13.2
***
/«Каселона»/
Повідомлення прийшло тої миті, коли Сем переступив поріг власної каюти. Планшет запищав, нагадуючи про себе, і на екрані заблимав значок, що віднедавна дратував невимовно.
– Тільки тебе не вистачало, – проте цікавість взяла гору.
«Не йди до Каса без прикриття. Він небезпечний. Йому доводилося вбивати», – переконували рядки.
– А ти звідки знаєш? – Сем торкнувся клавіатури, але відповідь з’явилася раніше, ніж він ввів першу літеру.
«Даніал Кас був на «Селестині». Він – один із ув’язнених, після втечі яких почався погром. Я бачила, як він стріляв у конвоїра».
– Угу, повірю на слово. Як і в те, що «Зара» не зламана, і ти чуєш мене не через її мікрофон. На чиєму ти боці? Який у тебе інтерес? Чорт!
У кутку екрана світилась піктограма відеозв’язку. Сем мовчки вилаявся. Ніколи ж не користувався цією програмою! Точно не запускав її і не вірив, що увімкнув випадково.
Тож загадкова особа і тут встигла влізти… Мало сенс перевірити, з ким вона з’єдналася.
– «Заро», визнач номер і пошукай у всіх доступних базах даних, – наказав Сем, відчуваючи, що реальність ось-ось стане прийнятною.
Легкий, майже невідчутний дотик до щоки змусив його похитнутись. Лопатки наткнулися на стіну, і Сем завмер, рахуючи доторки.
«К-о-т-я».
Телеграфна абетка з відсталих планет.
– Що ти таке? – Він був при здоровому глузді і ясній пам’яті, тому не міг списати те, що відбувалося, на химерний сон після довгого виснажливого дня.
«Я реальна. Не проганяй мене».
– Звідки ти з’явилася? – Сем більше не стримувався. – Що ти за істота? Як ти це робиш?!
Він до різі в очах вдивлявся навколо, але нічого дивного не помічав. На мить здалося, божевілля близько. Чи річ у пасажирах? Скажімо, хтось із них зацікавлений у тому, щоб власник корабля страждав від галюцинацій, і регулярно щось підмішує в їжу чи питво?
Тихий звук повідомлення подіяв як постріл. Сем здригнувся і злегка отямився. Послання справжні, їх неможливо пояснити вибриками хворої уяви. Хоч щось тішить. Та й текст нарешті містив конкретні відомості. Був шанс, що з «Котею» вдасться налагодити діалог.
«Не бійся, Семе, я не вакуумний мозковий паразит, яким лякають дітей. Мене звуть Катерина, – писала вона. – Я із Землі. В Дослідницькому центрі на Оніксі-2 наді мною провели експеримент, і я стала наче примарою. Ти можеш відчути мій дотик, я можу працювати із сенсорними панелями. Я багато знаю про Родаса Торна і Даніала Каса. Увімкни клавіатуру. Будь ласка. Ми потрібні одне одному. Я не ворог, повір. Але якщо тобі неприємна моя присутність, я більше не приходитиму. Пристрій, з якого я пишу, під ліжком. Ти завжди можеш вимкнути його, і я зникну».
– Що ти хочеш? – Ким би вона не була, інформацією про професора і терориста нехтувати не варто.
«Дім. Я втомилася бігати від чужого світу. Хочу осісти і більше ніколи не звикати до нових сусідів».
– Чому саме «Каселона»?!
«Люблю спокій, а ти не планував брати пасажирів. Чи ти про інших? Щодо Леві не знаю, еліанин – випадковість, про Торна, Каса та Антеса коротко розповісти не вдасться. Підключи клавіатуру, будь ласка. Мені незручно набирати текст на планшеті.
Сем потягнувся до столу, але відразу схаменувся і повільно підійшов до ліжка. Присів, відчуваючи слабкість (відлуння впливу «Оніксідролу»), провів рукою по підлозі…
Планшет. Невеликий, з відкритим месенджером і екраном без натяку на відбитки пальців.
«Повір мені», – з’явилося, поки Сем розмірковував, чи не викинути цей прилад у відкритий космос.
Рука здригнулася, планшет із гучним стукотом упав на підлогу – кришкою догори.
