12, ти – третій відвідувач за місяць. Візьми кіборга як оплату! Будь ласка!

Торговця навряд чи можна було запідозрити у нещирості. Весь вигляд крамнички аж волав про те, що відвідувачі тут – величезна удача, а їхні гроші – рідкість небачена. Обшарпаний прилавок, брудна підлога, кошмарне освітлення, напівпорожні полиці… Диво, що Нікал ще тримався. Не інакше як він сам був своїм головним клієнтом.

– Я в курсі, що готівки в тебе вдень з вогнем не знайдеш. – Сему довелося нахилитись, щоб не зачепити маківкою вивіску, яка мерехтіла від перепадів напруги. – Гаразд, давай консервами.

– Де? Де ти бачиш консерви? – закотив виразні очі власник барахолки. – Ну? Покажи мені!

– Добре, тоді будь-якими продуктами.

– А мені що накажеш їсти? Пластик? Це така помста, так? За те, що навів на тебе інспекцію? Я ж вибачився! Скільки можна дутися?

«Поки не поверну ліцензію, а не поверну я її ніколи», – Сем ще раз оглянув магазинчик і подумки визнав: цінності тут не має нічого.

– Вибирай, Нікале: їжа, паливо чи запчастини. Якщо ні, я продам твої борги колекторам, щоб отримати хоч щось.

Заломити руки і почати скаржитися на життя торговець не встиг. Пошкрябані зсередини і розмальовані графіті зовні автоматичні двері роз’їхалися з несамовитим скреготом, впускаючи втомленого чоловіка в примітній сіро-блакитній уніформі місцевої поліції.

– Олександр Райс? – запитав він, витріщаючись на єдиного відвідувача магазину.

Той кивнув:

– Чим можу допомогти, офіцере?

– Ідентифікаційну картку, будьте ласкаві.

Сем, трохи забарившись, витяг документи і простяг служителю закону, намагаючись не дивитися на фотографію. Там він усміхався як останній ідіот. Демонстрував рівні зуби і ямочки на щоках. Усього три роки минуло, але тепер лише комп’ютер упізнавав на крихітному фото власника картки, та й то системи інопланетних рас часом підвисали.

Ось і поліцейський з підозрою розглядав пошарпаний пластик. Мабуть, сумнівався, що зарослий щетиною чоловік невизначеного віку та роду занять справді двадцятивосьмирічний Олександр Райс, уродженець Аріппи, особливі позначки – власник пасажирського зорельоту «Каселона», запису про наявність ліцензії на перевезення пасажирів нема.

– Перевірте сканером, я звик, – буркнув Сем, якого такі процедури завжди дратували.

Офіцер віддав документи назад:

– Співчуваю, Райсе. Маю повідомити кілька сумних новин.

Кілька? Та ще й сумних, а не неприємних? Це насторожувало. На добрі звістки Сем перестав сподіватися вже давно, проте й приводу для смутку не очікував. Близьких родичів у нього не було, друзів у цій частині Галактики – тим паче. Але владі, очевидно, видніше.

– Нікал заборгував стільком людям, що мені доведеться стати в чергу? – припустив, криво посміхаючись. – Нічого, зачекаю. Зате відсотки зростуть.

– В’ячеслава Майцева, техніка з «Каселони», сьогодні вранці було вбито у п’яній бійці.

Обличчя Сема не здригнулося:

– Контракт Майцева закінчувався наступного тижня, і продовжувати його я не збирався. Вам не вдалося мене засмутити, офіцере.

Поліцейський насмішкувато хмикнув і нагадав:

– Ви в системі Онікса. Згідно з нашим законодавством, на вас лежить обов’язок утилізації тіла члена вашого екіпажу.

– А оплатити перебування злочинця у в’язниці мені, часом, не треба? – обурився Сем.

– На превеликий жаль місцевого бюджету, ні, – розвів руками офіцер. – Держава сама дбає про своїх громадян. І про іноземців, звісно. Саме тому кораблям не дозволяється зліт, якщо у складі команди бракує техніка.

– Що?!

