"Каселона". Шалений рейс

***

Леві здавалося, вона гойдається у в’язкому теплому тумані, що тягне кудись удалечінь, до неясного шуму, м’якого золотистого світла і до болю знайомих запахів. Було тихо й затишно, часу ніби не існувало, спогади, що миготіли на задвірках свідомості, дарували спокійну радість, проблеми немов зменшились і перетворилися на маленьких комашок.

Розплющувати очі не хотілося. Коли з’явиться чітке зображення, не можна буде насолоджуватися приємною ілюзією спокійного життя. Краще помріяти ще трохи… Вдати, що все довкола – справжнє, а не чудасії фантазії.

Легке шарудіння вентилятора, неяскраві промені, що пробивалися крізь повіки, аромат гарячого шоколаду (улюбленого делікатесу, насолодитися яким вдавалося хіба що у снах), запах одеколону «Ранковий Онікс»…

Останнє точно не могло бути реальністю. Єдиний чоловік, який використовував цей парфум (знятий з продажу років зо двадцять тому, хе-хе), перебував недосяжно далеко і ненавидів безвідповідальну офіцерку Стар усім серцем.

Черговий повільний вдих приніс порошинку, через яку відчайдушно засвербіло в носі. Леві поворухнула рукою і виявила, що кінцівка ніби прив’язана до тулуба. Паніка захопила свідомість, тіло смикнулося само собою…

Вона скрикнула, запручалась… І ковдра злетіла, дозволивши прохолодному повітрю овіяти спітнілу шкіру і спричинити озноб.

На пальцях зімкнулась чиясь тверда рука, запах «Ранкового Онікса» став виразнішим.

– Леві, все гаразд.

Ні, не гаразд! Цей голос – омана. Він – породження дурної підсвідомості, яка шукала захисту у звичних дрібницях!

Як же давно це було… Тобто ні, для Онікса пролетіло лише кілька місяців, але Леві проживала цей час як день за тиждень і могла заприсягтися: від щасливого минулого її відокремлюють роки.

Чому нерозумний мозок ніяк не вгамується? Що йому заважає визнати: життя чітко розділилося на «до» та «після», і ці періоди не мають нічого спільного?

«До» – маленька затишна квартира на околиці, аромат синтекави вранці, крихти печива у патрульному флаєрі, повідомлення з сердечками на планшеті і солодкі мрії. «Після» – порожнеча. Ну і абсолютна зневага оточення, проте в останні тижні це не зачіпало так сильно, як спочатку.

Леві згадала промову штатного психолога, що зверхньо розмірковував про її нестабільний стан і розхитану психіку. Він рекомендував відправити офіцерку Стар у санаторій, а начальство вигнало її з ганьбою і дозволило ЗМІ повісити на неї всіх собак. Теж дієва терапія, між іншим. Загальний осуд швидко позбавляє комплексів і залишків наївної віри у справедливість.

– Подивися на мене, – наполягав нестерпно знайомий голос. – Ти вже не на Оніксі.

– А де? – Леві раптом зрозуміла, що така фантазія теж непогана, і вчепилася в чужу руку, як потопаючий за рятувальне коло.

– Це «Каселона». Невелика космомаршрутка, що залишить систему за півтора тижні. Все скінчилося. Ти в безпеці.

Який самообман! Що ще за «Каселона»? Та жоден пристойний перевізник не зв’яжеться зі зрадницею Батьківщини, чиї фотографії та біографію досі смакують у новинах!

Точно, «Каселона». Обшарпаний зорельотик, куди Леві проникла обманом. Незважаючи на це, Райс не викинув її за борт, а…

О Боже! Невже це не гра уяви?

Леві здригнулася, послабила хватку… І здогадалася розплющити очі.

– Арте? – прошепотіла недовірливо.

Ні, такого не могло статися. Арістей Вовк із гідністю витримав ту хвилю негативу, що обрушилася на нього після злочину (точніше, жахливої дурості) напарниці, і чесно служить закону. Йому до пенсії залишився лише рік. Він би нізащо не відкинув кар’єру і не помчав, куди очі дивляться, першою-ліпшою «маршруткою».

А куди, до речі?

– Доброго ранку, напарнице.

Він. Справді він. Леві не знала, звідки прийшла ця впевненість, але сумніви зникли, і на душі стало надзвичайно спокійно.

Арт – як кам’яний мур, за яким не страшні ні бурі, ні грози. Опора сім’ї, надійний товариш, чуйний наставник… Ось тільки зараз він має зневажати офіцерку Стар, і це незаперечний факт. Чи Вовк великодушний настільки, що лише відчуває жалість?

– Покликати когось?

– Навіщо? – Леві не наважувалася подивитись йому в обличчя і вдавала, що розглядає абстрактний візерунок на ковдрі.

– Тобі, напевно, потрібна допомога. Зачекай, я схожу по Сану.

– Сана? – незнайоме ім’я дряпнуло слух.

– Це тут начебто медик.

Леві й сама не помітила, як на губах заграла посмішка.

– Ще один оператор біосканера, так?

– Вгадала. Не всім пощастило вчитися за старою програмою, як тобі. Відпочивай. Якщо не хочеш бачити нових людей, я покличу Міру.

– Вона ж ненавидить мене, – вирвалося гірке зізнання.

Арт вивільнив свої пальці з невпевненої хватки Леві і стиснув її руку, що безвільно впала на картату постіль.

– Хто тобі це сказав, напарнице? – здивувався досить фальшиво. – Міра різка з усіма однаково. Окрім Сани. – Він усміхнувся куточками губ, і у Леві шалено заколотилося серце. – Знаєш, чому? Тому що вважає її нещаснішою за себе. Тобі нема чого побоюватися. За шкалою моєї дочки, ти залишиш Сану далеко позаду.

«Отже, вони мене жаліють», – від цієї думки стало ще болючіше, ніж від колишніх побоювань.

– Дякую, я впораюся сама. – Леві намагалась говорити твердо, але голос, як на зло, тремтів. – Або… Нехай прийде Сана.

«Сана, перед якою мені не соромно проявити слабкість», – просилося на язик.

– Холодно? – Арт помітив, що її починає лихоманити. – «Заро», вимкни кондиціонер, будь ласка.

– Зара?

Але він швидко закутав Леві ковдрою і залишив на самоті.