«От і все», – Сем важко підвівся. Якщо прийде повідомлення, то «Котя» бреше. А якщо ні…
Якщо ні, він ніколи про це не дізнається, тому що збирається вимкнути всі сенсорні пристрої на кораблі.
Примарилося тихе зітхання.
«Маячня. Це злом. Просто злом системи та нерви. Не можна перетворити людину на привида. Це абсолютна фантастика», – але Сем зволікав. Чекав, поки руку зачепить легкий вітерець, який він сприймав за дотик. Сподівався, що телеграфна азбука нагадає: Олександр Райс – безсовісний виродок, і самотня істота, що довірилася йому, краще проведе залишок своїх днів у мовчанні, ніж заговорить до нього знову.
І нічого не відбувалося!
«…якщо тобі неприємна моя присутність, я більше не приходитиму», – згадався рядок.
«Котя» образилася? Чи її не існує?!
Сем повернувся від порога. Не зміг змусити себе залишити все як є. Від однієї лишень думки про те, що в цьому світі може бути хтось настільки загублений, як безсловесна невидима істота, ставало страшно і в душі наростала лють. Раптом ця Котя не бреше? Раптом вона – не вигадка? Раптом їй справді хочеться лише побалакати?
– «Заро», увімкни обидві клавіатури. – Сем почувався безглуздо, вірячи у примару. – Гей, ти! Хто ти і чого прагнеш?
На великому настінному моніторі відкрився простий текстовий редактор.
«Я привид три з половиною роки. Ти вісімнадцята людина, з якою я намагалася поспілкуватись, і друга, що не прогнала мене, не побігла до психіатра і не викликала поліцію. Дякую», – з’явився рядок.
І Сем зрозумів, що майже не сумнівається. Те саме почуття, яке запевняло, що Алесана Лютик – не Алесана і, найімовірніше, не людина, тепер аж кричало, що Котя – не розіграш і не галюцинація.
«Я надішлю тобі мої записи про Дослідницький центр. Вони трохи особисті, але ти зрозумієш, хто такі Родас Торн, Даніал Кас, Іліас Метт та Габріель Антес».
– Метт та Антес? – У Сема закралася підозра, що «зайці» ще не закінчилися.
«Все почалося п’ять років тому. Тоді в хроноБК-лабораторії Дослідницького центру випробовували апарат, якому пророкували велике майбутнє в історії Онікса. Але щось пішло не так, і з’явилась я. Прочитай мою книгу. Там немає відповіді на головне питання, зате ти дізнаєшся більше про планети системи та ситуацію загалом».
– Головне питання?
«Я не змогла зрозуміти, хто з них убивця. Тобто хто був убивцею до «Селестини». Не хвилюйся, про вас із Вандою там немає жодного слова».
– Ванда?.. – Сем впав на ліжко, не думаючи про те, як це виглядає збоку. – Що ти знаєш про Ванду?
«Якщо тобі стане легше, той, хто її спокусив, не був кіборгом».
– Що?!
«Тебе обдурили. Іліас Метт просто знущався з тебе. Він – вчений зі світовим ім’ям, місцева «зірка». Ти міг би й сам це зрозуміти».
– Це ти знущаєшся, – Сем говорив глухо, виштовхуючи з себе слова. – Я знаю, хто такий Метт, і знаю, що він керував тим кіборгом. Він зізнався, коли… Коли я запитав. Але Ванда ставилася до цього по-іншому. Їй було цікаво! Чхати вона хотіла на Метта. Ванда завжди тяглася до чогось нового, незвичного, особливого. Вона пішла не до вченого.
«Ванда пішла до Метта. Кіборг – лише іграшка. У розвинених світах це нормально. Вона бачила різницю. Вибач за жорсткість, але ти не маєш звинувачувати себе. Ванда чудово розуміла, що відбувається. Те, що вона була в першому класі, коли почала…»
Повідомлення залишилося недописаним. Сем висмикнув шнур клавіатури і жбурнув нею в стіну.
– Зникни, – прошепотів хрипко. – Будь людиною, не показуйся мені більше на очі.
І вийшов, перш ніж встиг би повірити Каті-Коті знову.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!