Служителю закону вдалося вивести Сема з рівноваги. Це вже не вписувалося ні в які межі! На околицях для отримання ліцензії на пасажирські перевезення навіть пілот не завжди потрібен – часто вистачало автоматики. А тут влада збожеволіла? Система – цілковита діра, а стандарти – як у розвинених світах! Щастя ще, що не зобов’язують тягати за собою медика!

– В якомусь сенсі ви щасливчик, Райсе. – Поліцейський ігнорував Нікала, який азартно нагострив вуха й витяг шию з товстого коміра сорочки, щоб чути краще. – Наступного місяця вам довелося б шукати не лише техніка, а й медика.

– Це жарт? – не зрозумів Сем.

– Реформи, нічого особистого. І будьте ласкаві зайти в управління.

– З візком, щоб забрати труп?

– З номером рахунку, щоб оплатити поховання.

Сем неприємно посміхнувся, зганяючи злість і на власну долю-жартівницю, і на офіцера, що навіть не намагався приховати іронію.

– Це зайве, – спробував відплатити тою ж монетою. – На «Каселоні» добре працює утилізатор.

– Те саме можу сказати про системи контролю якості повітря на Оніксі-6. – Поліцейського наче бавила ця розмова. – Повірте на слово, Райсе, штрафи за шкідливі викиди обійдуться вам значно дорожче.

– І на орбіті пильнуєте?

– У вас немає кріокамери, тому санітарна служба не випустить вас у космос із небіжчиком на борту. Нагадаю, техніка у вас теж немає, і дуже сумніваюся, що ви знайдете його найближчим часом.

– Що за бісова планета?!

– Ласкаво просимо на Онікс, Райсе. Обіцяю, вас чекає надзвичайно цікавий і безглуздий квест по інстанціях. Нашу планету неможливо забути.

Автоматичні двері заскреготали, випускаючи служителя закону під сліпучі промені двох тутешніх сонць. Останнє слово залишилося за ним, але Сема давно вже не хвилювали дитячі суперечки. А ось те, що він, схоже, справді застряг у цій дірі, що гордо називалася «планетою земного типу з рівнем життя вище мінімального», злило неймовірно.

– Нікале! Змінюю умови. Допоможи мені звідси забратись, і ми квити.

Кругле обличчя торговця розпливлося в задоволеній усмішці. Він притиснув руки до грудей і вклонився, знісши просторими штанинами якісь чеки з прилавка. Їх одразу проковтнув старий робот-прибиральник, за що Нікал стукнув його капцем, вимикаючи й обіцяючи завтра витягти нутрощі.

– З тобою приємно працювати, друже. Не хвилюйся, я вирішу твою проблему якнайшвидше.

– Тиждень, – твердо промовив Сем, дивлячись господареві барахолки в очі. – І якщо…

– Дорогий мій, побережи нерви свої та оточення! Доба – більшого не прошу. Завтра в цей же час у тебе буде ліцензований технік із абсолютно легальними документами, даю слово.

– І кріокамера.

Нікал скорчив пригнічену пику і розвів руками:

– Чого нема, того нема, – визнав із жалем.

У Сема трохи відлягло від серця. Якби давній партнер надумав його обдурити, то обіцяв би все підряд, а оскільки він торгується… Що ж, є надія, що «Каселона» зможе покинути Онікс-6, не порушуючи місцеві дурні правила.

– Слухай… Як би це сказати… Кіборг… – зам’явся продавець. – Він не зовсім… Е-е-е… Так вийшло, що я трошки хотів тебе наду…

– Не згадуй при мені про андроїдів, кіборгів та іншу кей-мерзоту, і ми залишимося друзями, – перебив Сем.

– Дивний ти. – Нікал образився, його обличчя потемніло й за кольором зрівнялося з рудою сорочкою. – Псих.

– Я ненавиджу бляшанки, що прикидаються людьми. Дивно було б, якби любив.

– Серйозно? А ходили чутки, що у твоєї дружини…

– Уб’ю.

Сповнений холодною люттю тон красномовно доводив: Сем не жартує.